2.1. Сутність, зміст процесу виховання

Природа не творить людини як цілісної особистості, во­на лише закладає основи і створює передумови для її фор­мування. Людина — багаторівнева система, особливості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологічних і со­ціальних факторів. Вступаючи в життя через соціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соціального до­свіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає осно­вною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає науково обґрунтованої системи виховних впливів.

Процес виховання, його структура і рушійні сили

Суспільство як соціальне об’єднання людей може фун­кціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систе­матичної та організованої роботи з виховання кожної осо­бистості.

Виховання — соціально і педагогічно організований процес фор­мування людини як особистості.

Зупинення виховного процесу є катастрофою для сус­пільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще я . – А . Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до загибелі людей, сімей, дер­жав і всього світу. Тому виховання з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої люди­ни, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забез­печує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (су­купність виховних цілей) і процесуальна (самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що передбачае організацію і функціонування системи виховної діяль­ності та самовиховання учнів) сторони.

Цей процес є двостороннім (обов’язкова взаємодія ви­хователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність кон­кретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього сві­ту дитини, різноманітним за формами, методами і прийо­мами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), три­валим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

Мотиви виховання — спонукальні причини дій і вчин­ків людини.

Внутрішні спонукальні чинники певних дій і вчинків людини зумовлюються передусім анатомо-фізіологічними і соціально-психологічними потребами. Американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) визначив ієрархіч­ну багатоступеневу піраміду потреб людини, усі компонен­ти я к о ї перебуваю ть у д іалекти чн ом у взаєм о зв ’я зк у (рис. 2.1). У цілому вони ніби програмують виховний про­цес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже, й програма виховного процесу.

У процесі виховання педагог має постійно дбати про фор­мування у дітей певних мотивів самовиховання через акту­алізацію необхідних потреб. Поступово в процесі засвоєння знань, набуття соціального досвіду кожна особистість само­стійно починає усвідомлювати потреби, я к і стимулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програмує процес самовиховання.

Структура процесу виховання охоплює такі етапи:
1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім’ї, колективу), де вже діють певні правила, нор­ми, яких їй доведеться дотримуватись.

Рис. 2.1. Ієрархічна система потреб людини

2. Формування почуттів (стіііких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та ак­тивізації психічних процесів людини.

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб’єкта до будь-якого знання як до істинного або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяль­ності, а з іншого — «стрижнем» поведінки особистості. То­му виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною, позбав­леною власного «я».

4. Формування умінь і звичок. Формування умінь (за­своєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Bo­но пов’язане з активною діяльністю особистості у сфері ре­альних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у яко­му тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихован­ця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності.

У процесі виховання виникають такі внутрішні супереч­ності:
— між необмеженими можливостями розвитку люди­ни й обмежуючими умовами соціального життя. Передба­чає створення оптимальних умов (побутових, психологіч­них, організацію навчально-виховного процесу) для розви-
тку, життєдіяльності дитини;
— між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це озна­чає, що розвиток особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених, завдань;
— між зовнішніми впливами і завданнями виховання. Виховний процес потрібно будувати так, щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця. Процес виховання супроводжується такими зовнішніми суперечностями:
— невідповідність між виховними впливами школи і сі­м’ї. Інколи батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність ви­мог, що негативно позначається на вихованні учнів;
— зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення. Негативні чинни­ки: вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усунути цю суперечність можна, формуючи в учнів внутрі­шню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;
— між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди дотримуються прин­ципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується си­туативна поведінка, пристосовництво, безпринципність;
— між набутим негативним досвідом поведінки і нови­ми умовами ж иття та діяльності. Передбачає існування сформованого стереотипу негативної поведінки, який ха­рактеризується наявністю стабільних негативних взаємо­зв’язків. На їх подолання спрямована виховна робота.

Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усуненні, профі­лактиці.

На процес виховання впливають (безпосередньо або опо­середковано) об’єкт ивні (особливості суспільного устрою, політичного режиму, соціально-економічного розвитку, на­ціональна самобутність, природне середовище) тасуб’єкти-вні (соціально-педагогічна діяльність сім’ї, громадських ор­ганізацій, навчально-виховних закладів, засобів масової ін­формації, закладів культури і мистецтва) чинники.

Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, ре­зультати виховання та їх коригування.

Мета і завдання виховання

Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і методів духовного становлення особистості на основі гуманізації життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності.

Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї зна­чущості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності лю­дини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконало­сті). Гармонія була метою виховання в афінській, римській, візантійській системах, а через тисячу років — в епоху Від­родження, згодом — у період Нового часу (XVIII—XIX ст.). З ініціативи видатного французького представни|:і8. «нової філософії» Рене Декарта (1596—1650) термін «гармонія» було доповнено терміном «всебічність». Так було сформо­вано концепцію гармонійно розвиненої людини.

Із збільш енням обсягу наукових знань, особливо у XVIII ст., коли природничі й точні науки нагромаджували велику кількість нових фактів, часто будучи неспроможни­ми розкрити їх внутрішню сутність, спеціалізація в мисте­цтві, науці стала закономірною, а всебічність перестала бу­ти актуальною. Поняття «всебічний і гармонійний розви­ток» почали трактувати як ідеал, до якого слід прагнути в процесі виховання. Проте сучасне його розуміння не є одно­значним; одні схильні вживати його щодо професійної сфе­ри, інші — стосовно сфери духовного розвитку, поділяючи людей за освітою на «фізиків» і «ліриків»; дехто вбачає у всебічності набір чеснот.

Вітчизняна педагогіка не відразу прийшла до розуміння мети виховання як втілення цього ідеалу в життя. Прикла­дом є іронічна думка видатного педагога Антона Макаренка (1888—1939): «Розігнавшись на західноєвропейських трам­плінах, наші теоретики стрибають надто високо і вбачають мету виховання у всебічному розвитку людини… Під метою виховання я розумію програму людської особи, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкла­даю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх виявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знан­ня, геть усю картину людської особи; я вважаю, що ми, педа­гоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути… Я побачив у своїй виховній роботі, що, дійсно, повинна бути й загальна програма… й індивідуаль­ний коректив до неї»Ч У наведених міркуваннях мета вихо­вання переплітається із завданнями, які кожна епоха ставить перед суспільством, а суспільство перед школою.

Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом,характером. «Національне виховання, — писала українська громадська, культурно-освітня діячка, пе­дагог Софія Русова (1856—1940), — забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не бу­дуть покалічені, а, значить, дадуть нові оригінальні, самобут­ні скарби задля вселюдно го поступу: воно через пошану до сво­го народу виховує в дітях пошану до інших народів…».

Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіко­вій мудрості, духовності.

Постає як створена народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв, інших форм соціальної прак­тики, спрямованих на організацію життєдіяльності підрос­таючого покоління, у процесі якої воно засвоює духовну і ма­теріальну культуру нації, виробляє національну свідомість. Воно е конкретно-історичним виявом загальнолюдського гу­маністичного і демократичного виховання, забезпечує етиізацію дітей як необхідної та невід’ємної складової їх соціалі­зації. Національне виховання духовно відтворює в дітях на­родне, увічнює те специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, як а цінує націо­нальну та особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.

Головною метою національного виховання на сучасно­му етапі є передавання молодому поколінню соціального до­свіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, тру­дову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуаль­них здібностей і таланту.

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — за­значає академік М. Стельмахович, — висуває свій оригіна­льний чи актуальний, уже знаний образ людини. Кардина­льні зміни в житті суспільства вносять відповідні коректи­ви у виховний ідеал»*.

Ідеал (франц. idéal,від грец. idea — ідея ) — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розу­міння мети життя.

Він об’єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і пла­ни, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життє­вої поведінки людини. Формування його залежить від вихо­вання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності формуються сус­пільні, політичні, національні, естетичні ідеали особистості.

Найглибше ідеал, наприклад національного виховання, розкрито у працях довго замовчуваного українського педа­гога Григорія Ващенка (1878—1967) («Виховний ідеал», «Виховнароль мистецтва», «Тіловиховання як засіб вихо­вання волі й характеру» та ін. ). Основу його ідеалу націона­льного виховання становлять загальнолюдські (моральний закон творення добра, боротьби зі злом, пошук правди, спра­ведливості тоіцо) й національні цінності, які стали духовним надбанням народу. Носієм загальнолюдських ціннос­тей, на його думку, є християнська релігія, яка орієнтує лю­дину на служіння вищому ідеалу.

Та оскільки людина народжується і живе в конкретно­му національному середовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою, звичаями, вона проймається ро­зумінням особливостей свого народу, етносу, нації. Тому іде­ал національного виховання, за Г. Ващенком, повинен ґру­нтуватися на служінні Богові та своїй нації. У педагогічно­му сенсі виховний ідеал — людина, яка служить Богові та Україні. Така орієнтація категорично протиставляє украї­нське національне виховання, з одного боку, більшовиць­кій моделі, в основі якої був матеріалізм та атеїзм, а з іншого — націонал-соціалістичній ідеологи фашизму, наскрізь пройнятій культом сили і зневаги до людини.

Національне виховання в українській школі орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких на сучасному етапі — державотворення. Проте загальна мета ви­ховання — залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загально­людської — залиш ається основоположною. Бо, як ствер­джує сучасний дослідник педагогіки Олександр Вишневський, народ тільки тоді розвине національну зрілість, ко­ли, не втрачаючи своєї національної самозосередженості, спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного ж иття, яке передбачає вико­нання ролей громадянина, трудівника, громадського дія­ча, сім’янина, товариша.

Зміст національного виховання відображає в єдності йо­го загальну мету, завдання й складові частини. Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебіч­ний і гармонійний розвиток особистості, є:

— громадянське виховання; формування громадянсько­сті, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціаль­но, морально й політично дієздатною;
— розумове виховання; озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної само­свідомості, оволодіння основними мислнтельними операція­ми, вироблення умінь і навичок культури розумової праці;
— моральне виховання; формування в учнів загально­людських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозумін­ня, милосердя, віри у творчі можливості людини), мораль­них понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, ви­роблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;
— трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологіч­ на підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;
— естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, виро­блення вмінь і навичок привносити в життя красу, розви­ток в учнів творчих здібностей;
— фізичне виховання; виховання здорової зміни, підго­товка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному пере­ході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на по­долання авторитарно-командного стилю у ставленні до уч­нів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створен­ня умов для цілеспрямованого систематичного розвитку лю­дини як суб’єкта діяльності, особистості, індивідуальності.

Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріо­ритетними напрямами реформування школи, визначеними Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рід­ної землі, свого народу, бажання працювати задля держа­ви, готовності її захищати;
— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання по­ваги до батьків, жінки-матері, культури таісторії свого народу;
— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших націо­нальностей, які мешкають на території України;
— виховання духовної культури особистості, створен­ня умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
— утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та ін­ших чеснот;
— формування творчої, працелюбної особистості, вихо­вання цивілізованого господаря;
— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;
— виховання поваги до Конституції, законодавства Укра­їни, державної символіки;
— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язкуідей свободи, прав людини та громадянської відповідальності;
— розвиток індивідуальних здібностей і талантів моло­ді, забезпечення умов її самореалізації;
— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи ре­формування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про держав­ний суверенітет України» від 16 липня 1990 р.. Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), «Концепції школи нової генерації — української національ­ної школи-родини» (1994 р.), «Концепції безперервної сис­теми національного виховання» (1994 р.), «Концепції розви­тку загальної середньої освіти» (2000 р.), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2000 р.), «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи» (2001 р.), Національній доктрині розвитку освіти (2002 р.).