З розвитком суспільства економічні інтереси утворюють складну взаємообумовлену систему, яка завжди суперечлива. Ця неузгодженість інтересів суб’єктів господарювання негативно позначається на ефективності суспільного виробництва і соціальній стабільності суспільства. Найбільш владним суб’єктом економічної діяльності і захисником національних інтересів стає держава, яка повинна вирішувати, узгоджувати, оптимізувати економічні інтереси провідних суб’єктів суспільного виробництва. У даній темі розглядаються економічні інтереси і суперечності суб’єктів господарювання, а також можливості їх узгодження за допомогою здійснення відповідної державної економічної політики.
- 1. Система економічних інтересів суспільства
Загальновідомо, що світом керують інтереси. Кожна людина має свій інтерес! З виникненням суспільства основою існування людства і рушієм розвитку були економічні потреби та інтереси. Поява відносин власності, поглиблення суспільного поділу праці в кінцевому підсумку визначили розподіл суспільства на класи та соціальні групи, відповідну систему економічних відносин і економічних інтересів.
На кожному історичному етапі свого розвитку суспільство мало специфічну економічну структуру, соціально-економічний та політичний устрій. Тому формування й реалізація економічних інтересів через систему економічних відносин завжди спричинюються історично визначеними умовами виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (формації, цивілізації та ін.) або рівнем розвитку продуктивних сил, соціально-економічних відносин, соціально-політичного устрою та економічної політики держави. Вони залежать від відносин власності на фактори виробництва, від місця, становища і ролі, соціальних верств, груп, класів у суспільному виробництві й у суспільстві.
За суб’єктами економічні інтереси поділяються на особисті, індивідуальні, групові, колективні, регіональні, відомчі (галузеві), суспільні, державні та глобальні (світові).
З погляду соціальної й економічної структури суспільства носіями економічних інтересів (суб’єктами відносин) є: споживачі і виробники, покупці і продавці, регіони, відомства, робітники і селяни, інтелігенція, окремі демографічні групи (молодь, жінки, пенсіонери тощо), національні та ін.
Усі суб’єкти економічних відносин як носії інтересів вступають у відносини безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання з метою реалізації своїх економічних інтересів. Унаслідок цього виникає складна система взаємодії та реалізації інтересів.
Оскільки головною продуктивною силою в суспільстві є людина як фактор виробництва, суб’єкт економічних відносин і мета виробництва, то з розвитком ринкової економіки і товарних відносин обміну, природно, зростає увага до людини як головного суб’єкта цих відносин, до його ролі в цих відносинах і до мотивів економічної поведінки. У результаті цього в економічній теорії виникає модель, або концепція «економічної людини», зміст якої трактується вельми неоднозначно. Але ще А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що він характеризується перш за все визначальною роллю власного, особистого інтересу в мотивації економічної діяльності й поведінки. Людина передусім прагне до власної вигоди (інтересу), навіть якщо належить до певної групи, колективу,
а інтереси групи, суспільства для неї другорядні. Сьогодні переважна більшість учених вважає, що панівним економічним інтересом за умов ринкових економічних відносин як засобом реалізації економічних інтересів мільйонів товаровиробників, усіх суб’єктів господарювання (фізичних та юридичних) є особистий, власний інтерес людини. В економічних відносинах кожний їхній контр-
агент завжди дбає тільки про свій особистий інтерес.
Саме тому система економічних відносин як інтересів усіх суб’єктів, членів суспільства практично завжди суперечлива, бо інтереси конкретних суб’єктів економічної діяльності й відносин не завжди збігаються. Чи можуть бути однаковими економічні інтереси раба і рабовласника, кріпака і феодала, найманого робітника і роботодавця (власника капіталу), продавця і покупця, суб’єкта виробництва і держави? Ці інтереси аж ніяк не збігаються, вони за своєю сутністю є суперечливими, антагоністичними у класових суспільствах.
В економічній теорії виокремлюють чотири групи основних суб’єктів ринкових відносин як носіїв економічних інтересів: домашні господарства, сім’ї, підприємства (фірми), банки і держава (уряд). Існує й інша класифікація суб’єктів господарювання, але вона принципово не відрізняється від першої.
Соціальна та економічна структура суспільства визначає певний рівень економічних відносин як реалізації інтересів, а отже, і певний рівень суперечностей, хоч усі ці рівні діалектично взаємодіють.
В економічній теорії основним поділом економічних відносин і, відповідно, суперечностей є макро- та мікрорівень, але сьогодні виділяють відносини-суперечності і на рівні фізичних осіб.
Відносини на макрорівні — це економічні відносини на рівні національної економіки та її структурних елементів: сфер, галузей, галузевих та міжгалузевих комплексів, регіонів країни. Це відносини щодо реалізації економічних інтересів між суб’єктами, носіями цих інтересів, представниками; стосовно до виробництва, розподілу, обміну і споживання на рівні суспільного виробництва і на рівні держави (уряду), яка повинна забезпечувати однакові, справедливі умови для реалізації економічних інтересів кожним суб’єктом суспільного виробництва і захищати ці інтереси для того, щоб не допустити переростання економічних суперечностей у соціальні, політичні, класові конфлікти.
Розбіжність економічних інтересів та міри їхньої реалізації (розміри зарплати, доходів, зайнятості та ін.) ми спостерігаємо на рівні виробничої і невиробничої сфери, регіонів, галузей, покупців і продавців, а це визначає економічну поведінку людей у відповідних секторах економіки і призводить до негативних соціально-економічних наслідків (безробіття, міграцій та еміграції населення, протизаконної діяльності тощо).
Особливе місце в економічних відносинах на макрорівні посідають різноманітні галузеві та міжгалузеві комплекси, якими сьогодні є агропромисловий комплекс (АПК), військово-промисловий комплекс (ВПК), сфера освіти, паливно-енергетичний, машинобудівний, сировинний та ін. Саме тут нині виникають найгостріші суперечності й конфлікти. Їх всебічне розв’язання, узгодження інтересів усередині цих комплексів, а також між ними і державою багато важить не тільки для їхнього ефективного розвитку, а й для всієї національної економіки. Деякі з комплексів є за своєю сутністю природними монополіями з усіма перевагами монополій у ринковій економіці й новим економічним протистоянням. Зрозуміло, що без державного контролю за їхньою діяльністю (цінами, тарифами) вони реалізовуватимуть свої колективні економічні інтереси всупереч інтересам споживачів своєї продукції і державним інтересам.
Національні державні економічні інтереси як довгострокові інтереси всього населення полягають у стабілізації оптимальних темпів економічного зростання і забезпеченні на цьому ґрунті зростання життєвого рівня народу. Носієм і захисником національних економічних інтересів є держава, уряд. Але й у державній економічній політиці часто виникають суперечності, пов’язані з егоїстичною і рентно орієнтованою поведінкою чиновників різного рангу, лобіюванням заінтересованими структурами особисто вигідних їм рішень. Розбіжність інтересів виникає також між різними політичними партіями, блоками, фракціями на рівні формування й ухвалення певних законів законодавчим органом (парламентом, радою).
Для того щоб реалізувати свої економічні інтереси, різні соціальні групи та верстви населення обирають представників у виборчі органи влади, які й розробляють і ухвалюють закони, контролюють органи виконавчої влади. Але, як це не прикро, депутати і чиновники дбають перш за все про свої особисті економічні інтереси, свою користь, що й обумовлює їхню економічну поведінку (діяльність) під час ухвалення певного закону, постанови, указу. Таке відбувається через корумпованість частини чиновників і депутатів, які заради власної вигоди можуть діяти навіть усупереч національним економічним інтересам. На жаль, прикладів такої діяльності немало в будь-якій країні.
Тепер розглянемо економічні відносини й антагонізм інтересів на мікрорівні, які виникають на підприємствах, у фірмах і корпораціях.
З виникненням і розвитком капіталістичного товарного виробництва на капіталістичному підприємстві, а потім у акціонерному товаристві, корпорації між найманими робітниками і роботодавцями (капіталістами) як суб’єктами виробництва складаються взаємини, які мають суперечливий характер. Економічним інтересом найманого робітника є отримання робочого місця і зростання зарплати, а метою власника засобів виробництва (капіталіста) — одержання і збільшення (максимізація) прибутку. За метою і реалізацією інтереси є протилежні, суперечливі, бо підвищення рівня реалізації інтересу одного суб’єкта відбувається, як водиться, за умов стабільного виробництва, за рахунок зниження рівня реалізації інтересу другого суб’єкта. Ці відносини на мікрорівні перетворюються на докорінні економічні розбіжності між провідними класами суспільства і мають антагоністичний характер. Протистояння інтересів між капіталістами та іншими виробниками (внутрішньогалузева і міжгалузева конкуренція) мають вторинний характер, як і суперечливість інтересів між продавцями та покупцями. Неузгодженість економічних інтересів між найманими робітниками і роботодавцями призводить до загострення суперечностей та соціальних конфліктів (страйків та ін.).
Розвиток виробництва і посилення ринкової конкуренції обумовлюють посилення концентрації та централізації капіталу і виробництва та виникнення монополій. Це спричинюється до антагонізму між монополією та більшістю нації і потребує державного втручання в ринкові відносини, проведення певної економмічної політики для захисту інтересів більшості.
Економічні відносини як реалізація інтересів виникають і на рівні окремих фізичних і юридичних осіб. Тут також з’являються економічні суперечності та конфлікти і разом з цим відповідні механізми узгодження інтересів.
Основоположник і творець марксистської політекономії К. Маркс запевняв, що економічні суперечності між провідними класами у класових суспільствах мають антагоністичний характер, вони загострюватимуться, що призведе до їх революційного розв’язання.
Але розбіжності економічних інтересів мають і об’єктивне, і суб’єктивне підґрунтя. Об’єктивне підґрунтя антагонізму інтересів визначається історично обумовленим способом виробництва економічних благ, рівнем розвитку продуктивних сил і відповідною системою соціально-економічних відносин, різним місцем і роллю кожного суб’єкта в суспільному виробництві, його економічним становищем. Існує теорія, що причиною розвитку економіки, економічних систем, тобто причиною саморозвитку, є єдність і боротьба протилежностей, а за таким методологічним підходом вони є постійні.
Суб’єктивне підґрунтя пов’язане зі свідомим впливом на економічну діяльність і відносини, із суб’єктивізмом і волюнтаризмом, з певною економічною політикою.
Поглиблення суспільного поділу праці веде до ускладнення економічної структури суспільного виробництва, збільшення кількості суб’єктів економічних відносин та поглиблення суперечностей між ними, які розв’язуються переважно на основі ринкової конкуренції. Але існує погляд, що за сучасних умов (особливо в розвинутих демократичних країнах) економічні розбіжності перестають бути антагоністичними, залишаючись конфліктно-компромісними. Важливою особливістю економічних конфліктів стала можливість їх вирішення, досягнення компромісу на підставі трудового законодавства держави та інших законів, системи колективних договорів, участі профспілок і різних державних інститутів у пошуку компромісу.
Отже, аналіз системи економічних інтересів і їхньої взаємодії в системі економічних відносин дозволяє висновувати:
- У процесі економічної діяльності економічні інтереси суб’єктів господарювання не збігаються. Вони є природні й неминучі.
- Суперечності економічних інтересів реалізуються й узгоджуються на різних рівнях економічних відносин, але основними є макро- і мікрорівень.
- Існуючі розбіжності потенційно містять у собі як здатність переростати в конфлікти, так і можливості узгодження, компромісів, оптимізації.
- Представництво національних економічних інтересів владними органами, всіма гілками влади також внутрішньо суперечливе, бо в діяльності депутатів і чиновників переважають їхні особисті економічні інтереси.
- Існують різні механізми і засоби реалізації, узгодження, оптимізації економічних інтересів: ринковий, інституціональний, державний, змішаний.
- 2. Необхідність і механізми поєднання
економічних інтересів
Кожне суспільство у своєму історичному розвитку має відповідну соціальну, класову структуру, яка визначає складну систему економічних інтересів і реалізується в економічних відносинах між людьми, соціальними групами, класами в процесі суспільного виробництва.
Економічні інтереси як усвідомлені економічні потреби спонукують людей до економічної діяльності, економічних відносин між суб’єктами цієї діяльності під час виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних життєвих благ.
Визначальна економічна потреба первісних людей — потреба в житті — змусила їх спільно працювати і споживати, тобто обумовила їхню спільну економічну діяльність. З поглибленням су-
спільного поділу праці й економічного відособлення спеціалізованих виробників зростала і кількість економічних потреб, і чисельність носіїв економічних інтересів. Згодом, за умов ринкової форми організації суспільного виробництва і реалізації економічних інтересів посилювались їх відмінність, протилежність і суперечливість.
Зауважимо, що брак соціальної єдності, незбіг, неузгодженість докорінних економічних інтересів усіх членів суспільного виробництва і суспільства не створює матеріального підґрунтя для соціального партнерства, економічної мотивації праці, національної єдності й перешкоджає досягненню якнайвищої соціально-економічної ефективності суспільного виробництва, сталому економічному і соціальному прогресу, дійовому використанню матеріального й духовного потенціалу суспільства. Розбіжність економічних інтересів, а отже, і цілей у суб’єктів виробництва на рівні окремого підприємства, фірми, територіальної одиниці, країни, а в кінцевому підсумку і світу призводить до суперечностей, конфліктів, нестабільності розвитку, зниження економічної та соціальної ефективності виробництва, уповільнює суспільний прогрес. Виходячи із цього постає крайня потреба максимального узгодження, оптимізації соціально-економічних інтересів на всіх рівнях суспільного виробництва. Щонайбільша єдність інтересів і цілей визначає спільність дій щодо досягнення мети за відносин економічної взаємодії, взаємодопомоги, а не конкуренції і боротьби.
Ринкові економічні відносини спричинюють боротьбу економічних інтересів мільйонів відокремлених виробників, що призводить до соціально несправедливого розподілу виробленого продукту, негативних соціально-економічних наслідків, конфліктів і соціальної нестабільності. Це загрожує існуванню певної системи економічних відносин, соціально-політичного устрою. Тому ще раз наголосимо, що вкрай потрібно узгоджувати, оптимізувати економічні інтереси, не допускати соціальних конфліктів у суспільстві.
Історично першим механізмом поєднання й узгодження економічних інтересів економічно відособлених суб’єктів був ринковий механізм господарювання, або ринкова система економічних відносин як форма організації суспільного виробництва й реалізації економічних інтересів.
Суспільні економічні відносини між суб’єктами економічної діяльності починаються з відносин обміну продуктами праці економічно відокремлених виробників або відносин купівлі-продажу між споживачами та виробниками. Кожен із суб’єктів цих відносин має свої економічні інтереси, і ці інтереси є протилежні. Продавець прагне продати якнайдорожче, а покупець — купити щонайдешевше. Узгодження їхніх інтересів відбувається за допомогою встановлення ринкової рівноважної ціни на ринку вільної, досконалої конкуренції. Отже, обмін товарів і реалізація економічних інтересів відбувається, за суспільною оцінкою, стихійно і втілюється в ринковій ціні. Вона і є показником стихійного узгодження протилежних, суперечливих економічних інтересів. Вільний ринок є механізмом координації, узгодження економічних інтересів усіх різноманітних суб’єктів економічної діяльності через систему цін. Механізм установлення цін — це механізм стихійної взаємодії об’єктивних економічних законів: попиту і пропонування, анархії, закону вартості та ін.
Ціна рівноваги — це ціна товару, коли попит на нього дорівнює пропонуванню, коли відбувається стихійне тимчасове узгодження економічних інтересів продавців і покупців, виробників і споживачів. Якщо попит і пропонування не збігаються, то ринок починає впливати на безпосереднє виробництво завдяки відхиленню ціни від ринкової вартості.
Узгодження економічних інтересів суб’єктів ринкових відносин відбувається завдяки певному «порядку» в ринковій економічній системі, який установлюється, за А. Смітом, згідно з принципом дії «невидимої руки». Сутність цього механізму, або принципу, полягає в тому, що кожна особа у своїх діях виходить із власної вигоди, власного інтересу, яким керує «невидима рука», мета якої — найбільша вигода для всіх. Адам Сміт під «невидимою рукою» мав на увазі непередбачувану, стихійну силу, яка сприяє узгодженню інтересів між особою і суспільством, між продавцем і покупцем, особистим та суспільним інтересом. За умов ринку вільної досконалої конкуренції кожен суб’єкт виробництва однакової продукції (а виробників і покупців дуже багато) має свої особисті інтереси і реалізує їх у конкурентних економічних відносинах на рівні галузі — у внутрішньогалузевій конкуренції. Наслідком її є стихійне узгодження інтересів покупців і продавців завдяки утворенню ринкової «суспільної» вартості і ринкової ціни як грошового виразу першої. А бажання виробника максимізувати свій дохід (інтерес) спонукує його до вдосконалення свого виробництва для отримання надприбутку. Саме так конкуренція стимулює розвиток продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва. Економічні відносини конкуренції між виробниками різних галузей за якнайвищу прибутковість свого капіталу (міжгалузева конкуренція), завдяки стихійному переливу капіталу веде до узгодження інтересів конкурентів через утворення «середнього прибутку» — рівного прибутку на
рівновеликий капітал. Тому будь-яке втручання держави в ринкові відносини вільної конкуренції Адам Сміт уважав шкідливим і стверджував, що ринок діє за принципом саморегулювання. Головним методом впливу на економічні інтереси суб’єктів господарювання, за А. Смітом, є метод стихійного економічного стимулювання. А за таких умов внутрішня державна економічна політика фактично не діє.
Історичний досвід розвитку товарного виробництва і ринкової форми його організації на засадах вільної конкуренції довів, що дія «невидимої руки» призводить до значних матеріальних утрат, диспропорцій і суперечностей між виробництвом та споживанням, до економічних криз, безробіття і майнової поляризації су-
спільства, до соціальної нестабільності й конфліктів. Крім того, вільна конкуренція спричинює утворення надвеликих підприємств, концентрації виробництва і капіталу, монополізації, виникнення олігополії та монополії, котрі, як це не парадоксально, суперечать вільній конкуренції й порушують стихійний ринковий механізм узгодження економічних інтересів суб’єктів господарювання. Виникають суперечності між інтересами монополій, середніх і малих підприємств, бо порушується ринковий механізм ціноутворення. Монопольна ціна вже не може бути показником узгодження інтересів продавців і покупців, бо відповідає інтересам тільки продавців-монополістів. Монополія реалізує свої інтереси за рахунок економічних інтересів інших суб’єктів господарювання та більшості населення, яке виступає в ролі покупця. Виникають нові розбіжності в економічних інтересах, соціальні конфлікти, що їх ринок не здатний розв’язати самостійно.
Поступальний розвиток капіталістичного товарного виробництва за умов вільної конкуренції призводить до загострення економічного антагонізму між найманими робітниками та капіталістами-роботодавцями за розподілу створеної нової вартості на заробітну плату і прибуток. Довгий час власники засобів виробництва узгоджували ці інтереси самі, волюнтаристськи й переважно на свою користь, і наслідком цього стало загострення соціальних, класових суперечностей і конфліктів (страйки тощо). Усе це обумовило зниження ефективності виробництва окремих підприємств і суспільного виробництва загалом.
Поява в дальшому профспілок утворила новий механізм узгодження економічних інтересів на рівні галузей, підприємств, але не зняла суперечності інтересів двох провідних класів суспільства, що дестабілізувало економічний, соціальний і політичний розвиток.
Виникнення нових суб’єктів господарювання — монополій — і нових економічних розбіжностей та їхнє загострення об’єктивно активізували роль держави і її втручання в ринкові відносини. Це втручання здійснюється для координації економічної діяльності, узгодження або оптимізації економічних інтересів суб’єктів господарювання, забезпечення економічної та соціальної стабільності суспільного розвитку, економічного зростання й суспільного прогресу, захисту економічних інтересів більшості населення країни. Реалізація цих завдань і досягнення стратегічної мети розвитку суспільного виробництва стає можливим завдяки створенню нового механізму господарювання — нової, змішаної форми організації суспільного виробництва. Вона передбачає взаємодію ринкового механізму господарювання і певної державної економічної та соціальної політики, яка має на меті пом’якшення негативних наслідків ринкового механізму вільної конкуренції і створення умов для підвищення ефективності суспільного виробництва.
Одним із засобів виконання завдань державного втручання в ринкові відносини є створення механізму узгодження й оптимізації економічних інтересів, умов для реалізації інтересів кожним суб’єктом господарювання, кожною особою, яка працює або з якихось причин не працює. Таким новим механізмом узгодження економічних інтересів стає економічна політика держави. Саморегулювання економічних інтересів (суперечливість, конфліктність, антагонізм) переходить у більш регульовані економічні відносини. Зростає роль суб’єктивного фактора в суспільному виробництві; дія «невидимої руки» доповнюється дією, так би мовити, «видимої руки».
- 3. Економічна політика як механізм
поєднання економічних інтересів
Якщо економічна теорія пізнає суть і способи дії економічних законів, то економічна політика опрацьовує механізми їх використання і практичної реалізації. Отже, економічна політика — це практична діяльність держави як представника і захисника інтересів усього народу країни, і ця діяльність базується на теоретичних засадах. За умов ринкової економіки кожний суб’єкт господарювання має свої економічні інтереси, тому завжди проводить свою економічну політику. Справді, він має право вибирати, як саме реалізувати свої інтереси, але не будемо забувати, що термін «політика» походить від грецького «polis» — держава, тому під «політикою» розуміють державну політику як панівну. Ми можемо стверджувати, що економічна політика є концентрований вираз економіки, але вона завжди альтернативна, варіантна, бо може ґрунтуватись на різних теоретичних концепціях. Отже, з виникненням держави зароджується і державна економічна політика як складова державної політики загалом.
Держава — це основний інститут політичної системи в класовому суспільстві, апарат насильства для захисту інтересів панівного класу в антагоністичних класових суспільствах; вона виступає як експлуататорська влада (рабовласницька, феодальна, капіталістична). Держава має певні державні інститути, які виконують функції державної влади: законодавчу, виконавчу, контрольну (наглядову). Парламент, уряд, президент, судові органи як представники державної влади ухвалюють закони, постанови, укази, які створюють правове поле економічної діяльності і є обов’язковими для всіх суб’єктів господарювання країни. Зміст цих норм, актів, законів віддзеркалює й характеризує відповідну політику держави: внутрішню, зовнішню, економічну, соціальну, демографічну та ін.
З розвитком суспільства еволюціонують роль і функції держави в суспільному виробництві, тобто змінюється економічна політика держави — від повного невтручання в економічну діяльність до помітного посилення впливу на суспільне виробництво й економічні відносини.
Економічна політика об’єктивно стає головним прогресивним фактором впливу на суспільне виробництво, економічні інтереси та їхнє узгодження. Зі зростанням масштабів виробництва збільшується кількість суб’єктів господарювання, ускладнюється система економічних відносин між ними, загострюються економічні та соціальні суперечності в суспільстві. Держава, за Ф. Енгельсом, як офіційний представник капіталістичного суспільства змушена взяти на себе керування виробництвом під тиском об’єктивних обставин.
Причинами змін в економічній політиці держави є посилення негативних економічних та соціальних наслідків функціонування ринку вільної конкуренції, утворення і зростання ролі монополій, підвищення соціальних потреб тощо. Усе це обумовлює безпосереднє втручання держави у відтворення, регулювання суспільного виробництва, у прогнозування і планування.
Держава стає все активнішим суб’єктом суспільного виробництва, його організатором, координатором, керівником. Вона не тільки встановлює правові підвалини, загальні правила економічної поведінки для всіх суб’єктів господарювання, а й створює умови для реалізації економічних інтересів усім — працюючим і непрацюючим, виступає головним арбітром під час загострення економічних розбіжностей, створює правову базу для узгодження й оптимізації інтересів усіх членів суспільства, для соціального партнерства між домінуючими класами. Інакше кажучи, виникає новий механізм узгодження економічних інтересів усіх суб’єктів економічних відносин: до стихійного ринкового узгодження інтересів та суб’єктивізму на рівні підприємств додається механізм державного регулювання й узгодження. Він стає правовою основою оптимізації економічних інтересів на всіх рівнях: макро-, мікрорівні та на рівні фізичних осіб. Державна економічна політика певною мірою гарантує реалізацію економічних інтересів на мінімальному і середньому рівні задоволення потреб у країні. На кожному рівні реалізації інтересів ступінь задоволення потреб може бути підвищений у межах державного законодавства, а узгодження інтересів — стати оптимальнішим (на рівні найманих робітників і власників фірм). Рівень і динаміка задоволення потреб може перевищувати заплановану і гарантовану на певний період державою (рівень зарплати, доходів тощо).
Для врахування, узгодження, оптимізації економічних інтересів усіх суб’єктів суспільного виробництва і членів суспільства держава проводить комплексну економічну політику, яка включає різноманітні види політики для розв’язання та узгодження конкретних економічних проблем, економічних суперечностей і конфліктів. Це фінансова, грошова, податкова, митна, валютна, кредитна, регіональна та інші види економічної політики. Загальним правовим підґрунтям для реалізації економічної політики є Конституція країни як основний закон держави, трудове, громадянське, кримінальне право, котрі утворюють правове поле для економічної діяльності й економічних відносин на всіх рівнях господарювання. Держава регулює принципи, організовує певні форми суспільного життя, створює відповідні державні інститути і санкціонує недержавні, унаслідок чого виникає відповідна інституціональна ієрархія як система впливу на економічні інтереси. Держава переймається інтересами всього населення загалом і кожної особи зокрема та повинна захищати ці інтереси.
Ефективність державної економічної політики та її реалізація залежатимуть від чіткого окреслення стратегічної мети, більш вузьких цілей стосовно об’єктів, напрямків державного впливу на економічні відносини, теоретичної концепції (моделі) економічного розвитку. Усе це визначає вибір засобів, методів, знарядь реалізації економічної політики.
Стійкість державної економічної політики значною мірою забезпечує узгодження економічних інтересів панівних класів, соціальних груп, політичних партій, тобто соціальний діалог з провідними носіями економічних інтересів, можливість компромісів між ними, політичну структуризацію суспільства.
Державна економічна політика на кожному історичному етапі розвитку країни завжди конкретна і характеризується рівнем економічного розвитку, глибиною соціально-економічних проблем, суперечностей, бажанням і вмінням їх узгоджувати. У багатьох країнах вона обумовлюється політичною організацією суспільства. Якщо держава не може знайти способів узгодження суперечливих інтересів, то їх розв’язання, скоріше за все, відбуватиметься антизаконно, нелегітимно — через криміналізацію, тінізацію економічних відносин.
Головними соціально-економічними проблемами за ринкової економіки є: оптимізація протилежних інтересів виробників і споживачів, продавців і покупців, найманих робітників і роботодавців; урахування і створення умов для реалізації інтересів різних соціальних груп населення (безробітних, молоді, інвалідів, багатодітних сімей та ін.); узгодження інтересів багатих і бідних тощо. Навіть неповне вирішення названих проблем наближає державу до реалізації стратегічної мети — забезпечення народного добробуту, економічної та соціальної стабільності, суспільного прогресу. Наприклад, для оптимізації інтересів продавців і покупців держава прямо та опосередковано впливає на сукупні попит та пропонування за допомогою певної бюджетної, інвестиційної, кредитно-грошової політики, політики доходів, політики цін та інших практичних дій. Це робиться для того, щоб не допустити диспропорції між сукупним попитом та сукупним пропонуванням, економічних криз, зростання цін та інших негативних явищ.
Проблема захисту економічних інтересів національних виробників за їхньої низької конкурентоспроможності та лібералізації торгових відносин з іншими країнами (особливо розвинутими) потребує від уряду запровадження певних обмежувальних засобів (підвищення ввізного мита, встановлення імпортних квот, уведення різних видів нетарифних бар’єрів), а також надання державної підтримки національному виробникові в різних формах (пільгові кредити, державні закупівлі за регульованими цінами та ін.).
Під час побудови ринкової економіки багато важить політика державної підтримки розвитку малого бізнесу та антимонопольне законодавство, заохочування та координація вільної конкуренції в галузях. Отже, треба використовувати механізми саморегуляції та державного регулювання, узгодження економічних інтересів. Держава за ринкової економіки повинна стати координатором, регулятором економічних відносин, арбітром у розв’язанні суперечностей.
Оптимізація економічних інтересів багатих і бідних реалізується завдяки розподільній і перерозподільній функціям. Держава визначає принципи розподілу і перерозподілу багатства за допомогою певної політики регулювання рівня зарплати, доходів, податкової і бюджетної політики та інших заходів. Метою такої економічної політики є скорочення розриву між рівнями доходу бідних та багатих і сприяння формуванню середнього класу як економічної бази в розвинутих країнах із соціально орієнтованою ринковою економікою і змішаним механізмом узгодження економічних інтересів.
У багатьох країнах світу розвиток окремих регіонів — штатів, земель, областей тощо — нерівномірний. Причинами цього можуть бути природні, історичні фактори або інші. Населення різних регіонів однієї країни може жити в різних економічних і соціальних умовах, що викликає міграцію чи імміграцію населення, тому складовим елементом державної економічної політики, яка повинна враховувати і захищати економічні інтереси населення в різних регіонах, має стати відповідна регіональна політика. Її метою є задоволення інтересів населення регіону на середньо-державному рівні (зайнятість, безробіття, рівень зарплати тощо). Регіональна економічна політика — це система державних заходів, спрямованих на реалізацію загальнодержавних інтересів і створення рівних умов для проживання в будь-якому регіоні країни.
Кожна держава використовує різноманітні специфічні способи і засоби реалізації регіональної політики. Вона може бути складником комплексної державної політики, і більшість економічних проблем вирішуватиме «центр» (уряд). Крім того, держава може застосовувати таку форму регулювання й узгодження регіональних інтересів, як програмування розвитку певного регіону на підставі аналізу сучасного стану і передбачення способів і засобів раціонального розвитку економіки на довго-, середньо- або короткостроковий період.
У деяких розвинутих країнах регіональна економічна політика набирає все більшої ваги, тому що держава віддає значну частину владних повноважень регіонам, які відтак самотужки розв’язують свої соціально-економічні проблеми, але за підтримки уряду. До речі, одним зі способів вирішення регіональних проблем є надання їм статусу «вільних економічних зон».
Суб’єкти регіональної політики — це місцеві органи законодавчої і виконавчої влади. У демократичних країнах громадяни беруть безпосередню участь у формуванні, розробленні, обговоренні законів і рішень. Така прозорість, відкритість і гласність формування та реалізації регіональної економічної політики сприяє розвитку самоврядування регіонів різного рівня (від штату чи області до міста або населеного пункту), що дає можливість набагато ефективніше враховувати й узгоджувати економічні інтереси, максимально їх оптимізувати в межах регіону. Проте депресивним територіям або регіонам конче потрібна пряма державна допомога (за рахунок держбюджету, пільгового оподаткування та кредитування на певний строк тощо).
За капіталістичної ринкової економіки, як ми вже зазначали, існує протилежність і суперечність економічних інтересів між провідними класами — найманими робітниками та роботодавцями — та різні методи й засоби узгодження, оптимізації цих інтересів. Державне регулювання заробітної плати через установлення норм, тарифів, мінімального рівня зарплати, прожиткового мінімуму, межі бідності та ін. має забезпечувати правове підґрунтя для створення умов розширеного відтворення робочої сили, зростання реальної зарплати за підвищення продуктивності праці на підприємствах усіх форм власності. Знаходження компромісу між власником засобів виробництва й найманими робітниками посилює мотиваційний механізм для продуктивнішої праці та створює економічну базу для соціального партнерства.
Крім державного законодавчого узгодження, гарантування економічних інтересів найманих робітників на рівні фірми, компромісу інтересів можна досягти, уклавши колективний договір між робітниками і роботодавцями. Щоб зменшити тиск профспілок на роботодавців з приводу підвищення заробітної плати, підприємці використовують підписання індивідуальних договорів, або «добровільно» збільшують реальну зарплату, не доводячи до страйку або соціального конфлікту, і заохочують робітників до партнерства. Але страйки як засіб вирішення економічних суперечностей між робітниками та роботодавцями трапляються і сьогодні (в Італії, Великобританії, Франції тощо).
Однією з пріоритетних проблем економічної політики в кожній країні є врахування й узгодження інтересів зайнятих (працюючих) і незайнятих (безробітних). Працююча частина населення реалізовує свої економічні потреби й інтереси завдяки суспільній праці та одержанню доходів у різних формах (зарплата, прибуток та ін.). Непрацююча частина населення задовольняє свої потреби за рахунок працюючих. Незайняте населення складається з тимчасово непрацюючих осіб працездатного віку — безробітних. Раціональне використання трудових ресурсів функціонуючим капіталом об’єктивно призводить до утворення так званого природного безробіття. Ця частка працездатного незайнятого населення утворилась унаслідок нагромадження капіталу в умовах ринкової економіки і є конкурентом зайнятої частки населення, що примушує останню працювати навіть за нижчу заробітну плату, бо пропонування робочої сили на ринку праці перевищує попит на неї. Отже, для узгодження інтересів зайнятих і безробітних треба забезпечити робочими місцями всіх, хто хоче працювати. Компромісним тимчасовим варіантом вирішення даної проблеми є допомога з безробіття, але переважно за рахунок працюючих,
а це погіршує добробут і зайнятих, і безробітних. Тут слід зауважити, що державна політика регулювання зайнятості тільки пом’якшує проблему безробіття, але не вирішує її. Крім того, підприємці навіть зацікавлені в існуванні певного рівня безробіття як фактора тиску на зайнятих і механізму конкуренції за робочі місця.
Важливе значення в кожній країні має політика захисту економічних інтересів різних верств непрацюючого населення, або соціальна політика. Вона має бути диференційованою (адресною) як політика соціального захисту економічних інтересів населення, котре не може працювати з різних причин (інваліди, діти, учні, студенти, пенсіонери тощо), адже кожна людина має право на нормальні умови, гідний рівень добробуту для життя і життєдіяльності. Така політика має дві форми реалізації: 1) способом соціального страхування для тих, хто працював свого часу; 2) способом державних трансфертних виплат тим, хто не працював і не працює. Проведення соціальної політики є одним із пріоритетних завдань держави і насамперед має враховувати економічні інтереси тих, хто не може працювати, але має певні економічні потреби для нормального існування, щоб не жити в бідності й злиднях. Державна соціальна політика має гарантувати цим людям належне задоволення економічних потреб, забезпечувати підвищення їхнього добробуту з розвитком суспільства.
Для реалізації економічної політики держава використовує систему методів, засобів та інструментів впливу на економічні інтереси. Загальновизнаним є поділ методів державного регулювання на правові, адміністративні, економічні, прямі й опосередковані.
Правове регулювання інтересів полягає в установленні державою правил «економічної гри» (поведінки для суб’єктів господарювання). Система законодавчих норм і правил визначає форми і права власності, умови укладання контрактів, договорів, а також функціонування фірм, форми трудових відносин і т. п.
Адміністративне регулювання включає засоби з регулювання, ліцензування, квотування та ін. За допомогою адміністративних засобів здійснюється державний контроль над цінами, доходами, валютним курсом, обліковою ставкою.
Економічні методи передбачають вплив на характер ринкових відносин і розширення ринкового поля через вплив на сукупні попит і пропонування, на міру концентрації капіталу, структуризації економіки й соціальних умов, на використання факторів економічного зростання. З цією метою використовується бюджетна і фіскальна політика, грошово-кредитна політика, програмування, прогнозування і планування. Вищою формою державного регулювання економічних відносин є програмування та індикативне планування.
Прямі методи регулювання базуються на владно-розпорядчих відносинах і зводяться до адміністративного впливу на функціонування і результативність суб’єктів господарювання. З-поміж таких методів переважають різні форми цільового безповоротного фінансування секторів економіки, регіонів, галузей, фірм у вигляді субвенцій, субсидій, дотації з бюджетних та позабюджетних фондів різного рівня, пільгових кредитів. Такі методи можуть мати як позитивні наслідки (пріоритетність розвитку), так і негативні (зниження конкурентоспроможності, ігнорування дії ринкових законів).
Прямий вплив на економіку держава може здійснювати способом інвестування певних галузей, розвиваючи державний сектор і підприємництво. Особливо великих капіталовкладень потребує освіта, охорона здоров’я, навколишнього середовища та інші галузі.
Опосередковані методи впливу: кредитно-грошові, податкові, бюджетні, індикативне планування та ін. Інструментами реалізації цих методів є ліцензування, реєстрація, антимонопольне законодавство, квотування, плани, комплексні програми, стандарти, нормативи, тарифи, державні інвестиції, облікова ставка, кредитні пільги, податкові ставки та пільги, державні замовлення, дотації, компенсації і т. д.
Урахування економічних інтересів, їх певне узгодження й оптимізація необхідні для ефективного використання економічного потенціалу країни. Рушійна сила економічного інтересу виявляється в зацікавленості або незацікавленості працівника в результатах виробництва, ефективності діяльності підприємства, фірми або установи і є основою дієвості мотивації, стимулу до діяльності, до праці.
Економічна політика держави як провідного суб’єкта суспільного виробництва має реалізовуватися в такий спосіб, щоб кожний працівник, суб’єкт суспільного виробництва був заінтересований у якнайпродуктивнішій праці. Держава (уряд) як представник усього народу повинна враховувати всю складність взаємодії економічних інтересів і за суб’єктами, і за значенням (більш важливі — менш важливі), і за тривалістю (довгострокові — короткострокові), і за наявністю суперечностей (узгоджувані — неузгоджувані, антагоністичні — неатагоністичні тощо), а також створювати умови для розв’язання суперечностей, реалізації інтересів, їх узгодження або оптимізації. Отже, наголосимо ще раз: головним завданням державної економічної політики є поєднання, узгодження інтересів особистості, колективу, провідних соціальних груп, держави (нації). Таке узгодження може бути або постійним, або тимчасовим і втілюватись у таких речах, як злагода, солідарність, компроміс (згода через взаємні поступки, порозуміння із супротивником), консенсус (згода, одностайність).
На державному рівні узгодження інтересів починається на щаблі уряду, парламентської системи з використання механізму для узгодження інтересів різних політичних партій, національних груп.
Сама система представницької влади в країні визначає механізм узгодження інтересів під час розроблення як стратегічного напрямку економічного та соціального розвитку, так і інших головних напрямків і інструментів реалізації мети. На певному історичному етапі суспільство має відповідну класову, соціальну структуру, різноманітні суспільні організації, політичні партії, союзи, які віддзеркалюють економічні інтереси численних соціальних верств і груп населення. Неоднорідна політична структура суспільства, багатопартійність ускладнюють і механізм узгодження інтересів на рівні парламенту, членами якого є представники провідних політичних партій — носіїв інтересів різних соціальних верств населення країни.
Держава виконує свої узгоджувальні функції проведенням відповідної економічної та соціальної політики, в опрацюванні та реалізації якої беруть участь такі провідні державні органи влади, як парламент, уряд, голова держави та судові органи. Ці органи законодавчої, виконавчої та судової влади розробляють, пропонують, виконують і контролюють процес реалізації ухвалених законів. Отже, від взаємодії й узгодженості інтересів усіх гілок влади і залежить рівень виконання державної економічної політики.
Визначальна роль у структурі державних органів належить органам законодавчої влади. У переважній більшості країн одним із них є парламент як постійно діючий представницький орган. Члени парламенту повинні репрезентувати й захищати інтереси різноманітних соціальних верств і груп населення країни.
Безумовно, ефективність економічної політики полягає в принциповому обстоюванні інтересів суспільства в законодавчому органі, урахуванні потреб усіх представників суспільства і ступені їх узгодження й оптимізації на стадіях опрацювання, обговоренні та ухваленні в парламенті певних законів про господарську діяльність. Що складніша соціально-політична структура суспільства за економічними інтересами, що більше організацій, союзів, партій, які репрезентують ці інтереси в парламенті, то важчим буває процес розуміння, обговорення й ухвалення компромісного закону.
Узагалі кажучи, ефективність колегіального законодавчого органу влади залежить від політичної та виборчої системи, від взаємодії механізму «виборці — партії — парламентарі», від повноти представництва, від чесного виконання наказів виборців у парламенті. Основою цього механізму є партії як засіб опосередкування політичних, економічних намірів суспільних груп і верств. Вони є інструментом зв’язку між відповідними інтересами та їхньою практичною реалізацією через парламент та інші органи влади.
Механізм узгодження економічних інтересів включає стадію ініціювання певного закону суб’єктом, який має право законодавчої ініціативи (депутат, фракція, уряд, президент через більшість у парламенті), і стадію розроблення, формулювання закону, у чому беруть участь представники уряду, партій, незалежні депутати. Уже на цьому етапі відбувається перше узгодження інтересів різних політичних партій, організацій, груп населення, регіонів, що їх репрезентують депутати в парламенті. Після внесення законопроекту в парламент на обговорення починається другий, головний етап узгодження, оптимізації й урахування інтересів тих партій, організацій і депутатів, які не брали участі в розробленні цього законопроекту. Таких читань (обговорень) може бути два, три чи більше, у ході яких відбувається доповнення законопроекту, унесення поправок і оптимізація інтересів певних партій, груп, регіонів країни: відшукуються компроміси, узгоджуються суперечливі інтереси, альтернативні способи і методи.
Закон ухвалюється лише тоді, коли за нього проголосувала більшість парламенту, але він набуде чинності, коли буде підписаний президентом. Однак президент може накласти вето і повернути закон у парламент зі своїми зауваженнями. Крім того, вагомою причиною неухвалення законів є те, що члени парламенту, котрі не підтримують певний закон, репрезентують велику частину населення (іноді навіть переважну), яка протидіє відповідному закону і робитиме все, щоб його не виконувати, бо він не відповідає або суперечить їхнім інтересам. Голосування в парламенті під час ухвалення законів демонструє міру узгодженості насамперед економічних інтересів, і воно впливатиме на реалізацію та ефективність дії законів і відповідної економічної політики.
Отже, ефективність економічної політики залежатиме, по-перше, від ступеня узгодженості економічних інтересів провідних соціальних груп населення на вищому державному законодавчому рівні; по-друге, від виконавчої управлінської влади — уряду, який створює умови для реалізації державної політики, видає постанови, розробляє механізм реалізації відповідних законів; по-третє, від ефективності указів Президента — обраного голови держави; по-четверте, від контролю за ухваленими законами, указами, постановами, тобто від судової влади.