Показником того, наскільки суспільство опанувало мистецтво застосування економічних законів, є кількісна різноманітність методів та інструментів, за допомогою яких реалізовують економічну політику.
Власне, й ефективність економічної політики великою мірою залежить від інструментарію, який вона використовує.
- 1. Методи і засоби економічної політики
Ми вже знаємо, що неконтрольовані ринкові процеси мають руйнівний характер. Результатом таких процесів є, по-перше, створення монополій, які за браком обмежувальних засобів призводять до монополізації економіки й утиску конкуренції. По-друге, оскільки вільний ринок функціонує хаотично, стихійно, то його непередбачуваний характер дезорієнтує суб’єктів ринку. Тому ринкова економіка, безперечно, потребує регулювання, яке й забезпечує держава. А регулювання економіки здійснюється у формі економічної політики.
Об’єктом економічної політики є соціально-економічний організм суспільства, який є складною структурованою системою. Тому керований соціально-економічний розвиток передбачає певну множину цілей, котрі включають основні, стратегічні; їх ще можна назвати кінцевими. Інші цілі є менш значущими, і вони служать засобами досягнення кінцевих цілей. Отже, економічні цілі поділяються на кінцеві, стратегічні, довгострокові, проміжні, інструментальні, короткострокові.
Короткострокове регулювання економіки стало поширюватись у 30—40-х роках ХХ ст. Його метою була боротьба з циклічними кризами. Уперше короткострокове регулювання зрілої ринкової системи застосував у США президент Ф. Д. Рузвельт. Проголошений ним Новий курс був спрямований на пом’якшення наслідків Великої депресії 1929—1932 рр. і пошук способів згладжування циклічного характеру економічного розвитку взагалі.
Крайня потреба в короткостроковому регулюванні виникає з назріванням кризових явищ. Відомо, що засоби виходу з кризи залежать від конкретних умов її розгортання. Тому їх (засоби) наперед не планують, оскільки ще невідомі специфічні умови розвитку кризи (на якій стадії вживають заходів, глибина кризи, міжнародне поширення кризи і т. ін.).
Прикладом короткострокового економічного регулювання в Україні є програма боротьби з інфляцією. Антиінфляційні заходи уряду, застосовані в 1995—1998 рр., досягли своєї мети, і на кінець 90-х років інфляцію було в основному вгамовано. Арсенал засобів, який використовують у рамках короткострокового регулювання, різноманітний і становить цілісну систему. Отже, сучасна економічна наука має у своєму розпорядженні високоефективні й випробувані стандартизовані комплекси заходів, які застосовуються відповідно до конкретних умов тієї чи тієї країни.
Розгляньмо докладніше методи економічної політики. Залежно від характеру впливу на діяльність економічних суб’єктів розрізняють пряме і непряме (опосередковане) регулювання. Пряме регулювання ототожнюється з адміністративними, а непряме — з економічними методами. Поділ на пряме (адміністративне) й опосередковане (економічне) регулювання економіки в низці конкретних випадків є значною мірою умовним, а нерідко такий поділ навіть важко зробити. Проте на практиці відмінності між ними можна побачити достатньо чітко, і їх завжди слід мати на увазі, оскільки результати цих методів проявляються з різним часовим лагом і мають неоднаковий психологічний вплив на суб’єктів господарювання.
Специфіка прямого методу в тому, що він являє собою комплекс обов’язкових для виконання вимог і розпоряджень державних органів суб’єктам економічної діяльності. Прямий (адміністративний) метод є безальтернативним, він не залишає суб’єктам права вибору, не потребує від них економічного аналізу, порівняння варіантів тощо. Однак прямий метод регулювання за певних умов часто буває ефективним, оскільки починає діяти негайно й охоплює всіх суб’єктів, які діють у відповідному економічному просторі.
Прямий метод включає такі важелі (інструменти): податки, ліцензії, квоти, тарифи, штрафи, державні капіталовкладення, юридично визначені норми амортизаційних відрахувань, регульовані ціни, субсидії, субвенції, пільгові кредити.
Непрямий метод полягає у впливі на економічні інтереси суб’єктів господарювання, створенні таких економічних умов, які змушують їх діяти у вигідному для держави напрямку. Непрямий метод ототожнюється з економічним саме тому, що він потребує від чинних суб’єктів проведення економічного аналізу та порівняння, дає можливість самостійного вибору. Непрямий метод не руйнує ринкову ситуацію, не обмежує її на відміну від прямого методу, а тільки видозмінює її. Це дає йому беззаперечну перевагу перед прямим, адміністративним, регулюванням. Разом з тим у опосередкованого регулювання також є вада, яка обумовлюється великим часовим лагом між моментом прийняття рішень і їхніми результатами.
Непрямий (економічний) метод включає такі інструменти: бюджетні, податкові, грошово-кредитні, інвестиційні, амортизаційні, інноваційні, індикативне планування, а також морально-психологічний вплив.
Отже, методи регулювання економіки реалізуються за допомогою конкретного інструментарію економічної політики, або засобів (важелів) впливу на господарські процеси. Прямий і непрямий методи (адміністративний та економічний) мають у своєму арсеналі різні засоби, властиві конкретно тому чи тому методу. Вище вже згадувалися засоби адміністративного та економічного впливу, а тепер розглянемо деякі з них конкретніше.
Ліцензія — це документ, який засвідчує право економічного суб’єкта здійснювати певні види підприємницької діяльності. Ліцензуванню підлягають певні види діяльності, захищати які треба в інтересах країни, суспільства та його окремих членів. В Україні порядок видачі та скасування ліцензій визначено Постановою Кабінету Міністрів України «Положення про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення окремих видів діяльності».
Квота — це частка ринкових суб’єктів у виробництві, споживанні, експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування захищає вітчизняних виробників, забезпечує конкурентне середовище, стабілізує ціни на внутрішньому ринку. Наприклад, для захисту свого виробництва країни Західної Європи встановлюють квоти на імпорт зерна з України, Росія — на ввезення з України сталі та прокату.
Стандарти запроваджують для уніфікації продукції за єдиними нормами, типами, марками, розмірами, параметрами, якістю, а також методами обмірювання та контролю, одиницями вимірювання, правилами упакування, зберігання та маркування продукції, технологією виробництва. Усі суб’єкти підприємницької діяльності зобов’язані додержувати державні стандарти.
Суб’єкти ринку, які не дотримуються установлених регламентів та правил діяльності, підлягають покаранню. Такі державні заходи називають санкціями. Наприклад, держава накладає санкції за невиконання суб’єктами господарювання певних зобов’язань. Санкції бувають у формі штрафів, пені, неустойки. Так, за несвоєчасне надання звітності органам податкової адміністрації юридичні особи караються штрафами; за несплату податків — пенею.
Широкого застосування в державному регулюванні набуло нормування різних видів діяльності, виробничих витрат та поведінки ринкових суб’єктів. Норма — це правила поведінки людей і виконання певних видів господарської діяльності, а також суспільно ухвалена міра необхідних витрат ресурсів на вироблення одиниці продукції потрібної якості та надання послуг. На підставі норм держава регулює витрати ресурсів, розраховує потребу в них, планує і прогнозує економічний розвиток, визначає політику соціального захисту населення, охорони навколишнього середовища.
Державне замовлення належить до одного з найефективніших важелів економічної політики держави. Це інструмент подвійного використання і може відігравати роль як економічного заходу, так і адміністративного. Для підприємств державної власності замовлення держави мають адміністративний характер і є обов’язковими для виконання. Але якщо держава виставляє свої замовлення на тендер, то вони впливають на поведінку суб’єктів через економічну заінтересованість.
До речі, найбільші державні закупівлі здійснюють США. Ця держава придбаває понад половину продукції літакобудування, теле- та радіообладнання, чверть наукових приладів та інструментів, а у фінансуванні науково-дослідних та конструкторських робіт її частка у 1980-х роках становила 47 %.
Сучасна держава активно використовує ціновий важіль і регулює 10—20 % від усіх цін. Це обумовлено тим, що вільне ціноутворення нерідко має руйнівний вплив на економіку. Держава може застосовувати фіксовані ціни на найважливіші товари та послуги, установлювати верхню чи нижню межу цін, а також граничні коефіцієнти їх зростання, заморожувати ціни на певний період і т. ін.
Податки — це обов’язкові та примусові платежі, які вносять у дохід держави юридичні та фізичні особи. Вони допомагають заохочувати одні й стримувати інші види діяльності, збалансовують платоспроможний попит і пропонування, регулюють обсяг грошей в обігу. Функції податків як інструменту регулювання економіки дуже різноманітні. Вони виконують стимулювальну, стримувальну і контрольну функції. Неабияке значення мають податкові пільги, наприклад, якщо податками не обкладається частина прибутку, спрямована на технічне переозброєння підприємств, то це стимулює науково-технічний прогрес у суспільстві. Коли від податків звільняється частина прибутку, що використовується на благодійні цілі, то це сприяє розв’язанню соціальних проблем. Прогресивне оподаткування надприбутків може стримувати зростання цін на товари та послуги.
Бюджетні витрати, або бюджетне фінансування, спрямовані на певні економічні та соціальні цілі. Бюджетне фінансування — важливий інструмент регулювання соціально-економічних процесів. Бюджетні кошти йдуть на освіту, охорону здоров’я, інвестиції в економіку, розвиток науки, соціальні виплати або дотації (трансферти) населенню. В розвинених країнах через бюджет проходить від 30 до 40 % ВВП, а в Швеції й Данії навіть більше. Наприклад, у Швеції бюджетні витрати становлять близько 60 % ВВП, з котрих на соціальні виплати припадає більш як половина.
Кредит — це сума грошей, що надається в борг на умовах повернення, платності, строковості. Кредит має різні форми. Держава може брати кредит, а може його й надавати. Регулюючи обсяг кредиту, держава впливає і на банківську ставку, і на пропонування грошей у цілому. У кожній ринковій країні грошовий обіг регулює Центральний банк (в Україні — Національний банк), якому надається певна автономія. Центральний банк установлює облікову ставку, змінює норми обов’язкових резервів, проводить операції з державними цінними паперами, здійснює емісію грошей.
Облікова ставка — це ставка плати за кредит, який центральний банк надає комерційним банкам. Вона є орієнтиром для визначення банківських процентних ставок і, зрештою, впливає на обсяг попиту на кредит.
Грошова емісія — це випуск у обіг додаткової суми грошей. Емісія збільшує грошову масу і може пожвавити економічну активність. Але надмірний випуск грошей здатний спричинити інфляцію. Підкреслимо, що грошова емісія — дуже сильний інструмент економічного впливу, і поводитися з нею слід вельми обережно.
Операції на відкритому ринку — це купівля-продаж державних цінних паперів (облігацій і скарбничих векселів). У цій операції держава, діючи через центральний банк, має своїми контрагентами комерційні банки і населення. Якщо виникає потреба збільшити грошову масу, то центральний банк купує цінні папери, внаслідок чого збільшується обсяг грошей у банків і населення, а значить, зростає пропонування грошей. За потреби скоротити грошову масу центральний банк діє у зворотному напрямку.
Зміна резервної норми є засобом скорочення або збільшення грошової маси. Резервна норма — це частина банківських депозитів, яка зберігається у центральному банку, або, інакше кажучи, своєрідний непорушний запас грошей, який комерційні банки не мають права використовувати для проведення своїх операцій. Збільшення (зменшення) резервної норми через грошовий мультиплікатор збільшує (зменшує) приріст грошового пропонування.
Індикативне планування — це рекомендаційна система планових заходів, яка передбачає створення заохочувальних умов діяльності ринкових суб’єктів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави. Індикативні плани відрізняються від директивних: по-перше, вони мають рекомендаційний, а не обов’язковий характер, по-друге, показники плану суто інформаційні, по-третє, реалізація завдань, передбачених у плані, вигідна для суб’єктів ринку. Індикативне планування застосовується у зрілій ринковій економіці, яка чутливо реагує на зміни в умовах діяльності, і його завжди забезпечує низка правових актів.
Директивне планування — це обов’язкові для виконання адресні завдання, які видаються суб’єктам господарювання вищими інстанціями (главками, трестами, міністерствами, державним комітетом з планування). Директивне планування характерне для адміністративно-командної економіки, воно широко застосовувалось у СРСР, у тому числі в Україні. Треба визнати, що на певних історичних етапах економічного розвитку воно показало високу ефективність.
Державна програма економічного і соціального розвитку України — форма макроекономічного регулювання економіки. Вона являє собою комплексну систему цілей, а також стратегічних і тактичних засобів та інструментів їх досягнення. Державні програми економічного і соціального розвитку мають довгі (10—15 років), середні (3—5 років) та короткі (1 рік) терміни. Вони охоплюють національні, галузеві та регіональні програми, але щодо України, то ще не всі правові та економічні питання такої програми в державі вирішені.
Прогнозування соціально-економічного розвитку — це науково обґрунтоване твердження про можливий соціально-економічний стан розвитку об’єкта (країни, галузі, регіону тощо) в майбутньому та альтернативні способи і строки досягнення такого стану. Завдяки прогнозуванню економічна теорія поєднується з практикою господарювання. Прогнозування соціально-економічного розвитку створює передумови для науково обґрунтованого планування, у т. ч. для складання державних програм економічного і соціального розвитку в Україні.
Пропагандистські (морально-етичні) засоби економічної політики полягають у впливі держави на формування та функціонування соціальних цінностей, морально-етичних норм та правил поведінки громадян. Вони поєднують засоби виховання, роз’яснення та сприйняття цілей і змісту економічної політики, морального схвалення і спрямовані на формування і підтримку в громадян певних переконань, ринкового світогляду, психологічного настрою на позитивне сприйняття соціально-економічної політики держави.
Особливого значення пропагандистські заходи набувають у перехідній економіці, коли нівелюються одні життєві цінності й орієнтири і запроваджуються інші, нерідко протилежні. Значення морально-етичного впливу на громадян за сучасних умов зростає найбільше. Розхитування релігійних засад, яке нині спостерігається в ринкових країнах, потребує заповнення вакууму у формуванні норм соціальної поведінки. У перехідній економіці ця загальна тенденція доповнюється фактичним руйнуванням, знеціненням колишніх життєвих орієнтирів, а також глибиною кризових явищ, які надзвичайно загострили соціальні суперечності. Моральний занепад, як зазначають дослідники, гальмує ринкові реформи і може навіть спотворити їх. Тому відродження морально-етичних цінностей, їх укорінення є першорядною метою економічної політики держави з перехідною економікою.
- 2. Еволюція методів і засобів економічної політики
Методи і засоби економічної політики становлять цілісну систему, проте вони не є незмінними. Як система методів і засобів економічної політики, так і її складники залежать від рівня економічного розвитку країни та від характеру панівних політичних сил, які, власне, і проводять певну економічну політику.
Історичні тенденції зростання економічної ролі держави. Аналіз історичної еволюції економічної політики розвинутих країн демонструє розширення масштабів і сфери державного впливу на економіку. Проте посилення державного регулювання не є стійкою тенденцією. В окремі періоди історичного розвитку спостерігається як посилення, так і послаблення регулювальної ролі держави. Найбільш інтенсивним втручання держави в економіку буває під час війн. Перша та Друга світові війни ХХ століття унаочнюють цю особливість, однак вона не є природною, і тому тенденцію посилення економічної ролі держави слід розглядати без цих періодів.
Між тим хоча протягом півтораста років (починаючи з другої половини ХІХ ст.) інтенсивність державного втручання в господарські процеси посилюється, проте й досі важко сформулювати загальний закон зростання економічної ролі держави. Якщо простежити практику державного втручання в економіку в розвинутих країнах у другій половині ХХ ст., то далеко не завжди можна помітити таку тенденцію. Більше того, останніми десятиріччями ХХ ст. у деяких розвинутих країнах було проведено денаціоналізацію і наступну приватизацію державних підприємств. Наукова думка відповіла на це появою монетаристської теорії та зниженням привабливості теорії Дж. Кейнса.
Зміна масштабів і глибини державного регулювання економіки має в розвинутих країнах циклічний (хвилеподібний) характер. Історичні періоди, які позначаються посиленням державного втручання в економіку, чергуються з періодами його послаблення. При цьому потреба в державному регулюванні економіки зберігається в кожному з цих періодів.
Загальновизнано, що еталоном країни вільного підприємництва, убезпеченого від державного тиску, що пригнічує ініціативу, вважаються США. Досить поширеним є міф про те, що США своїм розвитком зобов’язані необмеженому лібералізму у функціонуванні приватного бізнесу. Проте дослідження свідчать, що державне втручання в економіку США має тривалу історію, і своїм розвитком ця країна має завдячувати чималою мірою державному регулюванню. Так, американський дослідник А. М. Шлезінгер стверджує, що «традиція державного втручання в економіку, традиція настільки ж істинно американська і має таке ж глибоке коріння в національній історії, будучи нерозривно зв’язаною з іменами наших найвизначніших державних діячів, і відбиває американський дух та національний характер, як і традиція необмеженої свободи, особистого інтересу і приватного підприємства, що суперечить їй».
Отже, усі розвинені ринкові країни мають понад вікову традицію державного регулювання економіки. Міра державного втручання залежить у цілому від рівня економічного розвитку, а точніше, від тих проблем, які цей рівень обумовлюють. Проте в кожній країні є свої специфічні ознаки, які індивідуалізують державне економічне регулювання. Національний характер економічного регулювання полягає найчастіше в його засобах та інструментах. Кожна розвинута країна стежить за темпами та якістю зростання, рівнем безробіття, інфляційними процесами, соціальними відносинами і, як водиться, тримає їх під дійовим контролем. Отже, ми бачимо, що різниця багато в чому полягає в різноманітності засобів та інструментів і дуже мало — у стратегічних цілях, доступних тим чи тим країнам.
Далі розглянемо новітні фактори, які свідчать про потребу в державному регулюванні соціально-економічних процесів. У літературі досить широко висвітлені причини державного втручання в економіку. Але поряд зі стандартним комплексом цих причин зупинімося на деяких, котрі ще не потрапили з наукової літератури до навчальної.
Державне регулювання економіки вкрай потрібне ще й для того, щоб не допустити ситуації, за якої олігархи мали б у своїх руках владу більшу за владу демократичної держави. Зокрема, марксисти вважали, що монополістичний капітал зрощується з державною владою і починає панувати, крім економіки, у сфері політики, права, духовного життя суспільства і т. ін. Інакше кажучи, ринкова економіка набуває форми державно-монополістичного капіталізму. Проте історична еволюція в країнах Заходу відбулася в інший спосіб. Держава зміцнила демократичні інститути і не дозволила великому капіталу підпорядкувати собі соціально-економічне життя. Крім того, ренесанс малого бізнесу, який розпочався у 60-х роках ХХ ст., суттєво обмежив частку великого капіталу
у створенні ВВП, а дальший розвиток узагалі зумовив перехід до нового економічного ладу, який дістав різних назв, як-от: пост-
економічне, постіндустріальне, інформаційне суспільство.
Державне втручання в соціально-економічну сферу потрібне також для збереження і зміцнення моральних підвалин суспільства.
У сучасному суспільстві, як зазначають соціологи, поступово втрачає своє значення релігія, а принцип особистого інтересу набуває домінуючої ролі, унаслідок чого захиталась моральна основа ринкової системи. Останнім часом у США з’явилось чимало наукових праць, які порушують саме цю проблему. Їхні автори наголошують, що ринкова система не може успішно функціонувати, якщо загальнокультурна, і першою чергою моральна основа суспільства, стає розмитою і непевною. Держава намагається забезпечити постійність «правил гри» ринкової економіки. Засобами для цього служать правовий порядок та забезпечення його дотримування, державне фінансування освіти і культури, культивування моральних цінностей.
Засоби та інструменти економічної політики перебувають насамперед у залежності від історичного етапу розвитку економіки країни та від способу формування ринкової економіки. Звісно, держава завжди відігравала певну економічну роль, але її систематизоване та регулярне втручання в економіку почалося з останньої третини ХІХ ст. Перші етапи державного втручання в економічну політику характеризувалися прямим вторгненням у господарські процеси. Засобами служили переважно цінове регулювання, дозвіл або заборона певного виду діяльності.
Цінове регулювання здійснюється встановленням фіксованих цін на певні товари та послуги; уведенням гранично високих або гранично низьких цін та граничних коефіцієнтів їх підвищення; заморожуванням цін на певному рівні на деякий термін; декларуванням зміни цін; установленням граничних рівнів посередницько-торговельних націнок; датуванням виробників деяких товарів.
Моделі антимонопольної політики та їх еволюція. Прикладом прямої заборони певної діяльності є антитрестівський закон Шермана, ухвалений у США 1890 року. Цей закон не дозволяв компаніям захоплювати більшу за визначену частку ринку, а в разі, коли така ситуація траплялась, він вимагав їх поділу. З часом подібні закони було ухвалено і в інших країнах Західної Європи, а потім і в усіх ринкових країнах.
На практиці виділяють дві форми боротьби з монополізмом в економіці: американську і європейську. Американська модель побудована за принципом заборони монополії незалежно від соціально-економічних наслідків її діяльності. Прибічники цієї моделі стверджують, що якщо галузь має монополістичну структуру, то і процеси в ній матимуть монополістичний характер, тобто вони будуть негативними з погляду суспільства і тому повинні підпадати під дію антимонопольного законодавства.
Європейська модель зосереджується на принципі контролю за зловживаннями. За даного підходу до уваги береться не структура галузі, а поведінка окремих суб’єктів господарювання. В європейській моделі незаконною проголошується не будь-яка монополія, а тільки така, соціально-економічні наслідки діяльності якої мають для суспільства негативний характер. Для з’ясування характеру наслідків діяльності монополій створюється спеціальна система адміністративних органів, яка постійно аналізує й контролює стан конкуренції на різних ринках. Саме ці органи реалізують за необхідності регулювальні та заборонні засоби, котрі мають переважно адміністративну специфіку.
Різниця між американською та європейською моделями антимонопольного регулювання останнім часом зникає. Зближення йде більш у бік європейської моделі, коли антимонопольна політика будується не стільки на зважуванні відносних і абсолютних розмірів монополій, скільки на врахуванні соціально-економічних наслідків їхньої діяльності для суспільства.
За Першої світової війни державне втручання в економіку посилилось і відбувалося способом прямого втручання в господарські процеси. Держава стала зосереджувати зростаючу частку національного продукту, видавати прямі замовлення на виробництво продукції, розподіляти обмежені виробничі ресурси, ширше і жорсткіше контролювати ціни, піддала прямій мобілізації трудові ресурси тощо.
Двадцяті роки ХХ ст. відзначилися піднесенням економіки в США, Англії, Франції, і це створило враження відновлення можливостей вільного ринку. Відповідно до цього посилились ліберальні ідеї і ліберальна економічна політика. Проте Велика депресія 1929—1932 рр. змусила знову повернутись до посилення ролі держави в економічному житті. Жорстка криза поставила під загрозу існування самої ринкової системи. Під тиском цих обставин було розроблено Новий курс Франкліна Рузвельта, який вмонтував у ринкову економіку державні регулятори, призначені для захисту її від глибоких циклічних коливань.
У 30-х роках ХХ ст. Дж. Кейнс створив теорію державного втручання в ринкові процеси, котра запропонувала нові засоби антициклічного регулювання економіки. Сукупний попит, сукупне пропонування, заощадження, інвестиції, процентна ставка, рівень зайнятості стали об’єктами державного регулювання. Засобами впливу на них є податкові ставки, субсидії, соціальні виплати, державне підприємництво. Проте разом з ними під впливом економічних успіхів Радянського Союзу країни Заходу почали запроваджувати елементи планування. Воно посилювало передбачуваність економічного розвитку, зменшувало стихійність і анархію, обмежувало амплітуду циклічних коливань. Держава стала звертати увагу на соціальні процеси, а саме на майнове розшарування суспільства, яке перевищує певні межі, гальмує економічний розвиток, знижує мотивацію високопродуктивної праці, загрожує стабільності суспільства. Тому держава починає виконувати інтегруючу роль, ураховувати у внутрішньому розвитку інтереси всіх верств і груп населення. Економічна політика починає соціалізовуватись: держава запроваджує дотації, соціальні виплати, страхує депозитні вклади населення, створює нові робочі місця тощо.
Перехід до стратегічного економічного регулювання та формування політики соціальної держави. Після Другої світової війни настає новий етап в еволюції державного регулювання. Економічна політика переходить від ситуаційного реагування, пов’язаного з антициклічною боротьбою, до стратегічного регулювання, яке охоплює систему заходів щодо стимулювання темпів економічного розвитку (природно, разом з антициклічними заходами). Для реалізації довгострокових цілей держава починає брати активну участь у розвитку провідних галузей промисловості, створенні економічної і соціальної інфраструктури. Укупі з інструментами регулювання, які вживалися раніше, в економічній політиці стали активно застосовуватись програмування, прогнозування та планування економіки, формування державних секторів економіки засобами націоналізації та створення державних підприємств.
Дальша еволюція економічної політики пов’язана з виникненням «соціальної держави» на підставі теорії загального добробуту. Ця теорія виходила з таких передумов:
- Вільний ринок має багато вад, оскільки не забезпечує створення суспільних благ, надає неповну інформацію про стан ринку, передбачає існування природних монополій.
- Ринкові коливання не здатні забезпечити стабільні макроекономічні показники.
- Ринок спричиняє велику диференціацію доходів, і тому для його нормального функціонування потрібне державне регулювання доходів.
З огляду на це головними цілями держави стають забезпечення повної зайнятості, стабільність цін та рівновага платіжного балансу. Воднораз держава починає ще активніше втручатись у соціальні процеси.
Економічна політика держави соціального добробуту в 50—60-х рр. включала програми досягнення високого життєвого рівня населення, створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, регулювання мінімального рівня заробітної плати, систему соціального забезпечення, а з часом — екологічні, демографічні програми.
Формування «соціальної держави» стало можливим не лише завдяки розвитку економіки, а й тому, що в середині ХХ ст. у розвинутих країнах установилася своєрідна рівновага між різними соціальними групами, які через представницьку демократію дістали можливість відкрито декларувати й захищати свої інтереси.
Розвиток представницької демократії обумовлює підпорядковість діяльності держави суспільному контролю, розширення і зміцнення місцевого самоврядування, посилення ролі судових органів. Держава зі знаряддя панування одного класу перетворюється у виразника загальнонаціональних інтересів, інструмент досягнення соціального компромісу, пом’якшення і ліквідації соціальних суперечностей.
Відповідно до теоретичних підвалин «соціальна держава» ширше й інтенсивніше починає застосовувати засоби перерозподілу ВНП, допомоги менш забезпеченій частині суспільства та формування соціальної інфраструктури за державний рахунок. Розширюється інструментарій соціальної допомоги — виплати, дотації. Формою згладжування соціальної нерівності є безкоштовна середня і вища освіта, безплатне житло малозабезпеченим, соціальна допомога молоді під час здобуття професійної освіти, працевлаштування, у забезпеченні житлом.
Отже, розвиток методів і засобів державного регулювання економіки триває. Удосконалюється інструментарій планування та прогнозування економіки, посилюється державний вплив на економічну структуру.
Економічна політика ефективної держави. У середині 1970-х років економіку вразила світова криза, яка дала поштовх для переоцінювання ролі держави. Унаслідок цього відбувся поступовий перехід від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави». Політика «ефективної держави» ґрунтується
на двох постулатах:
- Держава через непомірно високі витрати змушена скоротити коло своїх обов’язків і перекласти виконання низки завдань на інші суб’єкти господарювання.
- Виплати з медичного страхування, страхування з безробіття, витрати на пенсійне обслуговування мають забезпечуватись не тільки за рахунок державного бюджету, а рівномірно розподілятись між іншими суб’єктами.
Інакше кажучи, держава не повинна бачити в собі основне джерело економічного зростання, а має виконувати роль каталізатора і партнера. Саме такий основний мотив характеризував соціально-економічну політику, яку у 1980—1990-ті роки стала провадити більшість розвинутих країн.
Виникають питання: чи зберігаються нині чинники, що обумовили політику «соціальної держави»? чи з’явилися інші обставини, що усунули їх? Відповіді треба шукати в таких явищах: складність економічних зв’язків не зменшилась, а навпаки, збільшилась; неможливість досягнення макроекономічної стабілізації без активної фіскальної, грошово-кредитної та інвестиційної політики держави; не скоротилась, а зросла роль людського чинника виробництва. Як стає зрозумілим, підстави для широких і активних функцій держави залишаються дійовими і сьогодні. Проте реально можна спостерігати зворотний рух. Держава намагається перекласти частину своїх обов’язків на інших суб’єктів, і це змушує шукати додаткові фактори, які б стали впливати на економічну політику розвинених країн. Таким новим фактором уважається глобалізація.
Глобалізація та її вплив на економічну політику. Потужний потік міжнародного капіталу ігнорує національні кордони, не зважає на державу, підпорядковує собі всі інтереси. Міжнародний капітал не може підкорятись одному національному уряду, а потребує створення якогось наднаціонального апарату регулювання, так би мовити, світового уряду. Але таких механізмів регулювання діяльності міжнародного капіталу поки що немає.
Міжнародний капітал певною мірою паралізує функції національних урядів щодо економічного регулювання, адже він бере до уваги передовсім свої вузькоегоїстичні інтереси. «Баланс інтересів», який досягався завдяки регулювальній діяльності держави і який є важливою складовою громадянського суспільства всередині кожної країни, похитнувся. Процес глобалізації нейтралізує дії чинників, які обумовили виникнення «соціальної держави» і, безперечно, він відіграв вирішальну роль у переході від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави».
Сучасний міжнародний капітал став набагато мобільнішим. Він має можливість відносно легко обстоювати свої інтереси за рахунок інтересів інших соціальних інститутів. Наприклад, міжнародні монополії здатні утримувати досить низький рівень заробітної плати в багатьох країнах, а якщо їм суперечити, то вони починають загрожувати виведенням капіталів з країни. Безсумнівно, боротися з
міжнародним капіталом дуже важко. Зазвичай держава змушена погоджуватись на вільне переміщення капіталу. Нерідко вона примиряється зі скороченням соціальних витрат і зменшенням державних інвестицій, посилаючись на різні надумані приводи (збільшення дефіциту бюджету, неефективність капіталовкладень).
Зрештою все це негативно впливає на мету, засоби та інструменти економічної політики держави. Акцент у державному регулюванні переноситься на непрямі методи, сфера впливу держави на соціально-економічні процеси починає звужуватись. Ринкові стандарти безпідставно переносяться на такі суто соціальні явища, як сім’я, шлюб, виховання дітей тощо, а серед засобів та інструментів державного впливу на економіку починають переважати грошово-кредитні інструменти, котрі є серцевиною монетаристської теорії.
Отже, ми переконуємося, що засоби та інструменти економічної політики перебувають у процесі невпинної еволюції, на яку діють як розвиток виробництва благ та послуг, так і інші позаекономічні, насамперед політичні фактори.
Особливості інструментарію економічної політики в Україні та його еволюція. Становлення і розвиток ринку в Україні, а відтак засобів і методів його державного регулювання мають своєрідний характер. Річ у тім, що в країнах Заходу ринок утворювався органічно з елементів феодального суспільства. Інакше кажучи, він розвивався природно, а державне регулювання поступово вбудовувалось у ринковий механізм.
Щодо України, то схема формування сучасного ринку тут має зовсім іншу спрямованість. Він пройшов шлях від тотально одержавленої економіки через роздержавлення і до свого становлен-
ня у нинішньому вигляді. Роль держави в цьому процесі була більш значущою, бо вона завжди залишалася суб’єктом, що координує і спрямовує.
У перехідній до ринку економіці функції держави змінюються. Вона вже не має беззастережного права монопольно розподіляти блага, а отже, передає більший обсяг цієї функції ринковим механізмам. Скорочується частка участі держави у розв’язанні соціальних проблем. Накази і директиви замінюються грошово-кредитними, податково-бюджетними засобами, а з-поміж функцій, невластивих ринковій системі, знаходимо реалізацію державою процесу роздержавлення. Розподіл державної власності на безоплатній основі позначає первинні кроки держави, а згодом вона стає організатором ринкового продажу майна державних підприємств та установ.
Багато важить у формуванні ринку соціальний захист громадян, тобто антиінфляційна політика, індексація доходів та заощаджень громадян, субсидії та соціальні виплати громадянам з низьким рівнем доходів та безробітним.
Проте становлення ринку і становлення демократії не є тотожними процесами, і саме тому держава має зосередити зусилля на формуванні громадянського суспільства. Демократизація суспільного життя, формування її інституціональних підвалин — ось найважливіше завдання держави перехідного періоду.
Відомо, що радянська держава мала патерналістський характер, відповідно до якого населення країни сформувало свою психологію. А вона, на жаль, мало підходить ринковим вимогам, і тому в перехідний період передусім мають відбутися зміни в психології людей: трансформуватися їхні надії, наміри, очікування і вимоги до себе. Отож, пояснювати населенню нові проблеми, полегшувати сприйняття ринкових цінностей — першочергове завдання держави перехідної економіки. Основним інструментом виконання цього завдання є моральне переконування, пропагування нових життєвих цінностей.
Разом з тим у перехідній економіці України засоби і методи економічної політики поступово зміщуються в бік непрямих, економічних, але це не заперечує прямого адміністративного впливу. Також посилюється значення формування суспільних цінностей, які забезпечують ефективне функціонування ринку.
Насамкінець наголосимо, що Україна не стоїть осторонь цивілізаційних процесів. Остаточне розв’язання завдань перехідного періоду дасть їй можливість органічно долучитись до загальної еволюції ринку. Відповідно, засоби та інструменти економічної політики еволюціонуватимуть згідно з загальними закономірностями їх розвитку.