У попередніх темах докладно розглянуто основні складові економічної політики. Але без соціальної політики вона не буде довершеною і не зможе забезпечити успіху в побудові соціально орієнтованої економіки, а в перспективі — і постіндустріального суспільства. Соціальна політика поступово перетворюється на серцевину економічного регулювання, тому саме в ній слід убачати ядро формування конкретних економічних програм. Також неодмінно треба відмовитись від залишкового принципу її фінансово-ресурсного забезпечення.
У даній темі пропонується ознайомитися з головними елементами соціальної політики, моделями її реалізації в різних країнах, перспективними напрямками формування сучасної соціальної політики.
- 1. Соціальна нерівність і її види
Соціальна політика є пріоритетним складником економічної політики, що пов’язано з глибинними змінами в економіці. По-перше, економіка досягла такого рівня забезпечення, коли вона безпосередньо орієнтується на людину та її потреби, а по-друге, соціальний компонент починає відігравати роль провідного чинника економічного розвитку.
Соціальна нерівність. Соціальна політика допомагає розв’язувати соціальні проблеми, пов’язані із соціальною нерівністю. Під нерівністю в соціальному плані слід розуміти неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади тощо.
Через конкретно-історичну міру рівності й нерівності у життєвому становищі різних соціальних груп, яка об’єктивно зумовлена ступенем матеріального і духовного розвитку суспільства, на перший план виступає категорія справедливості. Звичайно, це не означає, що справедливість тотожна рівності.
З-поміж науковців, що досліджують проблему соціальної нерівності, існують певні розбіжності. Деякі автори вважають, що соціальна нерівність мала місце завжди. Інші наголошують на протилежному, запевняючи, що первісним суспільствам була властива нерівність, викликана біологічними або фізіологічними чинниками, і що вона не мала соціального статусу. Немає повної єдності й у розумінні того, який чинник вирішальний для існування соціальної нерівності — багатство, влада чи престиж. Це питання надзвичайно складне, бо згадані фактори тісно взаємозв’язані: багатство, гроші дають владу, влада — приносить багатство. «За умов сучасної економіки, — зазначає Дж. К. Гелбрейт, — розподіл доходів у кінцевому підсумку обумовлюється розподілом влади. Останнє своєю чергою являє собою і причину, і наслідок системи перерозподілу доходів. Влада дозволяє одержувати доходи: великі доходи дають владу над розподілом грошової винагороди інших людей».
Крім цих основних факторів нерівності є й інші, як-от: репутація; привілеї, пов’язані з контролем над тими чи тими ресурсами; певного роду професії, які забезпечують владу та особливі права.
Соціальна нерівність поділяє суспільство на класи, групи, верстви (страти). Ці утворення не є незмінними, вони трансформуються відповідно до економічної, політичної та ін. еволюції. Пішли в історію такі класи, як рабовласники, раби, феодали, закріпачені селяни. Утрачає свій вплив і чисельний клас промислового пролетаріату, формується соціальна група власників на різні види інтелектуальної власності (нове знання, інформація, управлінське мистецтво тощо).
Соціальна нерівність породжує в суспільстві колізії і за певною межею несе загрозу життєдіяльності суспільства. «Скривджена» частина суспільства намагається змінити свою долю на краще. Людство протягом тисячоліть мріяло про соціально справедливе суспільство і робило неодноразові спроби його створити.
Проблема соціальної справедливості — дуже складна і неоднозначна. Її розуміння залежить від історичного етапу розвитку суспільства, класових позицій, рівня знання (емпіричного та теоретичного). На побутовому щаблі соціально справедливим уважається таке суспільство, в якому більшість громадян визнає його природним, нормальним, адекватним своєму становищу, потребам, інтересам. Звичайно, ті чи ті умови життєдіяльності суспільства громадяни сприймають як природні тільки на певному історичному проміжку часу. Наприклад, за феодальної доби вважалось цілком підставним, коли поміщик (феодал) безоплатно одержував частку створюваного залежними людьми (закріпаченими селянами) багатства. Але за капіталізму такий порядок сприймався вже як протиправний, а нормальним стало вільно розпоряджатися своєю власністю і робочою силою, вільно конкурувати на різних ринках. Отже, вільна конкуренція стає чи не найсуттєвішим критерієм соціальної справедливості. Розвиток капіталізму і вільної конкуренції закріплює за однією частиною суспільства право на працю, оплата якої забезпечує їй мінімальне задоволення фізіологічних потреб (харчування, одяг, житло), а за другою — власність на засоби виробництва і заможне життя. Однак згодом більшість людей почала сприймати і цей устрій як несправедливий. Низка соціальних революцій у Західній Європі у ХІХ—ХХ ст. та Жовтневий переворот у Росії стали наслідком народного обурення гнобленням і вилились у боротьбу за створення справедливого суспільства.
Необхідність соціальної політики. За умов як вільної (досконалої), так і монополістичної (недосконалої) конкуренції в ринковому суспільстві поступово формується такий розподіл багатства, влади, престижу, який не задовольняє переважну частину суспільства, гальмує його розвиток. У рамках офіційної, лояльної до ринку економічної думки виникла ціла низка теорій, які пояснювали проблеми соціальної нерівності та соціальної справедливості, або соціального регулювання, і сприяли їх розв’язанню. Серед них відзначимо теорію добробуту А. Пігу (1877—1959) і «нову теорію добробуту» В. Парето (1848—1923). У першій половині ХХ ст. склалася соціальна школа, найвідоміші представники котрої (Дж. Тобсон і Дж. Коул — в Англії; Г. Мюрдаль — у Швеції; Л. Ерхард — у Німеччині; Ф. Перру — у Франції; Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. К. Гелбрейт — у США) піддали критиці основи неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн проводити активну соціальну політику з метою пом’якшення соціальних суперечностей і реалізації «керованої еволюції».
Значна частина цих поглядів утілилась у концепції «соціального ринкового господарства», яка виходить з того, що ринок у чистому вигляді не забезпечує ефективного функціонування економіки, і державне втручання конче потрібне як для економічного, так і для соціального регулювання. Принцип ринкової свободи слід пов’язувати з підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання має застосовувати першою чергою ринкові механізми, і тільки якщо вони не діють, удаватись до прямого коригування. Ринок і план мають доповнювати один одного, і оскільки ринок не може забезпечити соціальної стабільності, держава бере на себе зобов’язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості.
Держава поступово соціалізує свою діяльність, включаючи до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Тобто, створюючи умови для саморозвитку особистості, держава має відкидати можливість «соціального захребетництва». Адже не тільки держава відповідає перед громадянами за їхній добробут, а й самі люди повинні турбуватись про своє матеріальне забезпечення.
Гарантування добробуту громадян потребує результативного функціонування економіки. Соціальна держава домагається цього завдяки проведенню розумної політики в галузі оподаткування, кредиту, державного підприємництва, інвестицій, митних тарифів, антимонопольного законодавства, фінансування соціальних заходів. Одним з найважливіших завдань соціальної держави є встановлення та додержання законопорядку. Правова база визначає права власності, надає законного статусу приватним підприємствам, гарантує виконання контрактів. Нерідко ринкове середовище породжує антагонізм прав власників. Наприклад, право власності на землю вступає в суперечність із правом на прокладання автостради цією територією. У такому разі держава виконує функцію арбітра в розв’язанні подібних суперечок між суб’єктами господарювання. Із засобів масової інформації населення одержує інформацію про стан економіки і ринкову кон’юнктуру, що сприяє конкуренції.
Проблеми соціальної політики в Україні. Наскільки ж наведеним критеріям соціальної держави відповідає Україна? На жаль, соціально-економічна ситуація в державі свідчить, що влада тільки декларує про соціальну державу.
Соціальна політика перебуває на периферії державної діяльності. За рахунок соціальної сфери особи, наближені до влади, здійснюють первісне нагромадження капіталу, і із цього ж джерела забезпечується ринкова трансформація економіки. Рівень життя народу різко впав, значна частина населення має доходи нижчі за прожитковий мінімум. Дуже скоротилася середня тривалість життя, зменшилось населення країни. У суспільстві панує напруження, багато людей перебуває в психологічно депресивному стані, унаслідок чого ринкові цінності тільки відштовхують народ. Зважаючи на все це, держава має привести у відповідність національну соціально-економічну політику з тими основними принципами, на яких ґрунтується діяльність соціальної держави. Вони такі:
- довіра до регулювальних можливостей ринкового механізму (попиту, пропонування, вільного ціноутворення, конкуренції);
- відповідальність держави за дію ринкових сил, за впорядкування процедур економічної і соціальної діяльності;
- визнання економічної свободи людини і, відповідно, прав найманих працівників, підприємців і їх профспілок на тарифну автономію за умови соціального партнерства;
- забезпечення прав на участь працівників у керуванні виробництвом, державному та суспільному житті;
- перерозподіл створеного національного доходу на користь найменш забезпечених з об’єктивних причин груп населення.
- 2. Основні напрямки соціальної політики
Як уже зазначалось, ринкова економіка не усуває соціальної нерівності, яка загрожує соціальній стабільності, і за несприятливих умов знижує економічну ефективність. Соціальна ж політика покликана пом’якшувати крайні прояви результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику підтримування незахищених соціальних груп. Не потребує доведення й той факт, що соціально захищеними прагнуть бути практично всі соціальні верстви, в тому числі й підприємці. Останнім держава повинна гарантувати недоторканність їхньої власності, право на підприємницьку діяльність у будь-якій сфері ринкової економіки.
Основні напрямки соціальної політики:
- гарантування мінімальної заробітної плати і регулювання доходів у цілому;
- забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття;
- індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади в банках, державні облігації, страхові поліси);
- надання допомоги найбіднішим верствам населення;
- створення умов для самореалізації людини (вільний вибір професії, сфери і місця праці, здобуття бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, матеріальна підтримка і перекваліфікація тимчасово непрацюючих осіб);
- забезпечення охорони здоров’я населення незалежно від рівня доходів.
Розгляньмо більш широко зміст соціальної політики за цими напрямками.
Політика доходів посідає чільне місце в державному регулюванні соціальних відносин. Першою чергою вона стосується рівня заробітної плати та її частки у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.
Політику доходів населення розробляли представники практично всіх напрямів економічної думки. Загальні принципи цього боку соціальної політики було сформульовано в повоєнний період, а на початку 60-х рр. вони набули статусу неофіційних, але обов’язкових постулатів. До прихильників цих принципів належать такі відомі вчені, як Дж. К. Гелбрейт, Р. Тіболд, П. Самуельсон, С. У. Уайнтраут, М. Фрідмен (США), М. Маршалл, Ж. Лекайон (Франція), Р. Харрод, Н. Калдер (Великобританія).
Політика доходів соціальної держави ґрунтується на визнанні постійного і, бажано, випереджального характеру її проведення. Неокейнсіанці та представники соціологічного напряму обстоюють пряме втручання держави в процес розподілу доходів. Головним об’єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати береться за провідний чинник інфляції, то держава часто вдається до «заморожування» заробітної плати та цін, тобто здійснює «політику стримування». Протилежною їй є «політика експансії», за якої стимулюється зростання доходів населення.
Ураховуючи особливу соціальну значущість перерозподілу доходів, соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме: формування споживацьких настроїв у малозабезпечених верствах населення та зниження мотивації до плідної праці в економічно активного населення.
За умов ринку завжди виникає дилема, що вибрати з двох принципово різних варіантів — ринковий розподіл, який коригується державним регулюванням, чи державний розподіл, котрий скеровується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, що, на думку багатьох, є соціально справедливим, то економічна ефективність неминуче знизиться, оскільки в індивіда, що працює продуктивніше, суспільство відніме, а неефективному працівникові віддасть. Розподіл же за законами вільного ринку є високорезультативним, але нерівним і соціально несправедливим. Отже, рівний розподіл — соціально справедливий, але економічно неефективний, а нерівний, навпаки — соціально несправедливий, але економічно дійовий.
«Чистий» ринковий розподіл, забезпечуючи високу ефективність економіки, створює можливість компенсувати свою несправедливість, продукуючи сукупний продукт в обсягах, достатніх для піднесення добробуту малозабезпеченої частини населення. На противагу цьому «справедливий» (зрівняльний) розподіл підриває стимули до плідної праці і спричиняє невисокий обсяг сукупного продукту. Тобто ми бачимо, що нерівний ринковий розподіл має об’єктивні переваги перед рівним, «соціально справедливим» розподілом. Історичний прогрес зближує ці два підходи, але не ліквідовує їхні розбіжності.
Нерівність доходів у ринковій економіці визначається за допомогою кривої Лоренца і коефіцієнта Джіні. Крива Лоренца показує ступінь нерівномірності розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення (рис. 9).
Рис. 9
На осі х відкладають відсоткові групи населення, а на осі y — відсотки доходів, що їх одержують ці групи. Рівному розподілу доходів відповідає крива ОЕ. Якщо ж нанести фактичний розподіл доходів, то крива Лоренца вкаже на ступінь нерівності доходів. Що більший розрив між лінією повної рівності і кривою Лоренца, то вищий ступінь нерівності.
Відношення заштрихованої площі до площі всього трикутника ОАF називається коефіцієнтом Джіні. Що більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси повної рівності в розподілі доходів, то ближче коефіцієнт Джіні до 1. Що вищий коефіцієнт Джіні, то глибша прірва між бідними і багатими.
Між обсягом багатства, яке розподіляється, і стабільністю пропорцій розподілу існує певна залежність. Розподіл низьких доходів характеризується різкими і непередбачуваними коливаннями, а за досягнення більш високого рівня доходів пропорції розподілу є стабільнішими. Ця залежність дістала назву закону Парето.
Державне регулювання заробітної плати. Переважна частина доходів припадає на заробітну плату найманих працівників, тому соціальна держава чітко регулює трудові відносини. Регулюванню піддаються мінімальна ставка заробітної плати, мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах), тарифні умови оплати праці робітників і службовців за традиційними професіями та посадами.
Розмір мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил і т. ін. З причин, проаналізованих у попередніх темах, в Україні рівень мінімальної заробітної плати нижчий від прожиткового рівня. На сьогоднішній день мінімальна зарплата становить 185 грн, тоді як прожитковий мінімум дорівнює 360 грн.
У сфері регулювання заробітної плати держава прагне досягти таких цілей: 1) забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання; 2) утримувати певну рівновагу в оплаті праці різних груп населення; 3) привести заробітну плату у відповідність з її продуктивністю; 4) підвищувати рівень реальної заробітної плати.
Виплата мінімальної заробітної плати є обов’язковою для роботодавця. Теоретично це — суспільно необхідна ціна робочої сили.
Законодавчо мінімальну заробітну плату почали встановлювати ще з 30-х рр. ХХ ст. Спершу відповідний закон було ухвалено у США (1938 р.), а в повоєнні роки — і в інших ринкових країнах.
У підґрунті підрахунку мінімальної заробітної плати лежить вартість так званого споживчого кошика, до якого входить мінімальний набір споживчих товарів і послуг, потрібних для задоволення фізіологічних та соціальних потреб некваліфікованого робітника та його сім’ї. Обсяг споживчого кошика в різних країнах неоднаковий. Так, у США він містить оплату найманого житла, купівлю один раз у п’ять років уживаного автомобіля, вартість близько 20 видів м’ясопродуктів та ін.
Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих ринкових країнах становить від 40 % до 50 % величини середньої заробітної плати. Сьогодні її величина, зокрема, в США, становить 5,15 дол. за годину.
У результаті того, що в Україні мінімальний розмір заробітної плати значно нижчий за прожитковий рівень, переважна частина населення опинилась за межею бідності. Так, за підрахунками за період 1996—1999 рр. 50 % населення було віднесено до бідних; 10 % — до зони ризику збідніти; 30 % — до тих, що мають середні доходи, а решта 10 % — до заможних.
Низький рівень оплати праці справляє вкрай негативний вплив на економічний розвиток; він не дає можливості нормального відтворення робочої сили. В Україні відбувся різкий розрив між вартістю робочої сили і оплатою праці, що спричинює відтворення робочої сили на звуженій основі. Формами прояву цього явища є скорочення середньої тривалості життя населення, погіршання здоров’я нації, зниження освітнього і кваліфікаційного рівня працівників і зростання армії безробітних. Природно, невисока заробітна плата скорочує сукупний попит і заважає зростанню виробництва. Будь-яка економія на заробітній платі є несприятливою для економічного розвитку, оскільки обмежує можливості людського фактора виробництва.
Політика зайнятості. Відмітна риса ринкової системи — неповна зайнятість населення, інакше кажучи, їй властиве перманентне безробіття. Тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а точніше — утриманню її оптимального рівня. Певна кількість безробітних, або резервної армії праці, є необхідною умовою розширеного відтворення.
За умов ринкової економіки політика повної зайнятості включає систему заходів державного регулювання ринку праці, забезпечення на ньому оптимального співвідношення попиту і пропонування для підвищення ефективності функціонування економіки. У повоєнні роки політика зайнятості в західних країнах ураховувала взаємозалежність рівня зайнятості та заробітної плати, яка складалась у короткостроковому періоді. Вона виходила з того, що зменшення зайнятості, а звідси — збільшення безробіття, викликає зниження заробітної плати і розхитує соціальну стабільність. Тому під час економічних спадів і криз високий рівень заробітної плати підтримується штучно, що в дальшому провокує інфляцію. Нерідко вона нівелює номінальне збільшення оплати праці. Урядам постійно доводиться маневрувати між рівнем зай-
нятості та рівнем цін. Між тим економічне зростання, яке довгий час спостерігалось у повоєнний період, забезпечувало в Західній Європі майже повну зайнятість, однак тепер ситуація змінилась. Кількість безробітних там значно зросла, що пов’язано також з антиінфляційною політикою.
Забезпечення повної зайнятості обумовлюється теоретичним розумінням причин безробіття. Дж. Кейнс і його послідовники ці причини пояснюють відставанням платоспроможного попиту населення від пропонування споживчих товарів, оскільки зі збільшенням доходів зростає гранична схильність до заощадження. Зрештою, і підприємці недостатньою мірою інвестують виробництво, а отже, не підвищують попит на додаткову робочу силу. К. Маркс визначив це явище як перенагромадження грошового капіталу, котре викликане невідповідністю споживчої і продуктивної сили суспільства, яка є формою вияву внутрішніх суперечностей нагромадження капіталу.
Беручи до уваги всі причини безробіття, сучасна політика повної зайнятості націлена на підвищення сукупного попиту населення. Вона рекомендує не боятись помірної інфляції, знижувати податки під час кризових явищ, підвищувати обсяг соціальних виплат на певних фазах економічного циклу, посилювати додатковий попит на робочу силу, стимулюючи інвестиції способом зниження податку на прибуток, здешевлювати кредити, збільшувати обсяг державних замовлень приватному капіталу та ін.
Структурне безробіття пропонується усувати за допомогою диференціації рівня заробітної плати залежно від дефіцитності професій, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. Сьогодні конче треба забезпечувати робочу силу більш повною й оперативною інформацією про наявні вакансії, удосконалювати навчання та перекваліфікацію безробітних через поліпшення діяльності бірж праці. Державна політика прагне також підвищувати мобільність робочої сили, оплачуючи транспортні витрати, надаючи субсидії сім’ям, які переїжджають до нового місця роботи. Також увага приділяється будівництву підприємств у регіонах з підвищеним рівнем безробіття. Зважаючи на підвищений відсоток безробіття серед молоді, соціальна держава запроваджує програми виплати певних коштів фірмам, які зараховують у свій штат випускників середніх шкіл. Поширення набули нові форми організації роботи, які створюють умови для праці вдома, зайнятості неповний робочий день, стимулювання малого бізнесу і т. ін.
Незважаючи на те що проблема безробіття дуже складна, сучасна соціальна політика розвинутих країн у цілому успішно розв’язує її, створюючи умови для забезпечення населення робочими місцями. Соціально орієнтована економіка не залишає безробітних наодинці зі своїми життєвими проблемами, а захищає їх. Соціальний захист безробітних здійснюється у формі страхування від безробіття, для чого створюються спеціальні страхові фонди. Розмір виплат залежить від таких факторів: тривалості безробітного стану; трудового стажу; терміну надання допомоги; величини періоду зайнятості. Обсяг виплат з безробіття скрізь різний. Так, у Швеції він становить 90—45 % від попереднього заробітку, проте мінімальний розмір допомоги отримує незначна кількість осіб. Строк виплат коливається від 300 днів для осіб, яким менше від 55 років, до 450 днів для більш старших людей. У США виплати з безробіття дорівнюють 50 % заробітку протягом 26—34 тижнів; у Німеччині — 68 % заробітку протягом року, а потім 58 % без обмеження часу.
Перекваліфікація та програми працевлаштування. Багато важать у соціальному захисті населення програми працевлаштування та перекваліфікації. У багатьох розвинутих ринкових країнах функціонують системи освіти, які полегшують працевлаштування. У Швеції освітніми програмами охоплено до 5 % робочої сили. Активна політика щодо якісної підготовки і перепідготовки працівників пояснює найвищий рівень зайнятості в цій країні. Там людина, яка проходить підготовку на освітній програмі, не реєструється як безробітна. А в довгостроковому плані підвищення рівня освіти і кваліфікації дає перспективи працевлаштування в майбутньому.
Останніми десятиліттями в західних країнах набули поширення програми так званої субсидійованої, або заохочувальної, підготовки. Вони полягають у тому, що в разі наймання деяких категорій робочої сили (першою чергою молоді і хронічно безробітних), держава певною мірою компенсує фірмам витрати на підготовку й оплату праці. Так, у Франції в разі наймання випускника середньої школи фірмам компенсують вартість їхньої виробничої підготовки від 30 % до 100 % мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Нідерландах, якщо фірма наймає безробітного випускника середньої школи, їй виплачується 60 ф. ст. на тиждень для покриття витрат на його навчання. Подібні програми є й у інших розвинутих країнах.
Отже, соціальна держава бере активну участь у регулюванні ринку праці. При цьому в політиці регулювання ринку праці існують відмінності між західноєвропейськими країнами та США і Японією. Уважають, що в Європі давно ухвалені закони та правила є надмірно жорсткими і їх потрібно лібералізувати. У США ж і в Японії, навпаки, слід зміцнювати й утримувати систему захисту працівників від необґрунтованих звільнень.
За сучасних умов політика у сфері зайнятості все тісніше переплітається з політикою в галузі загальної та професійної освіти. Перед значною частиною персоналу фірм сьогодні стоїть дилема: або бути заміненими більш молодими й освіченішими працівниками, або підвищувати свою кваліфікацію за допомогою безперервного навчання. Безумовно, друга альтернатива — більш перспективна і вигідна.
Політика держави на ринку праці в перехідній економіці України. Ринок праці, що народився в Україні, та проблеми зайнятості мають тенденції та проблеми спільні з розвинутими ринковими країнами. Проте існує і власна специфіка, зокрема нестача спеціалістів у сфері керування зайнятістю за ринкових умов. На багатьох підприємствах і в організаціях не вистачає спеціалістів у галузі контролю, звітності, планування та організації, бо в країні бракує єдиної державної політики з підготовки спеціалістів такого рівня. Економіці потрібні не просто працівники з вищою освітою, але такі фахівці, які б безупинно підвищували свій професійний рівень.
Політика робочої сили має приділяти більше уваги програмам створення робочих місць з чітко вираженою антикризовою спрямованістю. Для цього підприємства мусять проводити політику «наступальної» конкурентоспроможності, котра потребує високої якості товарів та послуг, що своєю чергою обумовлено високим рівнем освіти і кваліфікації робочої сили. Отже, ми бачимо, наскільки сьогодні необхідні наполегливі зусилля щодо підвищення кваліфікації робочої сили.
Соціальний захист у галузі зайнятості потребує створення додаткових робочих місць. Прикладом знову ж таки може служити розв’язання цієї проблеми у США. У 70—80-х роках ХХ ст. тут було створено 31 млн робочих місць, тоді як у взятих разом Великобританії, Італії, Німеччині та Франції за більшої сукупної чисельності населення загальна кількість робочих місць майже не змінилась.
Перехід до ринку в Україні супроводжується закриттям багатьох промислових підприємств, особливо у сфері ВПК. Значна частина звільнених працівників могла б знайти роботу у сфері послуг, адже ця галузь швидко розвивається і на створення в ній одного робочого місця потрібно у 2—3 рази менше коштів.
Велику користь у сфері зайнятості дає малий бізнес. Тільки за його рахунок у США було створено понад половину робочих місць. Однак малий бізнес належить до ризикового підприємництва. Так, у США щороку зазнає банкрутства близько 10 % малих підприємств. В Японії, де держава активніше підтримує малий бізнес, кількість банкрутств не перевищує 1 %. Перед українським урядом також стоїть завдання розробити комплексну програму розвитку цієї сфери діяльності.
Слід зазначити, що в Україні напруження на ринку праці виникло не відразу після проголошення ринкового курсу. Спершу ситуація в цій сфері була не настільки гострою, щоб привертати до себе підвищену увагу. Але починаючи з 1995 р. з’явилась чітко виражена тенденція до скорочення нових робочих місць. За дванадцять років реформи ми встигли переконатися, що розв’язання цієї проблеми дуже складне. Досвід Німеччини показує, що навіть такий захід, як цілеспрямоване скерування великих коштів на створення нових робочих місць не дає відчутних результатів і є в цілому неефективним. Основним засобом боротьби з безробіттям є створення умов для економічного зростання. У політиці зайнятості Уряд України повинен перенести пріоритети із соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість. За найімовірнішим варіантом економічного розвитку України на найближчі роки передбачається, що рівень зайнятості 2005 року становитиме 63,95 % проти 62,54 % 2000 року, а рівень реального безробіття відповідно 11,35 % і 11,64 %.
Досвід США і Європейського Союзу за останні десятиліття свідчить, що інтелектуальний капітал та інвестиції у сферу науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт стають не менш, а більш важливим чинником економічного розвитку, ніж капітал і праця. Тому державна політика зайнятості має усвідомлювати, що інвестиції в науково-дослідні та конструкторські роботи мають високу віддачу і їх ефективність зростає, якщо в цих витратах бере участь і держава, а не тільки приватний капітал.
Отже, підіб’ємо підсумки: Україна нарешті має створити нову модель зайнятості, спрямовану на формування розвинутого та соціального ринку праці, а основними напрямками державної політики зайнятості мають бути такі:
- високий рівень зайнятості треба створювати не за рахунок штучних бар’єрів, які перешкоджають звільненню працівників і підвищенню економічної активності, а організовуючи нові робочі місця;
- зближення оплати праці і необхідних витрат на відтворення робочої сили на базі ділових стимулювальних механізмів розподілу додаткової вартості;
- суттєве розширення сектору соціальної економіки, до якого входять некомерційні підприємства та організації, що виробляють товари та послуги без орієнтації на збільшення прибутку;
- заохочення розвитку гнучких форм зайнятості (добровільна часткова зайнятість, вторинна зайнятість і т. ін.);
- створення громадських робіт з оплатою праці, яка забезпечує відтворення робочої сили;
- створення умов для розвитку малого бізнесу та самозайнятості (спрощена реєстрація, безвідсоткові кредити, правове та консультативне забезпечення, скорочення податкового тиску тощо).
- 3. Пріоритети соціальної політики
в перехідній економіці України
У значної частини населення України середньомісячний грошовий дохід набагато менший за рівень малозабезпеченості. Наприклад, 1998 року середньомісячний грошовий дохід у ІV кварталі на душу населення становив 92 грн, а рівень малозабезпеченості був 109 грн. Очевидно, що для покриття різниці між межею малозабезпеченості і середньодушовим доходом люди змушені знаходити додаткові кошти, джерелом яких, ясна річ, є незадекларована діяльність. В основному незадекларовані доходи, які населення спрямовує на споживання, дають особисте підсобне господарство, різноманітні послуги на дому, індивідуальна і сімейна зайнятість у сфері бізнесу, праця в торгівлі та сфері послуг, а також інші форми зайнятості в тіньовій економіці.
Незадекларовані доходи громадян є типовою ознакою тіньової економіки. Між іншим остання має неоднозначну оцінку. З одного боку, тіньова економіка спричинила падіння ВВП, а з другого — вона є наслідком економічної кризи і свідченням зміни соціальних орієнтирів суспільства. Висококваліфікована праця перестала відповідно високо оплачуватися, і населення почало віддавати перевагу примітивній, але більш високооплачуваній праці в приватних фірмах, кооперативах, за контрактами і т. ін. Молодь, звичайно, пристосовується до попиту на ринку праці. Мотиви негайного збагачення швидко взяли верх над прагненням працювати на благо суспільства. Ми на власному досвіді змогли переконатись у правоті Маркса стосовно примату матеріального над духовним: особистий інтерес не бере до уваги ідеологічні міркування та потреби суспільства, а підпорядковується тільки власній вигоді. Зрештою висококваліфікована, інтелектуальна праця, котра сприяє економічному зростанню та науково-технічному прогресу, поступилася місцем праці, яка не потребує особливих розумових здібностей, часто з кримінальним нахилом, але з негайними і високими заробітками, що аж ніяк не забезпечує довгострокового економічного розвитку.
Соціальна структура населення. Перехід до ринку обумовив зміни в соціальній структурі населення. В останні дореформені роки поняття забезпеченості громадян було досить невизначеним. Деякі науковці вважають, що наразі можна припустити, що 1990 року до найбідніших верств населення належали особи, середньодушовий дохід яких не перевищував 75 крб. на місяць, до бідних — від 75 до 100 крб.; до середньозабезпечених — від 100 до 150 крб., а понад 150 крб. — до громадян з достатком. Узявши цей розподіл за критерій, можна побачити, що 1998 року розподіл населення за середньодушовим сукупним доходом змінився так: уже 95,8 % населення належали до осіб з доходом до 100 крб., з яких на дохід до 75 крб. припадало 91,3 %, тобто раптом усі ці люди опинилися за межею бідності; і тільки 4,2 % населення отримувало доходи понад 100 крб. і могло бути віднесеним до середньозабезпечених громадян.
У світовій практиці для аналізу розподілу населення за різними групами доходів послуговуються коефіцієнтом Джіні. Збільшення коефіцієнта вказує на посилення розшарування населення, а зменшення — на згладжування різниці в доходах. Уявлення про порівняльний розподіл доходів у різних країнах світу можна дістати з табл. 6.
Таблиця 6
КОЕФІЦІЄНТ ДЖІНІ ДЛЯ РІЗНИХ КРАЇН
| Країна | Рік | Коефіцієнт Джіні |
| СРСР | 1985 | 25,6 |
| Росія | 1993 | 26,0 |
| Швеція | 1987 | 30,4 |
| Великобританія | 1985 | 29,7 |
| Німеччина | 1984 | 25,0 |
| Італія | 1986 | 31,0 |
| США | 1982 | 46,6 |
| Чилі | 1994 | 56,5 |
| Бразилія | 1989 | 63,4 |
| Мексика | 1992 | 50,3 |
| Україна | 1996 | 69,2 |
| 1997 | 69,7 | |
| 1998 І квартал ІІ квартал ІІІ квартал |
73,3 74,1 74,1 |
Як видно з таблиці, коефіцієнт Джіні для України свідчить, що, по-перше, розшарування в 1997 та 1998 рр. прогресувало, по-друге, воно значно перевищувало цей показник у Бразилії як країні з найглибшим соціальним розшаруванням (відповідно 74,3 і 63,4),
і, по-третє, нерівність розподілу доходів в Україні у 2—3 рази перебільшує пропорції розподілу в західноєвропейських країнах.
Моделі економічної політики. З огляду на світовий досвід соціальну політику в Україні може бути побудовано за двома моделями розвитку: демократичним або аристократичним. Демократична модель ґрунтується на реалізації людиною своїх можливостей, поліпшенні системи розподілу в напрямку скорочення розриву в рівні життя між бідними і багатими верствами населення, на високій відповідальності держави перед своїми громадянами. Аристократична ж модель передбачає глибоку соціально-економічну диференціацію у суспільстві, передавання з покоління в покоління набутого соціального статусу, нерівні можливості громадян у користуванні державною та суспільною власністю.
На жаль, економічний розвиток України явно тяжіє до аристократичної моделі соціального становища. Для держави стає все більш характерним низький рівень оплати праці, висока частка доходів від особистого підсобного господарства, втрата і моральних ідеалів, і матеріальних стимулів до висококваліфікованої й інтелектуальної праці, засилля в політичній, економічний, культурній сферах великого капіталу. Проте можливості демократичної моделі розвитку Україна ще не втратила остаточно. Але демократичні перетворення потребують проведення тонко виваженої економічної політики з акцентом на розвиток людського капіталу, соціальної справедливості та обмеження засилля бюрократичного державного апарату і монополістичних формувань.
Сукупний результат змін, що відбулись у трансформаційному періоді, указують на чітку тенденцію до зниження ролі держави в розподільних та перерозподільних процесах. Так, з 1995 р. по 1999 р. частка видатків зведеного бюджету України у ВВП поступово зменшилася з 44,6 % до 27,3 %, і це за умови стійкого зменшення реального обсягу ВВП. Без сумніву, це є ознакою надання урядом більшого простору для дії ринкових сил. Однак разом з тим скорочуються видатки на соціальні заходи.
Таблиця 7
ВИДАТКИ ЗВЕДЕНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ
НА СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ ЦІЛІ, % до ВВП
| Показник | 1995 р. | 1997 р. | 1999 р. | 2000 р. |
| Доходи | 38,0 | 30,1 | 25,9 | 28,01 |
| Видатки | 44,6 | 36,8 | 27,3 | 27,3 |
| Видатки без Пенсійного фонду | 37,0 | 36,8 | 27,3 | 27,3 |
| Видатки на соціально-культурні цілі та науку, у т. ч.: | 17,6 | 17,1 | 10,6 | 11,4 |
| освіта | 5,4 | 5,4 | 3,7 | 4,1 |
| наука | 0,4 | 0,6 | 0,2 | 0,1 |
| охорона здоров’я | 4,1 | 4,2 | 3,0 | 2,8 |
| соціальний захист населення | 6,1 | 6,0 | 3,2 | 3,5 |
Як видно з табл. 7, видатки на соціально-культурні цілі скоротилися з 17,6 % ВВП у 1995 р. до 11,4 % — у 2000 р. Таке скорочення соціальних витрат є реакцією на падіння обсягу ВВП, адже між рівнем ВВП на душу населення і питомою вагою витрат на соціальні цілі у ВВП існують певні макроекономічні залежності. Економічна політика уряду України має брати до уваги, що видатки на науку, освіту та охорону здоров’я треба прогнозувати на рівні країн з аналогічним душовим обсягом ВВП, а це країни Південної та Східної Азії.
Крім обсягу ВВП на душу населення, на стан соціальних видатків впливає:
- рівень податкових надходжень;
- зміни в доходах населення;
- зміни в структурі та рівні бідності;
- традиції.
Державна допомога малозабезпеченим верствам населення. Глибока соціальна диференціація потребує заходів щодо її згладжування. Це є пріоритетом соціальної політики разом з формуванням «середньої верстви населення». Реалізація цієї мети передбачає, по-перше, політику сприяння економічному зростанню та підвищенню на цій основі платоспроможного попиту. По-друге, конче треба реформувати систему надання соціальних виплат громадянам на підставі адресної соціальної допомоги бідним і малозабезпеченим громадянам, скасувати пільги забезпеченим і працюючим громадянам, суттєво змінити систему соціального та пенсійного страхування, удосконалити та посилити діяльність служб соціального захисту для боротьби з бідністю.
Для того щоб надавати цілком підставну соціальну допомогу, слід визначити критерії бідності й нормативи допомоги. Найраціональнішою є пропозиція, що єдиним критерієм для надання допомоги має бути сукупний дохід сім’ї. Однак практичне впровадження цього критерію зазнає чималих труднощів через методичні хиби. Критерій для надання соціальної допомоги треба ретельно узгодити з мінімальною заробітною платою, з мінімальною пенсією, з прожитковим мінімумом для членів сім’ї, який відрізняється для дітей неоднакових вікових категорій, студентів, інвалідів тощо, а також з неоподатковуваним мінімумом.
Як звичайно, у більшості країн світу використовують спеціальні шкали для встановлення допомоги бідним. Еквівалентні шкали підвищують у великих сім’ях дохід на одну особу порівняно із середньодушовим. Наприклад, у Росії такий коефіцієнт перерахунку для сім’ї з двох осіб становить 1,78, із трьох — 2,42, з чотирьох — 2,996. Це означає, що дохід сім’ї з двох, трьох, чотирьох і т. д. осіб ділиться відповідно не на 2, 3, 4 і т. д., а на 1,78, 2,42, 2,996. У разі застосування цієї методики в Україні розрахунок буде такий: якщо сім’я складатиметься з трьох осіб і її сукупний дохід дорівнюватиме 900 грн, то для визначення середньодушового доходу цієї сім’ї сукупний дохід ділитиметься не на 3, а на коефіцієнт 2,42. Тоді середньодушовий дохід становитиме 371,9 грн, а не 300 грн. Використання в практиці соціальної допомоги таких шкал дозволило б скоротити видатки бюджету України на ці заходи.
Соціальна політика допомоги має враховувати, що частина бідного населення входить до цієї групи тимчасово і може самотужки поліпшити своє становище за умов, коли соціальна служба сприятиме забезпеченню їх роботою, перекваліфікації, створенню можливостей для ведення особистого підсобного господарства чи зайнятості індивідуальною трудовою діяльністю. А отже, до категорії громадян, якій надаватиметься адресна соціальна допомога, належатимуть тільки найбідніші верстви, котрі не можуть бути включеними в якусь діяльність, що дає доходи.
Розрив між заробітною платою та вартістю робочої сили. Безперечно, визначення критеріїв бідності, адресна соціальна допомога, допомога у працевлаштуванні і т. ін. можуть поліпшити соціальне становище в Україні, проте кардинального впливу на нього вони не справлятимуть, поки залишатиметься великий розрив між вартістю робочої сили та рівнем оплати праці.
Для встановлення цього розриву будемо виходити з того, що 1990 року існувала певна відповідність між витратами на робочу силу і джерелами її відшкодування. Підставами для такого твердження є динаміка тривалості життя, споживання основних продуктів харчування на душу населення, середня кількість років навчання на одного працюючого, рівень народжуваності та смертності, обсяг заощаджень громадян тощо. За підрахунками спеціалістів, реальна вартість робочої сили в Україні 1990 року становила 5079,9 крб. (у цінах цього року), або 8636 дол. за ПКС (у цінах 1993 р.). 1996 року відшкодовувалась приблизно половина вартості робочої сили — 54,0 %. Основна причина — скорочення частки оплати праці у вартості товарів і послуг та у ВВП. Так, питома вага заробітної плати у випуску товарів і послуг упала з 23,37 % у 1990 р. до 13,69 % у 1996 р., а частка заробітної плати у ВВП за цей період скоротилась відповідно з 47,3 % до 33,4 %. Реальна середньомісячна заробітна плата у 1999 р. становила тільки 34,0—35,8 % від її рівня в 1990 р.
Відставання заробітної плати і доходів населення від реальної вартості робочої сили спричиняє утворення значної верстви населення, яка не може забезпечити себе фінансово, а відтак не може забезпечити відтворення робочої сили і тим більше — кваліфікованої робочої сили. Чисельність населення України за час переходу до ринку скоротилась уже приблизно на 4 млн осіб і, за підрахунками, 2026 року зменшиться до 42 млн.
Розрив між заробітною платою та витратами на відтворення робочої сили призводить до скорочення таких украй потрібних витрат на робочу силу, як витрати на її виховання, освіту загальну та вищу, на медичну допомогу, забезпечення житлом тощо.
Державна політика в галузі освіти. За радянських часів левова частка цих витрат припадала на державу. У розвинутих ринкових країнах ситуація інша: по-перше, громадяни через систему соціального страхування самі фінансують чималу частку цих витрат, по-друге, певні зобов’язання бере на себе держава і підприємці, по-третє, зарплата враховує потребу в освіті, медичному обслуговуванні тощо.
За дуже великої різниці у ВВП у розвинутих країнах витрати на освіту в 1970—1980-ті рр. становили до 9 % ВВП, а на початку
90-х рр. у Франції вони дорівнювали 7,1 %, в Японії — 6,3 %, США — 6,1 %. В Україні ж 2000 року на відповідні цілі витрачалось 4,1 %. Різниця в абсолютних витратах на душу населення буде значно більшою. Так, якщо в США відповідні витрати становлять 2057 дол., Франції — 1216 дол., Німеччині — 859 дол., то в Україні — усього 83 дол. Причому витрати на освіту в розвинених країнах увесь час збільшуються: у 60—80-х рр. вони зросли в США у 3 рази, у Німеччині і Японії — у 4 рази, Франції — у 5,5 разів. В Україні, на жаль, відзначається протилежна тенденція. Розрахунки свідчать, що за умов сприятливого економічного розвитку і за виконання конституційних норм безкоштовними в Україні можуть бути 20—25 % освіти і 15—20 % медичного обслуговування. Зрештою ж може трапитись, що практично все державне фінансування буде спрямовано на початкову та середню освіту, що призведе до загрозливої ситуації, коли вища освіта стане доступною тільки для багатої та середньозабезпеченої частки суспільства. Це становитиме близько 10—15 % випускників шкіл проти 38 % в Україні у 1997 р., 63 % — у США, 67,3 % — у Канаді, 34,7 % — у Франції.
У стратегічному плані втрата доступу до вищої освіти для переважної частини населення позбавить Україну будь-яких шансів мати перспективи індустріального і тим паче постіндустріального розвитку в ХХІ ст. За сучасних умов саме якість робочої сили, обумовлена інвестиціями в людський капітал, є вирішальним фактором соціально-економічного розвитку. Зважаючи на це, економічна політика українського уряду має врахувати першочергову потребу в збільшенні державного фінансування освіти, потребу поступового підвищення оплати праці до рівня вартості робочої сили. Найближчими роками бюджетні асигнування на освіту в розрахунку на душу населення слід збільшити принаймні вдвічі. А джерелом покриття таких видатків могли б стати доходи від «виходу на світло» тіньової економіки.
В Україні не ведеться робота з узгодження підготовки випускників вищої школи з потребами економіки у фахівцях. Тому уточнення пропорцій між потребами у спеціалістах і їхньою підготовкою підвищить ефективність використання обмежених бюджетних коштів.
Послуги освіти в сучасному світі перетворюються на експортний товар. Великобританія за рахунок навчання в її вузах іноземних студентів (а це — 8,6 % від їхньої загальної кількості) отримує щорічний дохід у 12 млрд ф. ст. У США кількість іноземних студентів сягає 30,2 % від загальної їх чисельності. Потенціал України оцінюється у 800 млн дол. на рік.
Державна політика в галузі освіти має бути націленою передусім на поліпшення якості середньої освіти. Серед інвестицій на освіту найбільшу віддачу дають витрати на середню освіту. Так, Т. Псахаропулос — всесвітньо відомий спеціаліст у галузі економіки освіти — наводить такі дані з динаміки інвестицій в освіту. У більшості найбідніших країн соціальний ефект початкової освіти — 23 %, середньої — 15 %, вищої — 11 %, а в розвинутих країнах показники відповідно такі: 14 %, 10 % і 8 %.
Ці дані прямо відповідають висновкам комісії з продуктивності праці Массачусетського технологічного інституту, в яких стверджується, що «найбільш важливою галуззю довгострокового капіталовкладення є національна система середньої освіти. Без суттєвого підвищення якості викладання в початковій і середніх школах жодні засоби регулювання на макроекономічному рівні або технологічні новинки не зможуть забезпечити зростання продуктивності праці і підвищення життєвого рівня населення».
Порівняльний аналіз ефективності соціальної політики розвинутих ринкових країн, колишніх соціалістичних країн, в тому числі України, показує, що соціальні проблеми потребують постійної уваги, і якогось універсального способу для їх розв’язання не існує, а отже, нашій державі слід шукати якнайоптимальніший спосіб побудови суспільства соціальної спрямованості.