Існування світового господарства на ринкових засадах і побудова ринкової економіки в Україні ставлять перед нашою державою завдання інтеграції до світової економіки, участі в міжнародному поділі праці. Це дасть неабиякі можливості отримати додаткові ресурси, стимули для підвищення ефективності національної економіки, конкурентоспроможності на світовому ринку. Захист національних інтересів за умов посилення НТР і глобалізації, загострення конкуренції на світовому ринку потребує від уряду держави проведення зовнішньої економічної політики, адекватної сучасним вимогам функціонування світового ринку та реальному рівню розвитку національної економіки.
- 1. Сутність і напрямки
зовнішньоекономічної політики
Зовнішньоекономічна політика (ЗЕП) за стратегічною метою є логічним продовженням внутрішньої економічної політики, але з власними зовнішніми факторами та інструментами для реалізації, а отже, вона тісно взаємозв’язана з внутрішньою політикою. Це — національна політика країни стосовно інших суб’єктів світового господарства, якими можуть бути і держави, і міжнародні економічні організації, інститути й міжнародні акціонерні товариства. Позиції країни в міжнародних економічних відносинах характеризуються рівнем економічного і політичного розвитку, обсягом національного капіталу, життєвим рівнем населення, природними багатствами, ступенем розвитку науки та іншими чинниками. Інакше кажучи, зовнішньоекономічна політика — це функція економічної та політичної системи держави.
Розвиток і поглиблення міжнародного поділу праці за умов територіально-адміністративної економічної відокремленості національних економік визначають потребу в тому, щоб міжнародні економічні ринкові відносини функціонували на підставі дії об’єктивних економічних законів. Кожний національний суб’єкт цих відносин дбає тільки про свої економічні інтереси, окреслює пріоритети з урахуванням реального стану національної економіки, сили національного капіталу. За обмежених ресурсів і підвищення ефективності виробництва, особливо в розвинутих країнах, зростає і загострюється конкуренція на світовому ринку між національними товаровиробниками. Вона посилює диференціацію країн на розвинуті й слаборозвинуті, на багаті та бідні. Економічно могутні країни, регіональні інтеграції в змозі проводити зовнішню політику з позиції сили та істотно впливати на міжнародні економічні відносини для обстоювання своїх національних інтересів. Країни з низьким рівнем розвитку змушені пристосовуватись до такого порядку і формувати свою зовнішню політику або на підставі реальних економічних можливостей, або об’єднуватись у регіональні економічні інтеграції.
В економічній літературі можна знайти багато різних визначень зовнішньої економічної політики. Наприклад, її характеризують як один з основних макроекономічних зв’язків, що спирається на тарифи і ліцензії в нинішній торгівлі, установлення обмінного курсу національної валюти для стимулювання, прискорення або вповільнення економічного розвитку країни. Іще існує визначення зовнішньої економічної політики як системи заходів, націлених на досягнення економікою конкретної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно на захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів.
Найбільш чітко сутність зовнішньоекономічної політики можна зрозуміти з такого визначення: «… це — комплекс заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування національної економіки в системі світового господарства».
У навчальній та науковій літературі іноді ототожнюють поняття «зовнішньоекономічна політика» (ЗЕП) і «міжнародні економічні відносини» (МЕВ). Але це не ідентичні категорії, бо політика — це бажання, наміри суб’єкта економічної діяльності реалізувати свої економічні інтереси, а зовнішні (міжнародні) економічні відносини — це засіб, форма фактичної реалізації намірів, політики. Тому можна цілком погодитися з тим, що зовнішньоекономічна політика — це політичний курс дій суб’єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності, або політична стратегія суб’єкта в реалізації його зовнішньоекономічних інтересів. ЗЕП держави в процесі функціонування та розвитку МЕВ є суб’єктивним чинником, що породжує різні суб’єктивні відносини з цією системою. А загалом під зовнішньоекономічною політикою треба розуміти форму політичної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб’єкта формувати й реалізовувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин.
У цьому визначенні ЗЕП поєднується формування і політики, і намірів та їхня реалізація в міжнародних відносинах, а ось міра реалізації намірів, цілей політики може бути різною (повною, частковою).
Зовнішньоекономічній політиці притаманні власні специфічні ознаки, на відміну від внутрішньої економічної політики, а саме:
1) установлення і реалізація цілей ЗЕП (якщо за стратегічною метою і внутрішня, і зовнішня економічна політика держави можуть, практично, збігатися, то за засобами реалізації — відрізняються);
2) визначення національних інтересів держави та їх узгодження з інтересами інших держав, яке може бути як стихійно-ринковим, конкурентним, так і ринково регульованим;
3) національне організаційно-інституційне і теоретично-концептуальне забезпечення ЗЕП (правова, організаційна структура та інфраструктура національних ринкових відносин, відповідна теоретична концепція міжнародних економічних відносин, ключові вектори МЕВ).
Саме собою зовнішнє середовище не визначає суті зовнішньоекономічної політики (ЗЕП), оскільки її формують переважно інтереси політичного панівного класу. Зміст ЗЕП відповідної держави обумовлюється її соціально-економічною організацією,
а зовнішнє середовище надає ЗЕП лише форми, що відповідає об’єктивним умовам міжнародних економічних відносин на певному історичному етапі розвитку. Тому конкретна держава, інтегруючись у світове економічне співтовариство, змушена наближати свої інтереси і цілі до об’єктивної ситуації в системі міжнародних економічних відносин.
На формування і реалізацію ЗЕП впливають як об’єктивні, так і суб’єктивні чинники. Об’єктивним підґрунтям формування ЗЕП є зовнішні економічні потреби, які своєю чергою стають фундаментом зовнішньоекономічного інтересу, а останній реалізується через політичний інтерес, перш за все економічний, і стає метою зовнішньоекономічної діяльності.
Реалізація зовнішньоекономічного інтересу — це завжди можливість вибору способів, форм, механізмів для досягнення мети. Цей вибір залежить від розстановки економічних сил, класів, соціальних груп, партій, від певної системи політичних відносин, панівного класу або політичної партії, ідеології, теоретичної економічної концепції та інших факторів. Тому зовнішньоекономічна політика країни завжди має високий рівень суб’єктивізму, бо залежить від інтересів певного класу, соціальної групи або політичної партії, блоку партій в уряді.
Структурними елементами ЗЕП є суб’єкти, об’єкти і ресурси (матеріально-технічні, організаційні, адміністративні, людські та духовні). Кожний суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності дбає про свої інтереси і цілі. Головним суб’єктом ЗЕП і МЕВ є держава, тому засадничим принципом зовнішньоекономічної діяльності є принцип всеосяжності, що означає загальнообов’язковість рішень держави для всіх суб’єктів міжнародних економічних відносин. Виразниками і втілювачами зовнішньоекономічних інтересів є фізичні та юридичні особи як суб’єкти ЗЕП, які обстоюють свої інтереси.
Держава як виразник і втілювач національного економічного інтересу також має свої цілі або «дерево цілей» ЗЕП, яке складається з генеральних і стратегічних цілей [44, с. 83—84].
Першорядною метою зовнішньоекономічної політики є забезпечення добробуту людей і розвиток особистості за умови економічної незалежності держави і стабільного економічного зростання.
Виділяють різні типи стратегічних цілей: кількісні (наприклад, зростання зовнішньоторговельного обороту); якісні (підвищення конкурентоспроможності товарів на світовому ринку); короткострокові (стимулювання експорту), середньострокові (створення спільних високотехнологічних підприємств з іноземними партнерами); довгострокові (регіональна інтеграція та довгострокове співробітництво з певними країнами). Наприклад, вступ України до ЄС є не стратегічною метою, а засобом реалізації такої мети.
Реалізація всіх стратегічних цілей має бути підпорядко-
вана генеральній меті, а кінцевим завданням державної ЗЕП є зміцнення й оновлення соціально-економічних відносин у державі.
Окремі цілі за їхнім значенням у досягненні кінцевої мети можуть бути: а) гармонійними; б) автономними, що не залежать одна від одної; в) суперечливими, що частково перекривають одна одну; г) взаємовиключними, що заперечують одна одну; д) домінувальними, що відбивають пріоритети ЗЕП.
Слід зауважити, що зовнішня економічна політика мінлива й нестабільна, оскільки на неї впливають різноманітні внутрішні та зовнішні фактори: соціально-політична ситуація в певній країні, становище національної економіки, міжнародна ситуація в системі міжнародних відносин тощо.
Зовнішньоекономічну політику можна аналізувати з двох боків: захисного і наступального. Кожна держава залежно від рівня розвитку національної економіки і системи ринкових міжнародних відносин проводить таку ЗЕП, яка відповідає її національним, перш за все економічним інтересам. В економічній теорії розглянуто кілька основних напрямків формування й реалізації зовнішньоекономічної політики.
Історично першим напрямком зовнішньої економічної політики на етапі розвитку зовнішньої торгівлі у феодальному суспільстві був меркантилізм (від «merkante» — купець). Прихильники цієї політики виходили з того, що підґрунтям феодального суспільства був купецький капітал, переважно грошовий. Тому багатство держави ототожнювали з нагромадженням грошей (золота, срібла)
і вважали, що зовнішня торгівля як напрям ЗЕП має бути зорієнтована на нагромадження дорогоцінних металів (реальних грошей) способом здійснення політики обмеження імпорту і розширення експорту за допомогою втручання держави та її контролю за станом імпорту та експорту.
Головним засобом обмеження імпорту товарів на внутрішній ринок було мито. До колоній товари можна було ввозити тільки з метрополії, постачання з інших країн обмежувалось або навіть заборонялось.
З розвитком продуктивних сил суспільства і переходом до капіталістичного способу виробництва виникає другий напрямок ЗЕП — протекціонізм, завдання якого полягало не в нагромадженні грошей державою, а в захисті національної економіки, національних товаровиробників за допомогою мита і кількісного обмеження імпорту, а іноді й експорту.
З розвитком капіталістичного способу виробництва, підвищенням ефективності виробництва, особливо у промислово розвинутих країнах, політика протекціонізму все більше суперечила економічним інтересам капіталістичних виробників, яким потрібні були нові ринки збуту. Ця політика заважала експансії капіталу. На шляху реалізації зростаючої кількості більш дешевих товарів машинного виробництва постали перепони, створені політикою протекціонізму. Світовий ринок було поділено на сектори та регіональні ринки на основі метрополій та залежних від них країн.
Об’єктивні потреби розвитку капіталістичного виробництва, зростання обсягів виробництва привели до появи нового напрямку — концепції «вільної торгівлі», яку розробили представники класичної англійської політичної економії А. Сміт та Д. Рікардо. Основоположна ідея цього вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду здобувають країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на підставі витрат виробництва або затрат праці (абсолютних — за А. Смітом і відносних — за Д. Рікардо). Ці погляди в дальшому поглибили Е. Хекшер та Б. Олін, які сформулювали так звану теорію чинників виробництва, а також інші вчені.
Сутність поглядів прибічників «вільної торгівлі» суперечила переконанням як меркантилістів, так і представників протекціонізму, тому що ліберали рекомендували державі максимально обмежити втручання в економіку, у т. ч. у зовнішньоекономічну діяльність, зокрема в зовнішню торгівлю. Втручання допускалося лише в окремих випадках: для гарантування безпеки і зміцнення обороноздатності країни або централізації державної підтримки експорту, що здійснюється іншою державою.
Сьогодні в торговельно-політичній практиці широко застосовуються зразу обидва напрямки зовнішньоекономічної політики — як протекціонізм, так і політика вільної торгівлі. Поодинці їх практично ніколи не використовують.
Індустріально розвинуті країни світу стосовно слаборозвинутих країн діють під гаслом вільної торгівлі, лібералізації ринкових відносин, знищення перепон на шляху руху товарів (кількісні та митні обмеження). Але якщо внутрішня економіка або відповідні галузі розвинутих країн недостатньо конкурентоспроможні на світовому ринку і потребують державного захисту в національних інтересах, тоді уряди цих країн проводять політику протекціонізму стосовно країн, які виробляють більш конкуренто-
спроможну продукцію. Аналіз свідчить, що до останнього часу основним напрямком ЗЕП був протекціонізм, а вільна торгівля була наявною лише епізодично на тлі застосування політики протекціонізму.
Поява монополій і монополізація (олігополізація) окремих галузей призвела до виникнення четвертого напрямку ЗЕП — надпротекціонізму, або наступального (агресивного) протекціонізму. Його відмінність від протекціонізму вільної конкуренції полягає в тому, що він захищає інтереси найрозвинутіших, монополізованих галузей економіки, тоді як протекціонізм на домонополістичній стадії розвитку був спрямований на захист від іноземної конкуренції найслабкіших, неконкурентоспроможних галузей економіки. Мета такої політики полягає в тому, щоб за рахунок високих монопольних цін на внутрішньому ринку отримувати монопольно високий прибуток, що дасть змогу агресивно наступати на позиції конкурентів на світовому ринку.
Під час сучасної НТР, поглиблення міжнародного поділу праці і загострення конкуренції на світовому ринку посилились процеси інтернаціоналізації та інтеграції, які справляють зростаючий вплив на формування й реалізацію зовнішньоекономічної політики. Виникнення різних регіональних і міждержавних інтеграційних союзів (наприклад ЄС) зумовили появу нового напрямку ЗЕП — колективного протекціонізму. Його відмітною рисою є певна лібералізація взаємної торгівлі (але узгодженої між країнами інтеграції) і проведення узгодженої єдиної протекціоністської політики щодо інших країн. Прикладом такої політики є відносини між ЄС та США, іншими країнами.
За сучасних умов у формуванні ЗЕП активну роль виконують держава, монополістичні групи та створені ними різні асоціації, комітети та інші національні й галузеві об’єднання національного капіталу, між якими існують певні розбіжності, що пояснює певну компромісність економічної політики.
Ринкові відносини стають усе більш регульованими, а отже, значного регулятивного впливу зазнають і зовнішньоекономічні відносини, тобто формування та реалізація ЗЕП кожної країни. Впливають на зовнішньоекономічні відносини країн і міждержавні міжнародні офіційні й неофіційні інститути (наради семи найвпливовіших країн, які проводяться з 1975 р. регулярно; Міжнародне енергетичне агентство, створене 1974 року; ГАТТ-СОТ; МВФ, Світовий банк, ОЕСР тощо).
Також неабиякий вплив на міжнародні економічні відносини справляють ТНК, пов’язані між собою угодами про розподіл ринків, ціни, умови продажу, захист патентів тощо. Такі угоди створюють перепони для імпорту не менш відчутні, ніж ті, що робляться за допомогою звичайних торговельно-політичних бар’єрів. Це — приватномонополістичний протекціонізм як специфічна риса сучасної зовнішньоекономічної політики, що дістала назву обмежувальної практики монополій.
Зовнішньоекономічна політика країн світу сьогодні формується за активної дії глобалізації. Під глобалізацією в економічній науці, як заведено, розуміють вільний рух між країнами товарів і факторів виробництва (праці, капіталу, знань). Існують різні погляди і визначення глобалізації, але головними її критеріями є діалектична взаємодія природи, людини і суспільства за умов сучасної НТР. Учені вважають, що глобалізація почалася з кінця ХІХ ст.
Особливим напрямком ЗЕП, яка проводилась у СРСР та інших соціалістичних країнах, була політика монополії зовнішньої торгівлі як виключне право на здійснення зовнішньоекономічних зв’язків країни.
Головними складниками і засобами зовнішньоекономічної політики є торговельна політика, кредитно-грошова політика, валютно-кредитна політика, двосторонні та багатосторонні договори та угоди, митно-тарифні засоби, нетарифні засоби тощо.
- 2. Зовнішньоекономічна діяльність
держави за умов глобалізації
У перехідний період в Україні відбувається багатоступінчаста переорієнтація зовнішньоекономічних зв’язків держави стосовно нових умов економічної діяльності, формування нових пріоритетів і форм, а також пошук нових партнерів зовнішньоекономічних зв’язків. Різке обмеження участі держави в економічних процесах, чого свого часу вимагали реформатори, не дало позитивних результатів для України, а навпаки, призвело до ускладнень і кризових явищ, хоч розвиток вільної економіки для країн з перехідною економікою і є перспективним з огляду на їх поступову інтеграцію у світове економічне середовище. Така інтеграція економік має ґрунтуватися на зовнішньоекономічній діяльності країни з метою забезпечення дальшої трансформації економіки на основі активної взаємодії зі світовим господарством.
Суттєвим у налагодженні зовнішньоекономічних зв’язків є те, що на цей процес не можуть не діяти процеси посилення інтеграційних явищ та глобалізації світової економіки, яка насправді єдина інтегрована система з певними притаманними їй тенденціями. Проте єдність сучасного світу не скасовує глобальної проблеми миру та війни як фактора виживання людства в цілому, оскільки безупинні локальні війни після Другої світової війни і далі забирають людські життя і за кількістю загиблих уже перевершили останню. Між тим загальне припинення військових конфліктів і пов’язаних з ними військових витрат, що становлять чверть від витрат усього світу, дозволило б після об’єднання зусиль усіх країн світу вжити заходів для розв’язання глобальних проблем — подолання насамперед екологічних криз і ліквідації найзагрозливіших для довкілля джерел небезпеки.
Під натиском глобалізації світ набуває рис єдиного світового ринку та поступово перетворюється на єдину світову економіку, і це визначає напрями зовнішньоекономічної діяльності держав, перш за все стосовно найважливішої умови — закритості або відкритості їхніх економік.
Однією з ключових тенденцій економічної інтеграції сучасного світу є те, що ТНК трансформуються в головну ланку світової відтворювальної системи (досить нагадати, що за річним оборотом та активами кожна з таких корпорацій перевершує річний державний бюджет багатьох країн, що розвиваються). Отже, згадана соціально-економічна інтеграція охоплює мікро- та макрорівень. Свідченням цього є тенденція до створення єдиної Європи та активний розвиток Європейського економічного співтовариства, північноамериканська інтеграція, різні блоки країн, що розвиваються.
За таких світових тенденцій розвитку нині переважають відкриті (ліберальні) моделі економіки. На відміну від них існують і закриті моделі економіки, що їх супроводжує політична ізоляція країни від зовнішнього світу. На сучасному етапі такий тип економіки притаманний Північній Кореї та Кубі, економічна ізоляція яких поєднується з політичною блокадою з боку більшості країн світу.
Відкриті моделі економіки спираються на свободу економічної діяльності всередині країни та за її межами, відзначаються максимальним використанням переваг зовнішньоекономічної діяльності для досягнення найбільшої ефективності із залученням державою всіх методів та інструментів, потрібних для розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни. Разом з тим їх характеризує збереження в межах національної економіки можливості протидії або пом’якшення негативних соціальних наслідків глобалізації економіки. Справді, приєднання до світової економіки не має означати беззаперечної та повної відмови від національного досвіду, традицій і пріоритетів. Проте потреба державного втручання в зовнішньоекономічну діяльність із запровадженням відкритої моделі економіки викликає деякі сумніви.
З огляду на безумовні переваги політики економічної свободи питання про запровадження моделі відкритої економіки далеко не однозначне, оскільки воно залежить від наявності або браку в країні багатьох умов, виконання яких потребує засобів, часу та відповідних обставин. У країнах з перехідною економікою, де ці обставини виникли або з’явились у ході реформування, існує ліберальніша економічна модель, а отже, економіка розвивається випереджальними темпами.
Залучення національних господарств до світової економіки на етапі її глобалізації імперативно потребує визнати за стандарти сучасного ринку та ринкової економіки стандарти ТНК замість реального визнання багатоманітності ринкових реформ та специфіки національних економічних моделей. Отже, один з небажаних процесів глобалізації — звуження через неї можливостей національної економічної політики, як і сфери зовнішньоекономічної діяльності країни та регуляторної ролі держави, тобто обмеження суверенітету країни. Найгострішою проблемою сучасності, що пов’язана з процесом глобалізації, є нерівність країн та регіонів за рівнем доходів, соціальним забезпеченням тощо. Уже не потребує доведення той факт, що глобалізація посилює соціальну поляризацію та маргіналізацію населення всередині країн,
а також на загальносвітовому рівні, а отже, виникають нові суперечності, що відмежовують багаті країни від бідних — «зону миру» — від «зон підвищеної конфліктності». Нині визнано, що глобалізація в сучасному вигляді не тільки не ліквідовує й не усуває, а навпаки, консервує та поглиблює нерівність між невеликою кількістю багатих держав та загальною масою бідних країн усіх континентів, між різними верствами суспільства кожної країни, окремими людьми. Так, за останні 30 років, коли глобальна економіка зростала на 2—3 % в рік, розрив між багатими та бідними країнами водночас збільшився у 10 разів.
Щоправда, негативні процеси у сфері соціального розвитку країн не можна однозначно оцінювати як наслідки глобалізації.
У країнах з перехідною економікою їх спричинили перш за все глибока криза планової системи економіки, її ослаблення, розбалансованість, висока придушена інфляція, зовнішня заборгованість, надмірна монополізація, тотальний дефіцит життєво необхідних товарів і послуг. Україна зі здобуттям незалежності успадкувала й спотворену економічну структуру, що ускладнило адаптацію підприємств до нових економічних умов. Крім цього, незадовільні результати приніс брак здорової економічної політики, досвіду конкуренції на світових ринках, традицій ринкового виробництва та підприємництва.
Між тим, як і будь-який процес, глобалізація має свої позитивні та негативні вияви. Щонайпростіше глобалізацію можна охарактеризувати як стан світової економіки, за якого господарський розвиток більшості країн та регіонів тісно взаємозв’язаний, виробнича кооперація та спеціалізація досягають всесвітніх масштабів, транснаціональні корпорації стають домінантною формою власності, загальний розвиток економіки здійснюється завдяки запровадженню нових технологій у галузі електронних комунікацій і транспорту. Усе це дає можливість інформації, людям, капіталам і товарам безперешкодно долати кордони і потрапляти з нечуваною раніше швидкістю в найвіддаленіші куточки планети.
Найголовніше полягає в тому, що нині формується надзвичайно складна геоекономічна конструкція — система глобального керування як ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, так і всією економічною діяльністю у світі. У надрах глобального співтовариства визріває новий світоустрій — наднаціональний неоекономічний континіум, що об’єднує культури різних регіонів планети, і всі елементи нової системи мають адекватно реагувати на його вимоги та розвиватися за його законами (не має значення — ідеться про уніфікацію сфери фінансів чи сфери інформатики).
Для країн, які прагнуть долучитися до сучасної загальносвітової системи, сформульовано економічні вимоги, що базуються на рекомендаціях «вашингтонського консенсусу» та умовах «золотого корсету»: відкритість, дерегулювання та приватизація національних економік.
Загалом нині діють вісім нових головних суб’єктів, що мають вирішальний вплив на загальносвітові економічні процеси: міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, СОТ); країни Великої сімки; регіональні організації, яких налічується майже 60; багатонаціональні корпорації (близько 50); інституційні інвестори (інвестиційні та пенсійні фонди, страхові компанії); неурядові організації; великі міста; видатні особи (відомі вчені, нобелівські лауреати, знамениті підприємці і громадські діячі).
Процес глобалізації ще більш загострює питання щодо обґрунтування соціально-економічного розвитку країни та його економічної моделі розвитку. Сьогодні в Україні все чіткіше розуміють, що форми і методи реалізації національних інтересів мають відповідати умовам глобалізації. Це потрібно для того, щоб поєднувати вимоги світового ринку із забезпеченням соціального розвитку народу, розмежовувати та одночасно сполучати суспільні завдання із запитами корпорацій, інтереси національного з інтересами міжнародного капіталу.
Проте капіталізація України й далі залишається низькою за такими показниками, як уведення в дію нових потужностей, розмір фондових ринків, зростання конкурентоспроможності виробництва, запровадження ноу-хау і наукомістких технологій, слабкість фінансових ринків. Електронна торгівля робить лише перші кроки, іще надзвичайно низький рівень життя переважної частини населення (менше 2 дол. на день), тоді як вимоги економіки, що глобалізується, визначають обов’язковий рівень доходу на душу населення в понад 800 дол. на місяць. У нас і досі переважна частина населення (майже 90 %) живе за межею бідності, навіть виникли регіональні зони бідності та безробіття; триває поглиблення територіальних диспропорцій у рівні життя населення, доходи населення занадто диференційовані. Рівень соціального захисту надзвичайно низький, населення практично позбавлене нормальної системи охорони здоров’я, гідного пенсійного забезпечення.
Отже, доводиться визнати, що сучасні міжнародні фінансові кризи з їх соціальними наслідками провокують і процеси глобалізації, яка найновішими технологіями, зростанням продуктивності праці й далі спричинятиме скорочення чисельності працівників. Більше того, з’явилася загроза утворення суспільства «20 на 80», для якого прогнозується ситуація, коли тільки 20 % населення буде активно працювати та споживати, а 80 % населення переважно країн, що розвиваються, приречені на одержання благодійної допомоги. До речі, гіпотетично вже припускається існування соціальних резервацій.
Протидія небажаним процесам глобалізації полягає в державному втручанні в економічне життя, прикладом чого служать і такі країни Східної Азії, як Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Індонезія. Ці держави проводять політику поєднання орієнтованої на експорт індустріалізації з вибірковими формами державного втручання (експортні субсидії, імпортні ліцензії, нетарифні торгові обмеження тощо) і поступово згортають таку політику за створення конкурентних галузей.
Нарощування глобалізації супроводжується виникненням глобального ринку праці, коли внаслідок відкритості ринків праці країн, що розвиваються, їхнє населення знаходить собі роботу за кордоном, і досить часто — в країнах «центру». Ця ситуація якраз характерна для українського ринку праці. І хоч уважається, що глобального ринку праці не існує, через що прикордонні бар’єри всередині країн «центру» розмиті, проте між «центром» та периферійними країнами вони все більше посилюються.
Переваги ліберальної економіки добре ілюструє досвід Китаю, де одночасно реалізуються дві економічні моделі — відкрита та закрита: п’ять головних галузей економіки розвиваються за умов державної монополії та директивного планування, решта галузей — за ринковим типом відносин. А щодо вільних економічних зон провадиться типова ліберальна зовнішньоекономічна політика, хоч у Китаї не застосовували ні шокової терапії, ні форсованої приватизації. Головним напрямом реформ було забезпечення соціально-політичної стабільності більш як мільярдного китайського суспільства та подолання соціально-економічного і технологічного відставання від розвинутих країн світу за рахунок високих темпів економічного розвитку і зростання продуктивних сил. Завдяки такій політиці в економіку Китаю щороку надходить до 40 млрд дол. США іноземних інвестицій, загальний обсяг яких за останнє десятиріччя перевищив 400 млрд дол., що дозволило Китаю за сім років подвоїти річний обсяг ВВП (1997 року він становив 3670 млрд дол. США).
Отже, переваги відкритої економічної моделі умовно можна поділити на загальні (основні) та специфічні, властиві економіці та особливостям суспільного розвитку кожної країни. Основні переваги полягають у створенні сприятливих умов: 1) для широкомасштабного інвестування капіталу в економіку країни, збільшення за цей рахунок кількості робочих місць, зростання ВВП, тобто підвищення життєвого рівня населення своєї країни; 2) для інтегрування національної економіки у світову — для вступу до міжнародних економічних союзів та організацій з метою залучення до міжнародного поділу праці, унаслідок якого зростає ефективність національної економіки.
Однією з істотних проблем стратегії зовнішньоекономічних відносин України є визначення правильного співвідношення різних векторів щодо входження країни в систему світових господарських відносин, головним з яких після ухвалення Президентом України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу (1998) залишається європейський інтеграційний напрям. На жаль, уже тривалий час не зникають складні питання щодо реалізації цього напряму, його співвідношення з іншими чинниками зовнішньоекономічного розвитку та участі України в глобальних економічних процесах. Схвалення інтеграції України до структури Європейського Союзу не виключає потреби в стратегічному балансі між європейським та азіатським векторами зовнішньоекономічного розвитку.
У перспективі найважливіше значення в зовнішньоекономічній діяльності України матимуть відносини з країнами СНД, а найбільшим пріоритетним економічним партнером України залишається Росія. Отже, у цьому напрямку зовнішньоекономічна діяльність України має бути спрямована на усунення бар’єрів в економічному обміні з названими країнами. У зовнішньоекономічній сфері також важливо враховувати геоекономічну роль Японії як одного з трьох найпотужніших економічних центрів світу, а також Китаю.
В економіці глобалізація передусім охоплює фінансове середовище. Україна як відносно невелика, але невід’ємна частина світового господарства взаємодіє зі світовими фінансовими ринками, і така взаємодія має бути продуктивною з огляду на вузькість внутрішнього ринку капіталів. Наша держава сьогодні майже не репрезентована на міжнародних валютних ринках через слабкість національної економіки, тому Національний банк України змушений підтримувати гривню, оскільки послаблення багатьох обмежень на торгівлю національною валютою може мати негативні наслідки для її стабільності. НБУ розумно не допускає участі іноземних суб’єктів на торгах гривнею в Україні, бо навіть одна масштабна спекуляція в змозі похитнути стабільність валютного курсу. За останні роки Україна зробила перші кроки на міжнародних фінансових ринках, однак їх важко назвати успішними. Проте рух у цьому напрямі має тривати, оскільки міжнародні ринки капіталу є надзвичайно потужним джерелом залучення коштів
в українську економіку.
До складників фінансової глобалізації економіки можна віднести: розвиток платіжних систем та безготівкових розрахунків; збільшення міжнародних потоків капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій; еволюцію ринків похідних фінансових інструментів; зростання обсягів торгівлі на валютних біржах; формування регіональних валютних угруповань; інтеграцію міжнародного банківського капіталу; розвиток офшорного банківського бізнесу; реформування світової фінансової архітектури.
Міжнародні валютно-кредитні відносини характеризуються розгалуженою інституційною структурою валютно-фінансових установ на глобальному та регіональному рівнях, чільне місце в якій належить МВФ та МБРР. В Україні склалися різні підходи щодо оцінки співробітництва з МВФ, але не можна не враховувати сучасних реалій системи господарських відносин світу. От-
же, без додержання узвичаєних правил, закріплених у статуті МВФ, практично неможливо розвивати зовнішньоекономічну сферу країни, реалізувати переваги участі в міжнародному поділі праці. МВФ передбачає жорстку обумовленість надання державам—членам кредитів та позик, втручання в розроблення та реалізацію національних економічних програм, тому важливим завданням української держави є плідне використання членства у МВФ та інших міжнародних фінансових установах в інтересах національної економіки.
Чільне місце в зовнішньоекономічній діяльності посідає співробітництво з групою Світового банку — міжнародною організацією розвитку, мета якої полягає в наданні допомоги країнам—членам в економічному та соціальному розвитку. Група Світового банку залучає п’ять тісно пов’язаних інституцій, головними з яких постають Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР). Їхня центральна мета полягає у сприянні позичальникам у боротьбі з бідністю та за підвищення стандартів життя населення країн із середнім та низьким рівнем економічного розвитку. Фінансова та економічна допомога Банку зосереджена на сприянні Україні в стабілізації її економіки, проведенні економічних реформ, поліпшенні стану платіжного балансу, збереженні та розвитку систем соціального захисту, уточненні їхньої адресності.
Поглиблення співробітництва зі Світовим банком відбилось у цільових позиках на системні та інвестиційні проекти для здійснення економічної реформи в Україні, першою чергою на реформування державного сектору, структурні та інституційні зміни галузей та секторів економіки. Останнім часом в Україні впроваджено шість системних проектів на загальну суму 2010 млн дол. США. Банк також підтримує розбудову соціального сектору в Україні, заходи для захисту довкілля тощо. Протягом наступних років Світовий банк готовий надавати Україні фінансову підтримку в розмірі до 1 млрд дол. США щороку за умови послідовного запровадження комплексних реформ та успішного подолання інституційних хиб.
У разі ж поліпшення інвестиційного клімату передбачається збільшення обсягів інвестицій МФК (Міжнародна фінансова корпорація) у приватний сектор. Світовий банк перетворився на одного з головних кредиторів України, станом на кінець 2000 р. на МБРР припадало 20 % зовнішньої заборгованості України.
Досить неординарно складається співробітництво України з Європейським банком реконструкції та розвитку, який хоч і став провідним інвестором в Україні, але його роль є скоріше допоміжною. Разом з тим він є своєрідним каталізатором назрілих змін у модернізації економіки та розвитку приватного сектору в Україні. Політичний діалог на високому рівні між керівництвом банку та Урядом України дає можливість узгоджувати спільні пріоритети діяльності з національними інтересами України.
Отже, розширення та зміцнення співробітництва між Україною та міжнародними фінансовими установами — важливий компонент зовнішньоекономічної діяльності країни. Першочерговим пріоритетом для всіх гілок влади має бути підвищення ефективності такого співробітництва, оскільки саме воно сприяє посиленню макроекономічної стабільності, реалізації структурної перебудови та ринковій трансформації перехідних економік. Загалом же трансформаційні процеси в економіці будуть успішними за умови реалізації комплексної стратегії розвитку, ініційованої національним урядом. Для цього Світовий банк рекомендує організувати висококваліфіковане керування економікою, створити належне інституційне середовище, забезпечити узгодженість прийняття рішень, виконання правових та судових процедур, продуманість систем регулювання та інші заходи, тобто ця стратегія відрізняється від ідеології Вашингтонського консенсусу.
- 3. Особливості зовнішньоекономічної
політики України
Останніми роками Україна переживає важкий період комплексних структурних перетворень, фінансово-економічного оздоровлення всього національно-господарського комплексу, визначення власних способів стабілізації і формування сприятливої бази для функціонування та співпраці міжнародних бізнес-структур, інституцій, установ.
З перших днів незалежності Уряд України здійснює послідовну політику входження в міжнародне співтовариство. На цьому шляху надзвичайно важливим завданням постає створення нового торговельного режиму, інтегрованого у світове економічне середовище. У ситуації, коли експорт є одним з найголовніших важелів розвитку окремих галузей національної економіки, стає неможливим ефективно діяти в системі міжнародної торгівлі без повноправного членства у Світовій організації торгівлі. Від членства України в системі СОТ безпосередньо залежать перспективи збільшення іноземних інвестицій в економіку України, забезпечення технологічного оновлення та переоснащення національного виробництва, збільшення експортного потенціалу та експорту високотехнологічної продукції. За оцінками Міністерства економіки, після приєднання України до СОТ обсяг вітчизняного експорту зросте майже на 1 млрд дол. США. Проте вступ до СОТ потребує від України значною мірою лібералізувати свій зовнішньоекономічний режим, реалізувати принципи вільної торгівлі з країнами — членами СОТ. Між іншим, хоч вступ України до СОТ і розширить доступ її товарів на світові ринки та сприятиме поліпшенню інвестиційного клімату всередині країни, однак неминучими будуть і негативні аспекти такого приєднання, а саме —швидке проникнення на внутрішній ринок могутніх іноземних компаній та витискання ними вітчизняних товаровиробників, унаслідок чого може бути втрачено державний контроль за ринком, а відтак почне зростати дефіцит у торгівлі.
Негативно впливає на розвиток українських зовнішньоекономічних зв’язків брак у країні здорового політичного та соціально-економічного клімату. Протягом усіх 1990-х років одночасно з перерозподілом власності точилася гостра політична боротьба між прихильниками та супротивниками переходу до нового типу соціально-економічних відносин. Природно, такі процеси не сприяли стабільному економічному розвитку країни, а спричинили розбалансованість економіки та загострення соціальної напруженості в країні. Реально це виявилось у глибокій соціально-економічній кризі, що супроводжувалася падінням обсягів ВВП, розквітом тіньового сектору економіки, рекету, корумпованості, хабарництва та правопорушень. Унаслідок цього Україна за обсягом ВВП та доходами населення скотилася на одне з останніх місць у світі, а за ступенем економічної безпеки ввійшла до переліку країн з найбільшим ризиком для бізнесу, таких як Ефіопія, Колумбія тощо.
Крім того, суттєвими хибами та суперечностями грішить сучасне законодавство України, наявна взаємна неузгодженість законів: існують розбіжності між законом «Про лізинг», митним та податковим законодавством; зміст законів подекуди не відпо-
відає сучасним вимогам та нормам міжнародного права. Істотною вадою українського зовнішньоекономічного законодавства є брак у багатьох випадках механізму реалізації цих законів, унаслідок чого більшість із ухвалених законів не діє. Отож, через те що немає механізму (правил) реалізації законів, частина укладених контрактів не реалізовується і Україна зазнає величезних збитків.
Основна перепона, яка суттєво гальмує розвиток зовнішньоекономічної діяльності України на початку ХХІ ст., — непослідовність проведення економічної політики. Для нерозвинутого українського ринку (за неплатоспроможного споживача, нестачі капіталу та передових технологій виробництва) характерна ситуація, коли максимально припустима ціна для покупця товарів виявляється нижчою від витрат виробництва і, відповідно, неприйнятною для приватного виробника. Тобто споживач не в змозі сплатити ціну, яка б відшкодувала витрати виробника,
а отже, задовольнити свої потреби. Унаслідок цього виробництво товарів, навіть украй важливих для суспільства, не розширюється. Ці ознаки властиві і діяльності спільних з іноземним капіталом підприємств (за винятком тих, що існують в умовах пільгового оподаткування).
Такі умови зовнішньоекономічної діяльності України аж ніяк не сприяють співробітництву з іншими країнами, головною сферою якого у 1990-х рр. залишалася зовнішня торгівля (та і її обсяги були незначними), а також інші форми зовнішньоекономічних зв’язків. Щорічні іноземні інвестиції в економіку України також не були вражаючими.
Отже, економічні обставини, що склалися наприкінці 90-х рр. в Україні, обумовили характер і напрямки її зовнішньоекономічної діяльності. За змістом вона відповідала стану та можливостям української економіки, а також відчувала дію нових явищ світового економічного середовища. Але загальновизнано, що зовнішнє економічне середовище тільки справляє вплив на створення ефективних економік, однак не здатне їх створювати.
Словом, і українська економіка перехідного періоду, і зовнішньоекономічна діяльність на нинішньому етапі оцінюються як суперечливі: якщо остання й має тенденцію послідовного входження у міжнародне співтовариство, то вітчизняне економічне середовище підриває її. Не сприяє зовнішньоекономічній діяльності також і переважно протекціоністський зовнішньоекономічний курс, головною причиною якого є низька конкурентоспроможність більшої частини вітчизняних товарів та послуг. Тобто в такий спосіб внутрішній ринок України захищається від натиску іноземних товарів і послуг.
На превеликий жаль, через повільне економічне реформування Україна й досі перебуває на узбіччі світових економічних перетворень. Слабкий рівень інтегрованості до світових економічних відносин є свого роду бар’єром, який гальмує загальну капіталізацію внутрішнього ринку. Заважають інтегруватись у міжнародні економічні відносини і недосконалі приватизаційні процеси, погана продуманість яких позначається на стані фондового ринку, а отже, і на всіх сферах економіки. Традиційні труднощі відчуває Україна щодо залучення в економіку іноземних інвестицій. Це відбувається внаслідок ризиковості їх запровадження в українському економічному середовищі, специфіки правового поля та нестабільності політичної ситуації. Україна суттєво відстає у справі залучення іноземних інвестицій: так, для порівняння: 2000 року в Україну надійшло 750 млн дол. іноземних інвестицій, Польща за цей період одержала 8,5, Чехія — 5,5, Росія — 3,5 млрд дол. США. Також в Україні функціонують банківські установи і небанківські фінансові посередники, котрі сприяють перекачуванню грошей за кордон. Отже, роль і місце України у світі залежать від результативності економічних реформ усередині країни.
Економічна ситуація в Україні залишається складною. Так, за показником ВВП на душу населення, що на початок 2000 р. становив 619 дол., країна посідала 17-те місце серед 27 колишніх країн з плановою економікою. Інфляція в Україні, як і раніше, висока, західні експерти прогнозують її дальше підвищення, а отже, наростатиме негативний вплив інфляційних процесів на розвиток подій у зовнішньоекономічній діяльності.
Підтримка з боку тих чи тих зовнішньоекономічних партнерів є вагомим чинником економічних успіхів України, але перебільшувати його значення навряд чи потрібно, оскільки перш за все в державі слід створити нормальну ринкову економіку, яка працювала б за прозорими та зрозумілими правилами.
Актуальним для України на нинішньому етапі є така зовнішньоекономічна діяльність, яка була б зорієнтована на подолання наслідків колоніального минулого та на інтереси власної національної економіки, а не на користь дружніх держав.
Отже, зовнішньоекономічна діяльність України має бути скерована на якнайповнішу реалізацію потенціалу нації завдяки становленню конкурентоспроможної економіки та ефективній міжнародній взаємодії в науково-технологічній, торговельній та фінансово-інвестиційній сферах.
Важливим чинником функціонування національної економіки є нарощування експорту країни на зовнішні ринки, збільшення його питомої ваги у світовій торгівлі. Однак, досягаючи дедалі більшої відкритості вітчизняної економіки, Україна все відчутніше стикається з проблемою гарантування власної економічної безпеки як загальнонаціонального комплексу заходів, спрямованих на невпинний та стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам.
Останнім часом у сфері експортної діяльності помітно підвищилися можливості України в здійсненні зовнішньоторговельних операцій. Так, 2000 року вона провадила їх зі 189 країнами світу, зберігаючи додатне торговельне сальдо. Проте показники українського експорту суттєво відстають від обсягів, потрібних для виведення економіки зі стану стагфляції. Недостатні обсяги експортної діяльності України відповідають недостатньому рівню конкурентоспроможності її товарів та послуг, але зазначимо, що 2000 року експорт та імпорт товарів і послуг дещо зросли. Позитивною за останні роки є тенденція переорієнтації товарних потоків за межі країн СНД.
Загалом протягом цих років зберігається додатне сальдо зовнішньої торгівлі, відбулося скорочення обсягів загального рівня та впорядкування надходження товарів некритичного імпорту.
Аналіз експортної діяльності України за 1998—2000 рр. свідчить, що незважаючи на переорієнтацію товарних потоків до країн за межами СНД, активізувалася торгівля з основним торговельним партнером України — Російською Федерацією. Проте ця ситуація неоднозначна: з одного боку, вона свідчить про поступову стабілізацію зовнішньоекономічних зв’язків України з Росією, а з другого — посилюється загроза економічній безпеці України. Тому одним з першочергових стратегічних завдань української зовнішньоекономічної діяльності є підтримка необхідного рівня економічної безпеки національної економіки, а саме: ліквідація від’ємного зовнішньоекономічного сальдо в торгівлі товарами, альтернативність зовнішніх джерел постачання енергоносіїв на національний ринок, активна протидія встановленню контролю з боку Росії над інфраструктурною мережею України, реалізація в повному обсязі режиму вільної торгівлі між Україною та Росією, створення комплексної інформаційної бази щодо стану економічних відносин та прогнозування їхнього розвитку з метою вироблення виваженої стратегії щодо нормалізації взаємин та попередження загроз економічній безпеці України.
Запорукою успіхів у економічних відносинах України з країнами СНД є запровадження принципів вільної торгівлі у двосторонніх та багатосторонніх взаєминах, розвиток партнерства з Росією, яке не суперечило б якісно новим історичним умовам і відповідало національним інтересам України. Закономірним етапом глобалізації економічних процесів України може стати розгортання спільних торговельних зон у прикордонних регіонах з Угорщиною, Чехією, Польщею тощо.
Не викликає сумнівів те, що розвиток процесів глобалізації світового суспільства — найглибша соціальна, економічна та технологічна революція. Це насамперед — революція у свідомості людей: від прагнення людини здобувати матеріальні блага — до самовираження, від панування над природою — до гармонійних відносин з нею, від ставлення до праці не як до способу заробляти гроші, а як засобу реалізації своїх здібностей. Проте нерозвинутість усіх форм економічного і суспільного існування в Україні обумовлює прямо протилежний напрям. Йому притаманний загальний занепад моралі, адже масове розкрадання верхівкою державної власності відбувалося за мовчазного традиційного конформізму основної частини українського народу, а інколи навіть виправдувалося нею. Наявна нині масштабна деградація соціальної структури українського суспільства суперечить загальносвітовим тенденціям, коли за «ринковим ренесансом» світової економіки настало піднесення неринкової сфери економіки: підвищився особистий та загальносуспільний добробут, колосально нагромадився людський капітал, котрий, за оцінками експертів США, у 3—4 рази перевершує нагромадження капіталу в його матеріально-речовій формі.
Натомість в Україні з ірраціональним підприємництвом, розвитком не стільки фермерства, скільки парцелярних господарств у якісно нових формах відбувається руйнація досягнень попередньої системи у сфері соціального захисту населення на тлі його економічного зубожіння, коли не забезпечується навіть біологічно необхідний рівень існування 90 % населення. Унаслідок такої недалекоглядної політики приниження людського фактора в країні виникла складна демографічна ситуація. Населення стрімко зменшується через вкрай погані умови існування: смертність збільшується, народжуваність знижується, легальна і нелегальна міграція за кордон посилюється. Україна зазнає втрат і через відплив інтелекту, оскільки працю вчених держава оцінює дуже низько. Важко передбачити наслідки такої міграції з погляду інтелектуального виснаження нації. Таке нераціональне використання людського потенціалу у своїй країні суперечить соціально-економічній моделі глобалізації людства, тому що постіндустріальні суспільства перебувають на етапі вдосконалення своїх відносин, що дозволяє особливо плідно використовувати людський капітал.
Непродумане реформування українського економічного середовища ще на початковій стадії невиправдано різко обмежило саме сферу соціального захисту населення. Було введено платну медицину, запроваджено мінімальний рівень пенсій для всіх категорій працівників без урахування трудового внеску, пільгове пенсійне забезпечення державних службовців, недостатнім виявився захист населення у зв’язку з безробіттям. Економічно безпідставним є запровадження в Україні нагромаджувального пенсійного забезпечення, дальше поширення платної медицини, скасування соціальних пільг постраждалим унаслідок виробничого травматизму, аварії на Чорнобильській АЕС тощо.
Між тим у постіндустріальному суспільстві Заходу активно формується сектор «виробництва людини», де нагромаджується людський капітал, і саме він все більше визначає розвиток і структуру ринку, динамізм і конкурентоспроможність економіки країн у світі.
З огляду на те що економічна ситуація в Україні залишається складною, деяке економічне пожвавлення останніх років не варто розцінювати як надзвичайний успіх, тому зовнішньоекономічна діяльність держави має враховувати сучасні реалії щодо конкретизації напрямів розширення співробітництва України у сфері зовнішньоекономічних відносин з західними партнерами. Таке співробітництво має віддавати перевагу пріоритетним напрямам високотехнологічного виробництва та досліджень, до яких належать: аерокосмічне виробництво та аерокосмічні технології, виробництво лазерної техніки та оптиковолоконних носіїв інформації, розвиток інших засобів зв’язку разом з модернізацією наявних комунікацій зв’язку, розроблення біотехнологій, опрацювання і запровадження принципово нових технологій зварювання та порошкової металургії тощо.
Отже, на порозі третього тисячоліття Україна має долучитися до загальносвітового процесу глобалізації. Для цього вкрай потрібні такі передумови: створення конкурентної економіки за рахунок удосконалення виробництва та споживання енергоносіїв; розвиток транспортної інфраструктури; забезпечення високого рівня інформаційних технологій; підвищення рівня життя народу; формування людського капіталу і на цьому підґрунті — якісно нової робочої сили; створення системи ефективного використання ресурсів.