2.2. Основні закономірності і принципи виховання

Навчально-виховний процес має на меті формування особистості, наділеної індивідуальними якостями, рисами характеру, особливостями поведінки, що обов’язково повин­но враховуватися у процесі його здійснення. Водночас він є системною практикою, підпорядкованою загальним законо­мірностям і принципам.

Закономірності виховання

Педагогіка як наука спирається на систему закономір­ностей, що відображають стійкі зв’язки між різноманітни­ми складовими педагогічного процесу.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об’єктивно існу­ючі зв’язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному роз­витку особистості.

У процесі виховання особливо важливими є такі законо­мірності:

1. Органічний зв’язок виховання із суспільними потре­бами та умовами. Розвиток суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв’язку із розбудовою незалежної Української держави ви­никла потреба формування у підростаючого покоління укра­їнської національної свідомості, любові до свого народу, йо­го традицій, історії, культури.

2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різ­номанітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Се­ред виховних чинників найвагомішим є людський (роль ба­тьків, педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дити­ни, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.

4. Результати виховання залежать від виховного впли­ву на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні ви­ховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5. Діяльність і спілкування як визначальні чинники. Ді­яльність є головним фактором єдності свідомості і поведін­ки, адже зайнятість учня певним видом діяльності (навча­льною, трудовою, ігровою, спортивноютаін.) забезпечує все­бічний розвиток його особистості.

У вихованні закономірності виявляються в усьому різ­номанітті взаємозв’язків і взаємоперетворень. На них необ­хідно зважати у будь-якій виховній ситуації.

Принципи виховання

Усі аспекти виховного процесу охоплені узагальненою системою вимог, які регламентують підходи, принципи ді­яльності в різноманітних педагогічних ситуаціях. Таку сис­тему вимог втілюють у собі принципи виховання.

Принципи виховання — керівні положення, які відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Процес виховання ґрунтується на системі таких принципів:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої ді­яльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог від­повідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе побачити не­ доліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, ініціативою і са­модіяльністю учнів.

Різноманітна діяльність учнів є основою виховання. Ді­яльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — роз­виває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи роз­виток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відповідаль­ність за результати справи. Цього можна досягти за безпо­середньої участі учнівських колективів у плануванні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залучення дітей до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розумною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуман­не ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учите­лем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «якомога більше вимоги до людини і якомога більше повгіги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та уч­нями, між колективом педагогів і колективом учнів, між уч­нями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або припиняти, гальмувати певні вчи­нки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога повинні бути позитивними, стимулювати ці­лком певні вчинки; непрямі— можуть бути позитивними (про­хання, довіра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особливо ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громад­ську думку учнівського колективу і підтримуються нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолан­ня негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і правил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спіль­ного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, по­грози, силові методи, а також поблажливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передбачає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здоро­вих намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає фор­муванню позитивних рис особистості. Не можна лише дорі­кати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негативне. Цеможе створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйозні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує ство­рення здорових відносин між учителями та учнями, проду­маного змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливостей уч­нів. Одне із завдань педагога полягає в тому, щоб бачити не­повторність, творчу індивідуальність кожноїдитини, виявля­ти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуальний та­лант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний роз­виток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, па­м’ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спираючись на пози­тивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефектив­ність виховного процесу залежить від послідовності, безпе­рервності педагогічних впливів на учнів. Йдеться про сис­тему педагогічних впливів, яка забезпечує формування в ко­жного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок правильно орієн­тованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значущих якостей в учнів мо­лодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важ­лива послідовність, узгодженість, систематичність, плано­мірність педагогічних впливів, підпорядкованих меті, прин­ципам, завданням, змісту, формам і методам виховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набу­тий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім’ї та громадсь­кості у вихованні. За результати виховання підростаючого по­коління відповідає не тільки школа, а й все суспільство. Ди­тина виховується не тільки в сім’ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо контро­льованих. Оскільки «усім складним світом навколишньої дій­сності дитина входить у численні стосунки, кожен з яких не­минуче розвивається, переплітається з іншими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої ди­тини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й пе­вні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив
на них, підвищують ефективність виховного процесу.

8. Єдність свідомості іі поведінки. Поведінка людини ре­алізується як прояв її свідомості в дії. Я к суспільний про­дукт свідомість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб’єктивного смислу, став переконан­ням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Вихо­вання єдності свідомості й поведінки — складний і супереч­ливий процес. Він не є автономним, відірваним від обста­вин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною по­ведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку мо­жна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність виховання. Воно передбачає єдність зага­льнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання передбачає вивчення рідної мови, формування на­ціональної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщи­ни, традицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність виховання. Враховує воно ба­гатогранну і цілісну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, вікові, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехтування або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати ви­ховні можливості, натомість породжує нерозвиненість за­датків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пі­знання, загальмованість психічних процесів тощо. «При­рода хоче, — писав французький філософ-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося поруши­ти цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, як і не ма­тимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсуватись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».

11. Культуровідповідність виховання. Цей принцип пе­редбачає органічний зв’язок із культурним надбанням всьо­го людства, історією свого народу, його мовою, культурни­ми традиціями, народним мистецтвом. Забезпечує розумін­ня духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманність виховання. Гуманність означає створен­ня умов для формування кращих якостей і здібностей дити­ни, джерел її життєвих сил. Виховання як основна складо­ва у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до осо­бистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, лю­дяної, доброзичливої, милосердної.

13. Демократичність виховання. Принцип мислиться як усунення авторитарного стилю виховання, сприйняття особи­стості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свободу, розвиток здібностей і реалізацію індивідуа­льності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, врахування думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація виховання. Етнізація передбачає напов­нення виховання національним змістом, спрямованим на формування самосвідомості громадянина. Створення мож­ливості всім дітям навчатися у рідній школі, виховувати на­ціональну свідомість та гідність, відчуття етнічної причет­ності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету сво­го народу, збереження специфічних особливостей нації, виховання дітей як типових носіїв національної культури, продовжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов’язаними між собою, принципи ви­ховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спрямову­ють його наформування людини як цілісної особистості. Ре­алізація принципів виховання дає позитивні результати ли­ше тоді, коли їх застосовують у гармонічній взаємодії.