У період трансформаційних перетворень економічних систем економічна політика зазнає неабияких змін, що обумовлюється кардинальними зрушеннями в системі економічних відносин і тягне за собою вдосконалення також механізму господарювання.
Особливістю економічної політики в цей період є те, що в ній можуть переважати тактичні заходи, тоді як стратегічна мета залишається пріоритетною на весь перехідний період. Отже, саме про співвідношення стратегії й тактики в перехідній економіці йдеться в цій темі.
- 1. Вибір моделі розвитку України
Економічна політика, як відомо, охоплює два складники — економічну стратегію та економічну тактику. В економічній стратегії втілюються головні завдання, що стоять перед суспільством на перспективу. У ній сконцентровані стрижневі інтереси всього суспільства: різних класів і верств населення в їх органічній єдності. Коли ми кажемо про стратегію економічної політики держави, то маємо на увазі довготермінову орієнтацію цієї політики, тобто встановлені на багаторічну перспективу цілі, їх конкретизацію стосовно особливостей того чи того етапу розвитку економіки країни.
Економічна тактика — це розроблення і визначення конкретних напрямів, способів, методів і засобів досягнення стратегічних цілей. Це конкретизація довгочасної стратегії економічної політики виходячи з особливостей кожного історичного етапу розвитку.
Україна, яка з 1991 р. набула політичної незалежності й економічної самостійності, повинна мати чітку стратегію економічного розвитку на довготермінову перспективу. Це пояснюється тим, що Україна, ще перебуваючи в складі Союзу РСР, була невід’ємною частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Таке політичне та економічне становище України визначало й особливості розвитку її економіки, котрі цілковито обумовлювались геополітичними і стратегічними цілями СРСР. Національні інтереси України підпорядковувалися загальним інтересам СРСР, тому її економіка розвивалась не як самостійний народногосподарський комплекс, а як 1/5 частина загальносоюзного комплексу.
Союзний поділ праці і міжреспубліканські галузеві зв’язки були дуже розвиненими, тісно переплітались, що й визначало глибоку залежність економіки України від загальносоюзної економіки. Ця залежність виявлялась і у виробництві на рівні міжреспубліканської спеціалізації, і в споживанні — на рівні кооперування, обміну сировиною, енергією, комплектувальними виробами та ринками збуту. Ось чому різкий розрив цих органічних економічних зв’язків і перехід до економічної самостійності призвів до глибокої економічної кризи, адже, наголосимо ще раз, економіка України не була самостійним народногосподарським комплексом із завершеним циклом відтворювальних процесів. Це — об’єктивний наслідок глибоких і революційних трансформацій.
Тепер ми розуміємо, що такої глибокої економічної кризи можна було уникнути, як би ми почали поступово формувати свій національний народногосподарський комплекс, переводячи прямі республіканські поставки на ринкові рейки, завойовуючи одночасно альтернативні світові ринки для національних виробників, плавно долучаючись до міжнародного поділу праці. До речі, нагадаємо, що колишня французька колонія Алжир, здобувши політичну незалежність, відтак ще кілька десятиліть ішла у фарватері економіки Франції, не пориваючи з нею економічних зв’язків.
Усе сказане вище, так би мовити, — оцінка вже пройденого 12-річного етапу нашого розвитку з погляду стратегії. Але ж ми повинні бачити перспективу, шлях у майбутнє, прогнозувати наш розвиток, а отже, знов робити вибір. Початковий наш вибір був — політична незалежність і економічна самостійність. А далі? А далі потрібно наново вибирати: модель розвитку, стратегічну мету — що саме ми маємо побудувати на руїнах колишньої радянської економічної системи?
Історичний досвід людства надає нам три моделі можливого розвитку: перша — традиційна капіталістична; друга — командна радянська система (так звана соціалістична, хоч теоретично це неправильно); третя — змішана, соціально орієнтована ринкова система. Українське суспільство має нарешті зробити остаточний вибір — економіку якої моделі нам будувати? Це — визначальний історичний вибір, від якого залежить доля України — однієї з найбільших європейських країн, доля її народу.
Щоб зробити безпомилковий вибір, треба зважити всі переваги й вади кожної з трьох згаданих моделей, з’ясувати їхню історичну перспективу. Перша модель є історично найдавнішою, і притаманна вона суспільствам, де товарно-грошові відносини і вільний ринок досягли певного рівня. Тут усі економічні категорії і явища визначаються через ринкові механізми, через опосередковані зв’язки купівлі-продажу. Кожен виробник — вільний, економічно відособлений і самостійний суб’єкт господарювання і свій виробничий процес підпорядковує задоволенню своїх індивідуальних потреб. Виробники і споживачі взаємодіють через ринок. Задовольняючи свої власні потреби, вони водночас розв’язують і найважливіші проблеми економіки: що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Саме такий механізм суспільної взаємодії Адам Сміт називав «невидимою рукою».
Поряд з деякими перевагами ця модель має й істотні вади, які, зрештою, виливаються в ринкову стихію, неконтрольований розвиток, порушення пропорційності й у кризові явища.
Друга модель — це модель командної економіки, за якої господарський механізм ґрунтується на центрально-розподільній системі відносин. При цьому адміністративно-господарський центр — чи то держава, чи то правитель (деспот) — сам вирішує основні економічні проблеми. Командна модель в історії людства за стародавніх часів була притаманна країнам азіатського способу виробництва, а в нашу епоху — колишній радянській системі господарювання. Виникнення командної економіки мало свої причини й умови.
Головною причиною була, безсумнівно, потреба зосередження в єдиному господарському центрі всіх економічних ресурсів і якнайефективнішого їх використання для забезпечення функціонування держави й економічного зростання. Економічними умовами за азіатського способу виробництва були такі: недостатній розвиток продуктивних сил, а отже, запобігання розпорошенню суспільних можливостей для розв’язання особистих індивідуальних проблем на шкоду загальнодержавним. Тут жоден окремий виробник не міг працювати відособлено від громади, общини, де земля і вода були спільним майном. Енергоозброєність його праці не давала можливості бути незалежним самостійним виробником, тому він був «економічною пуповиною» прив’язаний до суспільства.
За радянської економічної системи виходячи із суто політичних і економічних умов та геостратегічних цілей держава у своїх руках також концентрувала все управління економічним життям, щоб оперативно використовувати виробничий потенціал, національний дохід, трудові ресурси на пріоритетних напрямках. Радянська держава апріорі володіла результатами праці всіх членів суспільства (за винятком підсобного господарства громадян) і розподіляла сукупний продукт за визначеними нею пріоритетами. Як показав досвід, поряд з незаперечними перевагами ця модель мала й низку істотних вад, котрі зробили її на певному історичному етапі неефективною. Головна хиба полягала в максимальному усуспільненні економічного життя через тотальне одержавлення і розвиток соціоцентризму, за якого надто сильно утискувались особисті інтереси громадян, що породжувало багато суперечностей і зловживань владою.
Проте радянська економічна система справила історичний вплив на розвиток країн класичного капіталізму завдяки своїм двом найважливішим перевагам. По-перше, це планове управління економікою, яке давало можливість оперативно зосереджувати всі економічні ресурси на пріоритетних напрямках, підтримувати необхідну народногосподарську пропорційність, обмежуючи ринкову стихію розвитку з її негативними наслідками. По-друге, уперше на рівні держави здійснювались широкі соціальні програми, спрямовані на розвиток освіти, науки, охорони здоров’я, культури, відпочинку, комунальної сфери, турботи про дітей і пенсіонерів та ін. Це все робило дані сторони радянської економічної системи доволі привабливими для трудящих капіталістичних країн.
Згодом економічна політика нацистської Німеччини та антикризова програма Франкліна Рузвельта в передвоєнні роки вві-
брали в себе переваги радянської економічної системи, поєднуючи прогресивні принципи організації як ринкової, так і командної моделі. Це, по суті, і було початком створення нової економічної моделі, що пізніше дістала назву «змішана економіка». Ця модель також стала базовою для відбудови економіки країн, що потерпіли у Другій світовій війні.
Наведено найзагальніше визначення змішаної економіки: вона є такою економічною системою, що складається з приватного і державного секторів економіки, котрі спочатку доповнюють один одного, усуваючи вади і посилюючи притаманні їм переваги, а далі — органічно поєднуються. Історичний досвід свідчить, що змішана соціально орієнтована економіка на рубежі тисячоліть стала найефективнішою економічною системою. У цій моделі зростають економічні функції держави (як порівняти з першою), набуває розвитку централізований державний розподіл частини валового національного продукту на користь ефективності суспільного виробництва та підвищення добробуту всіх верств населення; посилюється контроль за діяльністю підприємств усіх форм господарювання. Стихія вільного ринку поступається плановій організації, економічний розвиток стає свідомо керованим суспільством процесом, класові антагонізми переростають у соціальне партнерство, і все це робить змішану економіку досить ефективною системою.
Отже, з огляду на аналіз трьох історичних моделей економічного розвитку ми можемо висновувати, що трансформація адміністративно-командної радянської економічної системи має відбуватися у напрямі до змішаної соціально орієнтованої економіки. Цей курс має стати стратегічним вибором України, яка йде по путі політичної незалежності та економічної самостійності.
- 2. Економічна тактика перехідного періоду
Свій вибір Україна зробила влітку 1990 р., коли Верховна Рада схвалила Декларацію про державний суверенітет України та Закон України «Про економічну самостійність України». У цих документах принцип, за яким суверенність держави можлива лише на підставі ринкових перетворень адміністративної економіки, набув статусу офіційної доктрини, магістрального напряму державної політики, її стратегічного курсу.
Цей курс утілився в таких державних документах і законах, як Концепція переходу України до ринкової економіки (1990 р.), «Про власність», «Про бюджетну систему України», «Про підприємництво», «Про банки і банківську діяльність», «Про підприємства України», «Про зайнятість населення» та ін.
Особливістю Концепції було те, що вона визначала етапи переходу до ринку, які заперечували метод «шокової терапії» і передбачали здійснення ринкової трансформації на еволюційній основі. Брак власної національної валюти, банківської системи, митних кордонів, хоча б мінімальної ринкової інфраструктури, недосконалість правової бази унеможливлювали метод шокових перетворень. Тому в жовтні 1994 р. Верховна Рада України схвалила доповідь Президента «Шляхом радикальних економічних реформ», де стрижневим завданням нової економічної політики було утвердження багатоукладної (змішаної) економіки, яка мала базуватися на принципах демократизації власності, рівноправному існуванні та всебічній підтримці державою всіх її форм — приватної, колективної, комунальної, державної, змішаної. При цьому всебічна підтримка мала надавати формуванню та зміцненню національного капіталу, підвищенню його ролі в стабілізації економіки, її структурній перебудові, розв’язанню широкого комплексу соціальних питань. Такий підхід передбачав ще дві умови: перша — припинення тінізації економіки і легальне функціонування капіталу; друга — інвестування в національну економіку. Однак ця економічна доктрина, на жаль, не втілилась у життя. Україна неухильно сповзала в затяжну системну кризу.
Проблеми і труднощі перехідного періоду в Україні спричинялися різними факторами політичного, економічного і соціального характеру. Серед політичних причин найбільш руйнівною була політична нестабільність, бо суспільство розкололось на соціалістичних консерваторів і демократичних реформаторів. Їхня непримиренна боротьба заважала стабілізації суспільства і законодавчому процесу. Сюди ж слід віднести й те, що до влади прийшли люди, які хоч і бажали побудувати світле майбутнє, але не знали, як це зробити, бо не мали досвіду державної діяльності.
Поки «праві» й «ліві» воювали між собою, тіньову владу фактично захопили треті сили, котрі кримінальними способами поступово прибрали до рук національне багатство України.
З-поміж економічних причин невдалого перехідного періоду найзначущими є такі:
- Антинародний метод роздержавлення усуспільненої радянської економіки. Ваучеризація за методом Чубайса, який узяли на озброєння українські реформатори, перетворила процес приватизації на «прихватизацію». Власниками об’єктів національної економіки, яку створював увесь український народ, вмить стали спритні шахраї і кримінальні елементи. Якщо Рокфеллери і Форди йшли до свого першого мільярда доларів століттями, то «нові українці», що величають себе національною елітою, одержали свої бариші внаслідок кримінального перерозподілу всього лише за кілька років.
- За взірець економічних перетворень наша, по суті, антинародна влада взяла схему життя США, що еволюціонують в умовах політичної й економічної стабільності від класичного капіталізму до соціалізованого суспільства, на яке працює півсвіту. Стандарти американського життя аж ніяк не могли вписатись у кризову ситуацію України.
- Рекомендації і вимоги міжнародних економічних і фінансових інституцій, фактично, поглиблювали кризу, знищуючи вітчизняне виробництво і внутрішній ринок України. Чого тільки варті наполягання Міжнародного валютного фонду і Світового банку щодо лібералізації цін і підвищення плати за комунальні послуги за умов зростання заборгованості з зарплати й пенсій, що призвело до стрімкого зубожіння народу!
- Ще одна причина — інфляційна схема реформування, про яку Дж. Сакс пише так: «…висока інфляція, що супроводжується всеосяжним і хаотичним перерозподілом доходів і багатства, здатна підірвати суспільний устрій». А Дж. М. Кейнс у своїй праці «Економічні наслідки Версальського миру», яка вийшла наприкінці Першої світової війни, зауважував: «Не існує більш вправного і надійного способу зміни існуючих основ суспільства, ніж дестабілізація валюти. У цей процес втягуються всі приховані руйнівні сили економічного закону, причому робиться це так, що жодна людина з мільйона не здатна їх розпізнати».
Свідомо запущений в Україні процес інфляції спочатку розв’язав проблему дефіциту товарів та надлишку грошей: усі заощадження населення були просто знецінені, а відтак ліквідовані. На другому етапі процес знищення «зайвих грошей» довершили фінансові посередники, які остаточно обікрали народ України. Пізніше інфляція зупинила кредитування виробництва і прискорила його стрімкий крах. Проте водночас інфляція сприяла перерозподілу і зосередженню фінансових ресурсів у руках невеликої групи можновладців і їхнього оточення. Ці особи навмисно доводили до банкрутства провідні перспективні підприємства, після чого скуповували їх за безцінь, небачено збагачуючись унаслідок цього.
- Ще однією фатальною помилкою було повне відсторонення держави від управління економікою. Історія свідчить, що завжди за екстремальних умов (війни, стихійні лиха, кризи, соціальні потрясіння) держава посилювала свій контроль за економікою. Україна ж пішла «своїм шляхом»: держава втратила контроль за розвитком стратегічних галузей, насамперед паливно-енергетичного комплексу, за використанням матеріальних і фінансових ресурсів, за зарплатою і виробництвом, за динамікою цін, тарифів, процентної ставки, за грошовим обігом. Це значно поглибило кризу, посилило анархію ринкових інституцій і майнове розшарування населення на бідних і багатих.
Між іншим, саме так було закладено економічні підвалини для втілення в життя формули першого президента України Л. Кравчука: «Будуть багаті, будуть і бідні». А ось цитата із праці В. Литвина «Стратегія подолання бідності»: «…за 1990—1999 роки валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60 %, обсяги виробництва промислової продукції — на 48,9 %, сільського господарства — на 51,5 %, а життєвий рівень людей впав до критичної межі. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності. Нині різниця між мінімальною і максимальною пенсіями в Україні сягає 30 разів. Тоді як за світовими стандартами ця різниця не повинна перевищувати 3—4 рази».
- 3. Головні стратегічні
напрями перехідного періоду
Утвердження нової моделі господарювання, побудова соціально орієнтованої ринкової економіки мали відбуватися на підставі комплексного, взаємозв’язаного розвитку як економічного змісту перетворень, так і їхньої соціальної форми, тобто продуктивних сил і економічних відносин. Проте реформаторські зусилля були спрямовані не на зміст, а на форму через упевненість, що самі ринкові інститути автоматично розв’яжуть усі проблеми й суперечності перехідного періоду. Однак це було помилкою, бо Україна, перебуваючи в складі СРСР, не мала економічної самостійності. Її спочатку потрібно було завоювати, створивши свій національний народногосподарський комплекс, який потім на основі вже ринкових важелів забезпечував би достатні темпи економічного зростання.
Народногосподарський комплекс — це сукупність взаємозв’язаних галузей народного господарства, які забезпечують економічну незалежність країни, стабільність і ефективність розвитку її економіки. Розвиватися народногосподарський комплекс у перехідному періоді може за рахунок двох факторів: перший — структурна перебудова економіки; другий — активний інвестиційний процес.
Структурна перебудова означає зміну співвідношення в розвитку галузей і підгалузей. Україні було б корисно зменшити обсяг деяких виробництв (наприклад металу) і, навпаки, стимулювати розвиток інших (автомобілебудування, радіоелектроніка, галузі
ІІ підрозділу, галузі групи «Б»). Це потрібно для того, щоб збалансувати міжгалузеву структуру народного господарства відпові-
дно до стратегічних завдань.
Така перебудова економіки має забезпечити реалізацію й виконання пріоритетних національних програм, наприклад таких:
1) національна космічна програма й інформатизація;
2) транспортні засоби (повітряні, морські, залізничні, автомобільні та ін.);
3) електроніка, системи автоматики та управління, приладобудування, комп’ютерні технології, медичне обладнання та приладобудування;
4) військова техніка та сучасні види звичайної зброї;
5) машино- та верстатобудування, обладнання й інструменти, енергомашинобудування;
6) агропромисловий комплекс: сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, переробна та харчова промисловість, виноградарство, виноробство й садівництво;
7) легка промисловість;
8) паливно-енергетичний комплекс;
9) хімія й хімічні технології, ліки;
10) гірничодобувна промисловість, металургія, матеріалознав-
ство.
Головну роль у цьому процесі має відігравати держава, ефективно використовуючи бюджетні кошти. Наприклад, треба обмежити фінансування з бюджету України тих іноземних фірм, продукцію яких ми можемо виробляти самі. Імпорт товарів і послуг в Україні в 2001 р. становив 20,5 млрд дол. США, що перевищує половину ВВП країни. Особливо небезпечна експансія на наш ринок товарів, аналогічних українським. Імпорт одягу, взуття, деяких видів харчової промисловості збільшився з 30 до 40 % обсягу їх споживання. Імпорт м’яса виріс за 2001 р. у 3,4 раза, молока і яєць — у 1,9 раза. Як не дивно, Україна тепер імпортує з Польщі навіть сало — цей суто український бренд.
Міжгалузеві й внутрішньогалузеві замовлення мають орієнтуватися на внутрішню кооперацію. Нові технології можна дозволити передавати за кордон тільки після того, як в Україні налагодиться своє серійне виробництво. Конче треба запровадити жорсткий контроль за проникненням в Україну застарілих технологій, обладнання, ліків, неякісних товарів.
Прикрим прикладом утрачених можливостей є закупівля великої партії комбайнів фірми «Джон Дір» 1996 року на 40 трлн грн. Адже ж лише 5 % цієї суми було достатньо, щоб налагодити серійне виробництво комбайнів на Херсонському й Дніпропетровському заводах і створити завдяки цьому 23 тис. робочих місць.
У процесі структурної перебудови потрібно насамперед розвивати наукомісткі та енергоощадні технології, мікроелектроніку, телекомунікаційний бізнес, комп’ютеризацію, біотехнології
і т. ін.
На жаль, економічна політика численних урядів України, які тісно співпрацювали з МВФ, була політикою деіндустріалізації України, політикою «вимивання» її капіталів, інтелекту, науково-технічного та технологічного потенціалу. До речі, тільки вчених виїхало з України понад 600 тис. Отже, ураховуючи все викладене, можна пересвідчитися, що такий довгий час «реформи» в Україні неухильно ведуть до національного краху. Про загрозу національної катастрофи говорив і Президент України у своєму зверненні до народних депутатів України 8 липня 1997 р.
З-поміж багатьох причин такого сумного стану не останньою є та, що реформатори в Україні виходили з монетаристської економічної політики, яка в принципі не годиться для країн перехідного періоду з нестабільною економікою. Між тим, подолати глибоку економічну кризу за зруйнованої фінансової системи лише за допомогою грошової політики неможливо. Тут потрібні радикальні дійові чинники, які забезпечували б здійснення структурної перебудови як магістрального напрямку економічної політики.
Головним постійно діючим фактором економічного зростання є науково-технічний прогрес. Ще К. Маркс майже 150 років тому зазначав, що технічний базис капіталістичної організації виробництва потребує такого стану, коли наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства. Це значить, що потреби виробництва штовхатимуть розвиток науки з метою вдосконалення продуктивних сил: засобів праці, предметів праці, освіченості й кваліфікації робочої сили, новітніх технологій і засобів комунікацій — сильніше, ніж десятки університетів.
Нині ми є свідками бурхливої науково-технічної революції, коли у високотехнологічних галузях оновлення основного капіталу відбувається через кожні 3—4 роки. Додержуючись цієї закономірності, США навіть свої секретні космічні технології через 3—5 років пускають у цивільне виробництво, за рахунок чого й досягли чільного місця в розвитку новітніх технологій і забезпеченні конкурентоспроможності своїх товарів. До речі, у колишньому СРСР, де буквально все було засекречено, новітні технології не запроваджувались у виробництво по 30 років, коли вони вже 5-6 раз знецінювалися.
Швидке моральне зношування основного капіталу за умов сучасної НТР змусило передові розвинуті країни перейти до так званого інноваційного суспільства, за якого економічне зростання відбувається способом нагромадження капіталу та його інвестування в нові технології. Сьогодні на світовому ринку виграє той, хто перемагає в науково-технічному прогресі, а занепад науки тягне за собою те, що країна залишається на узбіччі науково-технічного прогресу і назавжди зараховується до відсталих країн.
На жаль, і дотепер Україна здійснює реформи за ідеологією, яка майже цілковито виключає інноваційний процес, що приречує нашу економіку на занепад.
За даними німецького «Дойчебанку», 1990 року Україна за своїм науково-технічним і виробничим потенціалом посідала 10 місце у світі. А аналітичне управління ЦРУ США ставило Україну навіть на 8-ме місце з-поміж найрозвинутіших країн світу. Ось минуло 13 років — і де ми тепер?
Зрозуміло, що інноваційний процес потребує скерованого фінансування саме нових технологій, інвестицій у виробництво нових конкурентоспроможних наукомістких виробів. Але світові фірми-лідери не заінтересовані одержати потужного українського конкурента. Їхня мотивація проста: нехай Україна пасе задніх — постачає сировину й розвиває екологічно шкідливі виробництва.
Отже, інвестування в науково-технічний прогрес має забезпечуватися власними джерелами фінансування. На жаль, в Україні ситуація протилежна. Якщо 1992 року чисте нагромадження основного капіталу в країні становило 8,3 % ВВП, то 1995 — 0,5 % ВВП, а 1997 року — 0,27 %, тобто зменшилось у 18 разів тільки за 5 років. При цьому частка кредитів відносно ВВП знижувалась з 53,4 % у 1991 р., до 7,8 — у 1995 і до 0,4 % — у 1998 р.
- 4. Основні стратегічні напрями
економічного розвитку до 2004 р.
Стратегічну мету української вищої державної влади історично було визначено мало не з перших днів незалежності: уперед, до Європи, точніше, до західноєвропейських стандартів якості життя. Тільки от з кожним роком ми все більше й більше від тих стандартів віддаляємося.
Україна ще й досі розривається між європейським майбутнім і реальним сьогоденням, адже вона ще перебуває в полі російського тяжіння. Парадоксально, але статистика декларує економічні успіхи, а життя чомусь не поліпшується.
Виробництво промислової продукції 2001 року зросло більш як на 14 %, сільського господарства — майже на 10 %; 2002 року — на 6,1 % і 6,2 % відповідно. Однак кількість збиткових підприємств помітно збільшилась і в місті, і на селі. За дуже високих урожаїв 2002 р., коли Україна поставила на експорт близько 10 млн тонн зерна, посередники обібрали селян так, що вони й досі не можуть розрахуватися за пально-мастильні матеріали. За позаторічного врожаю (2001 р.) чистий прибуток сільгоспвиробників знизився на 930 млн гривень.
Незважаючи на те що за статистикою ВВП зростає високими темпами, середній рівень щомісячних доходів наших громадян залишається неприпустимо низьким — трохи більш як 30 дол. США на кожного. Майже 80 % населення перебуває за межею бідності. Заборгованість із нарахованої, але несплаченої зарплати за шість місяців 2002 р. зросла ще на 2,5 %, сягнувши суми 2,5 млрд гривень.
На превеликий жаль, доводиться констатувати: дарма що наша держава отримала багатомільярдні зовнішні позики, вона так і не спромоглася проінвестувати й реалізувати жодного комплексного промислово-економічного проекту, який би забезпечив піднесення вітчизняної індустрії або сільського господарства. Тому як ніколи нагальною вимогою життя є здійснення комплексу радикальних економічних, правових, організаційних заходів, спрямованих на рішуче обмеження корупції та тіньової економіки. Треба чітко усвідомлювати небезпечність зрощування тіньового капіталу з державним апаратом та його негативного впливу на різні сфери суспільного життя.
Визначаючи стратегію розвитку на 2002—2004 рр., Президент України у своєму виступі на першій сесії Верховної Ради України четвертого скликання 18 червня 2002 р. на чільне місце поставив перехід до інвестиційної моделі зростання. А в концептуальних засадах стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002—2011 роки особливу увагу приділено науково-технічному прогресу і перспективам його розвитку. Нарешті ми усвідомили, що процес стихійної деіндустріалізації країни і тотальне зношення основних фондів призводить не тільки до економічної катастрофи, а й до втрати політичної незалежності.
Тому стимулювання науково-технічного прогресу є стрижневим завданням і на даний момент, і на перспективу. Має бути створено й задіяно такі інституційні та економічні механізми, які б сприяли інтеграції науки й виробництва, широкомасштабному об’єднанню промислового, банківського та торговельного капіталу в структурах, здатних виробляти високотехнологічні конкурентоспроможні товари і послуги. Невідкладною стає потреба суттєво підвищити рівень державного фінансування науки, зміцнити матеріально-технічну базу наукових установ. Настав час скоригувати і саму ідеологію приватизації, перетворити її з фіскального інструменту латання бюджетних дірок на дійовий механізм інвестування та модернізації виробництва, активного поширення інновацій та сучасного менеджменту.
До найважливіших завдань економічної політики належить розширення внутрішнього ринку. Поки що вітчизняна економіка залишається орієнтованою на обслуговування зовнішнього попиту, що робить її надто вразливою і залежною від міжнародної кон’юнктури.
З урахуванням особливостей нової економічної стратегії виняткової ваги набуває застосування податкових стимулів інноваційної діяльності та нагромадження капіталу.
Ми матимемо місткий внутрішній ринок, якщо буде кардинально послаблено податковий тиск з одночасним посиленням захисту платників податків. У цьому зв’язку невідкладною метою є радикальні зміни в практиці банківського кредитування. Неприпустимою має стати ситуація, коли ставка кредитів комерційних банків майже втричі перевищує ставку рефінансування НБУ. До речі, за рівнем надання банківських кредитів Україна посідає 119 місце із 147 країн, що обліковуються відповідним рейтингом.
Агропромисловий комплекс поступово стає посередником підвищеної економічної активності, каталізатором інвестиційних процесів, а село — базою розширення внутрішнього ринку. Проте й досі не визначені остаточно способи вдосконалення і реформування аграрних відносин. Методи земельної реформи недовершені, а наслідки поки що незадовільні. Багато земель вибуває із сільськогосподарського обороту, інфраструктуру села практично зруйновано, робоча сила не відтворюється.
Одним з найголовніших пріоритетів аграрної політики має стати технічне й технологічне оновлення АПК, оскільки стан сільськогосподарської техніки на сьогодні катастрофічний, переважна її частина вже майже непридатна для експлуатації. Предметом першочергової уваги держави має стати створення на селі сучасної ринкової системи матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва. Але така система буде ефективною за однієї умови, коли держава регулюватиме ціноутворення в АПК на користь сільгоспвиробників, а не посередницьких структур.
Для відродження села вкрай потрібно виводити із кризового стану сільські заклади охорони здоров’я, освіти, культури, побутового обслуговування, житлово-комунального господарства. Адже за всім цим стоять люди — головний капітал країни — зі своїми насущними інтересами, клопотом і потребами.
Традиційною вже стала незбалансованість і низька ефективність державних фінансів, що обумовлено прорахунками бюджетної політики, намаганням влади застосовувати волюнтаристські методи в керуванні об’єктивними економічними процесами. Незбалансованість державного бюджету дестабілізує фінансову систему, робить її фактично недієздатною.
Інтенсифікація та підвищення конкурентоспроможності національної економіки є щонайпершим способом реалізації соціальних програм і проектів. Істотне поліпшення життя населення можливе лише на основі успішного розвитку економіки. Логіка нової стратегії передбачає насамперед принципову корекцію політики доходів. Перевага має віддаватися доходам працюючого населення. Нинішнє зменшення вартості робочої сили так само, як і хронічно низький рівень соціальних витрат, стримує буквально все — розвиток внутрішнього ринку, динаміку економічних процесів, темпи науково-технічного прогресу. Стимулюваль-
на роль заробітної плати практично пішла в минуле, що спричинює декваліфікацію робочої сили, від’їзд досвідчених фахівців за
кордон.
У контексті ефективної соціальної політики особливо гострою проблемою залишається створення ефективних механізмів соціальної адаптації молоді, насамперед студентської, а також наукової та творчої інтелігенції, діячів культури й освіти, військовослужбовців.
Щоб узагальнити все викладене, наголосимо, що тільки ефективна соціальна політика, здійснення широких соціальних програм є найдійовішим засобом зростання добробуту народу. А піднесення рівня життя населення країни і поліпшення його якості — єдиний реальний показник ефективності економічної політики держави.