4.3. Методична робота в школі

Справжній учитель завжди вчиться, розвивається, шукає все нових методів викладання свого предмета, залучення уч­нів до інтелектуальної співпраці і співтворчості, відкритий для обміну досвідом зі своїми колегами. На це зорієнтована і методична робота у школі як важливий чинник підвищення фахового рівня вчителя, формування ефективного педа­гогічного колективу.

Значення методичної роботи для підвищення рівня фахової підготовки вчителя

Методична робота спонукає вчителя до підвищенням сво­го фахового рівня, сприяє збагаченню педагогічного колек­тиву педагогічними знахідками, допомагає молодим учите­лям переймати майстерність у більш досвідчених колег.

Методична робота в школі — спеціально організована діяльність педагогічного колективу, що створює умови для підвищення май­стерності педагога.

Функції методичної роботи полягають у визначені системи заходів, спрямованих на досягнення найкращих результатів (планування); у діяльності з удосконалення структури і змісту методичної роботи (організаційна); у регулярному вивченні спів­відношення між рівнем компетентності педагогів, що виявля­ється в узагальненому результаті їх праці, та вимогами суспіль­ства до якості роботи працівників освіти (діагностична); передбаченні знань та умінь, необхідних педагогам у майбут­ньому (прогностична); виробленні принципово нових поло­жень навчально-виховної роботи, у формуванні, експериме­нтальній перевірці та впровадженні передового досвіду (мо­делююча); відновленні частково забутих або втрачених учителями знань після закінчення навчального закладу (від­новлююча); виправленні недоліків у діяльності педагогів, по­в’язаних з використанням застарілих методик (коригуюча); інформуванні, агітації педагогів щодо впровадження досяг­нень науки, передового досвіду (пропагандистська); налаго­дженні й підтриманні зворотного зв’язку, в оцінюванні від­повідності наслідків методичної роботи завданням та норма­тивним вимогам (контрольно-інформаційна).

Методична робота здійснюється за такими напрямами:

1) поглиблення філософсько-педагогічних знань, спрямоване на вивчення педагогічної теорії та методики навчання й виховання, психології, етики, естетики, поглиблення науково-теоретичної підготовки з предмета й методики його викладання;

2) вивчення принципів розвитку української національ­ної школи, що передбачає збагачення педагогічних працівників надбаннями української педагогічної думки, науки, культури, вивчення теорії та досягнень науки з викладання конкретних предметів, оволодіння сучасними науковими ме­тодами, освоєння оновлених програм і підручників;

3) освоєння методики викладання додаткових предметів, яке охоплює вивчення складних розділів навчальних програм з демонструванням відкритих уроків, застосуванням наоч­них посібників, дидактичних матеріалів;

4) систематичне інформування про нові методичні розро­бки, що полягає у систематичному вивченні інструктивно-
методичних матеріалів стосовно змісту і методики навчаль­но-виховної роботи;

5) оволодіння науково-дослідними навичками. Сприяє фо­рмуванню дослідницьких умінь, організації власного теоре­тичного пошуку, аналізу та оцінювання результатів педаго­гічних досліджень.

Методична робота покликана стимулювати підвищення наукового рівня вчителів, їх підготовку до засвоєння змісту
нових програм і технологій реалізації, досягнень психолого-педагогічних дисциплін і методик викладання, передового пе­дагогічного досвіду.

Основні форми методичної роботи в школі

Форми організації методичної роботи в школі досить ди­намічні. Вибір конкретної з них залежить від педагогічної культури вчителів, морально-психологічного клімату в шкі­льному колективі, матеріально-технічних можливостей шко­ли, інноваційної відкритості та активності вчителів та керів­ників школи. Загалом проводять її в індивідуальній, групо­вій та колективній формах.

Індивідуальна форма методичної роботи. Вона є складо­вою самоосвіти вчителя, здійснюється за індивідуальними планами з урахуванням його професійних потреб, результатів взаемооцінки, рекомендацій керівництва школи, досвідчених педагогів. Змістом її є систематичне вивчення психолого-педагогічної, наукової літератури, участь уроботі шкільних, міжшкільних та районних методичних об’єднань, семінарів, конференцій, педагогічних читань, розробка проблем, пов’язаних з удосконаленням навчально-виховної роботи, проведення експериментальних досліджень, огляд і реферування пе­дагогічних та методичних журналів, збірників та ін.

У процесі самоосвіти педагог має подбати про зв’язок зміс­ту індивідуального плану з проблемою, над якою працює педа­гогічний колектив, удосконалення знань та умінь, необхідних для успішного викладання певного навчального предмета, під­вищення власної педагогічної майстерності. Ефективність са­моосвіти залежатиме від того, наскільки педагог буде послідо­вним у своїх стараннях. Важливим є постійне ускладнення змісту і форм роботи над собою, забезпечення конкретних її результатів. Ними можуть бути написання реферату, повід­омлення на семінарі, науково-практичній конференції, виступ на засіданні педради, публікація в періодиці тощо.

Колективні й групові форми методичної роботи. Об’єднує всіх педагогів школи методична рада, очолюе її найчастіше
директор або завуч. Методична рада обговорює і обирає варіан­ти змісту освіти (навчальні плани, програми, підручники то­що), форми і методи навчально-виховного процесу та способи їх реалізації. В її компетенції — організація роботи з підви­щення кваліфікації та майстерності педагогічних кадрів, роз­витку їх творчої ініціативи, впровадження досягнень науки і передового педагогічного досвіду, взаємодія школи з науково-дослідними установами, добровільними товариствами, твор­чими спілками тощо.

Методичні об’єднання (комісії) вчителів покликані забез­печити ознайомлення педколективу з новою педагогічною ін­
формацією, передовим досвідом, сприяти впровадженню їх у на­вчально-виховний процес. Створюють їх при методичній раді школи, на свої засідання вони збираються один-два рази на чверть. Керують ними досвідчені вчителі-методисти. Зміст їх діяльності визначається блоком навчальних предметів, що вивчаються в школі, методикою їх викладання. Методичні об’єд­нання обговорюють найважливіші розділи і теми нових програм та підручників, експериментальні варіанти освітніх програм; організовують відкриті уроки та виховні заходи, взаємовідвідування уроків та позаурочних заходів, предметні олімпіади, предметні тижні («Тиждень хімії», «Тиждень народ­них традицій» та ін.). Особливий напрям їх діяльності — ви­вчення, узагальнення і запровадження вітчизняного та зарубі­жного передового педагогічного досвіду. Цій меті підпорядкову­ють різні форми своєї роботи, в тому числі й конкурси кращих методичних розробок, тематичні науково-практичні конферен­ції тощо.

Системність, послідовність їх роботи забезпечується завдяки спеціальному плану, який охоплює загальну характеристику педагогічної діяльності вчителів певного предме­та, якості знань учнів, мету і завдання на навчальний рік, основні організаційно-педагогічні заходи (оформлення кабі­нетів, експертиза дидактичного матеріалу, затвердження текс­тів контрольних робіт), тематику науково-практичних допо­відей, відкритих уроків, позакласних занять, форми і термі­ни контролю заякістю знань, умінь і навичок учнів.

Об’єднання бувають нетільки предметними (цикловими), а й профільними, наприклад методичне об’єднання класних керівників, вихователів груп подовженого дня, учителів по­чаткових класів, керівників гуртків за інтересами та ін.

З розвитком шкіл нового типу (ліцеїв, гімназій, коледжів, альтернативних приватних навчальних закладів), в яких, згідно зі Статутом, створюються факультети з відповідними щодо профілю навчання кафедрами, відпала необхідність у предметних (циклових) об’єднаннях, оскільки кафедри є своє­рідними предметними (наприклад, кафедра хімії) або цикло­вими (наприклад, кафедра природничих дисциплін) об’єднан­нями, що вирішують методичні проблеми, беруть участь у колективних формах методичної роботи.

Взаємовідвідування уроків сприяє підвищенню майстер­ності вчителя. Відвідування молодим вчителем уроків досві­дченого колеги збагачує його методичний досвід. Досвідче­ний педагог, відвідавши урок початківця, зможе виявити си­льні та слабкі місця в його манері ведення уроку, дати відповідні поради, а інколи й запозичити у молодшого колеги корисне для себе.

Єдиний методичний день проводять один раз на чверть для всіх педагогів школи. Напередодні випускають тематич­ний бюлетень, організовують виставку методичних розробок, творчих робіт учителів і учнів ш коли, нової психолого-педагогічної літератури. У програмі заходів такого дня — від­криті уроки і позакласні занятгя, розгорнутий аналіз та об­говорення їх, огляд нової методичної літератури, підбиття підсумків (засідання «круглого столу» або прес-конференція).

Методичні семінари-практикуми орієнтовані на забезпе­чення єдності теоретичної та практичної підготовки вчителя, стимулюють їх самоосвітню діяльність, інтеграцію у сферу пе­дагогічних інновацій. Спрямовані на вивчення сучасних педа­гогічних теорій, аналіз власного досвіду. Опрацьовані матері­али оформляють у вигляді доповідей, рефератів.

Школа передового досвіду реалізує цілі й завдання інди­відуального та колективного наставництва. Основне її при­значення полягає в методичній допомозі досвідченого вчите­ля менш досвідченим колегам. Формується вона на добровільних засадах. Цінність її роботи в двосторонній ефективнос­ті. Керівник школи, відвідуючи уроки вчителів, консультую­ чи їх щодо планування, методики й технології уроку, обгово­рюючи теоретичні проблеми освіти, удосконалює й власну пе­дагогічну майстерність, переконується в правильності педагогічних позицій. А вчителі мають змогу безпосередньо вивчати творчу лабораторію педагога-майстра.

Школа молодого вчителя покликана сприяти професій­ному становленню учителів-початківців. Як правило, їх ро­ботою опікується досвідчений вчитель або керівник школи. Здебільшого зосереджується на питаннях з техніки та мето­дики проведення уроку, позакласного заняття, планування роботи класного керівника, інших аспектах психологічного та професійного самоутвердження молодого педагога.

Проблемні ( Інноваційні) групи виникають за ініціативи керівників школи, учених-педагогів, учителів. Спрямовують свої зусилля на вивчення, узагальнення й поширення пере­дового досвіду як у своїй школі, так і поза нею. Якщо пробле­мна група розробляє та впроваджує свої концепції або мето­дичної знахідки, то вона орієнтується на основні вимоги нау-ково-дослідної роботи, зосереджуючись на обґрунтуванні проблеми й теми дослідження, формулюванні гіпотези, визначенні основних етапів дослідження та передбаченні про­міжних результатів. Важливим при цьому є вибір методів до­слідження, визначення контрольних та експериментальних класів. Здебільшого проблемні (інноваційні) групи працюють під науковим керівництвом викладачів вищих навчальних закладів, співробітників науково-дослідних інститутів.

Науково-педагогічну конференцію організовую!!, за під­сумками роботи на певному проміжку часу або після завер­шення певного етапу роботи. Автори повідомлень інформу­ють колег про результати своїх пошуків, Інші учасники ма­ють можливість порівняти їх з результатами своєї роботи, переконатися в ефективності запропонованих прийомів і ме­тодів. Конференція може мати урочистий, святковий хара­ктер, із заохоченням учителів за результатами дослідниць­кої та методичної роботи, запрошенням педагогів з інших шкіл, представників громадськості, науки.

Творчі звіт и вчителів проводять перед атестацією педа­гогічних працівників. Учитель у звіті про свій методичний доробок знайомить з власним досвідом.

Творчі звіти, конференції, семінари проводять на базі кра­щих (опорних) шкіл району, міста.

Опорні школи — загальноосвітні школи, які беруть на се­бе роль методичних центрів кількох найближчих шкіл. їх завданнями Є використання, пропаганда! впровадження в прак­тику інших шкіл досягнень психолого-педагогічної науки, ви­вчення й поширення досвіду кращих вчителів; допомога орга­нам освіти в оргЕшізації методичної роботи, в підвищенні ква­ліфікації й педагогічної майстерності вчителів тощо. Вищі педагогічні навчальні заклади, дослідницькі й науково-методичні установи залучають опорні школи до проведення експериментальної роботи. Відзначаються високою результа­тивністю у навчанні та вихованні учнів. їх визначають на під­ставі відповідних показників районні, міські органи управлін­ня освітою і наукою. Як правило, вони мають високорозвинену навчально-матеріальну базу, висококваліфікований колектив педагогів, високі показники у навчально-виховному процесі, суттєві творчі методичні розробки уроків (занять) та виховних заходів, які можуть бути запропоновані до впрова­дження в навчально-виховну практику інших шкіл тощо.

Експериментальний педагогічний майданчик — це за­тверджений відповідним органом державного управління осві­тою дошкільний, середній загальноосвітній, професійний, по­зашкільний або інший заклад освіти, його підрозділ, на базі якого відпрацьовуються нові соціально значущі педагогічні й наукові ідеї, технології та визначається їхня ефективність. Ста­тус експериментального майданчика надається після прохо­дження спеціальної експертизи — визначення відповідності іні­ціативи меті розвитку освіти, забезпечення оптимальних умов для реалізації ідей, що мають бути покладені в основу запропо­нованої ініціативи. Створюють для апробації педагогічних ін­новацій, спрямованих на оновлення змісту навчання, впрова­дження нових технологій у практику закладів освіти. Ініціа­тором створення є вчитель, група вчителів або заклад освіти.

Нетрадиційні форми методичної роботи. До них нале­жать: педагогічні ігри (дидактичні, виховні, ділові, рольо­ві); моделювання педагогічних ситуацій; олімпіади методич­них інноваційних розробок уроків, виховних заходів, мето­дичні «мости», літературні ярм арки педагогічних під­ручників, методичних рекомендацій, аукціон методичних розробок; конкурсні виставки методичних розробок (уроків, виховних заходів). Вони сприяють залученню педагогів до пошукової методичної роботи; розвитку уміння спілкувати­ся з колегами, учнями, батьками; сприяють попередженню конфліктів у педагогічних колективах.

Усі форми методичної роботи в школі повинні сприяти підвищенню загальної культури, зростанню професійної діяльності кожного вчителя, поліпшувати морально-психо­логічний клімат у школі.

Підвищення кваліфікації і атестація педагогічних працівників

Підвищення кваліфікації, методичної майстерності педа­гогів відбувається завдяки внутрішкільній системі методичної роботи та навчанню з відривом від основного місця роботи.

Кожний педагог, незалежно від закладу, в якому працює, повинен один раз на 4—5 років проходити підвищення квалі­фікації в закладах післядипломної освіти, на відповідних фа­культетах педагогічних інститутів, курсах, на факультетах
підвищення кваліфікації на базі педагогічних університетів. Школи направляють педагогів відповідно до термінів перепід­готовки та офіційного набору певних груп за профілем перепід­готовки. Підвищення кваліфікації керівників шкіл здійсню­ється у спеціальних групах (на факультетах, в інститутах), які зосереджують свою роботу на вивченні сучасної теорії управління (менеджменту).

Внутрішкільну методичну роботу здійснюють у певні дні тижня, у найзручніший для всіх членів педагогічного колек­тиву час.

Для стимулювання діяльності вчителів щодо підвищення їх професійної кваліфікації, методичної майстерності, спрямо­ваності до якісних результатів у навчанні й вихованні школя­рів, починаючи з 1972 р., запроваджено їх атестацію.

Атестація (ла. attestatio — свідоцтво) педагогів — комплексна пе­ревірка, що здійснюється спеціальною атестаційною комісією з ме­тою визначення рівня кваліфікації педагога, що дає їм змогу прете­ндувати на присвоєння більш високого кваліфікаційного рівня.

Вона передбачає визначення відповідності педагогічних працівників зайнятій посаді, рівню кваліфікації, залежно від
якого та стажу педагогічної роботи їм встановлюють кваліфі­каційну категорію, визначають тарифний розряд оплати пра­ці, присвоюють педагогічне звання.

Атестація проводиться відповідно до Закону України «Про освіту» з метою стимулювання діяльності педагогічних працівників щодо підвищення кваліфікації, професіоналіз­му, розвитку творчої ініціативи. Вона є дієвим стимулом під­вищення педагогічної майстерності.

Традиційно атестацію проводили один раз на 5 років. Ос­новна частина спеціалістів (учителі з вищою освітою) підтвер­
джувала рівень своєї кваліфікації, кращі з них здобували більш високу кваліфікаційну категорію, окремих атестували як фа­хівців з низьким рівнем кваліфікації, чиї професійні якості не відповідали вимогам працівників освіти. З демократизацією системи освіти у педагога з’явилася можливість атестуватись за власним бажанням, звернувшись із заявою до атестаційної комісії з проханням атестувати його на будь-яку категорію.

Система атестаційних комісій має таку ієрархічну струк­туру: головна, створена органом управління освітою на рівні країни, краю, області, автономії;районна (окружна, міська), яка створюється відповідним органом управління освітою; атестаційна комісія освітнього закладу, яка створюється пе­дагогічною радою закладу. Кожна з комісій розглядає коло питань у межах своєї компетенції, тобто присвоює відповідні кваліфікаційні категорії: вищу (головна атестаційна комісія); першу (районна (окружна, міська) комісія); другу (атеста­ційна комісія освітнього закладу).

Відповідно встановлено кваліфікаційні категорії: спеціа­ліст, спеціаліст другої категорії, спеціаліст першої категорії, спеціаліст вищої категорії, а також педагогічні звання: стар­ший учитель, старший викладач, учитель (вихователь)-ме-тодист, педагог-організатор-методист, майстер виробничого навчання першої (другої категорії) та інші.

З розвитком ринку праці намітилась реальна диференціа­ція в оплаті праці вчителів різних кваліфікаційних категорій, конкуренція при працевлаштуванні у школи нового типу.

Атестацію проводять одноетапно (з теоретичних і практи­чних питань одночасно) або в два етапи. На першому організо­вують теоретичні кваліфікаційні випробування (іспити, спів­бесіди, захист власного творчого звіту) або дослідні (експери­ ментальні розробки). Мета їх — з’ясувати рівень теоретичної підготовки педагога(спещальних знань, методики викладан­
ня предмета, психолого-педагогічних знань, володіння нови­ми педагогічними технологіями, уміння використовувати знан­ня у власній діяльності). Другий етап передбачає перевірку та оцінювання практичних професійних умінь педагога (резуль­тативність праці в навчально-виховному процесі). З цією ме­тою члени комісії відвідують заняття, проводять анкетування учнів, батьків, колег атестуючого, адміністрації школи. Вико­ристання психолого-педагогічних методик дає змогу об’єкти­вно визначити реальний кваліфікаційний рівень педагога, йо­го творчий потенціал. Атестація робочого місця є одним із еле­ментів атестації педагогічного працівника.

Атестація педагогічних працівників на сучасному етапі передбачає системність і цілісність експертних оцінок, від­критість, колегіальність, єдність вимог. Суть їх сформульо­вано в кваліфікаційних характеристиках, затверджених Мі­ністерством освіти і науки, регіональними органами управ­ління освітою.