1.3. Проблеми розвитку особистості і їх значення для виховання

Провідною метою навчання і виховання є формування цілісної, життєво активної особистості, здатної пізнавати
себе і світ, розвиватися і вдосконалюватися, ефективно вза­ємодіяти з іншими людьми і соціальним середовищем, до
якого вона належить.

Особистість, її розвиток і формування

Дитина уже з народження всіма своїми особливостями (будова тіла забезпечує можливість прямого ходіння, стру­ктура мозку — можливість розвитку інтелекту, будова ру­ки — перспективу використання знарядь праці тощо) під­тверджує свою належність до людського роду, що фіксуєть­ся в понятті «індивід».

Індивід (лат. іпсІМсІиит — неподільне) — людина як представник людської спільноти, соціуму (групи, класу, нації тощо).

За сучасною класифікацією людей індивід займає про­міжне становище (людина, індивід, особистість, індивідуа­льність). Це поняття, не будучи ще суто соціальним, все-таки містить у собі більше соціальних особливостей, ніж ним володіє біологічна сутність. Індивід є суспільно-історичним утворенням, здатним діяти усвідомлено. Характеристика його передбачає сукупність природних задатків, набутих знань, соціального досвіду, які виявляються у поведінці та діяльності.

У дитини, як і в дорослої людини, співіснують біологіч­ні й соціальні якості, що характеризують її як біологічну істоту.

Біологічні якості — все те, що охоплюється поняттям «організм». Вивчається дитячою фізіологією, яка виявляє причинні зв’язки між функціями організму в період його росту.

у розвитку дитини є два періоди інтенсивного росту ту­луба і формування скелета. Перший відбувається у 6—7-річному, другий — у 13—14-річному віці. Під час першого пе­ріоду хлопчики ростуть швидше, ніж дівчатка, під час дру­гого — дівчатка випереджають хлопчиків на 1—1,5 року, але згодом хлопчики знову випереджають дівчаток за показни­ками фізичного розвитку — стають вищими, сильнішими.

Паралельно з ростом організму відбувається процес ста­тевого дозрівання. У 6 —7-річному віці спостерігається пе­рше зацікавлення своєю та протилежною статтю, у 13—14 років настає період статевого дозрівання. Він проходить три стадії: допубертатну (лат. риЬегіоз — статева зрілість), якій властивий усталений інтерес до протилежної статі, пу­бертатну (поява здатності до запліднювання у хлопчиків і дітонародження в дівчаток), постпуберпштЩі (зр^ятність до нормального статевого життя). До біологічного в людині від­носять і процес акселерації (прискореного розвитку; лат. ассеїегаііо — прискорення).

Біологічний розвиток тісно пов’язаний з виявом якос­тей та особливостей, які не належать до біологічної приро­ди людини. Так, з 1,5-місячного віку дитина починає усмі­хатися, коли бачить інших людей, потім поступово вчить­ся розмовляти, набуває навичок поводження з різними предметами. Згодом вона починає засвоювати знання, мо­ральні норми та правила. Характерно, що мова, навички, іпіички, поведінка у дітей, які живуть у різних соціальних та побутових умовах, відрізняються. Це свідчить про те, що риси і якості людей не програмуються біологічно, а форму­ються в процесі життя, характеризуючи її соціальний роз­питок.

Соціальною істотою людина стає в процесі формуван­ня особистості дитини як майбутнього члена суспільства.
Відбувається цей процес паралельно з біологічним розви­тком людини. Наприклад, у 7—8-річному віці соціальною якістю більшості дітей є рефлексія — самооцінювання вчи­нків та дій. У 13— 14 років у зв’язку з фізичним розвит­ком і статевим дозріванням виникає основна соціальна якість підліткового віку — почуття дорослості, а звідси і криза віку — неслухняність, так звана «автономна» мора­льність, відрив від батьків, прагнення проводити час се­ред однолітків.

Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов’язану із засвоєнням різноманітного виробни­чого і духовного досвіду суспільства. Біологічна характе­ристика людини в нього не входить.

Особистість — соціально зумовлена система психічних якостей ін­дивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспіль­них, культурних, історичних відносин.

Виявляється вона і формується в процесі свідомої діяль­ності й спілкування. Поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуального, неповторного.

Структура особистості багатогранна. Найхарактерніши­ми її компонентами є скерованість (вибіркове ставлення людини до дійсності); можливості (сукупність здібностей, які забезпечують успіх діяльності); характ ер (комплекс сталих психічних властивостей людини, що виявляються в її поведінці та діяльності, у ставленні до себе, до суспільст­ва); самоуправління (утвердження самосвідомості особис­тості, що здійснює саморегуляцію: підсилення або послаб­лення діяльності, самоконтроль, корекцію дій і вчинків, планування життя й діяльності).

Особистість характеризують такі ознаки:
— розумність (визначає рівень інтелектуального роз­витку);
— відповідальність, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);
— свобода (здатність до автономної діяльності, прийнят­тя самостійних рішень);
— особиста гідність (визначається рівнем вихованості,
самооцінки);
— індивідуальність (несхожість на інших).

Особистість визначають неповторні фізичні якості, пси­хічні процеси, темперамент, риси характеру, здібності, її потреби, інтереси. Вони позначаються на її пізнавальній ді­яльності, навчанні, праці, вчинках, ставленні до себе, вза­єминах з іншими.

Своєрідність психіки, особистісна неповторність інди­віда визначають індивідуальність.

Індивідуальність— сукупність зовнішніх та внутрішніх особливо­сте!^ людини, що формують її своєрідність, відмінність від інших людей.

Вона постає як цілісна характеристика людини — оригінальність, самобутність її психічного складу, — бу­дучи тим особистим « я » , за яким пізнають, характери­зують та оцінюють людину як особистість. Виявляється у здібностях людини, в основних потребах, інтересах, схильностях, рисах характеру, у почутті власної гідності, у світобаченні, системі знань, умінь, навичок, у рівні роз­витку інтелектуальних, творчих процесів, в індивідуаль­ному стилі діяльності та поведінки, в типі темпераменту, в особливостях емоційної та вольової сфер тощо. Перед­умовою формування людської індивідуальності є анатомо­фізіологічні задатки, які перетворюються в процесі розви­тку і виховання, породжуючи широку варіативність виявів індивідуальності.

Розвиток людгіни — процес становлення особистості, вдоскона­лення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутріцміх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання.

Він має різні форми (анатомо-фізіологічну, психічну та соціальну) і відбувається на основі взаємодії дитини з се­редовищем. Розвиток супроводжується кількісними зміна­ми людської істоти, тобто збільшенням одних і зменшенням
інших її ознак (фізичного росту організму, розмірів його окремих органів, ваги тіла, м ’язової сили тощо). Кількісні зміни зумовлюють зміни якісні — виникнення нових ознак, особливостей і зникнення старих. Найпомітніші ці зміни в утробному періоді розвитку людини, коли її організм за ко­роткий час із зародкової клітини перетворюється на люд­ську істоту.

У психічному розвитку кількісні зміни виявляються у збільшенні з віком кількості навичок, асоціацій, роз­ширенні уявлень, знань про навколишній світ, пасивно­го й активного словника, обсягу уваги, сприйняття, па­м’яті, швидкості реакцій тощо. Розвиток психічних функ­цій відбувається нерівномірно, в ньому чергуються фази прискорення й уповільнення, подібно до фізичного роз­витку.

Якісних змін зазнають як окремі психічні процеси, так і психіка загалом. Виявляються вони у процесах за­пам’ятовування і відтворення, створенні уявлень про си­туації, яких не було у попередньому досвіді дитини. Які­сних змін зазнають мислення, мовлення, емоції, потребитощо. На основі засвоюваних знань і суспільного досвіду виникають та розвиваються нові якості особистості — са­мостійна діяльність, самопізнання, моральні, естетичні та інтелектуальні почуття, ускладнюються і вдосконалю­ються психічні процеси, розвиваються здібності. Успішний розвиток дитини великою мірою залежить від зміс­ту, спрямованості мотивів, якими вона керується у на­вчанні та праці.

Близький до розвитку людини інший процес — форму­вання особистості, в якому основним є соціальний чинник.

Формування особистості — процес соціального розвитку молодої людини, становлення Ті як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Відбувається цей процес завдяки засвоєнню гуманітар­них дисциплін, виховному впливу сім’ї, школи, суспільст­ва, взаємодії з мистецькими явищами, здатності людини пристосовуватися до зовнішнього оточення, участі у громад­ському житті, свідомій її підготовці до самостійного дорос­лого життя.

Педагогічний процес неможливий без глибокого про­никнення у внутрішній світ дитини, розуміння неповтор­ності людини — її індивідуальності. Впливати на розвиток людини, формувати особистість необхідно з урахуванням її особистісних психічних якостей.

Роль спадковості, середовища і діяльності в розвитку особистості

Проблеми біологічної спадковості є надзвичайно склад­ними і досі становлять неабиякий науковий інтерес. Результати, які отримують вчені, нерідко бувають супереч­ливими, наводять на різні висновки, однак аж ніяк не спростовують важливої ролі спадковості у виховному процесі.

Спадковість — здатність організму відтворювати потомство, пере­давати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.

За спадковістю передаються; тип нервової системи, кон­ституція тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкі­ри) та власне людські задатки (високоорганізований мозок, здатність розмовляти, ходити у вертикальному положенні, займатись певними видами діяльності та ін.).

Як умова формування особистості спадковість залежить від генотипу, який визначає анатомо-фізіологічну структу­ру організму, стадії його дозрівання, будову нервової сис­теми, динамічність нервових процесів..^ Нервова система мі­стить у собі спадково обумовлені можливості щодо форму­вання потреб, форм поведінки, її здатність навчатися й виховуватися.

Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис бать­ків або попередніх поколінь — темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. За свідченням психологів, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потен­ційні можливості для їх розвитку — задатки.

Задатки — природні особливості людини, які є передумовою для розвитку Індивіда.

Вони впливають на швидкість виникнення умовних ре­флексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлен­ня темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливо­стей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, во­ни взагалі можуть не виявлятися. Щоб стати талановитим художником або композитором, потрібні не тільки природ­ні дані, а й певні умови суспільного життя (наприклад, ро­дина Бахів, у якій було шість поколінь видатних компози­торів і музикантів. їх музичні здібності зумовлені домінан­тним геном та соціальними умовами — раннім музичним вихованням). Спадково передаються інтелектуальні здібно­сті — основа розвитку розумових і пізнавальних сил. Гене­тики довели, що люди здатні до необмеженого духовного розвитку завдяки можливостям мозку. Проте інтелектуа­льний розвиток відбувається лише за активної розумової діяльності. Тому важливо якомога раніше виявляти задат­ки до різних видів діяльності й створювати відповідні умо­ви для їх розвитку.

Спадковість може бути причиною не лише ранньої об­дарованості, а й розумового відставання. Виховують таких дітей у спеціальних школах, в яких навчання відбувається за спеціальними програмами.

Крім спадковості на формування особистості впливає і се­редовище — все, що оточує дитину протягом усього життя; природні чинники (клімат, природні умови та ресурси); сі­м’я, близьке оточення; соціальні умови існування. Погіршен­ня чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

Середовище поділяють на: мегасередовище, яке для ди­тини має інформаційно-світоглядний характер і ототожню­ється в її свідомості з поняттями «космос», «планета»; макросередовище, що ототожнюється з поняттями «етнос», «су­спільство», «країна», «держава»; мезосередовищ е, що ототожнюється з уявленнями про своє місто або село, навко­лишню місцевість, рідний край, засоби масової інформації, приналежність до певної субкультури; мікросередовище, що
є безпосереднім оточенням індивіда; сім’я, клас, школа, компанія, сусіди, ровесники, громадські, приватні, дер­жавні організації.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується.

С оціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес інтеграції індивіда в суспільство, засвоєння ним соціального досвіду, систе­ми соціальних з в ’язків та відносин, на основі яких відбувається формування значущих якостей особистості.

Завдяки соціалізації відбувається успадкування і пере­творення індивідами соціального досвіду на власні устано­вки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. Її мета — допомогти дитині адаптуватися в суспільстві, засвоїти до­свід старших, зрозуміти своє покликання, знайти шляхи найефективнішого самовизначення. Результатом соціаліза­ції є активне відтворення особистістю набутого соціально­го досвіду у діяльності та спілкуванні.

Залежно від чинників, які спонукають до засвоєння со­ціального досвіду, виокремлюють такі види соціалізації;
а) цілеспрямована соціалізація (людина ставить мету щодо змісту соціального досвіду, який вона прагне засвої­ти і знає, яким чином здійснити цей процес);
б) стихійна соціалізація (засвоєння норм, правил пове­дінки, поглядів, стереотипів відбувається без визначення мети і механізмів їх засвоєння).

У взаємодії з навколишнім світом дитина є активною, діяльною істотою. У діяльності (навчальній, трудовій, побу­товій) виявляються і розвиваються її природні можливості, вона набуває нових фізичних і духовних якостей, знань та умінь, формується її свідомість. Важливою умовою ефекти­ вного розвитку особистості у діяльності є її активність, яка виявляється у рухах (сприяють фізичному загартуванню), пізнанні навколишньої дійсності (сприяє інтелектуальному розвитку), спілкуванні (дає змогу набути морального досві­ду поведінки, визначити своє місце в колективі, вміти під корятися і керувати іншими), впливі на оточення й на саму себе (самовиховання). На кожному віковому етапі розвитку переважає певний вид діяльності: ігрова (у дошкільному ві­ці), навчальна (у шкільному віці), трудова (у дорослих).

Отже, вплив середовища на формування особистості здій­снюється лише в тому разі й тією мірою, якою вона у процесі активного ставлення до соціального середовища здатна сприй­няти його як орієнтир у своїй життєдіяльності.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку особистості

Процес становлення особистості як «саморух» обумов­люється єдністю його зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови розвитку охоплюють природне й суспі­льне середовища, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, освіти і праці, реалізації мож­ливостей розвитку. Діють вони через внутрішні умови (при­родні нахили, сукупність почуттів, переживань), які існу­ють у самому індивіді. Від природи індивіда, його пртреб, інших суб’єктивних умов залежить, що саме із зовнішньо­го середовища є для нього значущим, впливає на нього і стає фактором його активності.

Зовнішні і внутрішні умови розвитку за своєю суттю протилежні, водночас вони не тільки взаємопов’зані, а й пе­реходять одні в одні. Зовнішнє, об’єктивне, засвоюючись ін­дивідом, стає внутрішнім, суб’єктивним його надбанням, що визначає нові його ставлення до оточуючого світу. Відбува­ється інтеріоризація дій (практичних, розумових, мовних), формується здатність оперувати об’єктами в образах, дум­ках, перетворювати їх мислено, виявляти ці процеси назов­ні (екстеріоризувати їх). Зовнішнє стає при цьому внутрі­шнім, зазнаючи змін і перетворень.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — процес перетворен­ня зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні.

Протилежним явищем, але тісно пов’язаним з інтеріо­ризацією, є екстеріоризація.

Екстеріоризація (лат. exterior — зовнішній) — процес переходу від внутрішньої, психічної діяльності до зовнішньої, предметної.

Співвідношення між зовнішнім і внутрішнім змінюєть­ся в процесі розвитку людини, набуваючи нарізних етапах відповідних їм особливостей. Внутрішні умови збагачують­ся через діяльність, уможливлюють нове ставлення до ото­чуючого (те, що залишало байдужим, набуває значущості).

Внутрішні суперечності як рушійні сили розвитку

Взаємозв’язок зовнішнього і внутрішнього наявний у всіх формах розвитку людини.

У фізичному розвитку він виявляється у процесах аси­міляції (лат. assim ilatio — уподібнення) та дисиміляції (лат. dissim ilatio — несхожий), збудження і гальмування, в порушенні й відновленні рівноваги між організмом і се­редовищем. Стан рівноваги людини є тимчасовим, процес її урівноважування постійний. Внутрішні суперечності, що виникають в житті людини, спонукають її до активно­сті, спрямованої на їх подолання. Одні суперечності дола­ються, натомість виникають нові, що спонукають до но­вих дій, і, зрештою, до вдосконалення діяльності. Люди­на розвивається як система, яка сама себе вдосконалює.

Сукупність різноманітних суперечностей поділяють на такі категорії.

1. Суперечності між новими потребами, прагненнями особистості й досягнутим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для їх задоволення. Передбачають випереджа­ючий розвиток мотиваційних аспектів над операційними і змістовими. Наприклад, дітям-дошкільнятам властиве роз­ходження між прагненням активно діяти у суспільному житті (працювати, як дорослі, керувати машинами тощо) і дійсним розвитком їх фізичних і психічних можливостей. Усувають таке розходження за допомогою сюжетної гри, де діти ніби залучаються до життя дорослих, засвоюють їх до­ свід, завдяки чому розвивається і сама ігрова діяльність.

2. Суперечності між новими пізнавальними цілями, за­вданнями та наявними способами дій, між новими ситуаці­ями і попереднім досвідом учнів, між усталеними узагаль­неннями і новими фактами. Такі розходження виникають систематично, спонукаючи учнів до їх усвідомлення, акти­вної діяльності, спрямованої на їх усунення шляхом вироб­лення нових способів дій, узагальнення прийомів розумо­вої діяльності, у якій поєднуються пізнання і праця, прое­ктується і виготовляється майбутній продукт.

3. Суперечності між досягнутим рівнем розвитку інди­віда та способом його життя, місцем, яке він посідає у сис­темі суспільних відносин. Вони стимулюють прагнення роз­ширити свої взаємини з навколишнім суспільним середо­вищем , брати участь у нових видах суспільної та особистісно значущої діяльності. Реалізація їх дає нові стимули до по­дальшого розвитку.

4. Суперечності між очікуваним, бажаним, майбутнім і наявним, між тим, чого прагне особистість і чим вона воло­діє. Ці суперечності спонукають до дій, завдяки яким від­бувається наближення реального до бажаного.

5. Суперечності між свідомими і несвідомими тенденці­ями у поведінці та діяльності індивіда. Несвідомі тенденції часто є результатом попередньої свідомої діяльності люди­ни, її установок. Переносячись на інші за змістом види дія­льності, несвідомі тенденції можуть гальмувати її, викли­кати суперечності, які треба переборювати. Наслідком цьо­го є розвиток адекватних взаємозв’язків між свідомим і несвідомим.

Розвиток особистості виявляється і в становленні окре­мих аспектів її психічного життя (мисленні, потребах, мо­тивах, емоціях, довільній регуляції поведінки).

у процесі розвитку особистості відбувається перехід від безпосереднього перцептивного (пов’язаного зі сприйнят­тям) до опосередкованого мисленнєвого пізнання об’єктив­ної дійсності, від нижчих до вищих ступенів розвитйу мис­лення, від аналітичного виокремлення різних ознак об’єк­тів до синтетичного їх відображення. Поява все нових результатів аналізу, можливості якого безмежні, вступає в суперечність із можливостями мозку утримати інформацію про них. Усувають таку суперечність виробленням різних способів синтезування ознак, об’єднання їх у групи, що по­значаються словами, поняттями.

Внутрішні суперечності виникають за появи нових по­треб та інших мотивів діяльності особистості. Це не об­ходиться без боротьби старого і нового, вироблення здат­ності підпорядковувати ближ чі, безпосередні мотиви більш віддаленим, опосередкованим. Так, дошкільнятам доводиться віддавати перевагу мотивам суспільного по­рядку (усвідомлення необхідності зробити корисне для мами) перед безпосередніми мотивами (прагнення погу­ляти з друзями). Усі морально-психологічні якості дитини формуються у боротьбі нового зі старим, вищого, скла­днішого, досконалішого з нижчим, простішим, менш до­сконалим.

Розвиток емоцій теж характеризується певними суперечностями. Вони пов’язані з полярністю, двоїстістю біль­шості емоцій (задоволення — незадоволення, радість — сум тощо). Єдність і боротьба протилежних емоцій є визнача­льними для розвитку емоційної сфери, переходу від ситуа­тивних емоційних станів до стійких почуттів, властивих особистості. Стійкі почуття формуються через усвідомлен­ня, перетворення та подолання протилежних переживань (наприклад, почуття сміливості формується через усвідом­лення і переборення страху).

Суперечності притаманні й розвитку довільної регу­ляції поведінки та діяльності особистості, формуванню її самостійності, волі. Вже малятам властиве прагнення до самостійності, яке набуває форми заперечення вимог дорослих, протидії їм, що супроводжується, наприкладу трирічних дітей, впертістю, неслухняністю, негативіз­мом. у підлітків це проявляється у протестах проти над­мірної регламентації батьками їх поведінки; при цьому прагнення до самостійності випереджає розвиток само­контролю, саморегуляції власної поведінки та діяльнос­ті, що теж породжує певні суперечності. Внаслідок пра­вильного виховного коригування переборення цієї супе­речності сприяє розвитку самостійності, свободи волі, якаполягає в усвідомленні об’єктивної необхідності, здатнос­ті підпорядковувати їй свої дії, переборювати внутрішні перешкоди.

Внутрішні суперечності на кожному етапі розвитку осо­бистості набувають нового змісту, форм вияву і способів по­долання. Вони можуть не усвідомлюватися на початкових етапах розвитку особистості, але надалі стають об’єктом са­мосвідомості, переживаються нею як невдоволення собою, активне прагнення до самовдосконалення. У процесі вихо­вання і навчання перед дитиною постають нові вимоги й за­вдання, що сприяє виникненню та переборенню внутрішніх
суперечностей, які забезпечують розвиток її особистості. Вихователі, вчителі, шкільні психологи, батьки мають ро­зуміти діалектичний характер розвитку особистості, до­помагати дитині усвідомлювати суперечності, знаходити ефективні способи їх подолання, тобто забезпечувати умо­ви для здійснення «саморуху» особистості у процесі ста­новлення.

Виховання, навчання і розвиток особистості

Виховання і навчання цілеспрямовано впливають на розвиток особистості (на відміну від стихійного впливу се­редовища), вони постають як свідома, підпорядкована пев­ній меті діяльність, результати якої мають передбачуваний
характер. Виховання і навчання сприяють;

1) розвитку успадкованих фізичних якостей і природ­них здібностей, набуттю нових впродовж усього життя лю­дини. Не змінюючи успадкованих фізичних і психічних осо­бливостей, вони сприяють їх загартуванню, посиленню і динамізації нервових процесів, внесенню певних коректив увесь сценарій формування особистості;

2) розвитку умінь переборення внутрішніх суперечнос­тей відповідно до особливостей суспільного розвитку. Це відбувається у процесі постановки нових цілей, завдань і вимог перед вихованцями, спонукаючи їх до пошуку спо­собів подолання труднощів. Насування перед суперечнос­тями, ухилення від необхідності переборювати їх спричи­няють затримки психічного розвитку, які нерідко набува­ють кризового характеру. Найчастіше виникають вони там, де дорослі не помічають нових потреб, інтересів, фактів, те­нденцій у житті дитини, її невдоволення умовами, спосо­бом життя, який вона вже переросла, що затримує її гармо­нійне існування і розвиток, внаслідок чого й виникають кризи (прояви негативізму, протидії вимогам дорослих, конфлікти);

3) психічному розвитку людини. До цього процесу на­лежать осмислення, систематизація, узагальнення інфор­мації, засвоюваної під час різних видів діяльності. Такий розвиток постає як цілісні якісні зміни особистості, Ь’Наслі-док яких людина виробляє і виявляє в собі здатність засво­ювати складнішу інформацію, виконувати складніші за­вдання і реалізовувати нові вміння, самостійно здобувати знання;

4) інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використову­ючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи само­стійному вирішенню творчих завдань. Російський психолог Лев Виготський (1896—1934), стверджуючи, що навчання є основним фактором розвитку особистості, запропонував по­няття — «зона найближчого розвитку», в якому відображе­но внутрішній зв’язок між навчанням та психічним розвит­ком індивіда. Його сутність полягає у тому, що на кожному етапі свого розвитку дитина може вирішувати певне коло проблем лише під керівництвом дорослих або разом з підго-товленішими дітьми. Потім такі дії вона виконуватиме са­мостійно, але здатність до цього виникає внаслідок спільних дій у процесі навчання, зміст, форми і методи якого зосере­джені саме у «зоні найближчого розвитку»;

5) розвитку здатності до спілкування з оточуючими, за­вдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інпшх людей, а завдяки цьому і себе. У спілкуванні як формі взаємодії вона засвоює різні види рольової поведінки, визна­
чає своє місце в колективі. Успішність виховання і навчан­ня залежить від виконуваних дитиною колективних завдань, внутрішньої позиції, прагнень та устремлінь. Дитина по-рі­зному переживає успіхи й невдачі у діяльності та поведінці, внаслідок чого у неї можуть виникати позитивні й негативні переживання, посилюватися чи послаблюватися зацікавле­
ність певними видами діяльності. Цереживання, почуття ди­тини опосередковують вплив оточення на її поведінку та ді­яльність, моральний досвід. Позитивна мотивація поведін­ки і діяльності зумовлює закріплення засвоюваних норм, сприяє їх перетворенню на внутрішні засоби регуляції. За­вдяки їй формується важлива підструктура особистості —
спрямованість — система стійких життєвих потреб, моти­вів, інтересів, прагнень, стимулюючих переживань. Фор­мування спрямованості є обов’язковою умовою моральної поведінки, яка регулюється узагальненими і стійкими мо­ральними рисами характеру людини, що розвиваються в процесі виховання і навчання;

6) розвитку потреб людини. Виховання і навчання по­кликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спіл­куванні, співпраці з іншими людьми, у моральній поведін­ці, знаннях, творчості тощо). Розвиток їх і пов’язаних з ни­ми почуттів сприяє формуванню світогляду, рис характеру моральної людини, здатності до саморегуляції поведінки і діяльності. Тільки впливи, які виражають потребу дитини, спираються на її активність, є цінними у вихованні й забез­печують її розвиток;

7) розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об’єктом, а й суб’єктом виховного процесу. Під впливом виховання й навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я», що опосередковує усі виховні впливи; активізується самопізнання, вироблення якостей, що відповідають ідеалам, життєвій меті. Індивід починає працювати над собою, вдосконалювати себе завдяки влас­ній діяльності, формуючи характер, волю, інші позитивні якості. Змінюючи себе, особистість змінює умови й обста­вини свого життя і розвитку.

Педагоги та батьки мають керувати розвитком юної осо­бистості. Цього можна досягти через організацію різномані­тних взаємовідносин дітей з навколишнім середовищем та систематичне, послідовне підвищення вимог до них.