Тема 12. Економічна політика та економічна безпека

В економіці є блага, на перший погляд, загальнодоступні, бо вони задовольняють певні потреби і нічого не варті для населення. До них належать так звані суспільні блага, одне з яких — економічна безпека. Проблеми, пов’язані із суспільними благами, здебільшого є підставою для втручання держави в ринкову економіку. Проведення економічної політики та державне втручання в питання забезпечення суспільними благами потрібні насамперед для того, щоб компенсувати неефективність їхнього виробництва.

Економічна політика щодо забезпечення суспільними благами пов’язана з вибором певних способів досягнення цілей за умов обмежених можливостей. Ці труднощі викликані нестачею ресурсів та інформації, ускладненим доступом до них. Вони також є наслідком дії ринкових механізмів вільної конкуренції та обмежень, що накладаються державними структурами. При цьому більшість суб’єктів економічної діяльності прагнуть досягти такого стану внутрішнього розвитку і взаємодії із зовнішнім середовищем, який міг би забезпечити їхнє функціонування і розвиток як у коротко-, так і в довгостроковій перспективі.

Параметри такого стану здебільшого визначаються на підставі комплексного, детального аналізу сутності та основних характеристик економічної безпеки.

• 1. Сутнісні характеристики економічної безпеки

Економічна безпека є визначальним показником функціонування соціально-економічної сфери держави. Для того щоб скласти чітке уявлення про економічну безпеку, слід розглянути її механізми, категорії, критерії, теоретичну сутність і практичну значущість.

Стан функціонування і розвитку економічної системи та її структурних компонентів з погляду економічної безпеки характеризують такі параметри:

• поєднання динамічності і стійкості;
• ефективність;
• захищеність від внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, що є результатом функціонування відповідного економічного механізму, а також здатність і готовність створювати ефективні механізми протидії загрозам;
• додержання оптимального балансу інтересів економічних суб’єктів.

Економічна безпека є динамічна категорія, що перебуває в постійному русі й видозмінюється під дією величезної кількості соціально-економічних, політичних і соціокультурних факторів.

Найбільше уваги при цьому треба приділяти загрозам економічній безпеці, тим умовам і факторам, котрі з огляду на об’єктивні й суб’єктивні причини здатні негативно вплинути на перелічені параметри стану економічної безпеки. Отож, під загрозами економічній безпеці розуміють сукупність умов і факторів, що створюють небезпеку життєво важливим інтересам особистості, суспільства та держави. Об’єктивним джерелом загроз економічній безпеці є обмеженість ресурсів, різна міра забезпеченості ними, а також відмінність у економічних інтересах і механізмах їхньої реалізації. Ці загрози реалізуються на різних рівнях об’єктів економічної безпеки, а саме:

• на макроекономічному рівні (економічна безпека держави);
• мезорівні (економічна безпека регіону, території, галузі, виробничого комплексу);
• мікрорівні (економічна безпека підприємств—економічних агентів ринку);
• рівні економічної безпеки особистості, родини.

Усі наведені рівні об’єднані складною системою економічних взаємозв’язків як за поданою вертикаллю, так і в межах одного рівня — групою горизонтальних зв’язків. Вертикальні й горизонтальні зв’язки забезпечують тісну взаємодію всіх рівнів, засновану на прагненні реалізувати свої цілі за допомогою найадекватніших механізмів реалізації інтересів. У такій системі одночасно діють різноскеровані тенденції, котрі як зміцнюють, так і послаблюють економічну безпеку, що дає підстави казати про те, що система економічних відносин у сучасному суспільстві є споконвічно конфліктною. Практично будь-яке масштабне економічне рішення викликає конфлікт інтересів, результатом якого можуть стати як позитивні економічні зрушення, так і послаблення економічної безпеки на певному рівні.

Отже, наявність постійних джерел загроз створює потенціал для негативних впливів на компоненти економічної системи. Однак конкретна реалізація того чи іншого негативного впливу залежить від уже сформованих особливостей функціонування економічного механізму, від здатності ринкової системи до саморегулювання та існування адекватних механізмів реагування державних структур.

Негативні впливи можна класифікувати так:

• внутрішні (джерела впливу перебувають у межах розглядуваної системи) і зовнішні (джерело впливу належить до іншої системи);
• об’єктивні (без участі і противолі економічних суб’єктів) і суб’єктивні (результат цілеспрямованої діяльності внаслідок зіткнення економічних інтересів).

Негативні впливи мають найважчі наслідки в тих сферах економічної діяльності, в яких бракує ефективних механізмів саморегулювання, можливостей мобілізації ресурсів для запобігання негативним наслідкам. Якщо при цьому механізм державного регулювання виявляється неадекватним завданням запобігання загрозам, то негативний вплив може не тільки реалізовуватися, а й мати мультиплікативний ефект, активно поширюватись у межах певної економічної системи і бути джерелом виникнення нових загроз економічній безпеці.

Що стосується сучасної України, то з огляду на повільний розвиток ринкових механізмів саморегулювання, системну кризу суспільного виробництва і брак ефективної державної економічної політики можна стверджувати, що сфера реалізації негативних впливів на стан економічної безпеки практично необмежена. Іншими словами, загрози економічній безпеці мають комплексний характер і реалізуються:

• в структурній деформації економіки;
• зниженні інвестиційної та інноваційної активності й у руйнуванні науково-технічного потенціалу;
• тенденціях до перетворення України на науково-технічну й сировинну периферію розвинутих країн;
• посиленні ресурсної, фінансової і технологічної залежності;
• відпливі з країни фінансових і трудових ресурсів;
• поглибленні майнового розшарування суспільства;
• збільшенні зовнішнього боргу;
• надмірній відкритості економіки;
• криміналізації економічних відносин;
• незаконній конкуренції;
• нездатності економічної системи вийти з економічної кризи;
• скороченні ресурсного потенціалу;
• погіршанні стану інфраструктури.

Наразі можна цілком підставно казати, що практично всі з перелічених загроз тією чи іншою мірою впливають на економіку України, на рівень економічної безпеки.

Утім рівень економічної безпеки в кожний конкретний момент часу залежить від стану характеристик функціонування й розвитку економічної системи. Такий стан можна оцінити з якісного й кількісного боку. Безперечно, кількісна характеристика потребує вироблення певних критеріїв оцінювання. На думку фахівців, основою такої критеріальної оцінки може бути відстежування стану ресурсного потенціалу економіки, можливостей його розвитку й рівня ефективності використання. Конкретного виразу ця оцінка набирає в системі макро- і мікроекономічних показників, однак через багатогранність проблеми економічної безпеки треба розширити спектр параметрів, що розглядаються побудувати на підставі критеріальної оцінки комплексну систему показників-індикаторів, котрі якнайповніше характеризують тенденції у зміні стану економічної безпеки. При цьому варто враховувати, що рівень економічної безпеки, а отже, і всі його показники-індикатори постійно змінюються. Тому основним завданням є визначення припустимого ступеня коливань значень індикаторів, виявлення таких граничних показників, недодержання яких здатне завдати серйозних втрат економічній безпеці.

Порогові значення індикаторів економічної безпеки є кількісними параметрами, що окреслюють межу між безпечною й небезпечною зонами в різних сферах економіки. Інакше кажучи, порогові значення індикаторів економічної безпеки надають рівню безпеки кількісну визначеність, що уможливлює формалізацію національних інтересів країни у сфері еконо-
міки.

Для одержання граничних значень індикаторів економічної безпеки треба визначити на принциповому рівні національні інтереси країни у сфері економіки, до яких належать:

• здатність економіки функціонувати в режимі розширеного відтворення;
• гідний рівень життя населення, що забезпечує соціально-політичну стабільність;
• стійкість фінансової системи;
• збереження єдиного економічного простору, що виключає поширення сепаратистських тенденцій;
• створення економічних і правових умов, котрі унеможливлюють криміналізацію суспільства;
• забезпечення потрібного державного регулювання економічних процесів, здатного гарантувати нормальне функціонування ринкової економіки як у звичайних, так і в екстремальних умовах.

Формулювання національних інтересів України в такому загальному вигляді, звичайно, має принципове значення, але не може служити для держави інструментом здійснення функцій захисту економічної безпеки. Потрібні конкретні параметри, що кількісно оцінюють стан економіки з позицій національних інтересів. Ці порогові значення групуються відповідно до національних інтересів країни за сферами економіки.

Перша група порогових значень індикаторів економічної безпеки стосується виробничої сфери, її здатності ефективно функціонувати за мінімальної залежності від зовнішнього середовища. Украй важливі тут порогові значення із загального обсягу виробництва, у зв’язку з чим було взято таку величину порогових значень: обсяг валового внутрішнього продукту в цілому — у розмірі 75 % від середнього показника в країнах Великої сімки, на душу населення — 50 % від середнього в «сімці» і 100 % — від середньосвітового показника ВВП.

Треба визнати, що нині фактичні показники в Україні істотно нижчі від цих порогових значень. За розрахунками фахівців, розмір ВВП у країні загалом становить наразі близько 20 % від середнього в «сімці», на душу населення — приблизно 10 % від середнього в «сімці» і 13 % — від середньосвітового. Тому тепер украй важливо переорієнтувати економічну політику на досягнення щонайвищих темпів зростання виробництва.

Багато важать у даній групі порогових значень індикатори, що характеризують структуру виробництва й частку імпорту у внутрішньому виробництві. Розроблено такі порогові значення в цій сфері: частка в промисловому виробництві обробної промисловості — 70 %, машинобудування — 20 %, частка імпорту у внутрішньому споживанні населення — 30 %, у тому числі продуктів харчування — 25 %.

Проте неабияку тривогу викликає різке зниження частки наукомісткої продукції. Наприклад, сьогодні в Україні порогове значення частки нових видів продукції у загальному обсязі випуску визначено в розмірі 6 %, а фактично ця частка, за оцінками, становить 2—2,5 %. Обсяг інвестицій знизився більше ніж на 70 %
і становив приблизно 11,2 % ВВП, тоді як пороговим значенням тут визнана величина в 25 % ВВП.

Другою важливою групою є порогові значення індикаторів рівня життя населення. У цій сфері попередньо було визначено такі порогові значення: частка в населенні осіб, що мають доходи нижче прожиткового мінімуму, — 7 %, тривалість життя — 70 років, розрив між доходами 10 % найбільш дохідних і 10 % найменш дохідних груп населення — 8 разів.

Попередній аналіз фактичного рівня таких показників в Україні дає змогу зробити висновок про наявність загроз природно-політичній безпеці в країні. Річ у тім, що величина прожиткового мінімуму встановлена на такому низькому рівні, що, якщо казати точно, пороговим значенням за цим індикатором мала була б бути взагалі відсутність громадян, які мають доходи нижче даного рівня. Що ж стосується розриву в доходах між високо- і низькодохідними верствами населення, то порогове значення за цим індикатором попередньо визначене на рівні, звичайно взятому в розвинених країнах, де розриви у 8 разів не викликають соціальних конфліктів. Однак населення України за багато десятиліть звикло до розриву в доходах максимум у 4—5 разів, тому варто брати більш тверді параметри порогових значень за зазначеним індикатором.

Порогове значення показника безробіття в 7 %, на нашу думку, для сучасного стану економіки занижене. Адже продуктивність праці в Україні тепер майже в 5 разів нижча, ніж у розвинених країнах світу. Значну кількість зайнятих на підприємствах, що працює з дуже низьким навантаженням, держава підтримує штучно, тому можна стверджувати, що за даним індикатором Україна перебуває в небезпечній зоні.

Третьою, найбільшою, групою є порогові значення індикаторів фінансового стану. За цією групою попередньо було визначено багато порогових значень, зокрема, найважливіші з них такі:

• обсяг внутрішнього боргу у відсотках до ВВП — 30 %;
• обсяг зовнішнього боргу у відсотках до ВВП — 25 %;
• дефіцит бюджету у відсотках до ВВП — до 5 %;
• обсяг іноземної валюти в готівковій формі до обсягу готівкової національної валюти — 25 %;
• грошова маса (М2) у відсотках до ВВП — 50 %.

Важливим показником є порогове значення індикатора ступеня збереження єдиного економічного простору на території України, що унеможливлює розвиток сепаратистських тенденцій.

За умов загального спаду виробництва посилюються нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів, розрив між «розвиненими» і «нерозвиненими», у тому числі «депресивними» районами.

Варто звернути увагу на важливий момент, що стосується порогових значень індикаторів економічної безпеки. Раніше було названо однозначні параметри цих значень. Частина їх позначає максимально припустиму межу індикаторів (частка в населенні громадян, що мають доходи нижче прожиткового мінімуму; розрив між доходами 10 % найбільш дохідних і 10 % найменш дохідних груп населення; рівень безробіття; обсяги внутрішнього й зовнішнього боргу; дефіцит бюджету; обсяг іноземної валюти, що перебуває в обігу на внутрішньому ринку; частка імпорту у внутрішньому обігу; економічна диференціація областей). Уважають, що коли фактичні параметри вище цих порогових значень, то країна — у небезпечній зоні. Усі інші порогові значення позначають мінімальну межу індикатора.

Однак якщо враховувати загальнометодологічні позиції, то за низкою індикаторів економічної безпеки такий підхід помилковий. Наприклад, візьмемо такі індикатори, як частка в промисловому виробництві машинобудування, обсяг інвестицій у відсотках до ВВП, грошова маса, — тут небезпечна зона має позначатися як максимальним, так і мінімальним значеннями. Приміром, ми стверджували, що частка інвестицій у ВВП, менша за 25 %, є загрозою економічній безпеці країни. Водночас імовірно, що так само небезпечним буде доведення цієї частки до 50 %. Якщо низька частка інвестицій у ВВП загрожує застоєм у виробництві, технічним старінням устаткування, то занадто висока загрожує «обтяженням» економіки, зниженням рівня життя.

Отже, щодо багатьох індикаторів економічної безпеки потрібне розроблення не однозначного порогового значення, а коридору, який би окреслював безпечну зону.

На жаль, поки що цілком бракує порогових значень індикаторів економічної безпеки, котрі характеризують умови, що виключають криміналізацію суспільства і ступінь керованості економікою. Та й за іншими групами національних інтересів країни у сфері економіки опрацьовано далеко не всі порогові значення. Так, зокрема, треба визначити порогові значення, що характеризують залежність щодо досить широкого кола імпортних товарів.

Отже, найближчим часом украй потрібно:

• уточнити параметри попередньо визначених порогових значень;
• розробити порогові значення з більш широкого кола індикаторів економічної безпеки;
• визначити порядок використання порогових значень індикаторів економічної безпеки в поточній діяльності органів виконавчої влади й уряду.

Індикатори економічної безпеки не тільки дають можливість кількісно визначити параметри необхідного розвитку економічної системи, а й сформулювати якісні вимоги, котрі є, по суті, цілями економічної безпеки.

Головна мета економічної безпеки — забезпечення умов для стійкого, якнайефективнішого функціонування всіх структурних компонентів економічної системи держави в даний час, а також високого потенціалу розвитку і зростання в майбутньому. Створити такі умови можна, ґрунтуючись насамперед на прагненні реалізувати національні інтереси в економічній сфері.

Цілі економічної безпеки держави:

• забезпечення належної ефективності функціонування економічного механізму;
• забезпечення технологічної незалежності й досягнення конкурентоспроможності технологічного потенціалу;
• дієвість системи менеджменту на різних рівнях управління державою, оптимальність і результативність його організаційної структури;
• забезпечення високого рівня кваліфікації трудових ресурсів і інтелектуального потенціалу, ефективність НДДКР;
• високий рівень екологічності підприємств, мінімізація руйнівного впливу виробничої діяльності на стан навколишнього середовища;
• якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності економічних суб’єктів;
• забезпечення захисту інформаційної сфери держави, комерційної таємниці й досягнення належного рівня інформаційного забезпечення;
• гарантування безпеки економічних суб’єктів, недоторканності їхнього капіталу, майна і комерційних інтересів.

Крім того, кожна з цілей економічної безпеки має власну структуру підцілей, що обумовлюється функціональною доцільністю й особливостями економічної діяльності.

Приведену вище систему цілей слід розглядати не просто як констатацію визначених завдань функціонування й розвитку. Треба в контексті економічної безпеки для кожної цілі розробити систему відповідних заходів, що дасть змогу:

— проводити моніторинг процесу виконання поставлених завдань;

— передбачати систему заходів адекватного реагування на зміни характеру завдань і механізму їхнього розв’язання.

Отже, мета економічної безпеки — ліквідувати або мінімізувати загрози (виявлені за результатами аналізу індикаторів економічної безпеки), а також розвинути наявні потенційні можливості поліпшення стану економічної безпеки. Здебільшого ринковий механізм сам створює умови для реалізації цих можливостей, підштовхує економічних суб’єктів до конкретних дій у цьому напрямку. Однак існує низка можливостей, які не можуть бути використані виходячи із законів ринкового розвитку. У цьому разі держава повинна допомогти підвищити економічну безпеку, виробити для цього систему заходів, спрогнозувати наслідки. На даному етапі таке втручання держави потрібне для того, щоб забезпечити умови для розширеного відтворення інтелектуально-кадрового, наукового потенціалу, розвитку наукомістких, високотехнологічних виробництв, зміцнення соціальної стабільності в суспільстві, зниження криміналізації економіки.

Отже, способи досягнення цілей економічної безпеки можна класифікувати так:

• пасивний (припускає створення системи захисту від загроз, їх мінімізації);
• активний (передбачає моніторинг можливостей, створення передумов і механізмів для їх реалізації).

З огляду на сьогоднішній рівень розвитку економіки України, її соціально-політичної й культурної сфери доцільно казати про поєднання двох цих підходів стосовно кожної цілі економічної безпеки.

Цілі економічної безпеки досягаються завдяки дії механізму її гарантування.

• 2. Економічна політика гарантування
  економічної безпеки

Як ідеальна категорія економічна безпека навіть у найбільш економічно розвинених і соціально стабільних країнах з усталеним політичним режимом все ж залишається відносною.

Нехтування станом економічної безпеки може призвести до катастрофічних наслідків: занепаду галузей, банкрутства підприємств і, зрештою, до підриву системи життєзабезпечення держави з наступною втратою суверенітету.

Належний рівень економічної безпеки досягається здійсненням єдиної державної політики, в тому числі економічної, підкріпленої системою скоординованих заходів, адекватних внутрішнім і зовнішнім загрозам. Без такої політики неможливо вийти з кризи, змусити працювати механізм керування економічною ситуацією в країні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Держава — основний суб’єкт економічної безпеки. Однак сьогодні певні суперечності між окремими громадянами й державою спричинюють своєрідний конфлікт їхніх інтересів та породжують соціальне напруження. Насамперед це пов’язано з тим, що держава не тільки може бути гарантом економічної безпеки своїх громадян, а й сама стає подекуди для них джерелом загроз (знецінення грошових заощаджень, затримки з виплати заробітної плати і т. п.). Ясна річ, якщо держава створює для громадян загрозу, що переважає небезпеку, від якої вона їх захищає, то така держава навряд чи викликатиме у когось повагу. Більше того, вона не зможе бути й виразником національних економічних інтересів.

В Україні досі немає чітко визначених і законодавчо закріплених національних економічних інтересів, не сформовано їх цілісну систему, а це дає змогу урядовцям різних рівнів виправдовувати свої корисливі вчинки тим, що вони начебто відповідають національним інтересам. Така ситуація (скільки чиновників — стільки й різних тлумачень національних інтересів) створює загрозу економічній безпеці України. Держава як гарант захисту національних економічних інтересів має вивчати їхню взаємодію, співвідношення пріоритетів, визначати механізми реалізації. Власне, економічна безпека великою мірою досягається за рахунок створення інститутами влади ефективних механізмів захисту та реалізації національних економічних інтересів (розвиток соціально орієнтованої національної економіки, забезпечення соціально-політичної стабільності, консолідація нації тощо).

Одним з найважливіших завдань є створення надійної системи забезпечення економічної безпеки як складової цілісної системи гарантування національної безпеки України. Будується така система виходячи з цілей і принципів гарантування економічної безпеки створенням нормативно-правової бази, що регулює відносини у сфері економічної безпеки, визначає основні напрямки діяльності органів державної влади у цій сфері, формує відповідні органи гарантування економічної безпеки та виробляє механізми контролю і нагляду за їхньою діяльністю. Система гарантування економічної безпеки складається з органів законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, підприємств, установ, організацій, угруповань громадян, які діють у межах своїх повноважень, передбачених чинним законодавством.

Основними функціями згаданої системи є здійснення моніторингу та ідентифікації загроз економічній безпеці, ужиття адекватних заходів з їх відвернення чи нейтралізації, створення та підтримання у готовності сил і засобів гарантування економічної безпеки. Функціонує система гарантування економічної безпеки в таких режимах: повсякденному; підвищеної готовності; глобального застосування; локального застосування.

Основними вимогами до системи гарантування економічної безпеки є функціонування в межах, передбачених чинним законодавством; забезпечення надійного захисту та реалізації національних економічних інтересів; своєчасне виявлення та відвернення загроз економічній безпеці; ефективне функціонування як у звичайних, так і в надзвичайних умовах; чітка структурованість та функціональне розмежування органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади; відкритість та гласність у необхідних межах щодо діяльності органів гарантування економічної безпеки.

У процесі аналізу економічної безпеки виокремлюють передусім три важливі складові:

1. Економічна незалежність, що означає здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі в міжнародній торгівлі. Адже різні міжнародні організації, експансія котрих задушливим кільцем охоплює молоді незалежні держави, радять і сприяють запровадженню режимів витягування грошей у народу.
2. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів.
3. Здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати й захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Економічна політика гарантування економічної безпеки визначається на підставі певних принципів, що створюють політичну й правову базу для оцінювання зовнішніх і внутрішніх загроз, з’ясування національних економічних інтересів і стратегії економічної безпеки.

До основних принципів гарантування економічної безпеки України відносять:

• додержання законності на всіх етапах гарантування економічної безпеки;
• баланс економічних інтересів особи, сім’ї, суспільства, держави;
• взаємну відповідальність особи, сім’ї, суспільства, держави щодо гарантування економічної безпеки;
• своєчасність і адекватність заходів, пов’язаних з відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів;
• надання пріоритету мирним заходам у розв’язанні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру;
• інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою.

Важливо зазначити, що в перехідний період держава має здійснити комплекс спеціальних заходів щодо виведення з кризи, і це буде гарантією економічної безпеки країни.

Передбачаючи конкретні інструменти і механізми гарантування економічної безпеки, слід ураховувати сформульовані вище загрози економічній безпеці, а також брати до уваги коротко- або довгостроковий характер дії цих загроз і можливості запобігання їм у даному періоді. З цієї точки зору першорядне значення має зміцнення державної влади, підвищення довіри до її інститутів, а також раціоналізація механізмів вироблення рішень нормування економічної політики. Без додержання цих вимог спроби підтримки виробничого і ресурсного потенціалу України та подолання структурних деформацій, що своєю чергою потребує залучення значних фінансових і матеріальних ресурсів, наштовхуватимуться щонайменше на неефективне використання державних коштів, а в гіршому разі — на їх свідомий кримінальний перерозподіл. До речі, за різними оцінками, понад 3 млрд дол., здобутих злочинним способом, вивезено протягом 1998 року за межі України.

Заходи, спрямовані на гарантування економічної безпеки, мають реалізовуватися в напрямку здійснення чіткої структурної й соціальної політики, посилення активності держави в інвестиційній, фінансовій, кредитно-грошовій, зовнішньоекономічній сферах і продовження інституціональних перетворень.

Економічна безпека досягається завдяки єдиній державній політиці, узгодженій, збалансованій, скоординованій системі заходів, адекватних внутрішнім і зовнішнім загрозам. Без цього неможливо вийти з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Механізм гарантування економічної безпеки — система організаційно-економічних і правових заходів для запобігання економічним і соціальним загрозам, підвищення рівня економічної безпеки. Він містить такі елементи: об’єктивний і всебічний моніторинг економіки і суспільства для виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз економічній безпеці; вироблення межових, гранично припустимих значень соціально-економічних показників, недотримання яких спричинить нестабільність і соціальні конфлікти; діяльність держави щодо виявлення й попередження внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці економіки, реалізації наявних можливостей.

Зокрема, моніторинг — це інформаційно-аналітична система спостережень за динамікою показників економічної безпеки країни. Він проводиться в багатьох країнах світу, однак для України моніторинг має особливе значення. Річ у тім, що перехідній економіці притаманна низка серйозних міжгалузевих диспропорцій і гостра нестача ресурсів (особливо фінансових), надмірна нестійкість економічних показників. У зв’язку з цим зростають роль і вимоги до державної статистики, її об’єктивності, компетентності й глибини охоплення об’єктів спостереження, якості інформації і т. ін.

Відшкодування збитків, пов’язаних з перевищенням порогових значень з певних показників безпеки, обумовлює створення так званих компенсаційних ресурсів, що можуть бути використані в екстремальних ситуаціях. Ідеться про матеріальні запаси і резерви виробничого й невиробничого призначення, додаткові транспортні можливості для доставки матеріальних ресурсів у зони критичних ситуацій, резервні потужності в енергетичних галузях, запаси споживчих товарів для надання соціальної допомоги населенню, валютні резерви, можливості міжнародної підтримки тощо.

Найважливішим елементом механізму гарантування економічної безпеки суспільства є діяльність держави з виявлення й попередження внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці економіки, особливо за сучасного соціально-політичного становища України. Основні напрямки цієї діяльності такі:

• виявлення випадків, коли фактичні чи прогнозовані параметри економічного розвитку відхиляються від порогових значень економічної безпеки, і розроблення комплексних державних заходів для виходу країни із зони небезпеки. Заходи й механізми, що гарантують економічну безпеку, опрацьовуються одночасно з державними прогнозами соціально-економічного розвитку і реалізуються в програмі соціально-економічного розвитку;
• організація роботи щодо реалізації комплексу заходів з метою подолання чи недопущення виникнення загроз економічній безпеці. У ході цієї роботи розглядається концепція державного (регіонального) бюджету щодо гарантування економічної безпеки. Уряд координує роботу місцевих органів виконавчої влади стосовно реалізації необхідних заходів, у тому числі з підготовки законодавчих та інших нормативних актів;

• експертиза прийнятих рішень з фінансових і господарських питань з погляду економічної безпеки. Законодавчі й інші нормативні правові акти обов’язково мають підлягати експертизі на предмет економічної безпеки.

Реалізація заходів для усунення загроз економічній безпеці потребує організації системи контролю за їх виконанням. Варто підкреслити, що за умов багатоукладної ринкової економіки, коли держава не може директивними методами скеровувати діяльність усіх суб’єктів господарювання, украй потрібне державне регулювання економіки, зокрема способом впливу держави на макроекономічні параметри, цілеспрямованого регулювання структурних перетворень і грошово-фінансових потоків.

Дія механізму гарантування економічної безпеки може розглядатися на таких рівнях:

1. Стратегічний рівень гарантування економічної безпеки припускає ліквідацію суперечностей або як мінімум їхню локалізацію й ослаблення. Фактично на стратегічному рівні мають прийматися й реалізовуватися глобальні (з погляду національної економіки) системоутворювальні рішення.
2. Тактичний рівень припускає розв’язання завдань, пов’язаних з ліквідацією самих загроз чи з запобіганням їхньому впливу на економічну сферу. На тактичному рівні мають розроблятися комплекси превентивних заходів.
3. На оперативному рівні економічна безпека гарантується ліквідацією наслідків загроз. Результати виконання завдань на цьому рівні — це переважно комплекси оперативних заходів.

Структура механізму гарантування економічної безпеки значною мірою залежить від рівня суб’єкта економічної безпеки, що розглядається. Держава, регіони, галузі, окремі підприємства й домогосподарства формують свої індивідуальні механізми гарантування економічної безпеки. Механізми ці можуть бути усвідомленими чи неусвідомленими, спонтанними чи ретельно продуманими й вибудованими в струнку систему, такими, що суперечать або доповнюють один одного. Усе це в черговий раз доводить необхідність державного втручання, створення умов для конструктивної реалізації механізмів гарантування економічної безпеки на будь-якому суб’єктному рівні. Початкова мета — придумати механізм відтворення системи економічної безпеки в рамках критеріїв, що задаються державою, а також тих критеріїв, які випливають з особливостей сучасного етапу ринкового розвитку України. Завдання держави — підтримувати позитивні конструктивні сили ринкової економіки, підштовхувати суб’єктів економічних відносин до вибору оптимального шляху досягнення своїх цілей з позицій зміцнення економічної безпеки. Очевидно, що постановка такого завдання потребує вироблення єдиного державного підходу, створення концепції економічної безпеки, яка б стала фундаментом для розвитку ефективної системи гарантування економічної безпеки на різних рівнях.

• 3. Стратегія гарантування
  економічної безпеки України

Тривожні тенденції погіршання соціально-економічної ситуації надзвичайно актуалізували питання щодо розроблення та втілення в життя стратегії гарантування економічної безпеки України. Нині це завдання — одне з найважливіших національних пріоритетів, що потребує посиленої уваги з боку владних структур, політичних партій, науковців та громадськості. Економічна безпека гарантує державну незалежність України і є умовою її прогресивного економічного розвитку та зростання добробуту громадян. Політика економічної безпеки стане дійовою, тільки якщо буде бездоганно визначено її стратегію і тактику.

Стратегія економічної безпеки передбачає визначення мети і завдань системи гарантування економічної безпеки, напрямів їх розв’язання, а також форм і методів застосування відповідних сил і засобів, можливість їхнього перегрупування, створення резервів для нейтралізації та локалізації можливих загроз.

Тактика економічної безпеки — це більш динамічна частина політики економічної безпеки, яка змінюється залежно від дії внутрішніх і зовнішніх загроз, зміни пріоритетності національних економічних інтересів тощо. Складність та мінливість економічної та соціальної ситуації потребує застосування різноманітних тактичних заходів щодо гарантування економічної безпеки.

Важливо чітко окреслити стратегічні цілі й не плутати їх з тактичними заходами, інколи вимушеними, але потрібними задля досягнення певної стратегічної мети. Отже, визначення стратегії і тактики сприятиме повноцінному функціонуванню системи гарантування економічної безпеки, здійсненню ефективної політики економічної безпеки.

У Конституції України чітко зазначено, що разом із захистом суверенітету і територіальної цілісності України гарантування її економічної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього українського народу. Економічній безпеці притаманний інтегративний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усієї нації, що виявляється через дії всіх гілок влади (від всеукраїнського рівня до місцевого), наявних у державі сил і засобів, об’єднань громадян та окремих осіб.

Важливо, щоб стратегія гарантування економічної безпеки базувалась на багатоваріантності прогнозів соціально-економічного розвитку України і коригувалася залежно від розвитку подій за тим чи іншим варіантом. Переваги багатоваріантної стратегії полягають у тому, що з’являється можливість вибору різноманітних заходів замість термінового застосування екстрених і недосконало опрацьованих рішень, як ще нерідко трапляється на практиці.

Виконання конституційних вимог щодо реалізації функцій держави, пов’язаних з гарантуванням економічної безпеки, потребує розроблення й ухвалення такого вкрай важливого для держави документа, як Стратегія економічної безпеки України. Цей документ покликаний стати стратегічним орієнтиром на наступні 10—15 років та закласти підвалини економічної безпеки на триваліший період.

Розробляючи таку стратегію, слід ураховувати глобальні тенденції переходу до постіндустріального напрямку розвитку та формування так званого інформаційного суспільства. Ігнорування цих тенденцій, зумовлених технологічним прогресом та інформаційною революцією, небезпечне тим, що Україна може стати жертвою інформаційно-технологічного колоніалізму, який набагато більше загрожує державності, аніж сировинний колоніалізм.

Стратегія економічної безпеки України має, зокрема, містити:

• засадничі положення формування та підтримки функціонування системи гарантування економічної безпеки України;
• характеристику внутрішніх і зовнішніх загроз економічній безпеці та моніторинг факторів, що підривають стійкість соціально-економічної системи держави;
• критерії та індикатори економічної безпеки;
• характеристику національних економічних інтересів;
• заходи та механізми державної політики щодо гарантування економічної безпеки на національному, регіональному і глобальному рівнях.

Для вдалої реалізації заходів, передбачених державною стратегією економічної безпеки, коригування економічної політики, реалізацію заходів щодо соціально-економічного зростання, визначення економічних пріоритетів, створення надійної системи економічної безпеки та її дійового функціонування, контроль за їх виконанням треба покласти на Управління економічної безпеки Ради національної безпеки і оборони України.

Доцільно було б підготувати й ухвалити в Україні закон про засади економічної безпеки України, який би став базою для розроблення та вдосконалення національного законодавства у сфері економічної безпеки. Такі стратегія і закон покликані стати своєрідними орієнтирами, за якими будуть звіряти свої дії, пов’язані з гарантуванням економічної безпеки, усі — від вищих посадовців держави і до державних службовців місцевих органів влади та пересічних громадян. Для того щоб конкретизувати стратегію, слід підготувати Державну програму гарантування економічної безпеки України.

Доцільно розробити Програму підготовки нормативно-правових актів, пов’язаних з гарантуванням економічної безпеки. Це дасть можливість з’ясувати пріоритетність і уникнути хаотичності в цій справі. Важливо піддавати науковій експертизі проекти нормативно-правових актів на предмет відповідності їх вимогам економічної безпеки. Також непогано було б зробити експертизу чинних нормативно-правових актів для того, щоб виявити наслідки їхнього впливу на стан гарантування економічної безпеки. Якщо буде відкрито негативну дію, слід розробляти пропозиції щодо скасування цих актів чи внесення до них відповідних змін.

Отже, праця на державному рівні з цього приводу має бути дуже серйозною й копіткою, адже далі відкладати її «смерті подібно».

Тенденція до поглиблення диспропорцій в економічному розвиткові багатих і бідних країн загрожує перерости на початку XXI століття в глобальну кризу світового господарства та в руйнівні економічні війни глобального й регіонального масштабу. Пропозицію України щодо створення Ради економічної безпеки при ООН як одного з найважливіших чинників міжнародної економічної безпеки серйозно сприймуть і підтримають у світі лише в тому разі, якщо Україна заявить про себе як про країну, що створила могутній економічний потенціал, забезпечила стабільне економічне зростання й ефективно захищає власні національні інтереси. Верховна Рада України могла б ініціювати в Києві міжнародну конференцію з проблем формування ефективної системи глобальної економічної безпеки та моделі нового міжнародного економічного порядку, який би унеможливлював здійснення руйнівної політики міжнародних фінансових організацій та міжнародного спекулятивного капіталу і ґрунтувався на додержанні принципів економічного суверенітету, еквівалентності обміну, рівноправного партнерства, економічної взаємодопомоги тощо. Однак наша держава зможе стати активним будівничим глобальної системи економічної безпеки тільки за умов гарантування власної економічної безпеки.

Проте зауважимо, що стратегія економічної безпеки України може виявитись абсолютно недійовою, якщо державний апарат, зобов’язаний утілювати її в життя, якісно не оновиться й не керуватиметься національними інтересами. Нині ж, як це не прикро, саме урядовці, котрі покликані гарантувати економічну безпеку, створюють для неї чи не найбільшу загрозу.

Якою ж має бути стратегія економічної безпеки в перехідний період і на перспективу? Дехто стверджує, що в перехідний період головне — забезпечити виживання економіки і всієї країни, у дальшому — її стабілізацію і в подальшому — розвиток. Насправді ж критерій виживання дуже розпливчастий, адже ніхто не може впевнено визначити, коли скорочення виробництва досягне своєї межі і настане стабілізація. Уже протягом багатьох років триває спад, і відповідно до цього міняється наше уявлення про можливості виживання економіки і її стабілізацію.

Ринкова система господарювання має величезний потенціал життєстійкості, однак її можливості не можуть успішно реалізовуватися без економічної стратегії.

Державна економічна стратегія й загалом національна безпека мають ґрунтуватися на ідеології розвитку (системі наукових поглядів, що включає не тільки економіку, а й філософію, соціологію, інформатику, право, політологію, геополітику тощо), що враховує стратегічні пріоритети і національні інтереси, унаслідок чого загрози безпеці мінімізуються. Якщо ринкові сили не можуть самі вивести країну на орбіту розвитку, то потрібно на базі глибокого аналізу ринкової ситуації закласти підвалини підйому виробництва. Отже, без ідеології розвитку, без культивування промислового і науково-технічного піднесення не можна гарантувати економічну безпеку.

Відновлення економічного зростання потребує відновлення платоспроможного попиту й у споживчому секторі, і в інвестиційному. Відомо, що низький платоспроможний попит призводить до зникнення багатьох видів виробництв. А надмірний платоспроможний попит, особливо за зниження виробництва і, відповідно, пропонування товарів і послуг, спричинює зростання цін, створює «навантаження» на емісію грошей і посилює інфляцію.

Розширення сукупного попиту потребує активізації інвестиційної політики, у чому важливу роль відіграє держава. Вона має формувати стабільні умови господарювання, створюючи імпульси щодо інвестування прибутку й амортизаційних відрахувань у відновлення інтелектуально-кадрового, техніко-технологічного, виробничого потенціалу.

Один з напрямків економічної стратегії держави у сфері гарантування безпеки полягає у створенні системи гнучкого регулювання ринкової економіки. Зрозуміло, саме по собі регулювання не гарантує безпеки. Воно може бути не тільки корисним, а й шкідливим, якщо намагатися відновити форми регулювання, що не виправдали себе. Насамперед не можна забувати, що йдеться про регулювання не просто економіки, а ринкової її моделі. Важливо не тільки не порушити механізми саморегуляції, а й забезпечити умови для якнайдійовішої роботи цих механізмів. Для цього суб’єкти ринку мають послуговуватися досить повною інформацією про розвиток економіки в цілому, завдання структурної політики, пріоритети державної підтримки, так звані провали ринку; прогнозовані макроекономічні показники та ін. Звичайно, настільки складне завдання виконують не тільки державні керівні структури, а й суспільні та приватні аналітичні центри. Загалом роль держави полягає в пізнанні причинно-наслідкових та інших залежностей у ринковій економіці, у попередженні тих стихійних моментів розвитку, що загрожують національній безпеці, у з’ясуванні сфер, здатних принести в перспективі найбільший прибуток.

У систему гнучкого державного регулювання доцільно включити такі головні підсистеми:

• макроекономічне регулювання, що встановлює загальні правила й параметри господарювання для всіх типів організацій;
• індикативне планування, на базі якого інвестиційні процеси орієнтуються на обрані пріоритети структурної політики, а також інші типи «тонкого настроювання» механізму регулювання економічних методів для всіх типів організацій;
• більш чітке планування діяльності державних підприємств, держзамовлень (насамперед оборонних), а також розроблення й застосування методів управління державним майном.

Сутність і стратегія економічної безпеки не вичерпуються проблемами відновлення економічного зростання на підставі нової структурної політики, задоволення споживчого й інвестиційного попиту, розвитку ринку цінних паперів, створення конкурентного середовища, оптимізації відносин власності й менеджменту, створення гнучкої системи державного регулювання ринкового типу. Стратегія не стане дійовим інструментом політики, якщо не буде конкретизовано завдання безпеки в окремих сферах економіки: у галузях матеріального виробництва; у науково-технічній, соціальній і зовнішньоекономічній сферах; у регіонах.

Державна стратегія у сфері гарантування економічної безпеки України має орієнтуватися насамперед на підтримку достатнього рівня виробничого, науково-технічного потенціалу, на недопущення зниження рівня життя населення до межових значень, що може викликати соціальну напруженість, на запобігання конфліктів між окремими верствами і групами населення, різними націями й народностями. Ця стратегія має втілюватись у життя передовсім завдяки системі безпеки, котру утворюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, суспільні й інші організації та спілки.

Деякі важливі положення державної діяльності щодо гарантування економічної безпеки мають передбачатись у процесі розроблення проектів прогнозу соціально-економічного розвитку України і державного бюджету на кожний наступний рік.

Державна стратегія в галузі гарантування економічної безпеки опрацьовується й реалізується в рамках здійснюваної економічної політики, основними пріоритетами якої є досягнення стійкого економічного становища особистості, соціально-економічної стабільності суспільства, держави, додержання конституційних прав і свобод громадян, законності й законослухняності всіх без винятку, включаючи органи державної влади. Непрості завдання треба буде розв’язати у сфері структурної політики. На макроекономічному рівні головні завдання такі: підвищення сукупного попиту; збільшення норми заощаджень і формування сприятливого інвестиційного клімату для трансформації нагромаджень в інвестиції; забезпечення переливу фінансових і виробничих ресурсів від нежиттєздатних підприємств і секторів до ефективних виробників і в сектори зростання; стимулювання експорту і його диверсифікованості; регулювання імпорту для захисту вітчизняних виробників у рамках узвичаєних процедур. На мікроекономічному рівні в ході здійснення структурної політики на перший план виходять завдання підтримки й стимулювання розвитку економічно ефективних підприємств і організацій, ліквідації чи реорганізації недійових економічних структур, упровадження ринкових норм поведінки економічних суб’єктів.

У процесі цієї роботи треба:

• установити «точки зростання», тобто підприємства й організації, які реалізують проекти і програми, що забезпечують пошук і освоєння реального платоспроможного попиту на вільному ринку;
• визначити роль і місце діючих підприємств у господарській системі, організувати процес ліквідації неефективних підприємств, підвищити дієвість керування державними підприємствами;
• скласти перелік підприємств, продукція яких забезпечить державні потреби;
• установити такі суб’єкти господарювання, в яких контрольний пакет акцій чи «золота акція» мають бути закріплені за державою для впливу на рішення, що їх приймають дані суб’єкти,
  з метою гарантування економічної безпеки;
• визначити перелік конкретних підприємств, які потребують державної підтримки, для гарантування економічної безпеки.

Неодмінною умовою додержання вимог економічної безпеки є реалізація системи проектів і програм перспективного характеру — як наукових та інноваційних, так і виробничих та інвестиційних.

Соціальна державна політика має сприяти консолідації суспільства на умовах стабільного економічного становища громадян і підвищення їхнього рівня життя. Розшарування суспільства на багатих і бідних триває, що є дестабілізуючим фактором та створює потенційну загрозу виникнення соціальних конфліктів. Між тим реалізацію економічної політики має супроводжувати не поглиблення поляризації суспільства, а рівномірний, справедливий розподіл тягара кризового періоду між різними соціальними групами населення.

Для збереження і розвитку науково-технічного потенціалу, який забезпечує стратегічні інтереси та науково-технічну незалежність України, потрібно, на наш погляд, окреслити пріоритети державної науково-технічної політики, узгоджені із завданнями гарантування економічної безпеки країни. Конче треба сьогодні розробити державні програми за напрямками фундаментальних досліджень, створити сприятливий інноваційний клімат в економіці з використанням різних форм державного стимулювання передових технологій і захисту вітчизняних виробників наукомісткої конкурентоспроможної продукції.

Магістральним напрямком інвестиційної політики на перехідний період має стати формування сприятливого середовища для підвищення інвестиційної активності, залучення приватних вітчизняних і іноземних інвестицій, для реконструкції української економіки. Наголосимо, що ефективній інвестиційній політиці сприятимуть такі принципи:

• послідовна децентралізація інвестиційного процесу;
• підвищення ролі внутрішніх джерел нагромадження підприємств і заощаджень населення;
• значне розширення практики спільного (пайового) державно-комерційного фінансування інвестиційних проектів;
• розміщення централізованих капітальних вкладень і державного фінансування інвестиційних проектів виробничого призначення винятково на конкурсній основі;
• використання частини централізованих (кредитних) інвестиційних засобів на реалізацію особливо ефективних і швидкоокупних інвестиційних проектів і об’єктів малого бізнесу незалежно від їхньої галузевої належності й форм власності для прискорення структурно-технологічної перебудови виробництва;
• стимулювання залучення іноземних інвестицій.

Разом з тим має бути визначено перелік виробництв, закритих для іноземних інвестицій з міркувань економічної безпеки.

Слід ужити заходів для зміцнення фінансово-кредитної системи, які мають передбачати: підвищення ефективності податкової системи; зменшення кількості податків і вдосконалення системи їхнього стягнення; оптимальний перерозподіл фінансових ресурсів виходячи з загальнодержавних пріоритетів; раціоналізацію витрат на національну оборону.

Для подолання можливих сепаратистських тенденцій і забезпечення єдності в розв’язанні цих завдань потрібно розробити стратегію раціонального поєднання інтересів держави й регіонів. Ця стратегія має базуватися на обмеженні ролі центральних органів у економічних процесах регіонального й місцевого рівня і зосередженні їхніх зусиль на створенні та підтримці ринкових механізмів, проведенні єдиної економічної політики.

До пріоритетних завдань регіональної політики в галузі економічної безпеки віднесімо:

• реорганізацію економіки регіонів з урахуванням переваг галузей спеціалізації;
• відновлення і раціональне використання власних джерел розвитку агропромислових регіонів;
• подолання депресивного стану в регіонах з екстремальними умовами, сприяння відродженню нечисленних народів;
• формування територіально-виробничих комплексів нового типу, орієнтованих на виробництво й реалізацію продукції, що відповідає вимогам ринку, за рахунок нецентралізованих інвестицій;
• розвиток міжрегіональних інфраструктурних систем (транспорту, зв’язку, інформатики).

Найважливішими цілями в перехідний період у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що гарантує економічну безпеку, мають стати:

• регулювання розвитку зовнішньої торгівлі щодо дотримання економічних інтересів України й гарантування її економічної безпеки, підвищення економічної ефективності зовнішньоекономічної діяльності за умов інтеграції української економіки у світове господарство;
• дальший розвиток експортного потенціалу, першою чергою за рахунок розширення виробництва високотехнологічних товарів, проведення політики імпортозаміщення;
• підтримка інтересів вітчизняних експортерів на зовнішніх ринках з метою відновлення й збереження їхніх позицій на товарних світових ринках;
• проведення в рамках узвичаєних процедур політики розумного протекціонізму стосовно до вітчизняних виробників, які не є монополістами на внутрішньому ринку;
• забезпечення найсприятливіших для України умов погашення зовнішнього боргу і його обслуговування;
• досягнення стабілізації курсу гривні щодо вільно конвертованих валют;
• забезпечення безперебійної роботи транспортних артерій, що з’єднують Україну із зовнішніми ринками (залізничний і автомобільний транспорт, магістральні газо- і нафтопроводи, міжсистемні та міжрегіональні лінії електропередач і т. ін.).

У сфері боротьби з криміналізацією економіки треба активізувати протидію організованій злочинності, порушенню прав громадян у сфері економічної діяльності. На державному й регіональному рівнях має бути вжито заходів, спрямованих у першу чергу на боротьбу з загрозами економічної злочинності, яка завдає збитків конституційному ладу, соціальній стабільності економічної діяльності.

Дуже важливі завдання слід розв’язати у сфері управління економікою. Удосконалення цієї системи потребує насамперед чіткого окреслення цілей загальнодержавного, регіонального й місцевого рівнів і відповідного розмежування щодо державного управління між органами виконавчої влади суб’єктів за умови забезпечення єдності системи виконавчої влади. Для підтримки економічної безпеки необхідно активізувати дії в усіх напрямках економічних реформ, зокрема: створення нормативно-правового простору, нових інститутів управління і здійснення інституціональних перетворень; розроблення механізму розв’язання спірних питань і конфліктних ситуацій, що виникають у сфері економічних відносин; гармонійний розвиток економічних і політичних відносин із країнами ближнього й далекого зарубіжжя з урахуванням взаємних інтересів і гарантування економічної безпеки України; зміцнення державної влади, підвищення довіри до її інститутів, а також раціоналізацію механізмів вироблення й формування економічної політики.

Подальше опрацювання теоретичних і практичних питань удосконалення механізму гарантування економічної безпеки країни має ґрунтуватися на Концепції національної безпеки України.