2.3. Основні напрями виховання

Процес цілеспрямованого формування особистості пе­редбачає системну підготовку її до активної участі у вироб­ничому, громадянському, культурному, духовному житті, реалізації своїх фізичних, інтелектуальних, духовних, тво­рчих, естетичних та інших можливостей, до високомораль­ної поведінки в суспільстві.

Громадянське виховання

Виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй покликане громадянське виховання.

Громадянське виховання — формування громадянськості ян інте­грованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною та захищеною.

Основні риси громадянина формуються в молодому ві­ці, під впливом загальнонародних, національних цінностей, у взаємодії особистості із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім’я, школа, різноманітні колективи.

Громадянське виховання орієнтоване на формування сві­домого громадянина, патріота, професіонала, людини зі шляхетними особистісними якостями і рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спрямованими на саморозвиток.

В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.

Одним із критеріїв і результатів громадянського вихо­вання є громадянськість особистості, яку становлять мора­льна, політична та правова культура, почуття власної гід­ності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за суспі­льні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини зі світовим співтовариством.

Громадянськість — духовно-моральна цінність, світоглядна і пси­хологічна характеристика особистості, що визначає її обов’язок і відповідальність перед співвітчизниками. Батьківщиною.

Громадянське виховання потребує додержання таких принципів:

1. Гуманність та демократичність виховного процесу. Во­ни означають рівноправність, але різнозобов’язаність учасників виховної взаємодії, їх взаємоповагу, діалогічність, відкри­тість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доб­роти, справедливості, доброзичливості, милосердя тощо.

2. Орієнтація виховного процесу на самоактивність й са­морегуляцію учня. Дотримання їх сприяє розвитку суб’єк­тивних характеристик, формуванню здатності до критично­сті й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, ви­роблення громадянської позиції, почуття відповідальності.

3. Системність виховного процесу. Цей принцип перед­бачає гармонійне вживання нових якостей у структурі осо­бистості.

4. Комплексність і міждисциплінарна інтегрованість. Вони передбачають поєднання навчального і виховного про­цесів, зусиль різних інституцій — сім’ї, дошкільних закла­дів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіжних са­модіяльних об’єднань.

5. Наступність і безперервність громадянського вихован­ня. Він полягає в етапності виховання, на кожному з яких ускладнюються й урізноманітнюються зміст і напрями роз­витку утворень, я к і становлять цілісну систему громадян­ських чеснот особистості. Цей принцип діє протягом свідо­мого життя людини.

6. Культуровідповідність громадянського виховання. Принцип означає єдність громадянського виховання з істо­рією та культурою народу, його мовою, народними традиці­ями та звичаями, які забезпечують духовну спільність, на­ступність і спадкоємність поколінь.

7. Інтеркультурність виховного процесу, ґрунтується він на інтегрованості української та загальнолюдської культури. Полягає у забезпеченні передумов для формуван­ня особистості на національному ґрунті, її відкритості для інших культур, ідей та цінностей. Лише така особистість здатна зберігати національну ідентичність, бо усвідомлює національну культуру як невід’ємну складову культури світової.

Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті — навчанню, спрямованому на фор­мування знань про права та обов’язки людини. Вона пов’язана з формуванням соціально-політичної компетентності, передбачає політичну, правову й економічну освіченість.

Виховання громадянинамає бути спрямованим на розви­ток патріотизму, національної самосвідомості, культури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, правосвідо­мості, політичної культури, дбайливого ставлення до при­роди, моральності, культури поведінки особистості.

Патріотизм. Ц я риса постає як глибоке громадянське по­чуття, змістом якого є любов до свого народу. Батьківщи­ни, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, вболівання за його майбутнє.

Важливою ознакою патріотизму є турбота про благо на­роду. В У країні на сучасному етапі він передбачає сприяння становленню й утвердженню Української держави як пра­вової, демократичної країни.

Національна самосвідомість. Вона передбачає усвідом­лення себе часткою національної (етнічної) спільноти, носі­єм національних (етнічних) цінностей.

Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнен­ня), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її майбут­нє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, зви­чаї, обряди, символіку.

Культура міжетнічних відносин. Її основою є реалізація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духовного життя на принципах свободи, рівноправності, взаємодопомоги, ми­ру, толерантності.

Базується на економічних, політичних, правових, духо­вних засадах, деформація яких призводить до міжетнічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобут­ності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готовності до ком­промісу з етнічними, релігійними групами заради соціаль­ного миру в державі.

Планетарна свідомість. Цей рівень свідомості передбачає усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почут­тя поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей. Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різноманіт­ності, системи держав, які повинні мирно співіснувати, спів­працювати в умовах свободи, на засадах моральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, визнанні пріоритетом прав людини, націй і народів.

Правосвідомість. Вона ґрунтується на усвідомленні прав, свобод, обов’язків, ставленні до закону, інститутів дер­жавної влади. Її основою є розуміння, що головне завдання цивілізованої держави — захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному мож­ливість працювати і творити за своєю власною ініціативою. Права людини абсолютні, інтереси держави й суспільства — відносні. Правова держава дотримується верховенства за­
кону, якому підкоряються всі державні органи, громадські організації, окремі особи. Щоб захистити свої права, грома­
дянин зобов’язаний їх знати, не порушувати чинних зако­нів, виконувати свої обов’язки.

Розвиток політичної культури. Виявляється він в нале­жній політичній компетентності, знанні типів держав, по­літичних організацій, принципів і процедур суспільної вза­ємодії, виборчої системи, у лояльному, критично вимогли­вому ставленні до держави, її інститутів, здатності братиучасть у прийнятті рішень, покликаних впливати на владу.

Дбайливе ставлення до природи. Свідченням цього є осо­биста причетність і відповідальність за збереження, при­множення природних багатств, вироблення вміння співіс­нувати з природою, нетерпимість до її губителів, усвідом­лення необхідності вирішення екологічних проблем, участь у природоохоронній діяльності.

Моральність особистості. Передбачає такі гуманістичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, спра­ведливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визначають культуру особис­тості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше усвідомлювати моральні іс­тини. Моральна свідомість дає змогу усвідомити межу мо­ральної поведінки, за якою починаються аморальні й про­типравні вчинки. Високоморальна свідомість стимулює со­ціально ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Формування культури поведінки особистості. Культу­ра поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріп­лені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєння поло­жень, що спрямовують, регулюють і контролюють вчинки та дії людини.

Розвиток мотивації до праці. Людина, в якої сформо­вана мотивація до праці, усвідомлює життєву потребу в трудовій активності, виявленні ініціативи, підприємниц­тва, розумінні економічних законів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готова до соціальної творчості, са­мореалізації в ринкових відносинах.

Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різнома­нітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, незважаю чи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв’язку та взаємовпливу загальнолюд­ського, національного компонентів культури в широкому значенні.

Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його організації. Провідна роль належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству,
суспільствознавству, літературі, активним методам навчан­ня, спрямованим на самостійний пошук, формування кри­тичного мислення, ініціативи й творчості.

Застосування форм і методів громадянського виховання по­кликане формувати в особистості когнітивні (лат. cognitio —
знання, пізнання), поведінкові норми, вміння міркувати, ана­лізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, набу­вати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтереси, по­важати інтереси і права інших, самореалізовуватися тощо.

Розумове виховання

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають осо­бистими переконаннями, духовним багатством людини.

Розумове виховання — діяльність вихователя, спрямована на роз­виток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

у процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумо­вий розвиток.

Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пі­знавальних здібностей мислення учнів.

Під час розумового виховання відбувається накопичення певного фонду знань: термінології, символів, імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв’язків і залежностей, відобра­жених у правилах, законах, закономірностях, формулах.

Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних його видів. Воно також перед­бачає оволодіння основними розумовими операціями (ана­ліз, синтез, порівняння, систематизація). Важливим за­вданням розумового виховання є формування в учнів куль­тури розумової праці, до якої належать навчальні вміння. їх поділяють на загальні, які використовуються під час ви­вчення будь-яких навчальних предметів (вміння читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працюва­ти з книгою, контролювати себе), і спеціальні — необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, за­писувати числа, формули, нотні знаки, користуватися сло­вниками, довідниками тощо).

Культура розумової праці означає вміння раціонально ви­користовувати режим розумової роботи, точно і акуратно ви­конувати всі операції, підтримувати порядок на робочому мі­сці і т. ін. Вона передбачає і вироблення в учнів особливих
якостеіі, необхідних для засвоєння знань у будь-якій галузі вміння зосереджено й уважно працювати, долати труднощі; розвиток пам’яті та використання різних її видів — логіч­ної, моторної, зорової; вести спостереження і нотатки; конт­ролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.

Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні ти­пи завдань:

— дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка екс­перименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екску­рсії та експедиції і т. ін.);
— порівняльні, що свідчать про подібність або відмін­ність понять, складних явищ;
— спрямовані на впорядкування мислительних дій, а також користування алгоритмами або самостійне їх складан­ня;
— аналіз і узагальнення ознак для включення явищ а в певний клас чи вид.

Особливе значення для розумового виховання має фор­мування наукового світогляду учнів.

Науковий світогляд — цілісна система понять, поглядів, переко­нань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсностій са­мої себе.

Його основу становлять погляди і переконання, Сформо­вані на основі знань про природу, суспільство, які є внутрі­шньою позицією особистості.

Світогляд формують такі підсистеми:
— загальні знання (основи формування поглядів і пере­конань);
— інтелектуальні уміння (розумові операції, здатність робити висновки та ін.);
— сукупність почугтів, в яких виражається позиція осо­бистості;
— спроможність вирішувати світоглядні проблеми на основі вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, са­мовладання, принциповість).

Науковому світогляду притаманні: правильне бачення минулого і сучасного (наукової картини світу), здатність пе­редбачати розвиток подій і явищ суспільствата природи, гуманістичний характер. Формування його відбувається у про­цесі вивчення навчальних дисциплін завдяки теоретичній спрямованості навчально-виховного процесу, міжпредмет-ним зв’язкам. Важливим при цьому є забезпечення діалек­тичного мислення учнів, збагачення світоглядних знань, формування поглядів і переконань, залучення до різнома­нітних видів діяльності.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, які визначають ставлення людини до навколишнього світу і до себе, кожен шкільний навчаль­ний предмет є складовим елементом єдиного цілого. Вчи­тель математики, фізики, хімії, біології, історії, літератури зможе успішно формувати світогляд учнів, якщо він не тіль­ки добре знатиме свій предмет, а й суміжні навчальні дис­ципліни, здійснюючи в процесі навчання міжпредметні зв’язки. Це сприятиме розкриттю наукової картини світу, його єдності, чого не може зробити жоден навчальний предмет сам по собі.

Перетворення знань на світоглядні погляди і переконан­ня тісно пов’язане з формуванням в учнів системного став­лення до дійсності та до себе. Тому виховна робота повинна передбачати створення умов, в яких учень мав би змогу ви­явити своє ставлення до подій, явищ, що сприятиме фор­муванню єдності слова і діла, світогляду і поведінки, актив­ної життєвої позиції.

Моральне виховання

Моральне виховання розпочинається в сім’ї, продовжу­ючись у процесі соціалізації особистості.

Моральне виховання — виховна діяльність с ім і, школи з форму­вання в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Його основу становлять загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регуляторами взаємовідно­ син у суспільстві. Серед таких норм — гуманізм і демокра­тизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високо-
розвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності ін­шої людини. Моральне виховання передбачає формування в
дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правдивості, спра­ведливості, чесності, скромності, милосердя, готовності за­хищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благород­ства, інших чеснот.

Моральне виховання пов’язане з пізнанням сутності мо­ралі, морального ідеалу, опануванням моральних норм, мо­ральних переконань, вихованням благародних моральних якостей, здатності переживати моральні почуття тощо.

Мораль (лат. moralis, від morls — звичай, воля, закон) — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оцінну, виховну функції, а її складовими є моральна свідомість (вираження ідеаль­ного належного, на яке слід орієнтуватися), моральна дія­льність (поведінка, стосунки, діяльність, зорієнтовані на найвищі вселюдські цінності), моральні відносини (смис­лові аспекти всіх суспільних відносин, орієнтовані на най­вищі вселюдські цінності). Норми і принципи моралі, мо­ральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.

Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі мо­ральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути. Це той взі­рець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес.

Моральна норма — вимога, яка визначає обов’язки лю­дини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орі­єнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її. Возведена в систему сукупність моральних норм утворює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб’єктивним уявленням людини про до­бро та зло, то практична її діяльність щодо творення,добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совісті»), по­стає як моральність — втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, по­чуттів та принципів.

Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уяв­лення людини (норми, принципи, ідеали), відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інакше. Моральні по­чуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є ос­новою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її суб’єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якості — типові озна­ки поведінки особистості.

Основу морального виховання становить ет ика (від грец. ethika — звичка, звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені моральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Сукупність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чини­ти людина (нормативна етика), а також теоретичні питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення осо­бистості є врахування її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду, бачення світу і себе у світі, національного характеру, вдачі, які виробляються під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чинни­ків.

Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури лю дини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою фор­мування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва пе­редумова для опанування вмінь і звичок моральної пове­дінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому ди­тинстві на основі так званого соціального успадкування. Ви­рішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспря­мований вплив на особистість дитини. Особливо важливо за-діяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій, серед яких особливу роль відіграють:

— сім’я, цілеспрямований вплив її на формування мо­ральних цінностей дитини;
— педагогічна діяльність дошкільних виховних закладів;
— освітньо-виховна діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);
— діяльність професійних навчально-виховних закла­дів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних за­кладів);
— засоби масової інформації (радіо, телебачення, кіно, газети та ін.);
— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, кон­серваторій, клубів, будинків культури тощо);
— соціально-виробнича діяльність громадян на підпри­ємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не мо­жна абсолютизувати або недооцінювати жодного із засобів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням індивідуа­льних особливостей учнів забезпечить очікуваний резуль­тат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єдність й уз­годженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

Дотримання моральних норм співжиття потребуе само­організації, самодисциплінованості особистості. У її форму­ванні велике значення мають навчально-виховний процес у школі, шкільна дисципліна — дотримання учнями правил поведінки в школі та за El межами, чітке й організоване ви­конання ними своїх обов’язків, дотримання традицій тощо.

Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухиль­ному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов’язку.

Обов’язок — усвідомлення особистістю громадських і моральних вимог

Почуття обов’язку тісно взаємопов’язане з відповідаль­ністю.

Відповідальність — якість особистості, що характеризується праг­ненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.

У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов’язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і ви­хователів, спрямована на засвоєння учнями правил поведін­ки в школі, їх прав та обов’язків, формування в них потре­би постійно дотримуватися їх, створення оптимальних умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безкомпромісні ви­моги.

Вимогливість і суворість учителя мають бути доброзич­ливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помил­ки через брак життєвого досвіду або з інших причин. Педа­гог має вміти прощати помилки, допомагати дітям знахо­дити оптимальні рішення у складних життєвих ситуаціях.

Екологічне виховання

Екологічна криза, що виникла через непродумане гос­подарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологіч­ного виховання, як а є окремим напрямом педагогічної тео­рії та практики.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагрома­дженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножу­вати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути заціка­влена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Еко­логічне виховання неможливе без уміння осмислювати еко­логічні явища, робити висновки щодо стану природи, виро­бляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Водночас естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обо­в’язку і відповідальності за її збереження, спонукає до при­родоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування в особис­тості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цьо­го — екологічні знання, наслідок — екологічний світогляд. Екологічну свідомість я к моральну категорію потрібно ви­ховувати у дітей з раннього дитинства.

На основі екологічного мислення і свідомості формуєть­ся екологічна культ ура, яка передбачає глибокі знання про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологіч­ний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння виріш увати екологічні проблеми, безпосередню участь у природоохоронній діяльності.

Система екологічного виховання передбачає;
— цілеспрямований вибір навчального матеріалу еколо­гічного спрямування;
— гуманістичну спрямованість, врахування екологічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціо­нального використання природних ресурсів, забезпечення населення екологічно чистими продуктами харчування, за­хисту середовища від забруднення промисловими та побу­товими відходами);
— збереження фізичного і духовного здоров’я людини;
— об’єктивність у розкритті основних екологічних за­конів та понять, що дають підстави вважати екологію нау­кою, якарозвивається, намагаючись вирішувати проблеми довкілля;
— зв’язок між набутими екологічними знаннями і жит­тям, розкриття їх цінності не лише у виробництві, а й у по­всякденному житті людини.

Реалізація завдань і мети екологічної освіти в сучасній школі будується на засадах; комплексного розкриття про­блем охорони природи; взаємозв’язку теоретичних знань з практичною діяльністю учнів у цій сфері; включення екологічних аспектів у структуру предметних, спеціальних уза­гальнюючих тем та інтегрованих курсів, я к і розкривають взаємодію суспільства і природи; поєднання аудиторних за­нять з безпосереднім спілкуванням з природою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові табори тощо); ви­користання проблемних методів навчання (рольові ігри, еко­логічні клуби та ін.); поєднання класної, позакласної і по­зашкільної природоохоронної роботи.

Особлива роль щодо цього відводиться предметам при­родничого і географічного циклів, які відкривають перед дітьми світ рослин, тварин, усього довкілля. Ф ізика і хімія вводять учнів у світ політехнічних знань, наукових основ і принципів сучасного виробництва. Історія, правознавство переконують у недопустимості варварського ставлення до природи. Естетичний цикл предметів розкриває гармонію, неповторну красу природи, вплив її на виховання людини.

Статеве виховання

Формування духовності, високих моральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відповідальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів є основою статевого виховання.

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколінням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і по­треб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нормами моралі.

Цю роботу слід здійснювати з раннього дитинства на ос­нові максимального врахування психологічного розвитку
дитини. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уникати розмов на інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу щодо формування статевої культури потрібно проводити в підлітковому віці. На цьому віковому етапі дівчата статево дозрівають скоріше за хлопців, що породжує проблеми у їх взаєминах. А це може негативно позначитись на їх подальшому ставленні до про­тилежної статі. Акселерація прискорила психосоціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еротичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості; інтенсивність статевого потягу; ранній початок статевого життя сексуальна активність має характер експериментування, відрівняється ігноруванням небезпеки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та обмежених можливостей її реалі­зації; сексуальність ізольована від почуття любові.

Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійсню­ють соціокультурні чинники. Переорієнтація в останні ро­ки громадської думки щодо норм сексуальної поведінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв ’язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духов­ної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кількості абортів, що загрожує здо­ров’ю, а іноді життю людини.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дів­чаток; ознайомлення з особливостями їх конституції та анатомо-фізіологічного розвитку, питаннями продовження ро­ду; формування моральності та почуття дружби, поваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохання, мора­льних «гальм», які сприяли б попередженню статевої роз­пусти; виховання відповідальності за створення сім’ї, про­довження роду.

У процесі статевого виховання педагоги повинні ціле­спрямовано впливати на виховання в учнів поваги до себе, чоловічої та жіночої гідності, формування правильних вза­ємовідносин між статями. Суттєве значення має формуван­ня таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповіда­льність за свої дії у статевих стосунках, усвідомлення того, що вони без справжнього почуття позбавляють людину мо­жливості відчути високе і прекрасне, зіштовхують зі шля­ху нормального розвитку.

Маючи за мету підготовку учнівської молоді до майбут­нього сімейного життя, у неї виховують уміння обирати со­бі друга (супутника) ж иття, налагоджувати взаємні стосу­нки у подружньому житті, уникати конфліктів, вести до­машнє господарство, розподіляти між собою обов’язки і розпоряджатися бюджетом, виховувати дітей тощо.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і психо­логії сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочинати якомо­га раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих пи­тань. Із надто делікатних тем доцільно проводити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика венеричних захворю­вань, запобігання вагітності). Важливо налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.

Правове виховання

Потреба широкого правового виховання молоді зумов­лена зростанням творчої, організуючої, координуючої ролі права в соціальному, політичному й економічному розвит­ку суспільства.

Правове виховання — виховна діяльність сім’ї, школи, правоохо­ронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Правове виховання покликане забезпечити формування у молоді високої правової культури, яка передбачає глибокі пра­вові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов’язків, повагу до законів і правил людського спів­життя, готовність дотримуватися і сумлінно виконувати їх. Ви­сока правова культура громадян є однією з базових засад утвер­дження громадянського суспільства і правової держави, реалі­зації демократичних свобод. Ще римський політичний діяч Марк Іулій Цицерон(106—43рр. до н. е.) стверджував: «Треба бути рабом закону, щоб залишитися вільним».

Правове виховання покликане забезпечити:
— надання учням знань про закони держави, підвищен­ня їх юридичної обізнаності, інформування з актуальних пи­тань права;
— виховання поваги до держави і права;
— вироблення умінь і навичок правової поведінки;
— формування нетерпимого ставлення до правопору­шень і злочинності, спонукання до посильної участі в бороть­бі з негативними явищами в житті;
— подолання в правовій свідомості хибних уявлень, не­гативних навичок і звичок поведінки.

У процесі правового виховання учнів знайомлять з окре­мими положеннями державного, адміністративного, цивіль­ного, трудового, кримінального, сімейного права. Важливи­ми також є знання основних положень Конвенції про права дитини.

Правове виховання в школі здійснюють у навчально-виховному процесі (під час уроків правознавства, історії, лі­тератури, географії таін .), позакласній та позашкільній ви­ховній роботі (бесіди, лекції, диспути на правову тематику, зустрічі з представниками правоохоронних органів, пере­гляд та обговорення кінофільмів, організація клубів на зра­зок «Підліток і закон»).

Критеріями ефективності пргівового виховання є глиби­на та міцність правових знань, повага до права, визнання його верховенства, переконаність та впевненість у значущості й справедливості норм права, інтерес до їх вивчення, непри­миренність до правопорушень, свідоме дотримання законів держави і норм співжиття.

Трудове виховання

Праця є джерелом і важливою передумовою фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. «Праця, як ми її розуміємо, є така вільна і погоджена з християнською мораллю діяльність людини, на яку вона наважується з бе­зумовної необхідності її для досягнення тієї чи іншої істин­но людської мети в житті*, — писав видатний російський педагог Костянтин Ушинський (1823—1871). — Саме вихо­вання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховува­ти її не для щастя, а готувати до праці життя.

Трудове виховання — виховання свідомого ставлення до праці че­рез формування звички та навичок активної трудової діяльності.

Завдання трудового виховання зумовлені потребами іс­нування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільст­ві та природному середовищі. Суть його полягає:

— у виробленні психологічної готовності особистості до праці (бажання сумлінно та відповідально працювати, ус­відомлення соціальної значущості праці як обов’язку і ду­ховної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до людей праці, творче ставлення до трудової дія­льності);
— у практичній підготовці до праці (наявність загально­освітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних для тру­дової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії). Трудове виховання ґрунтується на принципах:
— єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фі­зичного);
— виявлення і розвитку індивідуальності в праці;
— високої моральності праці, її суспільно корисної спря­мованості;
— залучення дитини до різноманітних видів продуктив­ної праці;
— постійності, безперервності, посильності праці;
— наявності елементів продуктивної діяльності дорос­лих у дитячій праці;
— творчого характеру праці;
— єдності праці та багатогранності життя.

У трудовому навчанні учні одержують загальнотрудову (оволодіння знаннями, уміннями і навичками з плануван­ня, організації своєї праці), загальновиробничу (освоєння науково-технічного потенціалу основних галузей виробни­цтва, основ економіки та організації праці, природи й на вколишнього середовища), загальнотехнічну (оволодіння знаннями з урахуванням специфіки галузі, в яку входить обраний профіль трудової підготовки) й спеціальну підго­товку (передбачає формування початкових умінь і навичок праці з обраної спеціальності).

Зміст трудового виховання визначається навчальною програмою для кожного класу. Його особливості відобра­жають поняття «трудова свідомість», «досвід трудової дія­льності», «активна трудова позиція».

Трудова свідомість особистості містить уявлення про ставлення до праці, участь у суспільно корисній праці, усві­домлення необхідності трудового самовдосконалення, сис­тему знань, трудових умінь і навичок, з ’ясування ролі пра­ці у виборі майбутньої професії.

Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, пра­ці, об’єктивного оцінювання результатів своєї праці та са­мооцінювання, вмінь і навичок систематичної, організова­ної, посильної суспільно корисної праці, узагальнення на­бутого досвіду.

Активна трудова позиція зітмовлюється системою тру­дових потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій, уподобань, прагненням до обдуманого вибору професії, про­довження освіти у відповідному навчальному закладі.

Формування готовності до праці поділяють на етапи (своєрідні ступені трудового становлення особистості), які залежать від вікового розвитку дитини, адже у дошкільний період, у початковій, основній, старшій школах воно має свої особливості.

Трудове виховання у дошкільний період. На цьому етапі відбувається залучення дітей до побутової праці, до­гляду за тваринами і рослинами, виготовлення іграшок, ознайомлення з працею дорослих, формування переконань щодо необхідності праці, бережливого ставлення до її ре­зультатів.

Трудове виховання у початковій школі. Основні зусилля у цей період спрямовуються на вироблення елементар­них прийомів, умінь і навичок ручної обробки різних матеріалів, вирощування сільськогосподарських культур, ремон­ту навчально-наочного приладдя, виготовлення іграшок, різних предметів для школи. Учнів знайомлять з деякими професіями.

Трудове виховання в основній школі. Трудове навчан­ня і виховання в основній школі зосереджується на оволо­
дінні знаннями і практичними вміннями обробки металу та дерева, основами електроніки, металознавства, графічної
грамоти; формуванні уявлень про головні галузі народного господарства, вмінь і навичок виготовлення нескладних ви-
робів. Починаючи з 8-го класу, учні працюють у навчально-виробничих бригадах, міжшкільних навчально-виробничих
комбінатах, навчальних цехах.

Трудове виховання у старшій школі. Провідною навчаль­но-виховною метою на цьому етапі є оволодіння уміннями і навичками з наймасовіших професій, я к і здобувають без­посередньо на виробництві, з урахуванням потреб регіону, наявної навчально-технічної та виробничої бази. Важливо також знайомити учнів з основами економічної теорії, під­
приємницької діяльності, законодавства з питань підпри­ємництва, фінансово-кредитних операцій, психолого- педагогічними засадами управління.

На всіх етапах трудового виховання учнів необхідно фор­мувати потребу в праці, творче ставлення до неї, залучати до реальних виробничих відносин і формувати розвинуте, зорієнтоване на особливості ринкового господарювання, економічне мислення, розвивати загальні (інтелектуальні, психофізіологічні, фізичні таін.) і спеціальні (художні, тех­нічні, математичні тощо) здібності, відроджувати націона­льні традиції, народні промисли та ремесла, виховувати культуру особистості в усіх її проявах.

Вибір професії — один із головних у житті людини. По суті, він є вибором життєвого шляху, долі. Від нього багато залежить, наскільки людина зможе реалізувати себе в різних сферах життєдіяльності, якими будуть її власні набутки та віддача від неї суспільству. Тому вибір професії — точка, в якій схрещуються інтереси особистості та суспільства.

Зважаючи на це, профорієнтаційна робота в школі має враховувати, з одного боку, схильності людини, з іншого — тенденції розвитку суспільства, господарсько-економічної системи, які потребують професійно мобільних кадрів, здат­них організувати і розвивати свою справу, до конкурентної боротьби за робоче місце, до розвитку своєї кваліфікації, а за потреби і до перекваліфікації.

Свідомий вибір професії передбачає якомога ширшу обізнаність учня про професії, їх особливості, здатність співставити свої можливості з професійними вимогами, врахувати потреби суспільства в кадрах певних спеціа­льностей.

Профорієнтаційна робота в школі є тривалим, складним процесом, основними аспектами (етапами) якого є:
1) професійне інформування — психолого-педагогічна система формування обізнаності щодо особливостей профе­сій, потреби суспільства в них, а також профорієнтаційної позиції, зорієнтованості особистості на вільне та свідоме своє професійне самовизначення;
2) професійна діагностика — система психологічного ви­вчення особистості з метою виявлення її професійно значу­щих властивостей і якостей;
3) професійна консультація — надання особистості на ос­нові вивчення її професійно значущих властивостей і якос­тей, допомоги щодо найоптимальніших для неї напрямів професійного самовизначення;
4) професійний відбір — допомога учневі у виборі конк­ретної професії на основі його загальних і спеціальних здіб­ностей інтересів, перспективних умов професійної підгото­вки і працевлаштування;
5) професійна адаптація — допомога молодій людині все­бічно пізнати майбутнє, його професійне середовище. Актуальна вона на стадії освоєння професії.

Профорієнтаційна робота потребує творчого підходу, врахування індивідуальних особливостей, потреб учщв, як і свій професійний вибір здійснюють самостійно, під впливом батьків, друзів, знайомих, завдяки цілеспрямованій роботі школи, спеціалізованих закладів, установ та організацій, за­цікавлених у нових працівниках.

Естетичне виховання

Гармонійний, всебічний розвиток особистості неможли­вий без її естетичної вихованості.

Естетичне виховання — педагогічна діяльність, спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси.

«Краса, — могутній засіб виховання чутливості ду­ші, — писав видатний український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970). — Це вершина, з якої ти можеш побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса — це яс­краве світло, що осяває світ. При цьому світлі тобі відкри­вається істина, правда, добро; осяяний цим світлом, ти ста­єш відданим і непримиренним. Краса вчить розпізнавати зло і боротися з ним. Я б назвав красу гімнастикою душі, вона виправляє наш дух, нашу совість, наші почуття і пе­реконання. Краса — це дзеркало, в якому ти бачиш сам се­бе і завдяки йому так чи інакш е ставишся сам до себе».

Метою естетичного виховання є високий рівень естети­чної культури особистості, її здатність до естетичного осво­єння дійсності.

Естетична культура — сформованість у людини естетичних знань, смаків, ідеалів, здібностей до естетичного сприймання явищ дійс­ності, творів мистецтва, потреба вносити прекрасне в оточуючий світ, оберігати природну красу.

Її рівень виявляється як у розвитку всіх компонентів ес­тетичної свідомості (почуттів, поглядів, переживань, сма­ків, потреб, ідеалів), так і в розвитку умінь і навичок актив­ної перетворюючої діяльності у мистецтві, праці, побуті, людських взаєминах.

Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, яка є худож­ньо-емоційним освоєнням дійсності через естетичні сприйняття, по­чуггя, судження, смаки, ідеали і виражається в естетичних погля­дах та мистецькій творчості.

Структуру естетичної свідомості формують:
— естетичні сприйняття, що виявляються у спостереж­ливості, вмінні помітити найсуттєвіше, що відображає зов­нішню і внутрішню красу предмета, явища, процесу, відчу­вати радість від побаченого, відкритого;
— естетичні почуття, а саме почуття насолоди, які від­чуває людина, сприймаючи прекрасне в оточуючій дійснос­ті, творах мистецтва;
— естетичні судження, які передають ставлення особис­тості до певного об’єкта, явища. У педагогічній практиці не­допустиме нав’язування учням вчителем своїх міркувань. На­впаки, він повинен допомагати їм виявляти самостійність при з’ясуванні естетичної вартості предметів;
— естетичні смаки, що постають як емоційно-оціночне ставлення людини до прекрасного. Мають вибірковий, суб’єктивний характер. Стандартних смаків не існує, вони по­в’язані з індивідуальним баченням і сприйняттям;
— естетичний ідеал, який є своєрідним зразком, з позиції якого особистість оцінює явища, предмети дійсності і ві­дображає уявлення про красу, її критерії.

Найважливішим завданням естетичного виховання є фо­рмування і розвиток естетичного сприйняття, яке складає основу естетичного почуття.

Зміст естетичного виховання конкретизується у програ­мах з літератури, музики, образотворчого мистецтва, основ наук, у різних самодіяльних об’єднаннях учнів (хори, оркес­три, ансамблі, літературні, драматичні, хореографічні гурт­ки, кіно- і фотогуртки), у роботі студій (художніх, спортив­них тощо), під час факультативних занять з етики, естети­ки, різних видів художньої творчості, історії мистецтва тощо.

Джерелами естетичного виховання є художня літерату­ра, музика, образотворче, театральне мистецтво, кіно, при­рода, естетика шкільних приміщень, зовнішній вигляд учи­телів та учнів, взаємини між учнями і вчителями та ін.

В естетичному вихованні учнів величезне значення має осо­бистість педагога. Його поведінка, одяг, осанка, рухи, міміка, голос, тон — все має бути взірцем для учнів. Про естетичну ви­хованість учнів свідчать зовнішній вигляд, манера поводити­ся, уміння розмовляти, вигляд їх підручників, зошитів тощо.

Естетичне виховання є багатогранним процесом, що здійснюється за такими напрямами:

1) життя і діяльність дитини в сім’ї. Тут формуються ос­нови естетичних смаків, почуттів, нащ о впливають органі­зація побуту в оселі, одяг, взаємини в сім’ї, оцінювання ста­ршими краси предметів, явищ, безпосередня участь в есте­тичній діяльності тощо;
2) виховна діяльність дошкільних закладів. Вона здійс­нюється через естетику побуту, систему спеціальних занять (музика, образотворче мистецтво, танці, ігри тощо);
3) навчально-виховна діяльність загальноосвітніх закла­дів. Ця діяльність передбачає залучення учнів до оволодін­ня змістом навчальних дисциплін (мови, літератури, істо­рії, предметів природничого циклу, музики, образотворчо­го мистецтва), позакласної виховної роботи (танцювальні гуртки, хорові колективи, студії образотворчого мистецтва та ін.). У школах створюють спеціалізовані гуманітарно-естетичні класи, що сприяє естетичному розвитку учнів;
4) навчально-виховна робота позашкільних дитячих вихо­вних закладів (будинки і палаци дитячої та юнацької творчос­ті, студії, дитячі музичні та художні школи тощо). Ця діяльність спрямована на задоволення інтересів, розвиток здібностей у дітей, залучення їх до активної естетичної діяльності;
5) діяльність професійних навчально-виховних закладів. Навчаючись у них, майбутні фахівці отримують естетичні знання, беруть участь у діяльності мистецьких аматорських колективів, набувають вмінь естетичної діяльності;
6) вплив засобів масової інформації. Діяльність їх поєд­нує елементи багатьох видів мистецтва. Проте засилля в них
«масової культури» ускладнює процес формування здорових естетичних смаків, потребує копіткої роботи виховате­лів, батьків, випереджуючого формування високих естети­чних потреб, смаків, несприйняття потворного. Отже, естетичне виховання покликане навчити учнів ро­зуміти і сприймати красу, формувати емоційну сферу учнів, естетичні смаки та ідеали.

Фізичне виховання

Створення умов для забезпечення оптимального фізич­ного розвитку особистості, збереження її здоров’я, отриман­ня знань про особливості організму, фізіологічні процеси в ньому, набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок до­гляду за власним тілом, підтримання і розвиток його потен­ціальних можливостей неможливе без фізичного вдоскона­лення і розвитку. Реалізація цих завдань покладена на сис­тему фізичного виховання учнів.

Пріоритетним завданням системи освіти є виховання у підростаючого покоління відповідального ставлення до люд­ського здоров’я як найвищої індивідуальної і суспільної цін­ності. Це здійснюється шляхом розвитку валеологічної осві­ти, повноцінного медичного обслуговування, оптимізації ре­жиму навчально-виховного процесу, створення екологічно сприятливого життєвого простору.

Фізичне виховання має забезпечувати набуття кожною ди­тиною знань про здоров’я і засоби його зміцнення, шляхи й методи протидії хворобам, методики досягнення високої пра­цездатності і тривалої творчої активності; сприяти збережен­ню здоров’я учасників навчально-виховного процесу, залу­ченню їх до занять фізичною культурою і спортом, пропаганді здорового способу життя, вихованню культури поведінки тощо.

Фізичне виховання — система заходів, спрямованих на зміцнен­ня здоров’я людини, загартування її організму, розвиток фізичних можливостей, рухових навичок і вмінь.

Фізичне, психічне, соціальне та духовне здоров’я люди­ни є результатом використання різноманітних засобів і форм фізичного виховання та фізкультурно-оздоровчої роботи. До основних засобів фізичного виховання в школі належать:

— теоретичні відомості (гігієна загальна і фізичних вправ, відомості, необхідні для самостійних занять фізич­ними вправами);
— заняття гімнастикою (вправи, що сприяють загальному фізичному розвитку школярів: загальнорозвиваючі, вправи на формування правильної постави, акробатичні, танцювальні вправи, вправи на розвиток рівноваги, опорні стрибки);
— заняття з легкої атлетики (різні види бігу, стрибки в довжину й висоту, метання на дальність);
— рухливі ігри (розвиток в учнів кмітливості, спритно­сті, швидкості дій, виховання дисциплінованості);
— спортивні ігри (баскетбол, волейбол, ручний м ’яч, футбол);
— лижна, кросова, ковзанярська підготовка, плавання та ін.

У школі існують різноманітні форми фізичного виховання: уроки з фізичної культури, фізкультурно-оздоровчі заходи в ре­жимі шкільного дня (фізкультурні хвилинки під час уроку, іг­ри та вправи на перервах і в режимі подовженого дня), позакласна спортивно-масова робота (заняття в гуртках фізичної куль­тури і спортивних секціях, спортивні змагання). Позашкільні виховні заклади здійснюють спортивно-масову роботу за місцем проживання учнів, в дитячо-юнацьких спортивних школах, ди­тячих клубах, туристських станціях, спортивних товариствах. Самостійно учні займаються фізичними вправами вдома, на при­шкільних і дворових майданчиках, стадіонах, у парках тощо.

Головним організаційно-методичним принципом здійс­нення фізичного виховання школярів є диференційоване за­
стосування засобів фізичної культури на заняттях з і^ням и різного віку та статі з урахуванням стану їх здоров ’я і рівня фізичної підготовленості. Важливе значення має регуляр­ний лікарський контроль за здоров’ям школярів.

Уроки фізичної культури є основною організаційною фор­мою фізичного виховання школярів. їх проводять система­тично протягом навчгиіьного року з урахуванням пори року для певної місцевості і стану навчально-матеріальної бази.

За структурою уроки фізичної культури складаються з таких трьох частин:

1. Підготовча (8—12 хв.). Учитель організовує учнів, по­яснює завдання уроку, готує їх психологічно і фізіологічно (розминка) до виконання завдань уроку.
2. Основна (25—ЗО хв.). Передбачає вивчення, удоско­налення, виконання на оцінку фізичних вправ, розвиток рухових якостей, формування правильної постави тощо.
3. Заключна (З—5 хв.)- Учитель поступово знижує фізи­чне навантаження, приводячи організм учня у відносно спо­кійний стан, підбиває підсумки уроку, дає завдання додому.

Найчастіше використовують такі способи організації уч­нів на уроці фізкультури: фронтальний (одночасне виконан­ня учнями вправ); потоковий (виконання учнями вправи по черзі один за одним); змінний (учнів поділяють на зміни, які по черзі виконують вправи); груповий (передбачає розподіл учнів класу на групи, кожна з яких займається окремою впра­вою); індивідуальний (застосовується при виконанні учнями вправ на оцінку, при складанні навчальних нормативів); ко­лове тренування (характеризується тим, що учні невелики­ми групами виконують певну кількість різних вправ послі­довно, переходячи «по колу» від одного спеціально підготов­леного місця для виконання певної вправи до іншого).

Позакласна робота з фізичного виховання учнів охоплює заняття фізкультурних гуртків і спортивних секцій, спор­тивні змагання, спартакіади школярів, фізкультурні свята, туризм.

Природні фактори є важливим засобом зміцнення здо­ров’я, загартування організму і підвищення працездатнос­ті дитини.

Загалом реалізація комплексу виховних завдань зво­диться до використання таких головних чинників:

— вивчення навчальних дисциплін (виявлення потен­ційних виховних можливостей предмета, включення їх у зміст уроку, реалізація під час його проведення, врахуван­ня вікових та індивідуальних особливостей учнів);
— позакласна та позашкільна виховна робота (підбира­ють загальні методи, форми виховної роботи, які краще під­ходять для певного напряму виховання та віку дітей);
— залучення учнів до різних видів практичної діяльності (сприяє формуванню навичок і звичок відповідної поведінки);
— залучення сім’ї і громадськості до реалізації вихов­ної роботи.

Фізичне виховання має стати підґрунтям подальшого розвитку фізичного і душевного здоров’я, сприяти готовності до активного способу життя, професійної діяльності.