Нині наша економічна політика підпорядкована комплексній трансформації адміністративно-командної економіки в ринкову. Але становлення та функціонування цивілізованих ринкових відносин неможливе без структурної перебудови української економіки як у функціонально-галузевому, так і в інституціональному аспектах. У цьому контексті саме конструктивна структурна політика держави є, з одного боку, умо-
вою раціоналізації ринкових реформ, а з іншого — фактором
якісної трансформації всього суспільного життя.
Ця тема наразі дуже актуальна, оскільки структурна політика акумулює всі інші напрями економічної політики: фінансово-кредитний, податковий, інвестиційно-інноваційний, технічний, регіональний, соціальний, зовнішньоекономічний тощо.
- 1. Структурні зрушення в економіці.
Складові структурної політики
Сучасна розвинута економічна система є своєрідним продуктом невпинно зростаючих масштабів суспільного поділу праці та поглиблення спеціалізації різних галузей і видів людської діяльності. «В економіці сучасних суспільств, — пише П. Самуельсон, — цей процес (спеціалізації і поділу праці. — Авт.) доведений до певної межі». Але вчений не пояснює, чим це обумовлено, хоч і підкреслює його прогресивність. Услід за А. Смітом він визнає, що спеціалізація і поділ праці обмежені розмірами ринку, тобто тим обсягом товарів чи послуг, який може бути реалізований.
Зрозуміло, що ефективне функціонування економіки час від часу має супроводжуватись її структурною перебудовою. Для цього потрібні цілеспрямовані дії держави на макро- і на мікрорівні.
Історичний досвід еволюції економічних систем свідчить, що її загальними закономірностями є зміна «конкретно-традиційних» пропорцій народного господарства, оновлення його елементів, а також посилення динамізму суспільного виробництва та результатів останнього.
Різноманітність і особливості структурних зрушень у певній країні визначаються такими чинниками: по-перше, конкретними формами реалізації універсальних принципів функціонування відповідного типу економіки (традиційна, ринкова, командна, змішана, котрі по-різному відповідають на основні питання економіки); по-друге, специфічними для кожної країни умовами і формами становлення й розвитку народного господарства; по-третє, етапом, на якому перебуває країна, здійснюючи структурну політику, зокрема ступенем завершеності технологічної перебудови.
Слід зазначити, що багато процесів структурних змін в економіці, які відбуваються під впливом НТР, є загальними для різних країн незалежно від їхніх панівних соціально-економічних систем. Серед цих структурних зрушень в економіці на сучасному етапі НТР виокремимо таке.
- Нині відбувається динамічний процес формування групи галузей, які забезпечують НТР і мають відносно високі темпи зростання. Як відомо, до них належать хімічна і нафтохімічна промисловість, атомна енергетика, електроніка і радіотехнічна промисловість, біотехнології, виробництво чистих матеріалів та матеріалів підвищеної і наперед даної якості, мікропроцесорів і ЕОМ, засобів зв’язку, приладів контролю та управління тощо. Саме ця група галузей і виробництв, темпи їхнього зростання визначають масштаби НТР, динаміку ефективності виробництва і відповідність параметрів виготовленої продукції потребам суспільства.
- Змінюється співвідношення між добувними і переробними галузями на користь останніх. Така тенденція за умов НТР є вирішальною, оскільки дає змогу знизити темпи зростання добувних галузей на користь кінцевому суспільному продукту. Цьому сприяє поява безвідходних технологій, комплексної переробки сировини, енергоощадних технологій тощо.
- Спостерігаються зрушення внутрішньогалузевих пропорцій. Це відбивається у зростанні питомої ваги фінішних стадій і операцій (різних видів збагачення та облагороджування сировини і матеріалів), що сприяє підвищенню якості продукції.
- Динамічно розвивається інфраструктура суспільного виробництва, сфера виробничих і побутових послуг — транспорт, зв’язок, енергетика, інформаційне обслуговування народного господарства. Суттєво зростає роль науки і наукового обслуговування.
- Як відомо, однією з найважливіших структурних проблем завжди було і є співвідношення між двома підрозділами суспільного виробництва — виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання. НТР модифікує дію закономірності переважного зростання засобів виробництва. Фондо- і матеріалоощадні варіанти економічного зростання дають змогу обійтися без форсованого, як це було раніше, збільшення частки так званого І підрозділу.
- Найдинамічнішим сектором економіки за сучасних умов стає сфера послуг. Нині у цій сфері виробляється дедалі більша частка ВВП і зосереджується все більша кількість працівників. Як свідчить практика промислово розвинених країн, саме у сфері послуг зайнято понад 70 % трудових ресурсів.
НТР зумовлює різке скорочення питомої ваги первинної сфери, а потім, хоч і значно повільніше, вторинної за динамічного розширення третинної сфери.
Новим явищем за умов НТР є масове виникнення і розвиток інтегральних економічних інституцій (господарських структур), які об’єднують науку, виробництво, сферу обслуговування. Ідеться про комплексні науково-виробничі об’єднання, великі інженерні фірми тощо.
Разом із цією тенденцією чітко простежується інша — зростання кількості й питомої ваги в загальному обсязі виробництва середніх і малих підприємств, що характерне для всіх розвинутих країн. Генеруються вони за умов НТР процесом розвитку так званих децентралізуючих технологій.
У науковій літературі трапляються спроби протиставити ці дві тенденції, але тут, на наш погляд, треба виходити з економічної доцільності співіснування й співвідношення великого і малого виробництва. Адже кожне з них виконує в народному господарстві свої специфічні функції.
Загальновизнано, що мале підприємництво є одним із дійових важелів розв’язання багатьох економічних та соціальних завдань. Зокрема, воно сприяє структурній перебудові економіки, зміцненню економічної бази регіонів. Тому малий бізнес у країнах з розвинутою ринковою економікою посідає вагоме місце в економічній політиці держави. У світовій господарській практиці малі й середні підприємства є роботодавцями майже для 50—60 % працездатного населення. А обсяги виробництва у цій сфері в різних країнах становлять від третини до двох третин валового національного продукту.
За даними Мінстату України, сектор малого підприємництва у нас поки що невеликий. Він охоплює менше 10 % населення, зайнятого в суспільному виробництві країни. Тому вітчизняне мале підприємництво потребує цілеспрямованої державної підтримки й реалізації системи взаємозв’язаних заходів щодо забезпечення сприятливих правових і організаційно-економічних умов для його становлення та ефективного розвитку. У контексті загальноабстрактного аналізу структурних зрушень у сучасній економіці — це, як бачимо, удосконалення не тільки галузевої структури, а й регіональної та інституціональної, тобто це багатовекторний процес. Безперечно, він має перманентно опосередковуватися конструктивними діями держави — її структурною політикою, котра також — складна й багатоаспектна проблема як з погляду теорії, так і практичної реалізації.
У своїй сутнісній основі економічна політика зводиться до керування (у широкому розумінні) ресурсами, насамперед матеріальними й фінансовими, та характеризується їхнім взаємозв’язаним рухом у межах макроекономічного відтворювального процесу. Треба мати на увазі, що раціональне здійснення цієї політики передбачає наявність відповідних соціально-економічних відносин, які дають змогу ефективно використовувати ресурси, оскільки в таких відносинах відбувається їхній рух. Про це, до речі, свідчить і практика розвинутих країн.
Головними завданнями структурної політики держави є подолання диспропорцій, що виникають між окремими сферами, галузями економіки країни, а також регіонами та інституціями, і формування на цій основі збалансованої структури національного господарства. Згідно з цим структурну політику слід розглядати, як уже зазначалося, у галузевому, регіональному та інституціональному аспектах (зрізах).
Галузевий зріз структурної політики охоплює цілі, важелі й засоби впливу держави на процес формування пропорцій, які характеризують раціоналізацію галузевої структури економіки. Головними завданнями галузевих структурних зрушень є:
- розроблення структурно-галузевої стратегії розвитку економіки країни, аналіз місця і ролі провідних галузей у її структурі;
- обґрунтування пріоритетів у розвитку окремих галузей народного господарства;
- вияв проблем розвитку та розміщення великих багатогалузевих комплексів;
- проведення заходів з підтримки державою НТП в окремих галузях економіки;
- комплексний розвиток регіонів країни.
Галузева структура економіки характеризується питомою вагою окремих галузей у створенні ВВП. Досить рельєфно структурно-галузеві пропорції та економічний стан країни окреслює й галузева структура її промисловості, що можна проілюструвати на прикладі України.
Відомо, що економіка незалежної України успадкувала далеко не раціональну структуру промислового виробництва, яка сформувалась за часів її перебування в єдиному народногосподарському комплексі СРСР. За період економічної кризи 90-х років ці деформації ще більше поглибились і досягли майже критичної межі (див. табл. 4). Тепер слід невідкладно позбавитися цих вад, що є одним з першочергових завдань.
Таблиця 4
ГАЛУЗЕВА СТРУКТУРА ПРОМИСЛОВОГО
ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ, %
| Галузі промисловості | 1990 р. | 1995 р. | 2000 р. |
| Промисловість, усього | 100 | 100 | 100 |
| Електроенергетика | 3,2 | 11,0 | 12,2 |
| Паливна | 5,7 | 13,3 | 10,1 |
| Чорна металургія | 11,0 | 21,8 | 27,4 |
| Кольорова металургія | 1,1 | 1,6 | 2,5 |
| Хімічна і нафтохімічна | 5,5 | 7,1 | 5,8 |
| Машинобудування та металообробка | 30,7 | 16,1 | 13,2 |
| Деревообробна і целюлозно-паперова | 2,9 | 2,2 | 2,3 |
| Будівельних матеріалів | 3,4 | 3,9 | 2,6 |
| Легка | 10,8 | 2,8 | 1,6 |
| Харчова | 18,6 | 15,1 | 17,4 |
Зазначимо, що незважаючи на деяке зростання випуску продукції у 2000 р., загальна тенденція погіршання структури не змінилася. Передовсім це стосується машинобудування, частка якого з 1990 р. до 2000 р. зменшилась майже у 2,4 раза; суттєво зросла й без того велика частка чорної металургії: у 2000 р. вона досягла 27,4 % проти 11 % 1990 р. Тривало зростання сукупної частки сировинних та енергомістких галузей у структурі промислового виробництва. Так, 2000 року ця частка наблизилась до 3/5 (58 %), що вже стає загрозливим для економічної безпеки країни. Водночас питома вага галузей легкої та харчової промисловості зменшилась за ці 10 років з 29,4 % до 19 %.
Регіональна складова структурної політики — комплекс різних заходів (законодавчих, адміністративних, економічних), здійснюваних як центральними, так і місцевими органами влади. Мета цих заходів — усунення диспропорцій у соціально-економічному розвитку, більш повне використання потенціалу регіонів, сприяння розвитку депресивних районів країни. Виокремлення регіонального аспекту в структурній політиці зумовлено об’єктивною нерівномірністю в розміщенні природних ресурсів, продуктивних сил і населення, а також потребою забезпечення прийнятного рівня і якості життя в кожному регіоні країни.
Інституціональний підхід (складова) у структурній політиці виходить з того концептуального положення, що важливо не просто регулювати економічні процеси на різних рівнях (макроекономічному, міжгалузевому, виробничому тощо), а змінювати картину економічного розвитку.
Притаманна, наприклад, сучасним українським реаліям інституціональна структура (традиції, звички, норми поведінки, у тому числі й економічні інститути — приватна власність, конкуренція, вигода і т. ін., а також їх закріплення у вигляді законів, організацій, установ ринкової інфраструктури тощо) увійшла в суперечність із новими потребами та умовами поступального розвитку нашого суспільства. Іноді ця структура стає «консервативним чинником», перепоною на шляху ринкових трансформацій ще й тому, що багато цих інституцій міцно не вкорінились. А часто ті інститути, що регулюють людську діяльність (такою самою мірою, як і економічна необхідність), наш народ розглядає як другорядну і навіть чужорідну форму функціонування. Отже, без урахування цих чинників неможливо здійснювати ні конструктивну структурну, ні економічну політику в цілому.
Відповідно до загальних об’єктивних тенденцій структурних зрушень в економіці країни треба проводити й інвестиційно-інноваційну політику. Її важливими складовими детермінантами є фінансово-кредитна, монетарна та податкова політика. Цілеспрямоване застосування їх важелів дає змогу здійснювати раціонально весь спектр структурних зрушень, а всі вони в комплексі за адресної та поетапної діяльності держави становлять матеріально-фінансове підґрунтя для проведення структурної політики. При цьому слід ураховувати, що позитивних зрушень в інвестиційній політиці можна досягти за допомогою ринкових механізмів, а перебудова структури економіки — завдання переважно державного регулювання, яке тісно пов’язане з політичними, правовими та організаційними аспектами.
- 2. Механізм структурних змін в економіці
Формування структурної політики передбачає теоретичне обґрунтування її мети і пріоритетних напрямів на відповідному етапі розвитку економіки, критеріїв такої пріоритетності, методів і важелів (інструментів) структурного регулювання.
У загальному контексті ця політика включає такі головні напрями:
- стимулювання з метою створення такої структури економіки, яка б відповідала вимогам НТП і НТР (це — і перехід від трудо-, енерго- та матеріаломістких галузей до капітало- і наукомістких);
- підвищення конкурентоспроможності національної економіки;
- подолання техніко-технологічного відставання відповідних регіонів та раціональний розподіл виробничих ресурсів;
- формування всього спектра інституціональної інфраструктури (особливо для перехідних економік ринкового типу);
- створення розвинутого споживчого сектору (що також має неабияке значення для перехідного періоду).
Отже, напрями структурної політики більш-менш визначено як з погляду теорії, так і практики. Проте надання їм пріоритетності зважаючи на специфіку економіки країни, стан її розвитку, тактичні й стратегічні цілі — не таке вже й просте завдання.
Труднощі під час вибору мети структурної політики держави починаються відразу з таких запитань: які критерії оптимальності галузевої, регіональної, а тим більше інституціональної структури народного господарства? Чи існують такі критерії взагалі?
Ретроспективний аналіз показує, що в радянській практиці господарського управління протягом тривалого періоду межа впливу держави на структуру економіки визначалась прагненням забезпечити найповніше, незалежне від іноземних постачальників задоволення потреб суспільства в товарах і послугах. (Інша річ — як це виконувалось.)
Як продемонстрували перші кроки переходу до ринку, без глибокої інтеграції нашої економіки у світовий ринок проблеми ліквідації дефіциту та прискорення модернізації виробничого потенціалу не розв’язати. Ми просто приречені створювати «відкриту» економіку. Отож, за умов нормального становлення ринкових відносин старі орієнтири не годяться.
Західні держави, вибираючи мету структурної політики, керуються конкретним розкладом політичних сил, які вимагають підтримати ті чи ті сфери і галузі економіки, та необхідністю реагування на найбільші диспропорції, що істотно порушують процес суспільного відтворення.
Стосовно критеріїв пріоритетності певної галузі можна виокремити такі:
- експортний потенціал галузі (її продукція має посилювати конкурентоспроможність галузі на зовнішньому ринку та сприяти швидкому нарощуванню експорту);
- перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку;
- соціально-економічний розвиток держави в цілому (розвиток пріоритетної галузі покликаний забезпечити зростання наукового та інтелектуального потенціалу країни взагалі);
- роль галузі в мінімізації дефіцитів у торговому балансі
країни; - сприятливий побічний ефект (якщо в разі прискореного розвитку даної галузі підвищується ефективність в інших галузях та секторах, то вона може бути визнана пріоритетною).
За українських умов мета нової структурної політики формуватиметься й далі в боротьбі та пошуку компромісів через надто велику кількість різних політичних сил і глибокі суперечності економічних інтересів різних соціальних груп. Компроміси досягатимуться тільки тоді, коли диспропорції в народному господарстві стануть соціально неприйнятними для населення, і тут втручання держави в структурні зрушення матиме не запобіжний,
а безпосередньо реагувальний характер. Що ж до вибору галузевих критеріїв пріоритетності, то вони, практично, універсальні й цілком можуть відповідати нашим умовам. Отож, Україні давно слід було зробити вибір методів та інструментів (важелів) структурної політики.
Державне регулювання структури економіки, як відомо, здійснюється за допомогою методів прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. Перша група методів: система державних замовлень і закупівель; цільове фінансування окремих сфер діяльності та суб’єктів господарювання; централізовано встановлені ціни, дотації, субсидії, субвенції; методи правового регулювання. Друга група методів впливу: податкове регулювання; відсоткові ставки; прискорена амортизація тощо.
До економічних інструментів регулювання структури економіки належать:
- різноманітні кредитні пільги, мета яких — зробити більш доступними кредитні ресурси через зниження відсоткових
ставок; - фінансування у формі дотацій, субсидій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок та ін. У багатьох країнах їх застосовують для стимулювання нових високотехнологічних виробництв. У деяких країнах уведено спеціальну надбавку за новостворені робочі місця (Німеччина, Франція). Часто держава надає субсидії і позики за цільовим призначенням;
- пільгове оподаткування, стимулювальний вплив якого можна розглядати і як особливий вид субсидій (фінансової допомоги). Заохочення вкладень у відсталі галузі та регіони відбувається через звільнення від податків частини інвестиційних фондів;
- прискорена амортизація, за допомогою якої держава підвищує норми списання основного капіталу, що сприяє його технічному оновленню (терміни амортизації окремих елементів, наприклад науково-дослідного обладнання тощо, скорочуються до
3-х років); - митна політика, яка є і формою регулювання зарубіжних фінансових джерел та залучення іноземних додаткових коштів для структурної перебудови.
У практиці західноєвропейських країн такими інструментами держави є адміністративні й правові важелі, що їх використовують лише для «окреслення загальних меж» діяльності суб’єктів господарювання, а у виняткових випадках вони можуть бути правовою базою створення сприятливих умов для окремих виробництв і регіонів.
Нарешті, інструментом структурної політики може бути державне підприємництво, насамперед створення об’єктів виробничої і соціальної інфраструктури.
Слід підкреслити, що роль згаданих інструментів у західноєвропейських країнах далеко не рівнозначна. Досвід показує, що в ринковій економіці можуть інтенсивно використовуватися тільки такі важелі, які сумісні з засадами економічної системи. Звідси випливає запитання: а які критерії такої сумісності?
Відповідь можна одержати, вивчивши досвід економічних перетворень та теоретичні дискусії, що мали місце свого часу в Західній Німеччині, «соціальне ринкове господарство» якої багато наших радикальних економістів розглядає як зразок для наслідування. Справді, тут можна побачити деяку схожість у вихідних положеннях реформування економік Німеччини й України, і насамперед — це високий рівень концентрації (одержавлення) економіки.
Як відомо, у ФРН реформи розпочалися зі скасування розпоряджень, що регулювали ціни, умови купівлі-продажу, пов’язані з частковими обмеженнями у сфері міжнародного руху капіталу, та ін. Але вже в середині 50-х років ХХ ст. реформатори зрозуміли, що конче треба створити особливі умови для таких галузей, як сільське господарство, вугільна промисловість, металургія, транспорт, засоби зв’язку, а також будівництво. Ці умови було зафіксовано в спеціальних положеннях (статтях) закону проти обмеження конкуренції.
Водночас, коли класичний лібералізм цілком відкидав ідею державного втручання в економіку, то неоліберали (наприклад В. Репке) допускали таке втручання, але за відповідних обставин. Ці обставини попервах визначалися дуже розмито: «Втручання держави має бути сумісним з ринком». Згодом цей постулат було конкретизовано.
Нині неоліберали стосовно інструментів структурної політики держави визнають чотири ознаки їхньої сумісності (чи несумісності) з ринковим господарством: 1) вони сумісні як з метою економічної політики, що проводиться в рамках ринкового господарства, так і з самою її системою; 2) вони несумісні з метою, але сумісні із системою; 3) вони сумісні з метою, але несумісні із системою; 4) вони несумісні ані з метою, ані із системою.
На жаль, наші теорія і практика реформування в такій площині питання ще не ставлять взагалі. Значною мірою процеси трансформування колишньої економічної системи в цілому й структурні перетворення зокрема відбуваються за принципом «як Бог на душу покладе».
Виходячи з наведеної класифікації найгостріші заперечення з боку наших «риночників» викликають інструменти, що безпосередньо впливають на умови конкуренції, на ціновий механізм, зберігають застарілі галузі та підприємства, гальмують технологічні зрушення, а інакше кажучи, ті важелі, які тимчасово підтримують окремі галузі й регіони в цьому плані.
Набагато менше протестів можуть спричинити інструменти, спрямовані на стимулювання економічного зростання та ефективності виробництва, а також субсидії, які полегшують адаптацію суб’єктів господарювання до зміни економічної ситуації: субсидії на раціоналізацію виробництва; на компенсацію втрат, обумовлених об’єктивними факторами, тощо. Але мудрість структурної політики, як і будь-якої іншої, полягає в опрацюванні таких інструментів, що уможливлюють найбільшу ефективність у процесі її здійснення.
Аналіз досвіду структурної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою дає змогу спрогнозувати, що й у нас головним інструментом для стимулювання структурних зрушень можуть стати різноманітні субсидії.
Найбільшого ефекту від використання належного державі інструментарію здійснення структурної політики може бути здобуто тоді, коли вдасться спрогнозувати об’єктивні тенденції трансформування економіки, зокрема зміни в поділі праці, виробити комплексну програму щодо досягнення поставленої мети, а також мобілізувати для цього весь арсенал засобів. Отже, на структурну політику покладається функція координації всіх інструментів впливу на економіку, якими послуговується держава в процесі регулювання ринкової системи.
- 3. Напрями і пріоритети структурної політики в Україні
Провідною ланкою формування майбутньої моделі економіки України є активна та скерована структурна політика. Між тим, визначаючи її магістральні напрями, неможливо абстрагуватися від спадщини, що залишилась нам від Радянського Союзу. Так, глибокі диспропорції народногосподарської структури, які утворились у СРСР, виказали свій руйнівний для економіки характер уже з самого початку переходу до ринкових відносин у всіх країнах СНД. Зокрема, розпад на початку 1990-х рр. споживчого ринку та астрономічне зростання цін в Україні на товари широкого вжитку за умов лібералізації ціноутворення переважно зумовлені слабким розвитком другого підрозділу суспільного виробництва, а концентрація масового безробіття (здебільшого прихованого) в окремих регіонах — відносно низьким рівнем економічної динаміки та вузькою спеціалізацією.
Усе це, як і багато інших глибинних, дестабілізуючих економіку факторів, значною мірою було зумовлено тим, що концепція економічного розвитку СРСР передбачала:
- максимальну інтеграцію економіки кожної союзної республіки в загальносоюзний народногосподарський комплекс та постійне збільшення її вкладу в розвиток останнього. Так, відомо, що майже 80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Образно кажучи, наша економіка була своєрідним «цехом» в єдиному союзному народногосподарському комплексі;
- випереджальне нарощування потужностей підприємств групи «А» та військово-промислового комплексу;
- повне залучення всіх природних ресурсів до виробництва, що призвело, зокрема в Україні, до майже повного вичерпання запасів нафти, газу, деревини тощо;
- «централізовано-донорський» характер розподілу між республіками, економічними регіонами та галузями матеріально-технічних, трудових і фінансових ресурсів.
Оскільки народне господарство УРСР ґрунтувалось на такій концепції розвитку продуктивних сил, то після проголошення незалежності воно залишилося розбалансованим. Усі його галузі і структуроутворювальні елементи (технічний, інвестиційний та ін.) не були узгоджені між собою.
Зрозуміло, що й у перспективі, зі зміцненням координуючих функцій ринкових механізмів, наявні нині диспропорції галузевої структури і територіального розміщення продуктивних сил автоматично не самоліквідуються. Деякий час їхній руйнівний характер навіть посилювався, що ми й спостерігали, практично, протягом усіх 90-х років. Цю тенденцію (про що свідчать і народногосподарські реалії) спричинюють такі фактори:
- крайня нерівномірність технологічних рівнів виробництва, причому найвідсталішими в цьому плані є галузі другого підрозділу, тобто виробництво предметів споживання;
- низька готовність української економіки до відкритості, що потребує повнішого враховування кожним окремим підприємством тенденції світового господарства як щодо рівня цін, так і щодо структури витрат;
- рестриктивна (від лат. restrictio — обмеження) кредитно-грошова і конфіскаційна податкова політика, від якої ми не можемо позбавитись у зв’язку з важким фінансовим становищем країни.
Ці фактори вже зумовили неконкурентоспроможність більшості наших підприємств. Особливо це зачіпає технологічно слаборозвинуті галузі, а також регіони країни, що перебувають у економічній стагнації. Проте така ситуація має місце не лише в країнах СНД; вона спостерігається (з різною глибиною вияву) в Угорщині, Польщі, східній частині Німеччини та інших країнах з перехідною економікою.
Міжнародний досвід свідчить, що навіть у країнах з розвинутою ринковою економікою усунення таких глибоких диспропорцій у структурі народного господарства не відбувається автоматично під дією ринкових механізмів, а потребує коригування з боку держави. Зокрема, після Другої світової війни в країнах Західної Європи таке втручання сформувалось до кінця 60-х років у специфічний напрям державного регулювання — структурну політику. Серед найістотніших її ознак можна назвати довгостроковий характер, а також скерованість на досягнення якісних перетворень економіки в галузевому розрізі та в територіальному розміщенні продуктивних сил.
Безперечно, гострота проблем, що їх породжують диспропорції в народному господарстві нашої країни в період переходу до ринку, наполегливо висуває на передній план (разом із заходами, спрямованими на грошово-фінансову стабілізацію) проблему активної структурної політики. Водночас зрозуміло й те, що за умов становлення ринкової економіки, на відміну від періоду планової адміністративно-командної системи, така політика матиме інші цільові настанови, інструменти здійснення та критерії оцінки її ефективності.
Суть проблеми в тому, що ринкова трансформація економіки — не самоціль, а спосіб подолання нашої технологічної відсталості, структурної перебудови, підвищення добробуту населення. Вивчаючи досвід розвинутих країн, ми бачимо, що 65—75 % усіх інновацій викликають потреби ринку, а безперервний інноваційний процес хоч і здійснюється згідно з імовірнісними (стохастичними) законами, все-таки піддається стратегічному керуванню. Інноваційна стратегія за своєю сутністю — це визначення та реалізація системи конкретних цілеспрямованих заходів сприяння НТП з метою отримання істотних науково-технічних та економічних переваг, у т. ч. і конкурентних. Ключовою ланкою такої стратегії в державі є з’ясування науково-технічних пріоритетів.
Нині навіть США, які свого часу разом з СРСР проводили наукові дослідження практично за всім «фронтом» наукових техніко-технологічних проблем, не в змозі забезпечити весь спектр наукового розроблення відповідних пріоритетів. Тому вони змушені концентрувати ресурси і наукові сили на тих провідних галузях, де сподіваються здобути найбільш вагомі переваги.
На жаль, Уряд України й досі не зміг визначитися з цими вкрай важливими питаннями структурної політики. Так, якщо 1999 року інноваційну діяльність здійснювали 18,1 % промислових підприємств, то 2001 року — уже 16,5 %. Без активізації цих процесів проголошена модель випереджального розвитку економіки — взагалі фікція.
Неможливий інноваційний шлях розвитку України і без суттєвого розширення внутрішнього ринку, збільшення власних нагромаджень за рахунок тих галузей народного господарства, що мають короткий період оборотності капіталу. Як відомо, до таких галузей насамперед належать харчова, переробна та легка промисловість.
Наступний крок після встановлення національних науково-технічних пріоритетів — це розроблення і впровадження в практику господарювання дійової системи стимулів і санкцій, яка дозволяє цілеспрямовано, ефективно й адресно впливати на процес їхньої реалізації, а також на пов’язану з цим систему прийняття рішень. При цьому слід виходити з того, що як порівняти з коротко- чи середньостроковим впливом ринку, інноваційна стратегія має стимулювати реалізацію довгострокової мети — структурну перебудову виробництва на базі високих технологій, зниження його енерго-, матеріало-, фондо- і трудомісткості. А в кінцевому підсумку — це підвищення конкурентоспроможності національного виробництва.
На жаль, не всі задекларовані стратегічні пріоритети в Посланні Президента України «Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000—2004 рр.» визначено з урахуванням здобутків (наявних напрацювань) нашої науки. А нерозважливі дії тут можуть спричинити прямі втрати, розпорошення національного наукового потенціалу.
З урахуванням того факту, що в економіці України з 2001 р. накреслились ознаки стабілізації, в основу майбутнього економічного зростання закладено високі темпи — 6—7 % середньорічного збільшення ВВП. Це зумовлено й тим, що лише такі темпи можуть сприяти, по-перше, реалізації нагальних завдань соціальної сфери, по-друге, утвердженню інноваційного шляху розвитку нашої економіки, у т. ч. її структурній перебудові. Інноваційний шлях — це якісно новий для нас процес економічного розвитку, який потребує подолання інноваційної інертності суб’єктів усіх форм господарювання, створення такого економіко-правового механізму, котрий би генерував їхню активну інноваційну поведінку. Нині це — аксіома: сучасне співвідношення сил між державами, їхня конкурентоспроможність характеризується не стільки наявністю в них відповідних природних ресурсів, скільки інноваційними можливостями та вмінням ефективно їх упроваджувати. Це, зокрема, Японія, країни Західної Європи, нові індустріальні країни («азіатські тигри»), з одного боку, а з другого — країни Африки Латинської Америки, і більшість країн СНД. Так, перші володіють досить обмеженими при-
родними ресурсами, але ефективно використовують науково-технічний потенціал; другі, навпаки, мають багаті запаси природних ресурсів, але суттєво відстають у використанні НТП. Це не лише гальмує їхній економічний розвиток, а й «консервує» неможливість подолати економічну відсталість.
Розробляючи й здійснюючи структурну політику, слід виходити насамперед з того, щоб функціонально структура народного господарства України відповідала параметрам і вимогам незалежної держави. При цьому вона має забезпечувати:
- раціональне використання національних ресурсів;
- розширене відтворення суспільного виробництва та піднесення його ефективності;
- невпинне підвищення життєвого рівня населення.
Разом з тим сучасна концепція розвитку народного господарства України має враховувати соціально-економічну, демографічну та екологічну ситуацію і передбачати вдосконалення не тільки функціонально-галузевої, а й територіальної та інституціональної структури народного господарства.
Беручи до уваги перехідний характер нашої економіки, важливо оцінити реальну можливість прямого державного втручання в економіку за допомогою проведення відповідної структурної політики. Як свідчать факти, практичне здійснення такої політики завжди викликає критичні зауваження. Але тут треба зважати на такі обставини. З одного боку, незначний і віддалений у часі ефект застосування непрямих інструментів (методів) впливу на структуру викликатиме критику й вимоги перейти до прямого втручання. З другого боку, пряме втручання держави в окремі сфери господарювання може дезорганізувати й без того слабкі ринкові імпульси, що своєю чергою потребуватиме дальшого розширення сфер, які перебувають під прямим керуванням держави.
Водночас добре відомо і про обмеженість впливу законів ринку на глибокі перетворення в структурі виробництва, що зумовлено низкою причин. По-перше, від надходження сигналу про зміну суспільних нестатків у даному продукті і до початку реальних зрушень у виробництві спливає досить багато часу. По-друге, будь-яка структурна перебудова потребує великих коштів, а за браком централізованого їх нагромадження вона взагалі стає проблематичною. По-третє, як доведено, запобіжна властивість вартісного механізму — обмежена.
Де саме пролягатиме межа, що зупинить прагнення держави до централізованого визначення економічної структури, наразі сказати важко через перехідний характер нашої економіки. Але те, що така межа має бути встановлена, не підлягає сумніву.
Своєрідність сучасної трансформації адміністративно-командної системи в ринкову в тому, що ми ввійшли в тривалу смугу соціально-політичної й економічної нестабільності. Ось чому програми економічної перебудови не можуть мати як «завужений горизонт» — 1,5—2 роки, так і невизначено тривалий термін дії, за завершення якого є надія реалізувати сконструйовану в кабінетах влади модель чи програму.
Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виокремити такі її пріоритети.
- Використання всіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації диспропорцій у народному господарстві (розриву в розвитку І і ІІ підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої й соціальної інфраструктури, усування наслідків екологічних катастроф.
- Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.
- Пом’якшення тиску на сектори економіки, де ринкові відносини впроваджуються більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов для прискореного зростання за допомогою податкових пільг і уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.
- Незважаючи на брак достовірних даних, які б підтверджували дієвість надання субсидій окремим регіонам, позбавитися їх у недалекій перспективі ми не зможемо, хоч у країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальний характер.
Зрозуміло, що застосування субсидій як інструменту структурної політики поставить перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їх результативності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо якщо він (процес) некерований). А це значить, що структурна перебудова із самого початку має підпорядковуватися своїй головній меті — підвищенню якості життя народу.
Між тим орієнтована на прискорення структурних перетворень соціальна політика не може обмежуватись підтримкою тільки «периферійних» верств суспільства. В її основі має лежати глобальна мета — формування працівника нового типу, здатного реалізувати себе в житті. А це, безсумнівно, потребує створення сучасної системи освіти, виховання, професійної підготовки і перепідготовки кадрів, охорони здоров’я тощо.
Але в жодному згаданому напрямі в Україні за останнє десятиліття конструктивних зрушень не відбулося. А тому, на наш погляд, усе ж таки держава має стати головним рушієм трансформаційного процесу на основі посилення її створювально-регулювальної ролі (що обґрунтував ще в середині 90-х рр. академік НАН України І. І. Лукінов). Це потрібно, тому що за сучасних умов в Україні акцент на ринковий механізм і «свідомість» суб’єктів господарювання (за браком дійової конкуренції та за ефемерності державного регулювання) не дає змоги належно розв’язувати проблеми структурного характеру.
Сьогодні ні в кого не викликає сумніву, що слід якнайшвидше перестати бути заручниками старих технологій і передовсім тих, які насаджені минулою «ідеологією» пріоритетного розвитку важкої промисловості. Остання потворно гіпертрофована на Донеччині, Луганщині, Дніпропетровщині та в Запорізькій області. Настав час не тільки реструктуризувати більшість галузей цих регіонів, переозброїти й осучаснити їхній виробничий потенціал, а й гуманізувати більшість виробництв за рахунок новітніх технологій.
Стосовно Донбасу взагалі незрозуміло, чому всі зациклилися на одному лише вугіллі і майбутнє цього багатого мінеральними ресурсами регіону розглядають тільки через призму кам’яновугільної промисловості? Адже одна тонна вугілля на світовому ринку коштує 20—30 дол. (а в Донбасі її собівартість 150—200 дол.), а, наприклад, тонна кухонної солі — 20—50 дол., каоліну — 100, плавикового шпату — 200 дол., яких у цьому регіоні величезні поклади (Урядовий кур’єр. — 1999. — 17 груд.). Фактично, у регіоні є всі умови для відродження економіки як на ґрунті новітніх технологій, так і більш раціонального освоєння природних ресурсів.
Отже, наші реалії переконують, що нова концепція розвитку народного господарства й удосконалення функціонування його галузевої та регіональної структури включає цілий комплекс напрямів і заходів здійснення структурної політики, серед яких можна виокремити такі:
- переорієнтація народногосподарського комплексу з домінування ресурсо-, фондо- та енергомістких галузей на розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей промисловості. Так, нині питання енергозабезпеченості нашої економіки є одним з найскладніших. За підрахунками спеціалістів, у першій половині 90-х років майже 85—90 % загального обсягу спаду виробництва було пов’язано з проблемами енергозабезпеченості як промисловості, так і сільського господарства. Суттєвих зрушень у цьому напрямі не відбулось і на початку нового століття;
- структуризація народногосподарського комплексу та його переорієнтація на пріоритетний розвиток середнього, точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування, електротехнічної та електронної промисловості. Вивести зі стану стагнації машинобудування, в якому було зайнято понад 40 % працюючих, — життєво важлива проблема. Це дасть змогу створити нові робочі місця, ліквідувати ті негативні соціальні процеси, що їх породжує масове безробіття;
- кооперування, комбінування та інтегрування виробництв з метою найбільш плідного використання наявних потужностей підприємств, а особливо оновлення їхніх виробничих фондів. Ситуація у цій сфері наближається до критичної межі. Якщо 1995 року коефіцієнт оновлення основних фондів у цілому за народним господарством становив 5,9 %, то 2000 року — 2,4 %. А ступінь їх зношення в промисловості зріс за цей період з 43,6 % до 50,1 %. На вістрі НТП — створення виробничо-територіальних комплексів із замкнутим маловідходним і безвідходним виробництвом та розроблення нових композитних матеріалів із заданими властивостями;
- удосконалення загальногосподарських та регіональних пропорцій між економічними районами, регулювання рівнів їх економічного і соціального розвитку. Так, низка областей промислових регіонів (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська) перенасичені галузями важкої індустрії та підприємствами військово-промислового комплексу. У структурі промислового виробництва країни згадані області разом з м. Києвом дають близько 50 % національного доходу, у них зайнято майже 60 % основних виробничих фондів;
- модернізація транспортної системи та оптимізація взаємодії залізничного, автомобільного, морського, повітряного і трубопровідного транспорту, а також формування розвинутого агропромислового комплексу і високоінтенсивного сільського господарства;
- створення загальнонаціональної інформаційно-комп’ютерної системи для оперативного керування народногосподарським комплексом, а також для створення можливості масового свідомого включення в ринкову ситуацію всіх суб’єктів товарно-грошових відносин;
- максимальне використання переваг світового поділу праці та сприятливого географічного положення України. Тут важливо усунути диспропорції між частками внутрішнього і зовнішнього споживання у структурі ВВП, що склалися за попередні роки. Так, за даними Держкомстату України, частка внутрішнього ринку зменшилася з 74 % до ВВП 1993 року до 40 % — 2000 р. Зокрема, 2000 року на експорт продукції чорної металургії припадало 84 %, хімічної — 90 %, деревообробної — 75 %. А це ознаки надто високої залежності української економіки від зовнішньоекономічної кон’юнктури, що знижує її функціональну стійкість і надійність.
З іншого боку, сьогодні на нашому ринку, як і в 1990-ті рр., панують імпортні товари. Пропорція тут така: українські вироби становлять п’яту частину, решта — іноземні. Навіть нефахівцеві зрозуміло, що, входячи в ринкову економіку, ми її премудростей не навчались і не розуміємось на них і тепер.
У контексті викладеного можна висновувати: нагальна потреба в структурній перебудові робить Україну державою з високим потенційним попитом на інвестиції як внутрішньодержавні, так і зарубіжні.
Очевидно, що розв’язання проблеми інвестицій в Україні назріло давно, адже інвестиційний процес у державі в першій половині 90-х років поступово згасав. Не «розгорівся» він і в їх другій половині. При цьому абсолютна більшість комерційних банків довгострокові кредити майже не надавала. Так, 1996 року частка довгострокових кредитів у загальному «кредитному портфелі» більше ніж двохсот комерційних банків становила лише 11 %. З них понад половину всіх довгострокових кредитів надавав Промінвестбанк. В Україні діє багато «карликових», так званих кишенькових банків, які розпорошують фінансові ресурси і дбають тільки про власні корпоративні інтереси. Наприкінці 90-х рр. проти 1990 р. обсяги інвестицій у народне господарство України, за підрахунками академіка НАНУ М. Чумаченка, зменшились у чотири рази, а в Донбасі — уп’ятеро.
Зрозуміло, що в країну, де в розвиток виробництва практично не вкладає кошти вітчизняний інвестор, не піде й іноземний. Залучення таких інвестицій має проводитися з урахуванням мети й завдань державних програм структурної перебудови економіки, цільових програм галузевого та міжгалузевого розвитку, конверсії та розвитку експортного потенціалу тощо.
За оцінками експертів, загальний обсяг бажаних іноземних інвестицій в економіку України мав би становити понад 40 млрд американських доларів. Так, для розвитку лише базових галузей промисловості потрібні дуже великі обсяги іноземного інвестування, зокрема, для металургії — 7 млрд дол.; машинобудування — 5,1; транспорту — 3,7; хімії і нафтохімії — 3,3 млрд дол.
Проте обсяги іноземних інвестицій, які щороку надходять у нашу економіку, проти потреб дуже незначні. Так, за даними Держкомстату України, загальний обсяг прямих інвестицій, що надійшли в Україну протягом 1992—1995 рр., становив 750,1 млн дол.
Але останнім часом є деякі підстави казати про те, що сигнали до іноземних інвесторів уже доходять. Так, у першому півріччі 2002 р. іноземні інвестиції в економіку України, за даними РИА «Новости», зросли на 6,2 % (15,7 % відповідного періоду 2001 р.), або на 275,8 млн дол., і становили 4 млрд 754,2 млн дол. за час незалежності нашої країни. Зрушення — очевидні. Але питання про те, багато це чи мало для 48-мільйонної країни за дванадцять років її незалежності, не слід навіть і ставити. Ще на початку ринкової трансформації (яка вилилась у квазітрансформацію) експерти оцінювали, що Україні для стійкого розвитку щороку потрібно 4 млрд дол. іноземних інвестицій, тобто за відповідний період бажано було б їх мати близько 50 млрд доларів (див.: День. — 2002. — 21 серп. — С. 1). Але отримали ми їх за роки незалежності в десять разів менше.
Разом з цим постає питання, а чи є в країні щось варте інвестування і кредитування іноземцями? У даному аспекті можна навести такий приклад: більше ніж 70 інноваційних та інвестиційних проектів (на загальну суму понад 9 млрд грн) нині зареєстровано в рамках діяльності українських технопарків, чия діяльність помітно активізувалась після реалізації положень Закону України «Про інвестиційну діяльність».
Нині важливе значення має встановлення пільгового режиму господарської та інвестиційної діяльності для окремих проектів, які реалізуються із залученням іноземних інвесторів. Розв’язання цілої низки цих питань передбачено Законом України «Про режим іноземного інвестування».
Для залучення внутрішніх і зовнішніх кредитних ресурсів та інвестицій для розвитку пріоритетних галузей і забезпечення реалізації державної політики у цій сфері 1995 року Указом Президента було створено Українську державну кредитно-інвестиційну компанію. Але проблема й досі залишається актуальною: чому немає стратегічного інвестування? А тому, що бракує відповідного правового поля (немає ані належних законів, ані перспективної та цілісної економічної політики взагалі). Протягом останніх років половина кредитних ресурсів держави спрямовувалася на поповнення бюджету, тобто «проїдалася», замість комерційного кредитування для дальшого розвитку виробництва і структурної перебудови народного господарства.
Тезу про створення конкурентного поля в банківській справі за рахунок штучного розпорошення фінансових ресурсів вигадали доморощені ідеологи квазіринку (не без допомоги західних радників), котрі ідею переходу до ринку перетворили на самоціль. Домогтися структурної перебудови економіки можна тільки концентрацією капіталу, про що свідчить і практика цивілізованих країн. Розробляючи структурну політику (як серцевину економічної політики взагалі), слід широко послуговуватися світовим досвідом господарювання, досягненнями НТП, науковим прогнозуванням. А структурна політика, орієнтована тільки на поточний момент, приречена на провал.
Отже, сутність викладеного дає підстави твердити, що як на стадії ринкових трансформацій, так і в процесі формування майбутньої моделі післякризової економіки визначальним елементом є активна структурна політика. Останніми роками уряд України спільно з відповідними науковими установами опрацював кілька проектів структурної перебудови. Але, як зазначив Президент України Л. Кучма, жоден з них не може претендувати на необхідну завершеність, стати програмою реальних перетворень. По-перше, це пов’язано зі складністю та багатоаспектністю даної проблеми. По-друге, структурні зрушення в економіці мають спиратись на міцну й розгалужену національну фінансово-економічну базу та всебічно науково обґрунтовуватися.
У Програмі «Україна 2010» змінено концептуальні підходи до ідеології розроблення й реалізації структурної політики за умов обмежених фінансових можливостей держави. Зроблено спробу опрацювати функціональний підхід до структурної перебудови через призму узгодження виважених економіко-технологічних рішень і пошук потрібних для їхнього забезпечення внутрішніх інвестиційних ресурсів.
Так, Програма «Україна 2010» передбачає поетапне розв’язання даної проблеми. Зокрема, на першому етапі (1999—2000 роки) інвестиційною базою прогресивних структурних зрушень мали б стати: здійснення радикальної податкової реформи; зміцнення банківської системи та кредитної ставки (відсотка); впровадження прогресивної амортизаційної політики; створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу, у тому числі проведення масштабної грошової приватизації та ін.
Слід погодитись із загальною концептуальною політикою як для першого, так і для другого етапу (2001—2005 роки), де пріоритетними інноваційними донорами структурних трансформацій економіки України визначені галузі зі швидкою оборотністю капіталу. На третьому етапі (2006—2010 роки) передбачається суттєве зростання інвестиційного потенціалу. Це дасть можливість уносити відповідні корективи і в структурну політику — переставити, за словами Президента, основні акценти з галузей швидкої оборотності капіталу на високотехнологічні сфери.
Але, на наш погляд, лінійного (прямого) зв’язку між структурною та інноваційною політикою в цьому державному документі не проглядається. Тому можливість реалізації економічно логічних намірів структурних трансформацій (для нашої ситуації) викликає сумнів, оскільки економічні реалії сьогодення свідчать, що підґрунтя для їх реалізації досить хиткі.
І насамкінець ще раз наголосимо: головна мета структурної політики — це формування збалансованого соціально орієнтованого вітчизняного господарського комплексу на базі раціональної багатовекторної його структурної перебудови (галузевих, регіональних та інституціональних зрушень). Зміни ж, які вносились свого часу в цей процес, були половинчастими, некомплексними, слабо обміркованими. Тому вкрай важливо дуже серйозно переосмислити рівень і тенденції структурних зрушень в економіці через призму конструктивності структурної політики в Україні.