3.9. Позаурочні форми навчання

У навчально-виховному процесі сучасної школи, крімуроку, використовують позаурочні форми навчання: семі­нари, практикуми, факультативи, екскурсії, індивідуальні або групові додаткові заняття, предметні гуртки, домашню навчальну роботу.

Семінарські заняття

Семінари сприяють формуванню вміння самостійно за­своювати знання, аналізувати, синтезувати, абстрагувати, конкретизувати, узагальнювати, розвивають увагу, мислен­ня, інтерес до навчального предмета.

Семінарські заняття — обговорення класним колективом підготов­лених учнями доповідей, рефератів, повідомлень, головних питань з основного розділу (чи кількох розділів).

Проводять їх здебільшого у старших класах. У них бе­руть участь всі учні класу. Семінари складаються з двох взаємопов’язаних ланок — самостійного вивчення учнями ма­теріалу та обговорення результатів їх самостійної пізнава­льної діяльності.

Учитель заздалегідь визначає тему, мету і завдання се­мінару, формулює основні та додаткові питання, розподіляє завдання між учнями з урахуванням їх індивідуальних мо­жливостей, добирає літературу, проводить групові й інди­відуальні консультації, перевіряє конспекти. Результати са­мостійної роботи учні подають у вигляді плану чи тез висту­пу, конспекту основних дж ерел, доповіді чи реферату. Обговорення відбувається у формі розгорнутої бесіди (пере­важно евристичної), повідомлення, коментованого читан­ня першоджерел чи доповідей.

Заняття розпочинається вступним словом учителя, в якому він нагадує завдання семінару, порядок його прове­дення, рекомендує, на що необхідно звертати увагу, що слід записати в робочий зошит.

Семінарські заняття поділяють на просемінарські (під­готовчі), власне семінарські заняття (9—11 клас), міжпредметні семінари-конференції.

Просемінарське заняття. Такі заняття е перехідною фор­мою організації пізнавальної діяльності учнів: від уроку, че­рез практичні й лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до власне семіна­рів. З а навчальною метою їх поділяю ть на семінари-повторення та систематизації знань, умінь і навичок; семі­нари вивчення нового матеріалу; комбіновані (змішані) се­мінари. Кожна з цих груп поділяється на семінари-бесіди, семінари-обговорення, комбіновані семінари. Перша група просемінарських занять за структурою, способом проведен­ня мало чим відрізняється від звичайних уроків, наступні більш наближені до семінарів.

Власне семінарські заняття. Проводять їх в 9—11 кла­сах. За дидактичною метою виділяють: семінари вивчення нового матеріалу, семінари узагальненого повторення, ком­біновані; за способом проведення: розгорнуті бесіди, комен­товане читання, доповіді та повідомлення, вирішення за­вдань, комбіновані семінари.

Семінар-розгорнут а бесіда. Його методична особли­вість полягає в тому, що його тему поділяють на невели­кі за обсягом, органічно пов’язані між собою питання, ви­рішення одного з яки х веде до виріш ення наступного. Бесіда починається з постановки питання. Після закінчення виступу доповідача учаснику ставлять додаткові питання, за необхідності учитель надає можливість бажа­ючим доповнити відповідь товариша. Завдяки цьому бе­сіда з одним учнем поступово переходить у бесіду з усім класом.

Семінар-доповідь. Покликаний він розкрити певну про­блему у вигляді тез та аргументів. Перед його проведенням учитель визначає опонентів, рекомендує учням літературу за темою, допомагає скласти план і тези виступу. Доповідач
послідовно викладає свої думки, аргументує їх фактами, ілюструє прикладами. Схожі за змістом на семінар-доповідь семінарські заняття, на яких обговорюються реферати і тво­рчі письмові роботи учнів. Учитель організовує взаєморе-цензування письмових робіт, знайомиться з роботами і ре­цензіями на них, відбирає найбільш вдалі роботи для обго­ворення на занятті.

Комент оване читання. Головне завдання його полягає в тому, щоб навчити учнів глибоко розуміти, аналізувати і правильно тлумачити текст. Учитель на конкретних при­кладах демонструє учням, як правильно коментувати, уни­каючи помилок.

Семінар-вирішення завдань. Організовують його після засвоєння учнями матеріалу з певної теми чи розділу. Учи­тель заздалегідь дає учням декілька завдань (з неповними чи зайвими даними) для самостійного вирішення, список не­обхідної літератури. На семінарі учні аналізують правильні та неправильні, вдалі й невдалі рішення.

Семінар-диспут. Він є проміжним видом між семінаром-розгорнутою бесідою та семінаром-доповіддю. Нова інформація засвоюється в процесі обговорення протиле­жних поглядів. На консультації учитель дає питання, в яких повинні бути явні чи приховані протиріччя. Це спо­нукає учнів думати, сперечатися, обстоювати власну точ­ку зору. Учитель спрямовує думки учнів за допомогою пи­тань, доброзичливих реплік, конкретних зауважень, логі­чних міркувань, переконує у правильності чи помилковості їх суджень.

Міжпредметний семінар. Це найскладніший тип шкіль­ного семінару, головне завдання якого — забезпечити усві­домлення учнями міжпредметних зв’язків, систематизува­ти знання, вміння, навички, підбити підсумки роботи. Відрізняється від звичайних семінарських занять масштаб­ністю проблем, запропонованих для обговорення, узагаль­ненням та систематизацією навчального матеріалу з різних предметів. Міжпредметний семінар проводить учитель предмета, питання якого є стрижневими у проблематиці за­няття.

Семінар у «малих групах». Його використовують з ме­тою вдосконалення вміння приймати життєво важливі рі­шення, виконувати практичні завдання, вміння працюва­ти в колективі, виконувати спільні завдання, зіставляти свій особистий підхід із колективно організованим пошуком рі­шення; вміння перетворювати колективний досвід групи в надбання кожного учня, здійснювати ділову взаємодопо­могу, обмін досвідом тощо.

Семінар — «мозкова ат ака» (брейн-штурм). Особли­вість його полягає в спонуканні учнів до пошуку вирішення конкретної проблеми через ініціативне висування ідей, до­брозичливе сприйняття їх всіма учнями, відбір (генера­лізацію ідей, найбільш влучних для формулювання виснов­ків, та прийняття остаточного рішення) та ін.

Реферативний семінар. Участь у ньому дає змогу учням навчитися логічно подавати свої міркування, узагальнення щодо вирішення проблемних питань, а учням-рецензентам — оволодіти методами рецензування та об’єктивної оці­нки рефератів. Вчитель може оцінювати обізнаність учнів із рекомендованою літературою, рівень їх теоретичної під­готовки.

Взаємодія учнів під час занять може здійснюватися у па­рах (діадах), групах, під час вільного руху по класу і кон­тактах один з одним учнів, що ведуть бесіду з членами мікрогрупи, яка виконує індивідуальне завдання, у процесі вза-ємообміну між окремими мікрогрупами чи групами в процесі виконання загального завдання всім класом. Вибір оптимальної кількості партнерів спілкування залежить від рівня їх підготовленості, специфіки завдань та матеріалу, що вивчається.

Проведення семінарів передбачає активність усіх учнів, які не просто сприймають повідомлення, а й реагують на ньо­го, прагнуть висловити власне ставлення. У класі має бути створена атмосфера колективної діяльності, емоційного співпереживання, встановлені оптимальні відносини «вчи­тель—учень»: ділові, партнерські, гармонійні та результа­тивні. Однак повна рівноправність позицій вчителя й учнів небажана, оскільки це неминуче призведе до негативних наслідків: панібратського, фамільярного ставлення учнів до педагога, формування завищених, неадекватних самооцінок і рівнів домагань, відсутності поваги до авторитету і життє­вого досвіду дорослих.

Практикуми

Під час практикуму узагальнюють і систематизують тео­ретичні знання, дбаючи про їх практичне застосування, ово­лодіння елементами дослідницької діяльності.

Практикум — форма навчального процесу, за якою учні самостій­но виконують практичніта лабораторні роботи, застосовуючи знан­ня, навички й уміння.

Проводять їх із предметів фізико-математичного і при­родничо-біологічного циклів після вивчення великих роз­ділів курсу.

Проведенню практикуму передують уроки-повторення, узагальнення та систематизації матеріалу. На практикум відводять 10—15 год. навчального часу протягом 2—З тижнів (наприкінці півріччя або року). Для зручності їх прове­дення учнів поділяють на групи. На початку практикуму ви­кладач проводить інструктивне заняття, потім повідомляє тему, мету і завдання, актуалізує опорні знання, навички і вміння учнів. Добір необхідного обладнання і матеріалів, складання плану роботи відбувається теж під керівництвом учителя. Учні самостійно виконують завдеіння, роблячи пе­вні розрахунки й обчислення, креслення, проводячи спосте­реження, розв’язуючи геометричні задачі тощо. Практикум завершується обговоренням і теоретичним обґрунтуванням одержаних результатів.

Факультативні заняття

Факультативні заняття впроваджено в шкільну практи­ку як форму диференційованого навчання.

Факультатив (лат. facultatis — необов’язковий) — навчальний курс, не обов’язковий для відвідування.

Для факультативів розроблено варіанти програм, навча­льні посібники.

За освітніми завданнями виділяють такі види факуль­тативів: з поглибленого вивчення навчальних предметів (позапрограмове поглиблення знань з метою вступу до ви­щого навчального закладу); з вивчення додаткових дисци­плін; з вивчення додаткової дисципліни з одержанням спе­ціальності; міжпредметні факультативи. Кожен з видів фа­культативу може поділятися залежно від дидактичної мети на теоретичні, практичні, комбіновані.

Теоретичні факультативи організовують для поглибле­ного вивчення окремих тем, розділів, висвітлення складних
теоретичних проблем, узагальнення й систематизації знань. (Структуратеоретичних факультативів передбачає обґрунту­ вання актуальності теми, теоретичного й практичного зна­чення питань, що розглядаються, створення проблемних ситуацій . Розкриття проблеми здійснюють у формі викладу ма­теріалу вчителем, виступів учнів з рефератами, доповідями. Теоретичні факультативні заняття проводять у формі лекцій, семінарських занять, науково-теоретичних конференцій.

Практичні факульт ат ивні занят т я проводять для формування пошукових навичок і вмінь у процесі розв’язу­вання технічних задач. Структура практичних факультати­вів передбачає постановку завдань, обґрунтування їх актуа­льності, практичного значення; розв’язування задач та кон­кретизацію результатів роботи; обговорення результатів, підбиття підсумків заняття.

Комбіновані факультативні заняття проводять у фор­мі науково-практичних конференцій, комбінованих, лекційно-практичних, семінарсько-практичних, практичних уроків. їх структура залежить від дидактичних завдань і допускає різно­манітне поєднання компонентів. На початку заняття учні са­мостійно розкривають опрацьовані теоретичні питання, потім індивідуально виконують дослідження. Під час обговорення ре­зультатів роботи учні підбивають підсумки заняття загалом.

Факультативи доручають, як правило, найдосвідченішим педагогам. Моясливе запрошення для ведення факультативів фахівців з вищих навчальних закладів, наукових інститутів.

Навчальна екскурсія

Екскурсія є складною формою навчально-виховної робо­ти. Вона відкриває можливості для комплексного викорис­тання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, сприяє ознайомленню учнів з досягненнями науки, є ефек­тивним засобом виховання учнів, зокрема їх емоційної сфе­ри. Як правило, екскурсії тривають 45—90 хв.

Навчальна екскурсія (лат. excursio — прогулянка) — форма орга­нізації педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями по­за межами школи і під керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє їх сприймання.

Екскурсії поділяють: за змістом (виробничі, біологічні, історичні, географічні, краєзнавчі, мистецькі); за часом (короткотермінові, тривалі); за черговістю під час навча­льного процесу: попередні, або вступні (на початку ви­вчення теми, розділу програми), супровідні, або проміж­ні (в процесі вивчення навчального матеріалу), заключ­ні, або завершальні (наприкінці вивчення теми, розділу); за відношенням до навчальних програм (програмні та по­запрограмні).

Об’єктами навчальних екскурсії! є промислові під­приємства, лабораторії НДІ, вищ і навчальні заклади, установи культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця і пам ’ятки тощо. Планують їх заздале­гідь у межах урочного часу (екскурсії з виховною метою належать до позакласних заходів, їх проводять в позаурочний час).

Для ефективного проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимально­го змісту, об’єкта екскурсії з урахуванням рівня підготов­ки учнів.

Проведення екскурсії поділяють на кілька етапів:

1. Теоретична та практична підготовка передбачає опа­нування учнями мінімуму необхідних знань. Учитель зазда­легідь знайомиться з об’єктом, домовляється з екскурсово­дом про дидактичний зміст екскурсії.

2. Інструктаж, завдання якого полягає в ознайомленні учнів з метою і змістом екскурсії. Учитель характеризує об’єкт, зацікавлює ним, повідомляє про план екскурсії, за потреби — накреслює маршрут-схему.

3. Проведення екскурсії, що передбачає послідовний роз­гляд об’єктів, визначення головного для отримання необ­хідної інформації про об’єкт. Учні запитують, спостеріга­ють, запам’ятовують, роблять нотатки. Завершується екс­курсія відповідями на запитання щодо її змісту.

4. Опрацювання матеріалів екскурсії передбачає уточ­нення, систематизацію, узагальнення одержаних під час екскурсії вражень, спостережень. Обов’язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії — усне опитування, вико­ристання даних під час наступних уроків. За потреби нас­лідки екскурсії оформлюють у вигляді стенда, плаката чи альбому.

Календарні плани екскурсій складають на півріччя, їх затверджує керівництво школи. Теми екскурсій визначені в програмах навчальних дисциплін.

Екскурсії збагачують і урізноманітнюють навчально-виховний процес.

Додаткові групові, індивідуальні заняття.
Предметні гуртки

У післяурочний час або в групі подовженого дня прово­дять додаткові групові та індивідуальні заняття. їх призна­чення — компенсувати відставання окремих учнів. Додат­кові заняття з відмінниками проводять під час їх підготов­ки до предметних олімпіад, вступу до вузів. Спеціальним видом таких занять є уроки вдома з прикутими до ліжка хво­рими дітьми. Вчитель сам обирає методику проведення та­ких занять, їх періодичність і тривалість, готує до них ма­теріали. Сдиною методичною вимогою до додаткових занять є їх ефективність, тобто завершення лише після того, як ос­таточно ліквідоване відставання, атіучні, що додатково за­ймались, увійшли в нормальний робочий ритм.

Важливе місце серед позаурочних форм навчання посі­дають предметні гуртки.

Предметні гуртки — науково-освітні іуртки, організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів навчаль­ного плану школи й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо.

Створюють їх у школі відповідно до навчальних пред­метів (математичні, фізичні, хімічні, літературні та ін.), керують ними учителі на громадських засадах. Предметні гуртки беруть участь у проведенні масових виховних захо­дів у школі: готують і проводять тематичні вечори, конкур­си, олімпіади, тижні та місячники знань, випускають стін­ну, радіогазету, альманахи.

До різних видів практичної діяльності прилучають ді­тей технічні гуртки. У них є можливість проводити певну профорієнтаційну роботу з учнями і виховувати в них лю­бов до праці. Фізичному розвитку дітей сприяють організо­вані в школах різноманітні спортивні секції (волейбольна, футбольна, легкої атлетики, гімнастична тощо). їх мета — досягнення високих результатів і перемогу спортивних зма­ганнях водночас із зміцненням здоров’я та загальним фізи­чним розвитком дітей. Учнів поділяють на вікові групи, перед кожною з яких ставлять свої навчально-виховні за­вдання.

Під час занять у гуртках педагог не повинен забувати про громадянське, моральне, трудове, естетичне і фізичне вихо­вання учнів. Слід також дбати про організованість і дисцип­ліну, активність і самостійність учнів. Всі гуртки працюють двічі на місяць. Очолюють їх ентузіасти-педагоги, батьки.

Домашня навчальна робота учнів

Необхідність домашньої роботи зумовлена тим, що знан­ня, навички й уміння засвоюються не відразу, а через періодичне повторення. Крім того, лише в домашній роботі учень може якнайкраще виявити, випробувати свої можливості, на­бути уміння самостійно вчитися, переборювати труднощі.

Домашня робота — самостійне виконання учнями навчальних за­вдань після уроків.

Її виконують не тільки вдома, а й у школі, зокрема в гру­пах подовженого дня, іноді називають самопідготовкою.

Домашні завдання — це не лише виучування пояснено­го на уроці, виконання вправ, розв’язання задач тощо. Во­ни передбачають і самостійне вивчення нового матеріалу, особливо в середніх і старших класах. Для того, щоб дома­шня навчальна робота була ефективною, учні повинні бути уважними і спостережливими, вміти запам’ятовувати, ко­ристуватися мисленнєвими операціями, цінувати і розпо­діляти час, фіксувати прочитане, побачене, почуте (тези, конспект, реферат, анотацію, рецензію та ін.), писати тво­ри, виготовляти наочні посібники та ін.

Домашня навчальна робота учнів вимагає передусім чіт­кого і правильного нормування. Перевантаження шкодить фізичному і розумовому розвитку школярів, негативно впли­ває наїх навчання і виховання. Визначаючи обсяг домашньої роботи, виходять із загальних положень щодо терміну її ви­конання: 1 клас — до 1 год.; 2—З класи — до 1,5 год.; 4—5
класи — до 2 год.; б —7 класи —до 2,5 год.; 8 клас — до З год.; 9—12 класи — до 4 год. Цей обсяг не повинен переви­щувати третини від того, що зроблено на уроці у 1—7 кла­сах і половини — у 8—12 класах. Напередодні вихідних і святкових днів домашніх завдань учням не задають.

На практиці використовують різні види домашньої на­вчальної роботи: робота з текстом підручника (читання, від­творення матеріалу, ознайомлення з новим текстом, випи­сування незрозумілих виразів, зворотів); виконання пись­мових і графічних робіт (написання переказів, творів, виготовлення креслення, малюнків, заповнення контурних карт та ін.); виконання усних вправ (підбір прикладів на пра­вила, вивчення хронологічних таблиць та ін.); самостійна практична робота, я к а вимагає певних спостережень (за ро­слинами, тваринами, вивчення рельєфу місцевості, явищ природи, творів мистецтва); виконання різноманітних вправ і розв’язання задач; читання статей, науково-популярних журналів; проведення дослідів; заучування напам’ять пра­вил, цитат, віршів.

Домашні завдання мають бути чітко сплановані, своє­часно повідомлені на уроці (завдання дається при зосере­дженні уваги всіх учнів). Вчитель повинен визначити зміст домашнього завдання (воно має бути зрозумілим усім уч­ням), провести інструктаж щодо його виконання (що і як робити вдома), систематично перевіряти, оцінювати їх ви­конання. Він має забезпечувати диференційований підхід до визначення змісту й обсягу домашніх завдань з урахуван­ням індивідуальних особливостей учнів, їх запитів та інте­ресів; використовувати творчі завдання, які приваблювали б учнів новизною і цікавістю, стимулювали до пошукової діяльності.

Домашня робота може бути індивідуальною (окремим учням або всьому класу надають різні, але подібні за склад­ністю завдання), індивідуалізованою (учням надають за­вдання з урахуванням індивідуальних відмінностей у їхніх здібностях до навчання), груповою (учні розподілені по гру­пах і кожній групі надають різні (не однакові за складніс­тю) варіанти завдань) характер. Групова робота підсилює фактор мотивації, взаємної інтелектуальної активності, під­вищує ефективність пізнавальної діяльності учнів (завдя­ки взаємному контролю), збагачує індивідуальний досвід.

Обов’язок учителів і батьків — створити дитині належ­ні умови для виконання домашніх завдань. Вона повинна мати вдома своє робоче місце, необхідні посібники, стара­тися виконувати завдання в той день, коли отримала.