3.4. Структура і організація процесу навчання

Формування в учнів знань, способів діяльності, емо­ційно-ціннісного і творчого ставлення до дійсності, загаль­ний особистісний розвиток відбувається внаслідок їх цілеспрямованої співпраці з учителем, тобто у навчально­му процесі.

Основні функції і компоненти процесу навчання

Навчання є динамічним, цілісним процесом зі своїми компонентами, механізмом його руху є постановка нових завдань в міру розв’язання попередніх.

Процес навчання — спеціально організована пізнавальна діяль­ність, яка моделюється (визначаються цілі, завдання, зміст, струк­тура, методи, засоби, форми) для прискореного опанування люди­ною основ соціального досвіду, накопиченого людством.

Основними функціями навчання є освітня, виховна і розвивальна, які реалізуються в тісній єдності.

Освітня функція навчання сприяє перетворенню знань на надбання особистості, я ка навчається, виробленню умінь і навичок використання знань на практиці.

Виховна функція виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових умінь.

Розвивальна функція спрямована на формування твор­чої особистості.

Навчальний процес формують такі основні компоненти:

1) мета навчання, яка визначається умовами розвитку суспільства та набутим досвідом у формуванні підростаючої особистості. Ж иттєва і соціальна компетентність учнів, гро­мадянське виховання є стратегічною метою 12-річної шко­ли, що передбачає розвиток і саморозвиток учнів на основі повноцінного використання внутрішнього потенціалу осо­бистості;

2) завдання навчання, що випливають із мети навчан­ня і дають змогу здобувати знання, набувати вміння і нави­чки згідно з навчальними планами та програмами;

3) зміст освіти (навчання), стрижнем якого є чітко ок­реслена система знань, умінь та навичок, котрими повинен оволодіти учень протягом навчання у школі;

4) методи навчання, тобто основні способи навчальної роботи вчителя та учнів, за допомогою яких здобувають пе­вні знання, вміння і навички;

5) засоби навчання, а саме підручники, посібники, ком­п’ютери, навчаючі контролюючі машини, спортивні знаря­ддя, за допомогою яких учні здобувають знання та удоско­налюють навички;

6) форми організації навчання, що сприяють свідомому засвоєнню навчального матеріалу, оволодінню відповідни­ми уміннями та навичками. Основною формою навчання у школі є урок, додатковими — факультативні заняття, гурт­кова, секційна робота, різноманітні конкурси, олімпіади, спортивні змагання тощо;

7) реальний результат процесу навчання, який відобра­жається у здатності учнів до самостійного користування над­баними знаннями та здобуття нових; усвідомленні способів своїх дій, виборі оптимальних; критичності мислення; само­оцінці; спрямованості особистості до самоосвіти, само­розвитку; позитивній мотивації навчальної діяльності;
сформованості інтелектуальних, комунікативних умінь, розвитку почуттів, якостей особистості. Тобто реальний ре­зультат — це об’єктивно фіксовані кількісні та якісні зміни особистості учня щодо початкового стану, що відбулися в результаті засвоєння ним у процесі пізнавально-практичної діяльності накопиченого соціального досвіту (змісту освіти).

Отже, процес навчання визначають як цілеспрямовану зміну всіх компонентів навчання (змінюються учні і викла­дачі, конкретна мета, зміст конкретного матеріалу, мотиви суб’єктів навчання та їх об’єкти, кінцеві результати), оріє­нтованих на формування властивостей суб’єкта діяльності щодо засвоєння змісту освіти — педагогічно адаптованого соціального досвіду.

Структура процесу навчання

Процес навчання складається з цільового, стимулюючо-мотиваційного, змістового, операційно-дійового, емоційно-вольового, контрольно-регулюючого, оцінно-результатив­ного компонентів.

Цільовий компонент процесу навчання. Цей компонент забезпечує усвідомлення педагогами і передачу учням мети викладання кожного предмета, його конкретних розділів і тем. Це усвідомлення залежить від попереднього матеріа­лу, рівня освіченості та вихованості учнів, а головне — від цілеспрямованості вчителя, вміння поставити і роз’яснити учням цілі та завдання.

Організація процесу навчання пов’язана з чітким визна­ченням мети (освітньої, виховної, розвивальної) та усвідо­мленням її учнями.

Освітня мета полягає в забезпеченні засвоєння, закрі­плення, застосування теорій, понять, законів тощо (вчитель продумує їх перелік); формуванні загальнонавчальних та спеціальних (з певного предмета) умінь і навичок.

Виховна мета реалізується у формуванні виховних сві­тоглядних ідей, моральних якостей ш колярів (етичних норм, гуманізму, колективізму, активної позиції щодо на­вчання і життя загалом), естетичних поглядів, уміння пра­цювати й контролювати себе, гігієнічних та фізкультурних навичок.

Розвивальна мета охоплює розвиток мислення, уваги, пам’яті, волі, емоцій, навчальних інтересів, мотивів і здібно­стей школярів. Розвиток мислення відбувається на основі таких загальних розумових дій та операцій. До них належать:

— структурування (мнслительна діяльність, спрямова­ на на встановлення зв’язків між поняттями, реченнями, ключовими словами та іи., в процесі якої формується стру­ктура знань);
— систематизація (мислительна діяльність для встано­влення віддалених зв’язків між поняттями, реченнями, в процесі якої вони організуються в певну систему);
— конкретизація (застосування знань на практиці);
— варіювання (зміна несуттєвих ознак понять, їх влас­тивостей, фактів тощо при постійних суттєвих);
— доведення (логічне розмірковування);
— формування висновків (поступове спрощення теоре­тичного або практичного виразу з метою одержання напе­ред відомого його виду);
— пояснення (зосередження думки на найважливіших моментах (зв’язках));
— класифікація (розподіл понять на взаємопов’язані класи за суттєвими ознаками);
— аналіз (вичленення ознак, відношень понять, знахо­дження спільних і відмінних їх властивостей);
— синтез (поєднання, складання частин — дія, зворот­на аналізу);
— порівняння (виділення окремих ознак понять, знахо­дження спільних і відмінних їх властивостей);
— абстракціонувания (визначення суттєвих ознак по­нять через відкидання несуттєвих);
— узагальнення (визначення ознак, властивостей, сут­тєвих для кількох понять).

Під час навчального процесу учитель сприяє розвитку волі та наполегливості учнів; виховує культуру їх емоцій — подив, радість, цікавість, переживання таін.

Досягнення освітньої, виховної та розвиваючої мети здійснюється завдяки реалізації змісту навчального мате­ріалу, добору форм, методів, прийомів навчання, забезпе­ченню порядку й дисципліни на уроці, оцінюванню знань, впливу особистості вчителя, його поведінки, ставлення до учнів.

Стимулюючо-мотиваційний компонент процесу навчання. Він є продовженням цільового, але тільки за умови усвідомлення учнями їх власного стимулу до діяльності та реальної значущості знань. Тому роз’яснення мети, по глиблення мотивації є передумовою позитивного ставлення учнів до навчального предмета. Учитель зобов’язаний ви кликати в учнів внутрішню потребу в засвоєнні знань. Це досягається за допомогою чіткого й достатнього формулю вання учням пізнавального завдання (найчастіше у формі проблемної ситуації), адже одна й та сама за характером результатами навчальна діяльність учнів може мати різні мотиви. Тому важливо, щоб учитель свідомо управляв мо
тиваційною стороною навчальної діяльності учнів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення до навчання.

Позитивне ставлення до навчання можливе, якщо: нау­кові знання викликають зацікавленість, а вчитель створює ситуації, якими учні захоплюються; знання, вміння і нави­чки значимі для учня практично в різних життєвих ситуа­ціях і тому викликають глибоку зацікавленість; навчальна діяльність стимулює бажання долати труднощі, пробувати власні сили при засвоєнні навчального матеріалу; у системі суспільних пріоритетів наукові знання користуються нале­жним авторитетом, що зміцнює мотиваційну основу навча­льної діяльності учнів; сформовано колективний характер навчальної діяльності (створює сприятливу атмосферу і пра­гнення зайняти достойне місце серед ровесників); підтри­мується почуггя власної гідності; навчальна діяльність є плі­дною (стимулює подальші старання); утвердилося справед­ливе оцінювання досягнень, доброзичливе ставлення, повага й розумна вимогливість до учнів.

Змістовий компонент процесу навчання. При підготов­ці до заняття вчителю необхідно ретельно обміркувати, яким повинен бути зміст навчального матеріалу, конкрети­зувати обсяг теоретичних положень, визначити уміння та навички, які необхідно сформувати у процесі вивчення но­вого матеріалу.

Навчальний матеріал, залежно від функцій, які він ви­конує, належить до таких видів:

— інформаційний: тексти, малюнки, креслення, схеми, таблиці, географічні карти, музичні твори, ноти, твори скульптури і живопису, моделі, установки, реальні об’єкти навколишньої дійсності тощо;
— операційний: завдання, вправи, під час виконання яких виробляються вміння і навички;
— актуалізуючий: тексти, завдання, які сприяють ак­туалізації опорних знань, умінь і навичок, необхідних для розуміння і засвоєння матеріалу;
— контролюючий: завдання, що забезпечують внутріш­ній і зовнішній зворотний зв’язок;
— стимулюючий: тексти, завдання, які викликають ін­терес до нових знань або нових способів їх засвоєння;
— діагностуючий: завдання, що дають змогу виявити прогалини в знаннях, причини неправильних дій учнів.

На практиці, як правило, використовують поєднання рі­зних видів навчального матеріалу.

Операційно-дійовий (методичний) компонент процесу навчання. Він охоплює всі методи та їх складові — прийо­ми, якими оперує кожен учитель у процесі своєї діяльності, форми організації навчання. Організовуючи навчально пізнавальну діяльність, слід зважати нате, що, хоча учні за­своюють навчальний матеріал під керівництвом учителя, цей процес є індивідуальним для кожного учня. Загалом, він передбачає таку послідовність інтелектуальних опера­цій; сприймання; осмислення; узагальнення; систематиза­ція; закріплення; застосування на практиці.

Сприймання нового м ат еріалу. Цей важливий життє­вий процес полягає у відбитті у свідомості особистості пред­метів, явищ , форм існування матерії. Вони можуть бути представлені у формі тексту, аудіо-, відеоматеріалу або екс­позиційної моделі тощо. Динаміка, ефективність його за­лежить від досвіду, запасу знань учня, встановлення зв’язків нових знань з набутими в процесі навчання, врахуван­ня інтересів, потреб, уваги, звичок, нахилів, переконань учнів, має великий вплив на процес сприймання. Тому, го­туючи учнів до сприймання нового матеріалу, вчитель зо­бов’язаний приділяти увагу постійним зв’язкам між набу­тим і новим, актуалізувати відповідні опорні знання, вмін­ня, навички.

Важливо організовувати вивчення учнями нового мате­ріалу з різних джерел — як за допомогою безпосереднього (різні види наочності, екскурсії, лабораторні й практичні ро­боти, експерименти, суспільно корисна і продуктивна пра­ця), так і опосередкованого сприймання (усне і друковане слово, викладання, вміння викликати у їх свідомості потрі­бні уявлення тощо).

Викладаючи новий навчальний матеріал, учитель по­винен забезпечити лаконічність, узагальненість, уніфіко­ваність, очищеність від зайвої інформації, зайвих деталей, уніфіковуючи його у процесі зосередження уваги учнів пе­редусім на опорних смислових моментах. Доцільно відме­жовувати автономні одиниці навчального матеріалу, щоб новий матеріал мав чітку, зрозумілу і доступну для засво­єння структуру.

Слід враховувати індивідуальні особливості сприйман­ня окремих учнів: точність, швидкість, повноту, емоцій­ність, уміння відбирати, аналізувати, використовувати ін­формацію. Перше враження учня від навчальної інформа­ції (явищ е ім принтингу) надовго залиш ається в його свідомості. Тому важливо, щоб воно було правильним. Сут­тєву роль при цьому відіграє візуальне представлення на­вчальної інформації.

Осмислення інформації, формування наукових по­нять. Вони безпосередньо пов’язані з розумінням і запам’ятовуванням навчального матеріалу. Осмислення пе­редує розумінню сприйнятого. Осмислити — означає для учня побачити у сприйнятій інформації відповідний смисл.

У процесі осмислення, узагальнення учнями фактів, формування понять, розуміння закономірностей вчитель має турбуватися про розвиток їх конкретного й абстрактно­го мислення.

Осмислення і розуміння навчального матеріалу відбува­ється у процесі аналізу, синтезу, індукції, дедукції. При йо­го узагальненні вчитель звертає особливу увагу на найваж­ливіші ознаки предметів, явищ, процесів.

Формування понять відбувається на основі практично-чуттєвої діяльності учнів (виокремлення ознак понять че­рез безпосереднє сприймання і співставлення предметів), а також логічного аналізу ознак понять.

На стадії формування знання уявлення і поняття учнів спершу є дифузними (розрізненими), учень не усвідомлює їх ознак. Далі він виокремлює й усвідомлює деякі з них — ті, що найчастіше зустрічаються, згодом — істотні ознаки. Поняття пов’язуються з усе більшою кількістю різноманіт­них об’єктів, знання узагальнюються і поглиблюються. Но­ве поняття формується як результат вирішення певної про­блеми. Велике значення у формуванні понять належить сло­ву. Без нього поняття не існує. За допомогою слова (усного, друкованого, писемного), через мову і мовлення учні пізна­ють світ, оволодівають основами наук.

Закріплення знань, умінь і навичок. Для того щоб знан­ня стали надбанням учня, їх потрібно не тільки сприйняти,осмислити, а й запам’ятати.

Запам’ятовування — процес пам’яті, завдяки якому відбувається закріплення нового через поєднання його з набутим раніше.

Воно є основою накопичення, збереження та відтворен­ня інформації.

Запам’ятовування може бути логічним (осмисленим) і механічним (простим повторенням, «зубрячкою»).

Продуктивність запам’ятовування залежить від особли­востей його довільного процесу.

Мимовільне запам ’ятовування — форма запам’ятовування, що є продуктом дій (пізнавальних, практичних та ін.), але здійснюється автоматично, без мнемічної мети.

Мнемоніка (грец. mnemonikon — мистецтво запам’ято­вування) є системою особливих способів, які полегшують процес запам’ятовування інформації та збільшують обсяг пам’яті.

Довільне запам ’ятовування — форма запам’ятовування, за якої людина ставить перед собою мету запам’ятати і використовує для цього спеціальні прийоми.

Здійснюється воно завдяки зусиллям суб’єкта пізнання.

Продуктивному запам’ятовуванню навчального матері­алу сприяють його групування, переказ «своїми» словами, з попереднім осмисленням, повторення (первинне, поточне, узагальнююче), використання асоціативних образів, чуттє­вих переживань (психологічних опор). Творчо працюючі вчи­телі широко використовують при цьому опорні сигнали — набір ключових слів, знаків тощо, розміщених на плакаті, аркуші паперу тощо.

Практичне застосування знань, ум інь і навичок. Зда­тність до практичного застосування знань, умінь і навичок формується за допомогою різноманітних вправ, самостійних робіт, розв’язування задач на лабораторних і практичних заняттях, в різних видах повторення, написання творів. Осо­бливе значення для повноцінного застосування знань мають міжпредметні зв’язки, вирішення різних життєвих завдань, де доводиться використовувати комплекс знань з різних на­вчальних предметів.

Самоконтроль і самооцінка сприяють успішному вико­нанню навчальних дій. Розрізняють такі види самоконт­ролю; підсумковий (учень виконує роботу і порівнює її ре­зультати зі зразками), поопераційний (учень виконує ро­боту, в процесі якої самостійно може сказати, що робить і як), прогнозуючий (перспективний, випереджаючий, коли учень може визначити, з яких етапів буде складатися його праця). Самооцінка — оцінка учнем міри засвоєння конк­ретного змісту — може бути глобальною (стосуватися всієї роботи) або диференційованою (стосуватися окремих ета­пів, ланок), адекватною або неадекватною (завищеною, за­ниженою) порівняно з реальними навчальними можливос­тями учня.

Ефективність засвоєння знань залежить від мотивації, учіння, розвитку емоційної сфери, самостійної і творчої іні­ціативи учнів.

Емоційно-вольовий компонент процесу навчання. Він виявляється через напруження волі учня у процесі пізнава­льної діяльності. Воля, емоційні процеси інтенсифікують пі­знавальну діяльність школярів. Важливими є позитивні емоції, які створюють атмосферу співробітництва, поліпшують умови самостійної навчальної роботи, викликають ба­жання вчитись.

Підвищенню емоційності навчання сприяє використан­ня спеціальних дидактичних методів (демонстрації, вико­ристання технічних засобів навчання, змістовність матері­алу), показових прикладів, фактів, створення проблемних ситуацій.

Контрольно-регулюючий компонент процесу навчання. Він містить методи контролю, самоконтролю і взаємоконт­ролю, якими користується вчитель паралельно з викладан­ням нового матеріалу.

Функція контролю здійснюється на всіх етапах на­вчального процесу. Вона є безперервною і не повинна об­межуватись лише констатацією досягнутого. Йдеться прозворотний зв’язок у навчанні, що передбачає: своєчасне реагування вчителя на допущені учнем (учнями) помил­ки; певну систему їх виправлення (учень одержує підказ­ку, йому негайно повідомляють правильну відповідь або учень самостійно ш укає помилку та способи для її випра­влення).

На цьому етапі відбувається формування в учнів нави­чок та умінь самоконтролю в навчанні, планування своїх дій, оцінювання і регулювання власної діяльності і поведі­нки, передбачення результатів своїх дій, зіставлення їх з ви­могами вчителя або колективу.

Оцінно-результативний компонент процесу навчання. Цей компонент передбачає оцінювання якості знань учнів, яке здійснюють як педагоги, так і вони самі. Воно є ефек­тивним чинником, коли результати оцінювання є об’єкти­вними, послідовними, узгоджуються між собою.

Учитель повинен оволодіти всіма компонентами і ком­плексно їх застосовувати.