Стратегічний курс на створення підвалин соціально орієнтованої економіки в Україні потребує розв’язання першочергових проблем перехідної економіки. Передовсім це стосується стабілізації економіки, а також переходу до справжнього економічного зростання. У пропонованій темі розглядаються зміст політики економічної стабілізації та її різні варіанти, методи дослідження оптимальних параметрів економічного зростання, конкретизуються фінансово-кредитні інструменти щодо виконання поставлених економічних завдань.
- 1. Сутність макроекономічної
стабілізації та її моделі
Сутність стабілізації економіки. Кінцевою метою економічної трансформації перехідного суспільства в Україні є створення умов для переходу до ефективної економічної системи, яка б забезпечувала оптимальні темпи зростання ВВП та високий життєвий рівень населення. Досягнення цієї мети потребує економічної стабілізації з дальшим переростанням у економічне пожвавлення, а відтак піднесення. Якщо розкрити кінцеву мету реформування, то вона передбачає не просте лінійне підвищення ефективності економіки, а перехід до постіндустріального суспільства. Останнє є суттєвим для вибору засобів економічного регулювання.
Сутність макроекономічної стабілізації полягає в подоланні макроекономічної незбалансованості. Вона характеризується коливанням обсягу національного продукту, рівнів цін і зайнятості та браком умов для впевненого зростання обсягу ВВП. У традиційній ринковій економіці коливання цих величин має в основному циклічний характер, тому макроекономічна стабілізація зводиться до скорочення амплітуди відхилень та зменшення глибини спаду. Свого конкретного змісту вона набуває в економічній політиці, яка сприяє наближенню фактичного рівня ВВП до його потенційного рівня і на цьому підґрунті досягнення повної зайнятості та стабільних цін. За таких умов у економіці циклічного безробіття практично немає, а рівень інфляції стабільно мінімальний.
Загальні риси макроекономічної стабілізації універсальні, однак у країнах з транзитивною економікою вони набувають специфічного забарвлення.
Специфіка макроекономічної стабілізації в перехідній економіці. У першу чергу відмінність макроекономічної стабілізації у країнах, що переходять до ринку, у тому числі в Україні, полягає в тому, що вона скерована не на пом’якшення циклічних коливань, а насамперед на подолання системної кризи, яка охопила всі сторони суспільного життя: економічну, соціальну, політичну, духовну — і яка має різні причини.
Наступна відмітна риса макроекономічної незбалансованості — її надзвичайна глибина та всеосяжність. Так, скорочення ВВП становило понад 60 % від 1990 р., а обсяг капіталовкладень за цей період скоротився майже у 5 разів. Якщо спробувати знайти аналогію, то тільки Велика депресія 30-х років ХХ ст. мала приблизно такі показники. Наприклад, у США промислове виробництво 1933 року становило 48 % від рівня 1929 року, а обсяг капіталовкладень — 16,4 %. В СРСР навіть у найважчий воєнний 1942 рік обсяг промислового виробництва становив до довоєнного 1940 року 77 %.
Феноменом перехідної економіки є те, що за її умов соціально гостра проблема безробіття не стає, принаймні на перших етапах економічних перетворень, однією з головних. Вона ще й до цього часу є очікуваною, а в економічній політиці України залишається фактично поза увагою. Макроекономічну стабілізацію гальмує нерозуміння населенням природи соціально-економічних змін; воно не може ані захистити себе, ані адаптуватись до цих змін. Ідеться про те, що значна частка працездатного населення все ще сподівається на державні заходи стосовно поліпшення свого становища. Але для реальних змін, як стверджує академік В. М. Геєць, потрібно, щоб 2/3 працездатного населення могли діяти ініціативно. Проте наявна модель економічної стабілізації пропонує лише створення нової системи соціального захисту, яка відрізняється від відповідної моделі планової економіки в основному тим, що соціальний захист населення держава перекладає на плечі самого населення.
І нарешті, специфіка макроекономічної стабілізації у перехідному суспільстві полягає у формуванні нової системи економічних відносин, а не зводиться до якогось вдалого набору економічних заходів для збалансування тих чи тих економічних показників. Макроекономічна стабілізація в перехідній економіці має не функціональний, а трансформаційний характер. Економічна збалансованість досягається за умови зміни режиму, порядку функціонування економіки, появи нових господарських інституцій.
Особливістю макроекономічної стабілізації перехідних економік є її проведення ринковими інституціями, які або щойно сформувалися, або яких ще немає взагалі. Наприклад, ринкове середовище потребує певної кількості суб’єктів господарювання у кожній сфері чи галузі. Проте утворити їх миттєво неможливо, а також не можна говорити про наявність усіх ланок інфраструктури, правової бази ринкових відносин, системи збирання, опрацювання і видавання інформації різноманітним суб’єктам господарювання і т. ін. Брак потрібних інституціональних перетворень перешкоджає макроекономічній стабілізації, а брак останньої негативно впливає на темпи і характер інституціональних перетворень. Зокрема, гіперінфляція стимулює утворення посередницьких фірм, обмежує виробничий сектор, сприяє виникненню спекулятивних структур.
Пріоритети політики макроекономічної стабілізації. Макроекономічна стабілізація є не єдиним блоком трансформаційних перетворень. До цього процесу ще входять інституціональні перетворення та мікроекономічна стабілізація. Усі три блоки реформування економіки взаємообумовлені. Взаємозв’язаність цих складових робить перетворення системними, а в системних перетвореннях своєю чергою існує проблема їх послідовності й субординації як стосовно блоків у цілому, так і окремих ознак усередині кожного з блоків.
Вибір пріоритетних напрямків перетворень у кожному з блоків тісно пов’язаний з вибором тієї чи тієї моделі трансформації економіки. Власне кажучи, модель і є сукупністю заходів перетворення, яким притаманна певна послідовність та підпорядкованість їх реалізації. Загальновідомо, що головними моделями трансформування економіки є «шокова терапія» та градуалізм.
Модель «шокової терапії» є аж надто радикальною. Вона передбачає блискавичні разові заходи і безповоротне руйнування попередньої економічної системи. «Шокова терапія» ґрунтується на лібералізації цін, послідовній і за можливості якнайширшій приватизації, фінансовій стабілізації монетарними методами.
Градуалістська модель потребує поступових перетворень, зваженого використання елементів попередньої економічної системи. Вона зберігає провідну роль держави в економіці за умов перегляду й оновлення функцій державних організацій, надання самостійності підприємствам усіх форм власності, стимулювання вітчизняного виробництва та структурної перебудови.
З огляду на цю послідовність заходів макроекономічна стабілізація великою мірою визначається вибраною моделлю трансформації. Так, за «шокової терапії» основний акцент робиться на фінансовій стабілізації, а градуалізм у підґрунтя перехідних процесів ставить розвиток виробничого потенціалу на перебудованій структурі. Тому його ще називають виробничо-структурним варіантом, котрий допускає перехід до економічного пожвавлення без фінансової стабілізації.
Зміст макроекономічної стабілізації за варіантом «шокової терапії». У моделі «шокової терапії» макростабілізація, практично, ототожнюється з фінансовою стабілізацією. За цією моделлю слід провести антиінфляційну політику, досягти стабільності цін, що стане достатньою умовою для ефективної роботи ринкових механізмів (попиту, пропонування, рівноважної ціни, конкуренції тощо) і формування в цілому ринкової економіки. Така ідея визначала політику реформ в Україні у 1992—1995 роках.
Ліберальний варіант поділяється на ортодоксальний і гетеродоксальний підходи. І той і другий на перший план висувають антиінфляційну політику, проте з деякими відмінностями.
Ортодоксальний підхід передбачає скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення державних витрат (на державне втручання в економіку, соціальний захист і забезпечення, управління, оборону і т. ін.) і збільшення дохідної бази бюджету (скорочення податкових пільг, підвищення рівня збирання податків, ліквідація позабюджетних фондів тощо). Одночасно проводиться жорстка грошово-кредитна лінія, яка реалізується в політиці «дорогих грошей»: обмеження грошової емісії, підвищення облікової ставки відсотка, підвищення норми резервування, скорочення кредитів центрального банку, продаж державних цінних паперів та ін.
Ортодоксальний підхід ділиться у свою чергу на два підвиди залежно від вибору економічних стабілізаторів (так званих якорів). За грошового якоря монетаристські методи ґрунтуються на жорсткій бюджетній, податковій, грошово-кредитній політиці за «плаваючого» обмінного валютного курсу. Перелічені методи застосовують для обмеження грошової маси і сукупного попиту.
У другому випадку вибирається валютний якір, за яким акцент робиться на стабілізації валютного курсу. Впливаючи на курс валют, тримаючи його під контролем, держава знижує інфляційні очікування населення, прив’язує до нього внутрішні ціни, що обумовлює антиінфляційні наслідки.
Світова практика антиінфляційної політики інколи застосовує гетеродоксальний підхід, котрий ґрунтується на підтвердженні інерційної природи інфляції. За своєю природою інфляція породжує високі очікування знецінення грошей, і це робить малоефективною жорстку монетарну та фіскальну політику. Щоб зупинити вплив минулої інфляції на стабілізацію цін, передбачається застосування певної політики доходів. Сутність її полягає у прямому контролі за зарплатою і цінами. Цей контроль охоплює: 1) повне замороження цін і заробітної плати; 2) законодавчі обмеження рівня приросту цін і заробітної плати; 3) укладення угод між урядом та роботодавцями і профспілками щодо цін та зарплати і т. ін.
Гетеродоксальний підхід не обмежується політикою доходів. Для досягнення позитивного результату контрольоване зростання цін і доходів має доповнюватись антиінфляційними заходами податково-бюджетної та грошово-кредитної політики. Фіскальні та монетарні обмеження мають створити в товарно-грошовій сфері такі умови, за яких ціни та доходи взаємозбалансовані. За інших умов контроль за цінами і доходами спричинить приховану інфляцію, яка зразу стане відкритою після його відміни.
Антиінфляційна політика розраховується на певний період часу, залежно від чого вона може бути або швидкою, або повільною. Стратегія швидкого зниження темпів інфляції означає поступове, крок за кроком, обмеження грошової маси і падіння темпів знецінення грошей. Повільне скорочення грошової маси несуттєво впливає на обсяг виробництва і не призводить до його спаду.
Зауважимо, що вибір тієї чи тієї стратегії залежить від соціально-економічної та політичної ситуації у країні, від рішучості уряду.
Градуалістський варіант макроекономічної стабілізації. Його часто пов’язують зі структурно-виробничою стабілізацією. З цим можна погодитись, однак за певних умов. У чистому вигляді варіант структурно-виробничої стабілізації ще не застосовувався в жодній із країн з перехідною економікою і може вважатися неапробованим. Проте деякі його елементи було використано в економіках Японії та Китаю.
Основні характеристики макроекономічної структурно-виробничої стабілізації:
- Активне державне регулювання економіки способом поєднання прямого впливу на умови і процеси відтворення з фінансовим регулюванням.
- Реалізація структурної перебудови економіки з допомогою концентрації зусиль держави на перспективних напрямах економічного розвитку та ліквідації наявних диспропорцій.
- Посилення інвестиційної діяльності держави як за її безпосередньої участі в капіталовкладеннях, так і завдяки стимулюванню інвестиційної діяльності.
- Широка підтримка вітчизняних товаровиробників.
- Вибір заходів, що стимулюють кінцевий попит з боку фірм та домогосподарств, а не обмежують його.
Структурно-виробнича стабілізація є антиподом «шокової терапії» і суто фінансової стабілізації. Її зміст охоплює ідеї кейнсіанського вчення, інституціональної теорії, соціал-демократичної та еволюціоністської шкіл і т. ін. Структурно-виробничий варіант макростабілізації на противагу «шоковій терапії» надає менш важливого значення приватизації, лібералізації цін і зовнішньої торгівлі. Фінансова стабілізація тут похідний елемент виробничої стабілізації. Передбачається, що активна виробнича, інвестиційна, структурна політика сприятимуть швидкій модернізації продуктивних сил, забезпечать зниження витрат, підвищення якості, зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної продукції і, зрештою, приведуть до фінансової стабілізації.
Проте реалізація політики структурно-виробничої стабілізації може спричинити підвищення інфляції, але її завжди можна утримати в певних рамках і зробити контрольованою. А з часом висока інфляція, що виникає на першому етапі реформ, погашається економічним піднесенням.
Економічне зростання на основі фінансової стабілізації. Прихильники макростабілізації в її ліберальному варіанті вважають, що економічне зростання похідне від фінансової стабілізації. Якщо рівень річної інфляції впаде нижче 40 % або середньомісячний показник — до 2,8 % протягом як мінімум
6—8 місяців, то з’явиться можливість економічного зростання. За цих умов населення скеровує частину своїх доходів на збереження, підприємці цікавляться довгостроковими інвестиціями. Якщо до всього цього ще приєднується зниження податкових ставок, то тенденція до економічного зростання стає доволі відчутною.
Світовий досвід свідчить, що між низькими темпами інфляції та стійким економічним зростанням існує тісний зв’язок. У таких країнах з перехідною економікою, як Польща, Словенія, Угорщина, Латвія, стабілізація купівельної спроможності національної грошової одиниці супроводжувалась припиненням спаду виробництва, а потім і економічним піднесенням.
Економічне зростання на основі виробничо-структурної стабілізації. Не всі економісти погоджуються з варіантом економічного зростання на базі фінансової стабілізації. Багато з них обґрунтовують інший варіант, доводячи слабкість позицій прихильників варіанта «від фінансової стабілізації до економічного зростання». Їхні аргументи такі:
- практика країн з перехідною економікою є ще не надто переконливою для остаточних висновків про зв’язок темпів інфляції і темпів економічного зростання;
- не можна казати про економічне зростання взагалі, не зачіпаючи якісних боків зростання. Так, в Україні економічне пожвавлення спричинено збільшенням експорту, пов’язаного з економічно брудними виробництвами, а в цілому структура експорту і виробництва погіршується;
- за період, поки настане фінансова стабілізація, умови відтворення суттєво ускладнюються (старіння основного капіталу, збільшення частки імпорту на внутрішньому ринку).
З огляду на ці вади пропонуються заходи, що передбачають виробничо-структурну стабілізацію. Докладніше зміст цих заходів розглядався раніше, а тепер коротко їх перелічимо:
- цілеспрямовані дії на пожвавлення виробництва й удосконалення його структури;
- поліпшення інвестиційної діяльності;
- гармонізація цінових співвідношень і усунення диспаритету цін (як звичайно, зниження цін на сировину та енергоресурси і підвищення їх на готову продукцію).
Ці заходи, на думку прихильників даного підходу, здатні забезпечити економічне зростання.
У практиці трансформаційних змін жоден із даних підходів у чистому вигляді не реалізовувався. Разом з тим поширюється думка про те, що настав час інтегрувати обидва підходи. Акцент на піднесення виробництва мають доповнювати заходи фінансової стабілізації. Оптимальним варіантом були б методи фінансової стабілізації, стимулювання виробництва і структурних змін та інституціональних перетворень, які б застосовувалися разом із самого початку реформ.
Досягнення економічної стабілізації та перехід до економічного зростання забезпечують переважно фінансова та грошово-кредитна політика. Тому розглянемо їх окремо, не прив’язуючи до тієї чи тієї моделі, що дасть можливість краще зрозуміти елементи, які застосовуються в певній моделі стабілізації економіки. До того ж сучасна економічна політика не зводиться на практиці до однієї моделі, а включає набір засобів, властивих різним напрямам. Так, деякі вчені вважають, що досягнення макроекономічної стабілізації включає три групи інструментів (заходів):
- грошову політику;
- фінансову політику;
- політику прямого втручання.
Під фінансовою політикою розуміють сукупність усіх заходів та інструментів, які стосуються формування та використання бюджету країни або бюджету територіальних органів. Звичайно через бюджет здійснюється втручання держави в розподіл обмежених ресурсів на альтернативні цілі використання. Це можуть бути безкоштовні сніданки школярам або дії держави з метою збереження довкілля. Такий розподіл ресурсів називають економічною алокацією.
Методами фінансової політики розподіляються доходи між особами або їх групами, якщо ринковий розподіл не збігається з бажаним з політичних умов. Це різного роду трансфертні виплати, прогресивний прибутковий податок і т. ін.
І безперечно, що фінансова політика активно впливає на економічну стабілізацію. А ту частину фінансової політики, яка на зразок англо-американської «fiscal policy» безпосередньо спрямована на стабілізацію, часто називають фіскальною політикою. Саме фіскальна політика і є предметом розгляду в нашій темі.
Грошова політика скерована на регулювання кількості грошей і рівня відсоткової ставки. Провідним органом грошової політики є центральний банк країни. В Україні це Національний банк, котрий діє незалежно від уряду, але в рамках загальної політики стабілізації.
Політика прямого державного втручання безпосередньо впливає на дії ринкових суб’єктів, змушуючи їх до діяльності або бездіяльності, і є складовою виробничо-структурної політики стабілізації економіки.
- 2. Фінансова політика
Нагадаємо, що вже йшлося про те, що частина фінансової політики, спрямована на стабілізацію економіки, за англо-американською традицією називається фіскальною політикою. Проте слід зауважити, що в традиційному розумінні під фіскальною політикою розуміють стягування податків. Разом з тим державний бюджет, що є одним із головних інструментів фінансової політики, включає складання державного бюджету, вироблення загальної нормативної стратегії і, зрештою, використання бюджетних коштів у цілому. Тому бюджетна політика включає як податкову, так і витратну складові. Вона проводиться за допомогою законів та інших правових актів і має директивний характер. Проте бюджетна політика держави далеко не завжди може бути результативною, бо трапляються випадки, котрі гальмують економічну стабілізацію. Це може бути амбіційність політиків, перенапруження бюджетних видатків та ін., що породжує фінансову нестабільність.
До головних інструментів фінансової політики, у т. ч. бюджетної, відносять бюджет, ставки оподаткування різних видів доходів, цільове використання бюджетних коштів, дефіцит або профіцит бюджету, державний борг та способи його покриття, автоматичні регулятори, дискретна політика, а також деякі інші.
Державний бюджет — це головний фінансовий фонд країни. У країнах з розвинутою ринковою системою він зосереджує до 40 % національного доходу. Тому діяльність, спрямована на формування державного бюджету та його використання, є основним елементом фінансової політики.
Державний бюджет використовується на цілі, що стосуються загальнонаціональних інтересів: видатки на оборону країни, її зовнішні відносини, фундаментальні наукові дослідження, дотації деяким галузям народного господарства і т. ін. Місцеві органи влади розпоряджаються власними бюджетами — місцевими. За їх рахунок фінансуються заклади охорони здоров’я, народної освіти, охорони громадського порядку тощо. Як звичайно, центральний (державний) бюджет сягає половини, а то і більше всіх бюджетних коштів. Структура бюджету країни щодо його поділу на централізований і місцевий бюджети визначається структурою державної влади та рівнем демократизації політичного життя.
Відомо, що у ХХ ст. державні бюджети всіх економічно розвинутих країн мали тенденцію до зростання, обумовлену збільшенням державних видатків. У країнах, де панують зрілі ринкові відносини, видатки державного бюджету можна віднести до таких п’яти груп:
- військові;
- втручання в економіку;
- соціальні цілі;
- утримання державного апарату управління;
- надання кредитів та субсидій іншим країнам.
Переважна частина видатків державного бюджету припадає на економічне регулювання, соціальні заходи та військові цілі.
Державне регулювання економіки бере свій початок з Першої світової війни 1914—1918 рр., а систематичне втручання держави — з часів Великої депресії 1929—1932 рр. Питома вага видатків державного бюджету на економічне регулювання зросла з 15—17 % у середині 1950-х рр. до 20 % у середині 1960-х рр. і 22—25 % у 1980—1990-х рр. Видатки на регулювання економічних процесів протягом останніх сорока років зростали досить високими темпами, причому зростання в абсолютних величинах випереджало аналогічний показник у питомій вазі. Однак тепер переважає тенденція до стабілізації таких видатків, оскільки в
1980-х рр. у більшості західних країн до влади прийшли праві партії. Їхня економічна політика характеризується використанням неоліберальних концепцій, згідно з якими держава має обмежити своє втручання в економічні процеси. А ми знаємо, що неоліберальні теорії рекомендують мінімізувати економічні функції держави та скоротити її видатки.
Економічна політика, яка проводилась в Україні на першому етапі реформ у 1991—1994 рр. належить саме до ліберальної моделі. Цікаво, що з-поміж економістів немає згоди стосовно того, чи вважати цю політику монетаристською. Між тим дана теоретична проблема має актуальне значення, бо від офіційної думки залежатиме напрямок економічної політики, який обирає й реалізовує уряд. Тому коротко розгляньмо це питання.
Як стверджує більшість економістів, основний зміст монетаристської теорії пов’язаний з визначенням факторів, які скеровують рух попиту на гроші. Проте в постсоціалістичних країнах монетаризм співвідносять із пропонуванням грошей. Чим же викликане таке полярне розуміння цієї теорії? Річ у тім, що оптимальний попит на гроші забезпечується за умов стабільного функціонування господарської системи. І зовсім з іншого боку розглядається пропонування грошей, коли за його допомогою обмежується грошова маса з метою сповільнення зростання цін.
Стійкий сукупний попит на гроші в ринковій економіці залежить від стану трьох основних чинників: по-перше, від обсягу ВВП; по-друге, від порівняльних витрат на одержання доходу від грошової форми багатства; по-третє, від цілей і орієнтирів власників багатства. У цілому ця теорія є правильною, якщо брати до уваги досвід західних країн. Але чи можна вважати, що стійкий і тривалий попит на гроші, який визначається монетаристськими факторами, може діяти й у перехідній економіці, у т. ч. і в Україні?
Становлення ринку в Україні відбувається за умов, коли сильно знецінилося національне багатство і знизилась ціна на робочу силу. Знецінення речового й людського капіталу супроводжувалося збільшенням доходів від грошової форми капіталу. Тому населення намагається надати своїм доходам грошової форми, унаслідок чого збільшується попит на гроші. Цей процес пояснюється низьким попитом на продуктивний (речовий) капітал. Отже, стійкий і тривалий попит на гроші в перехідній економіці України не має економічних підстав для свого формування. Реакцією на дану ситуацію стає спроба впливати на пропонування грошей, на обмеження обсягу грошової маси.
Власне кажучи, така політика стала застосовуватись тільки на тому етапі реформ, який розпочався в 1995 р. і триває досі. Для досягнення макроекономічної стабілізації було поставлено під контроль рівень бюджетного дефіциту та розмір грошової емісії. Потрібний рівень дефіциту бюджету було забезпечено невиплатою заробітної плати, пенсій, соціальних виплат, недофінансуванням програм реструктуризації економіки. Унаслідок цих заходів підприємства залишились без необхідних для нормальної виробничої діяльності обігових коштів і у взаєморозрахунках перейшли на бартер.
Прибічники макростабілізації економіки розраховували, що через обмеження грошової маси визріваючі ринкові інструменти сприятимуть раціональному розподілу ресурсів, витіснять неефективні підприємства. Але вони помилилися: ринок отримав інший напрямок розвитку. Бартеризація взаємозв’язків між підприємствами, деформація фінансово-кредитних відносин уможливили функціонування більшості неконкурентоспроможних підприємств. Не відбулись і очікувані структурні перетворення. Підприємства втратили здатність оновлювати застаріле обладнання, бо низькі норми амортизації за умов високої інфляції не дають можливості робити це.
Лібералізація цін поширилась і на зовнішньоторговельні зв’язки. Світові ціни спричинили фактичне знищення цілих галузей обробної промисловості України. Зменшення доходів населення і, природно, сукупного попиту обумовило скорочення обсягів випуску товарів, а це своєю чергою збільшило витрати на випуск продукції. Тепер ми можемо «похвалитися» парадоксальною ситуацією — підвищенням цін за скорочення обсягу виробництва.
Отже, виявилося, що за умов ринку перехідного типу традиційні макроекономічні регулятори втрачають свою дієвість. Однобічний вплив на попит або пропонування, емісію грошей, кредитні послаблення і т. ін. не приносять таких позитивних результатів, які ми спостерігаємо в умовах зрілих ринкових систем.
Навпаки, часто ці заходи контрпродуктивні. Тому економічна
політика за умов, що склалися в Україні, потребує комплексних заходів, які б сприяли формуванню ринкових механізмів. Це стосується в першу чергу посилення дії ринкової конкуренції, яка можлива тільки за появи ринкових суб’єктів природним економічним способом. Отож, запуск механізму дії ринкових сил в основному перебуває поза сферою дії економічних законів, а саме —
у сфері політики, права, адміністративного керування, звичаїв населення, його світоглядних настанов.
Найдинамічніша частина бюджетних видатків західних країн — видатки на соціальні цілі. Вони включають фінансування освіти, охорони здоров’я, соціальне страхування і забезпечення. У західноєвропейських країнах питома вага соціальних видатків у державному бюджеті зросла з 18 % у середині 1950-х років до 20 % — у середині 1960-х і до 30—35 % у 1980-х — на початку 1990-х років. До речі, велика частина коштів на соціальне страхування надходить у бюджет за особисті кошти громадян.
Слід зазначити, що видатки на соціально-культурні цілі також мають економічний характер. Культурно-освітній рівень населення, професійна підготовка громадян та можливість перекваліфікації, здоров’я нації і т. п. безпосередньо впливають на обсяг національного доходу, валового внутрішнього продукту, рівень продуктивності праці та інші економічні показники. До цього варто додати, що від розмірів соціально-культурних видатків значною мірою залежать соціальна стабільність суспільства, соціальний мир між різними верствами населення. Зокрема, деякі західні економісти вважають це особливим товаром, за який суспільство має платити певну ціну, якою є соціальні витрати.
За сучасних умов видатки держави на соціальні цілі посідають провідне місце у формуванні людського капіталу. Категорія людського капіталу з’явилась у 60-ті роки ХХ ст. Її виникнення обумовлено зростанням ролі людини в економічному розвитку, а точніше, таких її характеристик, як загальна та професійна освіта, здоров’я, мобільність і т. ін. У розвинутих країнах за рахунок державного бюджету на формування людського капіталу спрямовую-
ться найбільші інвестиції. Так, у США щороку виділяється на ці потреби близько 750 млрд дол. Видатки на людські ресурси зростають найбільш динамічно. Слід зауважити, що сумарні соціальні витрати в США у кілька разів перевищують інвестиції у виробничу сферу. Наприклад, якщо 1990 року виробничі капіталовкладення взяти за 1, то соціальні витрати становили 3,18.
Велика частина державного бюджету витрачається на військові цілі. У західних країнах ці видатки становлять від 20 до 40 % загальної суми витрат. Проте відомо, що фінансування мілітаристських програм стримує економічний розвиток країн. Не випадково серед причин високого повоєнного розвитку Німеччини та Японії економісти на одне з перших місць ставлять низький рівень видатків на оборону. Мілітаризація економіки спричиняє хронічний дефіцит державного бюджету, що призводить до значних ускладнень економічного розвитку.
Видатки на утримання державного апарату управління становлять приблизно 4—5 % бюджетних видатків загалом. Це досить значна сума, а тому уряди намагаються не роздувати штати управлінського апарату, хоч це не завжди вдається. Прихід до влади правих партій, які стоять на позиції згортання державних функцій, означає проголошення політики скорочення всіх державних видатків, у тому числі на утримання апарату управління.
Основним джерелом надходження коштів до державного бюджету є податки. Податки являють собою обов’язкові платежі юридичних та фізичних осіб, які надходять державі в заздалегідь установлених законом обсягах і в певні строки. Платниками податків є підприємці, робітники, фермери, службовці, дрібні власники, фірми, монополії і т. п.
Розширення державних функцій, зростання видатків на економічне регулювання, соціальні цілі й мілітаризацію економіки спричинили підвищення питомої ваги податків у національному доході в середньому з 18 % напередодні Другої світової війни до 30—50 % у 80—90-х роках. А з особистих доходів громадян нині податки «вимивають» до 40 % проти 12—20 % перед Другою світовою війною.
У країнах з розвинутою ринковою системою використовуються найрізноманітніші податки. Але головними з них, що поповнюють основну дохідну частину бюджету, є такі: прибутковий податок, податок на додану вартість та внески на соціальне страхування. На підтвердження цього наводимо табл. 5.
Таблиця 5
СТРУКТУРА ОПОДАТКУВАННЯ
В РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ, % від ВНП
| Податки | США | ФРН | Англія | Японія | Франція |
| Усі податки | 29 | 38 | 39 | 27 | 45 |
| У тому числі: | |||||
| прибутковий податок | 10 | 11 | 10 | 7 | 6 |
| податок на корпорації | 2 | 2 | 4 | 6 | 2 |
| внески на соціальне страхування: — робітників і службовців — підприємців — акцизи |
3 5 2 |
6 7 3 |
3 4 5 |
3 4 4 |
6 13 4 |
| податки на предмети споживання | 2 | 6 | 6 | — | 9 |
Сукупність чинних у країні податків є основою податкової системи. Для того щоб вона була дійовою, треба узгодити взаємодію податків. Це досягається за допомогою податкової (фіскальної) політики. Головним критерієм податкової політики є економічна ефективність і соціальна справедливість. Оптимальне поєднання цих аспектів — дуже складна справа, оскільки вони суперечать один одному. Максимізація економічної ефективності обмежує реалізацію принципів соціальної справедливості, і навпаки, посилення соціальної справедливості не сприяє підвищенню економічної ефективності. Тому реалізація податкової політики потребує високого рівня професіоналізму і соціальної чутливості. Але безумовно, ідеальної картини тут досягти практично неможливо. Недарма навколо вдосконалення податкової системи і податкової політики завжди точиться гостра боротьба.
За своєю величиною прибутковий податок у більшості розвинутих країн стоїть на першому місці. Переростання цього податку в масовий відбулось у період Другої світової війни, а тепер ним охоплено майже все працездатне населення. Ставки прибуткового податку, як водиться, прогресивні, бо засновані на принципі складної прогресії. Це означає, що підвищені ставки застосовуються не до всього доходу, а тільки до тієї його частини, на яку збільшився дохід.
Ставки прибуткового податку в перші повоєнні роки були надто високі. Так, у США наприкінці 50-х — у першій половині 60-х років максимальна ставка прибуткового податку з населення становила 91 %. Потім вона знизилася до 70 % у 1965—1980 рр. і до 50 % у 1981—1986 рр. З 1988 р. після закінчення реформи податкової системи стали застосовуватися тільки дві ставки податку — 15 % і 28 %.
Як бачимо, практика прибуткового оподаткування знає різноманітні ставки цього податку, тому дуже важливо встановити оптимальну ставку. Завищені ставки прибуткового податку знижують ділову активність, підривають стимули до використання технічних і організаційних інновацій. Занижені ставки податку зумовлюють надто високий сукупний попит, що призводить до інфляції та до випереджального нагромадження капіталу щодо умов його ефективного використання. Зрештою, в економіці виникають кризові явища, що виявляється в незбалансованості попиту і пропонування, підвищенні темпів інфляції, недостатності надходжень до бюджету, дефіциті бюджету тощо.
У своїй фіскальній політиці уряди країн з розвинутою ринковою економікою намагаються використовувати тією чи тією мірою ефект Лаффера, згідно з яким підвищення ставок оподаткування веде до збільшення бюджетних надходжень тільки до певного рівня. Після того як підвищення ставки податку на доходи переходить за максимальну точку, починається зменшення надходжень у бюджет. За А. Лаффером, такою точкою є ставка прибуткового податку, яка дорівнює 50 %. Якщо податок на дохід менший за 50 %, то в цілому це стимулює трудову і ділову активність. Якщо ж він більший за цю позначку, то активність буде спадати, а капітал прагнутиме перейти з легальної економіки в «тіньову».
Застосовувати на практиці ефект Лаффера дуже важко, бо нелегко визначити для кожної країни і для кожного моменту зі своїми особливостями ту точку, за якою зниження ставок оподаткування привело б до економічного пожвавлення. Заведено вважати, що коли країна переходить від завищених ставок оподаткування до оптимальних, то в короткостроковому періоді надходження в бюджет тимчасово скорочуються, а в довгостроковому — збільшуються, оскільки зростає економічна активність і значно підвищуються доходи населення, які обкладаються податком. Зокрема, коли США за президентства Р. Рейгана намагалися скористатись ефектом Лаффера, то потрапили в скрутне становище. Зменшення ставок оподаткування хоч і спричинило економічне пожвавлення, але цим не компенсувало відповідне зменшення бюджетних надходжень.
Ефектом Лаффера треба послуговуватися з огляду на характерні ознаки певної країни й ураховувати національні, культурні та психологічні особливості населення. Наприклад, економіка Швеції вважається однією з найрозвинутіших, хоч за такої ставки податку, як там (75 %), у США ніхто законним бізнесом займатися не буде. Рівень оподаткування у Швеції можна проілюструвати таким прикладом. Керівний працівник компанії «Атлас Копко» отримує близько 500 тис. крон у рік, але після сплати всіх податків і страхових внесків у нього залишається не більше 155 тис. крон, тобто 1/3 його доходу.
Особливістю фіскальної політики урядів західних країн в останні десятиліття є тенденція до зниження питомої ваги надходжень від податку на прибуток корпорацій. Так, у США напередодні Другої світової війни надходження від цього податку становили майже 50 % всіх податкових доходів федерального бюджету, а 1955 року — вже тільки 30 %, 1969 р. — 20 %, 1975 р. — 15 %, 1980 р. — 13 %, 1993 р. — 9 %. Зниження питомої ваги податку на прибуток корпорацій пояснюється двома причинами. По-перше, значно знизилися ставки цього податку. Так, у Великобританії ставка скоротилася з 52 до 35 %, а в США — із 46 до 34 %. По-друге, постійно розширюються податкові пільги як засіб підтримки та стимулювання підприємництва. Головними серед них є прискорена амортизація, інвестиційний податковий кредит і знижка на виснаження надр. За деякими даними, у США на пільги йде близько 20 % податкових надходжень, в Англії — 25 %, Німеччині — 16 %.
Також широко застосовується політика прискореної амортизації. Вона полягає в тому, що уряд дозволяє нараховувати амортизацію в масштабах, які значно вищі за реальне зношення основного капіталу. Завищені амортизаційні нарахування зменшують обсяг прибутку, що підлягає оподаткуванню, а це дає можливість прискорити заміну основного капіталу.
Інвестиційний податковий кредит є податковою знижкою, спрямованою на заміну застарілого обладнання і застосування нової техніки. Цей кредит вираховується із суми податку, а не з оподаткованого доходу, і тому він зменшує на свій обсяг вартість нового придбаного обладнання. У західних країнах є досвід використання податкових знижок за фінансування витрат на дослі-
дження та розробки, інвестицій у сучасне обладнання для дрібних та середніх фірм, інвестиції у матеріало- та енергоощадні технології. Інвестиційний податковий кредит сприяє підвищенню конкурентоспроможності і прискорює економічне зростання. Проте, з іншого боку, він також сприяє збільшенню дефіциту бюджету та зростанню інфляції. Крім того, використовуються податкові знижки на виснаження надр, а також на вкладення коштів у благодійні фонди, що не підлягають оподаткуванню.
Наступним за своїм значенням податком, що широко застосовується в розвинутих країнах, є податок на додану вартість (ПДВ). У різних країнах ставки ПДВ істотно різняться. Так, у США ця ставка дорівнює 11 %, у ФРН — 6 %, у Великобританії — 15 %. Додана вартість включає заробітну плату, прибуток, відсоток за кредит, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію і т. п. Інакше кажучи, ПДВ є відрахуванням у бюджет частини новоствореної вартості. Податок нараховується на різницю між відпускною ціною і витратами виробництва до даної стадії руху товару.
ПДВ охоплює практично всі види товарів і послуг. За відносно низьких ставок він поповнює бюджет більше, ніж інші види податків, і дає змогу гнучко реагувати на інфляційне зростання цін. Для держави ПДВ зручний ще й тому, що від нього важче ухилитися, а для платника податків — тому що він психологічно легше сприймається, оскільки ним обкладаються не доходи (заробітна плата, дивіденди тощо), а витрати. Тобто ПДВ — це податок на споживача, а не на виробника.
До окремого виду податку, що також широко застосовується в ринковій економіці, належать акцизи. Вони не є прямим податком, а включаються в ціну товару й сплачуються споживачем даного товару. Уникнути акцизу можна за умови, коли акцизні товари не купують споживачі. Акцизами обкладається в основному невеликий асортимент товарів. Він складається здебільшого з горілки, тютюну, лікеро-горілчаних виробів, а в деяких країнах до цього переліку ще входять ювелірні вироби, хутра тощо.
Удосконалення податкової системи. Переважна більшість українських економістів і практиків розглядає теперішній податковий тягар як надмірний і закликає до його зниження. Своєю чергою їхні опоненти наводять на свою користь аргумент щодо частки ВВП, яка розподіляється через бюджет. В Україні вона дорівнювала 26,2 % ВВП 1999 року, у той час як у Швейцарії на початку 90-х рр. становила 27,1 %; у США — 36 %; в Англії — 38 %; в Італії — 48,7 %; у Нідерландах — 53 % ВНП. Вважається, що для проведення ефективної економічної політики Україні як країні з перехідною економікою потрібно розподіляти через бюджет не менше 35 % ВВП. Тобто частка, що акумулюється в бюджеті, є замалою.
Методом для більшого наповнення бюджету є усунення нерівномірності податкового навантаження на різні галузі та підприємства. З цією метою пропонується зняти пільги з користувачів ними (галузей та підприємств) і одночасно зменшити ставки оподаткування. Проте ця пропозиція не є одностайною, оскільки деякі економісти впевнені, що пільгові стимули — необхідна умова ефективного розвитку економіки, і наводять відповідні підтвердження з практики західних урядів.
Різні джерела надходжень до державного бюджету мають забезпечити фінансування всіх його видатків. Однак за сучасних умов від 10 до 30 % державних видатків не покриваються податками та іншими доходами, у зв’язку з чим виникає дефіцит державного бюджету, тобто перевищення в ньому витрат над доходами. Так, наприкінці 80-х років бюджетний дефіцит становив у ВНД таку питому вагу: в Бельгії — 25,1 %, в Італії — 25,2 %, в Японії — 15,6 %, у ФРН — 14 %, у США — 11,6 %.
Причинами дефіциту державного бюджету можуть бути: а) випуск в обіг «зайвих» грошей; б) падіння обсягів суспільного виробництва; в) надмірно «роздуті» соціальні програми; г) мілітаризація економіки; д) підвищення граничних витрат суспільного виробництва; е) висока питома вага «тіньової» економіки.
Для покриття бюджетного дефіциту використовуються державні позики, які перетворилися на постійне джерело доходів бюджету. Своєю чергою, випуск позики спричинює державний борг, обсяг котрого в західних країнах сягає величезних сум. Так, у США він перевищує 4,5 трлн доларів, у Франції — понад 1 трлн франків, у ФРН — 500 млрд марок, у Великобританії — більше ніж 200 млрд фунтів стерлінгів.
Державні позики призводять до збільшення податків. Вони є аниципованими, тобто начебто достроково отриманими податками. Зростання державного боргу в поєднанні з високими відсотковими платежами за ним зробили його погашення найбільш динамічною статтею витрат державного бюджету. Разом зі збільшенням податків державні позики ведуть до вилучення з ринку позичкового капіталу значних коштів. У США ця сума сягає майже 50 %. У зв’язку з таким становищем уряди західних країн намагаються скоротити дефіцит державного бюджету й довести його до задовільних показників. Слід зазначити, що хоч бюджетний дефіцит загалом належить до негативних явищ економічного життя, нині він є неодмінною умовою розвитку виробництва.
Концепції бюджетної політики. Бюджетна політика урядів країн з ринковою системою може виходити з різних уявлень про взаємозв’язки економічних процесів, а тому базуватись на різних концепціях. Зокрема, існує три концепції бюджетної політики.
Згідно з першою концепцією бюджет щороку має бути збалансованим. Повна щорічна збалансованість бюджету деякий час була головною метою фінансової політики. Проте згодом стало очевидним, що такий підхід обмежує можливості уряду проводити антициклічну політику, боротися з інфляцією, тримати курс на довгострокове зростання. Так, за умов кризових явищ зростає безробіття і скорочуються доходи населення, а отже, падають доходи бюджету. Якщо уряд намагатиметься збалансувати бюджет, то він повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні видатки, або поєднати те і друге. Однак результатом такої політики стане зменшення обсягу сукупного попиту й активізація кризових явищ.
Друга концепція зводиться до визнання потреби збалансування бюджету за економічний цикл, а не за кожний рік. Правомірність цієї концепції обґрунтовується такою логікою економічних залежностей. Коли, наприклад, у країні має місце спад виробництва, то для протидії йому уряд збільшує державні видатки і зменшує податки. Це підвищує сукупний попит, а значить, зростає і виробництво. Щоправда, збільшується також і бюджетний дефіцит. Якщо вжиті заходи спрацьовують і настає економічне пожвавлення, то уряд скорочує державні видатки й підвищує податки. У результаті виникає позитивне сальдо державного бюджету, яке використовується на покриття дефіциту в попередній фазі циклу. Така політика уряду має антициклічний характер і спрямована на досягнення балансу бюджету за певний цикл.
Однак в економічній реальності з’являються такі зв’язки, що не вкладаються у схему, описану цією концепцією. Так, якщо економічний спад тривалий, а пожвавлення короткочасне, то дефіцит, що нагромадився за період спаду, не перекривається позитивним сальдо балансу, наявним у період піднесення виробництва. За такого розвитку подій збалансувати бюджет не вдається, що спричинює циклічний бюджетний дефіцит.
Третя концепція розвиває ідею функціональних фінансів, згідно з якою метою фінансового регулювання є збалансованість економіки, а не суто бюджету. При цьому макроекономічна рівновага може супроводжуватись як стійким позитивним сальдо державного бюджету, так і стійким його дефіцитом.
Підлеглість бюджетної збалансованості макроекономічним пропорціям пояснюється тим, що, по-перше, макроекономічна рівновага сприяє економічному піднесенню, а за таких умов автоматично збільшуються податкові надходження до бюджету і тим самим знімається проблема бюджетного дефіциту. По-друге, за економічного процвітання державний борг не є серйозною проблемою. По-третє, уряд має у своєму розпорядженні необмежені можливості для покриття бюджетного дефіциту як за рахунок емісії грошей, так і за рахунок підвищення податків.
Методи бюджетної політики. У фіскальній практиці, пов’язаній з мобілізацією грошових надходжень до бюджету та їх використанням, економічна політика уряду спирається на два методи — дискреційний та автоматичний (умонтованих стабілізаторів). Дискреційний метод (чи політика) полягає у свідомому регулюванні оподаткування та видатків держави з метою впливу на макроекономічні процеси: обсяг ВНП, зайнятість, інфляцію, довготривале зростання суспільного виробництва. Автоматичний метод (умонтованих стабілізаторів) полягає в тому, що в економічному механізмі є такі процеси й показники, що автоматично реагують на зміну економічної ситуації в потрібному напрямі без спеціального втручання уряду.
Дискреційна політика уряду залежить від фази економічного циклу. У період спаду вона має стимулювальний характер. Стимулювальна дискреційна політика включає: 1) зниження ставки оподаткування; 2) збільшення державних витрат; 3) поєднання збільшення податків зі зменшенням державних витрат. Проведення стримувальної фіскальної політики орієнтується на позитивне сальдо державного бюджету.
Звичайно, на практиці дії уряду мають складніший характер, оскільки економічна ситуація містить різноспрямовані тенденції, і разом з головними силами, що діють в одному напрямі, треба враховувати протилежні. Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори включають: зміну податкових надходжень залежно від величини доходів; скорочення чи повну ліквідацію бюджетного дефіциту внаслідок збільшення надходжень у періоди економічного піднесення; систему допомоги безробітним; систему соціальних виплат; програми підтримки бідних верств населення і т. п. Дію автоматичних стабілізаторів можна проілюструвати таким прикладом. Відомо, що сума податків залежить від обсягу доходів. Коли в країні спостерігається економічний спад, то доходи, природно, зменшуються. А це означає, що зменшуються й відрахування в бюджет, і відносно більша частина доходів залишається у фізичних та юридичних осіб. Оскільки сукупний попит скорочується меншою мірою, ніж обсяг ВНП, то це стримує падіння виробництва й узагалі кризові явища. І навпаки, якщо економіка перебуває на піднесенні, то податкові надходження за прогресивною шкалою автоматично зростають, що стримує зростання сукупного попиту. Завдяки цьому економіка захищена від надмірного зростання, тобто від «перегріву».
- 3. Грошово-кредитна політика
Важливим складником економічної політики країн з розвинутою ринковою системою є грошово-кредитна політика. Щоб ліпше уявити її роль в економічному житті, слід узяти до уваги такі теоретичні положення. У процесі відтворення суспільного продукту на перше місце, як заведено, ставиться виробництво. Гроші є інструментом обслуговування обігу товарів і надання послуг. У цьому розумінні вони є похідним елементом економічних процесів. Разом з тим сучасна ринкова система обумовлює відносну самостійність кожного з її елементів, а це значить, що грошовий обіг, з одного боку, збагачується своїми особливостями, закономірностями і т. п., а з другого — стає важелем дедалі активнішого впливу на інші економічні процеси, як-от: на темпи економічного зростання, сукупний попит, рівень безробіття, обсяг інвестицій, інфляцію тощо.
В економічній літературі описується чимало концепцій грошово-кредитного регулювання. Найзначнішими з-поміж них є кейнсіанська та монетаристська.
Кейнсіанська модель грошово-кредитного регулювання. Дж. М. Кейнс здійснив революцію в поглядах економістів на природу ринкового регулювання. Він стверджував, що ринкова рівновага може бути досягнута за рівня, набагато нижчого від потенційного обсягу ВВП, і коли значна частина робочої сили може виявитись безробітною. Дж. Кейнс уважав, що економіка може надовго «зависнути» у стані заниженого випуску і хронічного безробіття, оскільки поведінка заробітної плати і цін не є гнучкою і механізм відновлення повного використання виробничих ресурсів робочої сили і матеріально-речового капіталу діє недосконало. Вихід із цього становища він убачав у державному втручанні для підвищення сукупного попиту, а інструментом втручання є бюджетно-податкові та грошово-кредитні важелі.
Вирішального значення у структурі сукупного попиту кейнсіанська теорія надає інвестиційному попиту. Зміна рівня інвестицій унаслідок мультиплікаційного ефекту спричиняє значні коливання рівнів виробництва і зайнятості. Своєю чергою на обсяг інвестицій найсильніший вплив має відсоткова ставка, оскільки вона є витратами на отримання кредиту для фінансування інвестиційних рішень. Підвищення відсоткової ставки скорочує обсяг інвестицій, а отже, і обсяг ВВП.
За кейнсіанською теорією проглядається така функціональна залежність: зростання грошової маси викликає падіння відсоткової ставки, а це веде до зростання інвестицій і в кінцевому підсумку — до збільшення зайнятості і виробництва. Тобто відсоткова ставка стає важелем впливу грошового обігу на економіку в цілому. Аналіз грошового ринку, на якому складається рівень відсоткової ставки під впливом взаємодії попиту та пропонування, є важливим елементом кейнсіанського вчення.
Не вдаючись до розгляду всіх деталей кейнсіанської теорії, можна висновувати, що, використовуючи методи грошово-кредитної політики, держава має можливість впливати на рівень відсоткової ставки, а через неї — на рівень інвестицій, забезпечуючи таким способом повне використання виробничих ресурсів.
Проте, порівнюючи ефективність грошово-кредитних і бюджетно-фіскальних методів, Дж. Кейнс і його послідовники перевагу надавали останнім, що пояснювали такими причинами. По-перше, економіка може потрапити в так звану пастку ліквідності, за якої підвищення пропонування грошей не впливає на зміну національного доходу. Пастка ліквідності полягає в тому, що відсоткова ставка перебуває на дуже низькому рівні й далі падати не буде, а можливе тільки її підвищення. За цих умов власники грошей не мають бажання інвестувати їх. Приріст грошей не йде на інвестиції, а поглинається спекулятивним попитом, тобто осідає на руках. Оскільки відсоткова ставка не змінюється, то інвестиції і рівень виробництва залишаються постійними. Механізми ринкового регулювання не забезпечують вихід із цієї ситуації, тому потрібний імпульс із-за меж ринкової системи. Цим імпульсом є бюджетно-фіскальна політика. По-друге, Кейнс заперечував сталість швидкості обігу грошей, уважаючи її змінюваною і непередбачуваною, звідки випливає, що гроші не служать фактором визначення динаміки обсягу виробництва, зайнятості і цін. І по-третє, ціни в ринковій економіці, за Кейнсом, негнучкі.
Спираючись на свої постулати і беручи до уваги канали впливу грошово-кредитної й бюджетно-фіскальної політики на економіку, Кейнс дійшов висновку, що за умов депресії монетаристські методи нерезультативні. На його думку, податки і державні видатки є більш дійовими засобами впливу на економіку. Зрештою це дало підстави послідовникам Кейнса стверджувати, що «гроші не мають значення».
Монетаристська теорія. Повоєнний період майже до кінця 1960-х — початку 1970-х років був найсприятливішим для соціально-економічного розвитку провідних західних країн за останні 100 років. Між тим, на початку 70-х років стали відчуватися прорахунки кейнсіанської теорії, котрі виявились у високих темпах інфляції та рівні безробіття, перебільшенні ролі державних інвестицій і бюджетних методів регулювання кон’юнктури, низькому ефекті дефіцитного фінансування.
Криза кейнсіанської політики реанімувала монетаристські теорії грошей. Вихідні постулати монетаристів діаметрально протилежні кейнсіанським принципам. Вони (монетаристи) впевнені, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Через це монетаристи не визнають державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальне значення в розвитку виробництва, на їхню думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен стверджує, що недооцінювання ролі грошового обігу і грошей, яке виявилось у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929—1932 рр., суттєво посилило спад і ускладнило вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей як змінну, але передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та відсоткова ставка. Крім цього, монетаристи виявили зв’язок між темпами зростання грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.
Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їхню думку, головним об’єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропонування грошей. Тому центральний банк країни повинен увесь час проводити передбачувану політику і забезпечувати стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і ще 1 % додатково, що пов’язане з уповільненням обігу грошей.
У класичному варіанті монетаристська політика застосовувалась у США тільки з жовтня 1979 р. до жовтня 1982 р. За цей період удалося розробити досить радикальні заходи боротьби з інфляцією. Проте подолання інфляції і перехід до нової якості економічного зростання знизили актуальність монетаристських рекомендацій, і відтак економісти перестали стверджувати, що «гроші не мають значення».
Сучасна грошова теорія все більше інтегрує елементи різних напрямів: кейнсіанства, монетаризму, деяких інших — і виглядає як їх синтез.
Чинники впливу на грошово-кредитну політику в Україні. У перехідній економіці України існують дві групи специфічних чинників, що впливають на її грошово-кредитну політику. Це, по-перше, перехід від командно-адміністративної системи до ринкової, а по-друге, специфічні умови соціально-економічного й політичного стану, за яких здійснюється перехід.
Перебування економіки України на перехідному етапі означає, що в ній бракує стійкої економічної системи з властивими їй механізмами саморегулювання і саморозвитку, економіка мінлива і нестійка, а поведінку економічних агентів обумовлюють невідомі важкопередбачувані ситуації. Ще не склалися довгострокові орієнтири господарської діяльності, не сформувались міцні економічні взаємозв’язки. За таких умов держава не в змозі застосовувати стандартні механізми й інструменти макроекономічного регулювання, які використовуються в розвинутих ринкових системах. На непередбачувану ситуацію суб’єкти реагують непрогнозовано, тому потрібні нетрадиційні й нестандартні методи та засоби грошово-кредитного регулювання.
Також специфіка перехідної економіки України полягає в тому, що відбулося різке падіння економічних показників, розірвалися економічні зв’язки, утворився високий рівень безробіття. Усе це втілилось у дисбалансі сукупного попиту і сукупного пропонування, інфляції та завеликому дефіциті державного бюджету. Через усе це формування ринкового механізму доводиться пов’язувати із заходами зі стабілізації економіки.
Специфіка цілей грошово-кредитної політики у перехідній економіці. Економічна специфіка країн, що переходять до ринку, обумовлює специфіку цілей грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика таких країн має чітко виражений антиінфляційний характер. Антиінфляційна політика є, як звичайно, основою програми стабілізації на перших етапах трансформації економіки.
Варто зауважити, що механізми інфляції в перехідній економіці остаточно не визначені. Так, інфляційні процеси в Україні не можна зрозуміти, обмежившись тільки поняттями інфляції попиту й інфляції витрат. Зрозуміло, що без урахування структурної деформації економіки та дезінтеграційних процесів пояснити інфляцію неможливо.
Деякий час тому наші економісти у владі гадали, що придушення інфляції забезпечить автоматичний вихід з економічної кризи. Проте, як переконує досвід останніх років, фінансова стабілізація, яка виявилась у вповільненому темпі зростання цін, ще не забезпечує перехід до економічного зростання. Для цього треба реформувати грошово-кредитну і податкову систему, створити інститути ринкової системи, налагодити конкурентне середовище. Наприклад, у Росії 1997 року вдалося зменшити темпи інфляції до 11 % річних на споживчі товари, збільшити ВВП на 0,2 %, але ця вузько фінансова стабілізація не обумовила економічного зростання. Криза, що спалахнула в серпні 1998 р., наочно продемонструвала недостатність суто фінансової стабілізації.
Отже, цілі грошово-кредитної політики в перехідній економіці України не можна було однозначно й прямолінійно переносити з практики розвинутих ринкових країн.
Національний банк України (НБУ) будував свою грошово-кредитну політику на монетаристських принципах, у підґрунті яких лежить спосіб монетарного таргетування, що випливає із залежності між обсягом грошової маси і темпами інфляції. У розвинутих ринкових країнах таргетування грошової маси як форма грошової політики сформувалось тільки в 1970-х роках, причому дохідність реального сектору економіки була не нижчою, ніж дохідність фінансового сектору. Це забезпечувалось державним регулюванням відсоткової ставки за кредитами і депозитами, контролем над валютними операціями, обмеженням або забороною кредитних операцій на фондовому ринку. За таких умов є підстави для формування грошової політики з огляду на «просте правило зростання грошової маси». Але на практиці й у цих країнах монетарна грошова політика на основі таргетування виявилась недостатньо ефективною, бо центральним банкам країн не вдавалось утримувати зростання грошової маси в заданих параметрах.
У країнах з перехідною економікою використання методу монетарного таргетування викликало багато нових проблем: по-перше, непередбачуваний попит на гроші; по-друге, грошове регулювання тут використовується для досягнення короткострокової стабілізації, а не є орієнтиром у середньо- та довгостроковій політиці, як у країнах з розвинутою ринковою системою.
Реалізація монетарної політики Національним банком України мала в кінцевому підсумку незадовільні результати: обмеження грошової маси призвело до її перетікання з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій; споживчий попит скоротився; перетікання грошей з виробничої сфери у спекулятивний сектор викликав прискорений обіг грошей, що рівнозначно збільшенню їх маси, а це, відповідно, знижує антиінфляційний ефект стиснення грошової маси. Водночас наростала інфляція витрат, яка стала наслідком випереджального зростання цін на продукцію природних монополій, зменшення масштабу випуску продукції, подорожчання оборотного капіталу тощо.
Отже, приглушення інфляції скороченням грошової маси і переміщенням її в надприбуткову спекулятивну фінансову сферу призвело до нестачі грошей у реальному секторі економіки і, як наслідок, до масових неплатежів і непомірного бюджетного дефіциту. Обмеження сукупного попиту на тлі спаду у виробничій сфері і далі відтворювало вже наявні пропорції і не сприяло зміні структури реального сектору економіки.
Політика обмеження грошової маси обумовила низький коефіцієнт монетизації (відношення М2 до обсягу ВВП), який у середині 90-х років становив 0,27. Ще меншим він був тільки в Росії і деяких інших країнах, тоді як у Франції у 1995 р. він дорівнював 0,67, Англії — 1,10, Канаді — 0,63. Брак грошей увіходив до низки чинників, які спричинили зростання заборгованості платежів, широке використання грошових сурогатів, бартерний обмін, нагромадження запасів нереалізованої продукції.
Частково нестача грошей покривалася за рахунок припливу коштів нерезидентів, які активно скуповували державні цінні папери. В Україні це явище не мало такого широкого розмаху, як у Росії. Тільки в першій половині 1997 р. через купівлю нерезидентами (не громадянами країни) державних короткострокових зобов’язань на внутрішній ринок Росії надійшло 12 млрд дол. Крім цього, велику суму коштів принесли кредити зарубіжних банків провідним російським комерційним банкам. За 11 місяців 1997 р. ця сума становила 6 млрд дол. Набагато менша частка іноземного капіталу в обороті спекулятивного сектору стала для України пом’якшувальним фактором у фінансовій кризі восени 1998 р.
Особливості української банківської системи. Банківська система надзвичайно багато важить у реалізації грошово-кредитної політики. Саме через банківський сектор передаються імпульси грошово-кредитного регулювання.
Формування банківської системи України має низку специфічних особливостей, що вплинуло на цілі, засоби та результати грошово-кредитної політики. Ще наприкінці перебудови (1989—1991 рр.) державні банки поступово комерціалізувалися. Разом з цим створювалися банки для обслуговування грошового обігу провідних галузей, а згодом — і окремих фінансово-промислових груп та підприємств-гігантів.
Комерційні банки України із самого початку створення не були зорієнтовані на обслуговування реального виробничого сектору, а служили інструментом для швидкого збагачення й нагромадження капіталу і прагнули отримати надприбутки від спекуляцій на фінансових ринках. Лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності й валютних операцій, високі відсоткові ставки не було належно враховано в діяльності НБУ. Грошові кошти стали перетікати з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій, тому, незважаючи на масштабні грошові емісії, реальний сектор економіки весь час відчував нестачу грошових коштів. Водночас банки отримували величезні доходи від інфляційного перерозподілу, тому що переважна частина банківських установ із самого початку ставила за мету отримання наддоходів від ризикованих операцій на валютних і міжбанківських ринках. При цьому дуже часто використовувались кошти з поточних рахунків клієнтів, що спричиняло несвоєчасні розрахунки між клієнтами й уповільнювало грошово-товарні операції.
Отже, банківська система перехідної економіки України відразу проігнорувала реалізацію найважливіших функцій, притаманних банківській системі розвинутих країн: надійне обслуговування господарського обігу; акумуляція заощаджень та їх перетворення на капітал, контроль за грошовим обігом. Вона працювала як антипод нормальної банківської системи: знекровлювала виробничий сектор, перетягувала грошові кошти у сферу фінансових спекуляцій, зациклювала рух грошових потоків усередині себе. Усе це і спричинило відмову від монетаристської політики і перехід до посилення державного регулювання й особливо до стимулювання роботи реального сектору економіки.
Методи та інструменти грошово-кредитної політики України. Національний банк України, як і всі центральні банки ринкових країн, має у своєму розпорядженні як прямі, так і опосередковані методи. До речі, розвинуті країни в рамках загальної лібералізації економіки в 70—80-ті рр. ХХ ст. перейшли переважно до опосередкованих методів.
Країни з перехідною економікою на перших етапах можуть користуватися здебільшого методами прямого адміністративного впливу: фіксованими процентними ставками, цільовим кредитуванням, обмеженням обсягу наданого кредиту. Ефективність цих методів досягається за умов пильного контролю за виконанням установлених нормативів.
НБУ свого часу виділив кілька банків для кредитування пріоритетних галузей народного господарства за відсотковими ставками, значно нижчими від ринкових. Але без налагодженого контролю ці кредити спрямовувались в основному на підтримку збиткових і малорентабельних підприємств. Часто порушувались принципи кредитування, класичним прикладом чого є банкрутство АБ «Україна».
Згодом НБУ починає користуватися в основному непрямими методами грошово-кредитного регулювання, і насамперед застосовувати норму обов’язкових резервів. Проте в розвинутих ринкових країнах центральні банки рідко послуговуються зміною норм обов’язкових резервів, аби не порушити усталеної конкурентної рівноваги. Але, на відміну від них, в Україні зміна норми резервів комерційних банків стає оперативним інструментом. А часта зміна цього показника робить економічну ситуацію малопередбачуваною.
Облікова ставка НБУ, або ставка рефінансування, теж є інструментом опосередкованого регулювання. Однак вона в основному мала віртуальний характер, оскільки не відповідала реальному сектору економіки. Облікова ставка НБУ, скоріше, виконувала роль маяка, який показував напрямок грошово-кредитної політики, і мала переважно психологічне значення. Між обліковою ставкою НБУ і ринковими ставками комерційних банків — слабка залежність. Навіть 2002 року ринкові ставки комерційного кредиту у 2—3 рази перевищували облікову ставку НБУ (25—30 % проти 8 %).
Операції на відкритому ринку НБУ здійснював перш за все для покриття дефіциту державного бюджету, тому цінні папери були короткостроковими й високодохідними. Неінфляційне покриття бюджетного дефіциту в такий спосіб викликає так званий ефект витискання, коли приватні інвестиції витискаються державними, які менш ефективні, ніж приватні.
Отже, зрештою доходимо сумного висновку, що інструменти грошово-кредитної політики в перехідній економіці України обмежені й нерозвинуті, банківська система — деформована, а цілі — непродумані.