2.6. Формування учнівського колективу, його вплив на виховання особистості

Колектив і його види

Колектив є ланкою, що поєднує особистість із суспільс­твом. його характеризують єдність цілей, високий рівень міжособистісного спілкування, згуртованість, внутрішня дисципліна, специфічні норми співжиття.

Колектив (лат. collectivus — збірний, нагромаджений) — соціальнозначуща, компактна група людей, які об’єднані спільною метою, уз­годжено діють для досягнення мети і мають органи самоврядування.

Виховання особистості в колективі є втіленням законо­мірностей розвитку суспільства, адже в колективних взає­минах створюються умови для її соціально-психічного розвитку. Відокремившись від колективу, людина опиняється в соціально-психологічному вакуумі, що значно ускладнює її розвиток.

Колектив є соціальною системою, я к а виконує такі функції:

— організаторську (полягає в об’єднанні особистостей для виконання певних завдань);
— виховну (спрямована на створення оптимальних умов для всебічного виховання, психічного й соціального розвит­ку особистості);
— стимулюючу (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості, регулює поведінку чле­нів колективу, впливає на формування в особистості ціле­спрямованості, волі, гуманності, працьовитості, совісності, чесності, гідності тощо).

Залежно від призначення, функцій, складу учасників розпізнають такі види колективу:

а) первинний колектив. Об’єднує він людей (школярів), згуртованих у порівняно невелику соціальну групу, учасники
якої перебувають у постійних ділових, товариських, побуто­вих стосунках. Ним може бути колектив класу, виробничої
бригади на підприємстві, професійної групи в установі, підроз­ділу у військових частинах та ін. За кількісним складом нара­ховує 10—15 осіб. За більшої кількості в ньому відбувається розподіл на мікроколективи. Якщо в соціальній групі менше 7—8 осіб, вона не є колективом у соціально-педагогічному сми­слі. Це — замкнена група друзів, приятелів.

За якісним складом у колективі має бути приблизно од­накова кількість осіб обох статей. Якщо ця вимога загалом витримується у колективах загальноосвітніх закладів, то на виробництві, в системі професійної освіти цього досягти значно складніше, що породжує значні труднощі у розвит­ку колективу, організації міжособистісних стосунків;

б) загальношкільний колектив. До його складу належать усі учні і педагогічні працівники загальноосвітнього навча­льно-виховного закладу. Здебільшого в ньому перебуває 500—600 осіб. У такому колективі всі знають один одного, час від часу збираються разом. У ньому теж бажано, щоб бу­ла однакова кількість осіб обох статей. Якщо в загальноос­вітніх школах, інших навчально-виховних закладах нара­ховується 1500—2500 осіб, то колективу, по суті, немає. Осо­ба в такому соціальному об’єднанні є анонімною, що вкрай негативно впливає на її виховання;

в) тимчасовий колектив. Складається він з осіб, які на­лежать до постійних колективів для виконання тимчасових завдань, задоволення своїх пізнавальних і соціальних інте­ресів (танцювальний колектив, хор, туристська група та ін.).
Чисельно вони невеликі, згруповані на основі соціальних ін­тересів;

г) виробничий колектив. Він об’єднує групу професіо­налів для науково-дослідної роботи, виробничої діяльності, охорони порядку, лікування людей тощо;

ґ) сімейний колектив, його формують члени однієї ро­дини, він виник історично як важливе соціальне утворення
суспільства.

Колективи можуть бути одного віку і різновікові, у тра­диціях народної педагогіки — виховання особистості в різ­новіковому колективі, де старші за віком і соціальним ста­тусом передають свій досвід молодшим, турбуються про їх захист, допомагають долати труднощі. Молодші прагнуть оволодівати соціальним досвідом старших, відчувають від­повідальність перед ними.

Без об’єднання людей у колектив неможливо досягну­ти ні однієї значущої мети, тому його вплив є дуже поміт­ним і повинен скеровуватися в напрямі розкриття всіх по­зитивних рис його членів.

Сутність, зміст, функції виховного колективу

Виховний колектив відзначається розмаїттям видів, форм суспільно корисної праці та спілкування. Його сут­ність реалізується в різних аспектах.

Економічний аспект виховного колективу передбачає за­лучення дитини до економічних відносин, активну, участь в них, ознайомлення її з економічними проблемами. Це забез­печує виховання колективізму, творчого ставлення до праці.

Політичний аспект означає залучення дітей до шкіль­ного самоуправління, політичних кампаній (перепису на­селення, підготовки до свят, фестивалів), участі у громад­ському житті.

Соціальний аспект є виявом турботи про розвиток, побу­тові умови дитини, у її свідомість закладаються прагнення до соціальної справедливості, гуманізму, ініціативності, від­повідальності, зближення колективних і власних інтересів.

Моральний аспект передбачає розуміння моралі як су­спільного явища, її усвідомлення як відповідальності пе­ред іншими людьми, самим собою, колективом. Аналіз сто­сунків у колективі переконує в необхідності чесної, добро­совісної праці, формує основи моральності.

Громадсько-ціннісний аспект переконує, що колектив — це ідейна, ціннісно-орієнтована єдність людей, для яких ор­ганізаційна структура є засобом досягнення спільних цілей.

Культурно-естетичний аспект виявляється у вільно­му спілкуванні дітей, що забезпечує їх новими враження­ми, знаннями, сприяє підвищенню естетичного рівня їх по­всякденних стосунків, естетичної організації всього життя. Художня творчість у колективі є засобом змістовного вико­ристання вільного часу, розвитку дітей.

Юридичний аспект свідчить, що взаємини в колективі торкаються і правового аспекту життя. Усвідомлення дити­ною мотивів моральних та аморальних вчинків, правова осві­та, поєднана з практичним засвоєнням дітьми прав та обо­в’язків — важливий чинник формування правосвідомості.

Психологічний аспект означає, що колектив — органі­зоване соціальне середовище. Цілеспрямованість його діяль­ності породжує здоровий моральний клімат, мажорний тону відносинах, добровільну участь у спільних справах, від­чуття потреби у колективному спілкуванні, психологічній сумісності з товаришами.

Організаційний аспект свідчить про інтуїтивне прагнен­ня дітей до об’єднання в певній організації. Педагогічно ор­ганізована діяльність колективу ставить дітей у ділові сто­сунки керівництва й підлеглості, взаємовимогливості та вза­ємодопомоги.

Індивідуально-особистісний аспект враховує можли­вість тимчасового відокремлення дитини від колективу, мо­жливість оглянутися навколо, зазирнути в себе, осмислити свої взаємини з оточуючими. Це сприяє самосвідомості, фо­рмуванню внутрішнього морального світу особистості.

Педагогічний аспект реалізується через врахування ві­кових та індивідуальних особливостей дітей, формування суспільно-цінної сутності особистості й яскравої індцвідуальності.

Виховний колектив є педагогічно організованою систе­мою відносин. Він має органи самоврядування й координа­ції, що уповноважені представляти інтереси дітей і суспіль­ства, традиції, громадську думку, об’єднує учнів спільною метою та організацією праці. Колектив необхідний як сере­довище взаємодії й ефективного впливу на дітей, формуван­ня колективістських якостей, як форма організації життя, що виховуюче впливає на всіх членів колективу й кожного зокрема. Тому організація виховного колективу в школі й класах — першочергове завдання вихователів. Виховні ко­
лективи буватоггь загальношкільними (єдинаорганізація навчально-виховного закладу, що має загальні органи управ­
ління життям школи) й первинними (формуються за віко­вою ознакою, діють як навчальні групи, бригади, загони, гу­ртки). Первинний колектив також має органи самовряду­вання, актив, своїх представників у загальношкільних органах. Така структура виховного колективу сприяє вра­хуванню вікових особливостей та інтересів дітей, налаго­дженню взаємозв’язків між первинними колективами ста­рших і молодших учнів, різновіковими загонами й групами.

Виховний колектив виконує такі функції;

— залучення дітей до системи суспільних відносин, на­буття ними досвіду таких відносин. Колектив акумулює ос­новні риси й вимоги суспільства, передає практичний досвід використання існуючих суспільних відносин;
— організації самостійної діяльності дітей: навчальної, трудової, громадської, ігрової. Колективна діяльність спри­яє формуванню ділових стосунків (взаємозалежності, від­повідальності, контролю, взаємодопомоги, керівництва, підлеглості, вимогливості, дружби, товариськості, симпа­тії). Чим міцніша організаційно-ділова структура колекти­ву, тим кращі умови для створення у ньому високомораль­ної атмосфери;
— формування моральної сутності особистості, її мора­льно-естетичного ставлення до світу й самої себе. Колекти­вістські стосунки сприяють формуванню гуманістичних якостей особистості, колективістської свідомості;
— ефективного педагогічного засобу впливу на особистість, групу дітей. Завдяки цьому відбувається коригування й регу­ лювання їх поведінки та діяльності. Сформована в колективі громадська думка є дієвим інструментом педагогічного впли­ву, сила якого залежить від рівня розвитку колективу.

Колектив як людська спільнота, що утворює систему ко­лективістських стосунків, є основним чинником формування громадської сутності особистості, розвитку її індивідуальності.

Діалектика розвитку учнівського колективу

Колектив справляє неабиякий вплив на особистість уч­ня. Оскільки кожен учень щодня перебуває в класі, то й клас (свідомо чи несвідомо) впливає на нього.

Колектив постійно розвивається, долаючи певні стадії. Стадійність розвитку колективу є вираженням внутрішньої
діалектики його становлення, в основі якої — рівень взає­мовідносин між вихователем і вихованцями, між членами колективу. Ш кільний колектив у своєму розвитку долає такі чотири стадії:

1. Створення колективу учнів. Спочатку колектив ли­ше формується, члени його недостатньо знають один одно­го, не виявляють ініціативи в діяльності. Ш,е не сформова­ний його актив.

Педагог повинен допомогти учням створити систему єди­них вимог — рішучих за формою, зрозумілих за змістом, ор­ганізувати його діяльність на засадах єдиноначальності ке­рівництва, педагогічного авторитаризму. Він вивчає особис­ті якості членів колективу, знайомить їх, сприяє обиранню органів самоврядування, інструктує щодо їх функцій, кон­тролює їх роботу, а в разі необхідності — допомагає. Взає­мини між педагогом і вихованцями будуються на засадах безпосереднього впливу на колектив та на кожного його уча­сника.

2. Поширення впливу активу на весь колектив. Націй ста­дії відбувається залучення активістів до керівництва колек­тивом з акцентуванням їх уваги на відповідальності, ініціа­тиві та самостійності. Водночас відбувається залучення пасив­них учнів до громадського життя. За правильно організованої роботи актив швидко починає виявляти ініціативу у визна­ченні завдань та організації колективної діяльності.

Педагог окреслює подальші перспективи діяльності колективу (в навчанні, праці, спорті, іграх, позакласних заходах), дбає про посилення довіри до активістів, част­ково передає їм свої функції (контролю за чергуванням по школі або класу, прибирання класної кімнати, харчу­вання в їдальні, підготовки до свят). Взаємини між ним та учнями розвиваються на засадах демократизму, пара­лельних впливів (поєднання безпосереднього й опосеред­кованого впливу).

Стадія триває один-півтора року, залежно від стосунків усередині колективу. На її початку колектив умовно поді­лений на три соціально-психологічні мікрогрупи: активіс­тів (опору класного керівника), пасивних учнів (як і посту­пово долають байдужість), «ядро опору» (педагогічно зане­дбані діти). Наприкінці другої стадії клас стає психологічно та педагогічно однорідним.

3. Вирішальний вплив громадської думки більшості. Бі­льшість дітей з перших днів діє свідомо, активно, а колек­тив усвідомлює завдання, поставлені перед ним. Педагог до­помагає активові здобути авторитет серед учнів, контролює
його діяльність. Керівництво колективом відбувається на за­садах демократизму, визнанні права колективу самостійно вирішувати питання про заохочення чи покарання своїх уча­сників, планування роботи, оцінювання поведінки учнів, за­провадження системи доручень мікрогрупам учнів, окремим членам колективу.

На цій стадії посилюється вплив громадської думки ко­лективу, боротьба за його честь, орієнтація та самоконтроль поведінки і навчальної діяльності.

4. Самовиховання як вищий тип виховання в колективі кожен учень сприймає колективні, загальноприйняті ви­моги як вимоги до себе, у них розвивається інтерес до са­мовиховання, що переходить у внутрішнє прагнення до вдо­сконалення особистих якостей, рис характеру.

Педагог інструктує, консультує, надає методичну допо­могу щодо прийомів самовиховання (самоаналізу, самона­віювання, самоиаказу, самовідмови від негативного), посту­пово привчаючи до нього весь колектив. Допомагає учням визначити потрібні для самовдосконалення якості, скласти індивідуальні плани самопізнання, саморозвитку. Беручи до уваги вимоги колективу до кожного його учасника, до­сягнутий рівень розвитку колективу, вікові та індивідуаль­ні особливості дітей, педагог коригує самовиховання, ство­рює загальну мажорну атмосферу.

На всіх стадіях розвитку учнівського колективу необхід­на системність — послідовно сформульовані перед колекти­вом завдання, виконання яких забезпечуватиме перехід від простого задоволення результатами до глибокого почуття обов’язку.

Чинники розвитку учнівського колективу

На розвиток і становлення колективу впливають різно­манітні соціально-педагогічні чинники, найзначущими се­ред яких є:

1. Глибоке знання вихователями наукових психолого педагогічних основ теорії та практики формування і роз­витку колективу. Формуючи і розвиваючи колектив на за­садах відкритості щодо нового досвіду, ідей, мобільності (готовності до постійних змін), толерантності (сприйнятті різних поглядів, думок, терпимого до них ставлення), сво­боди (можливості обстоювати свою думку), вільної орієн­тації (вибору перспективи власного розвитку), довіри до оточуючих, плановості (орієнтації на планування, здійс­нення наміченого), слід враховувати різноманітні теорії ко­лективу, технології роботи з метою максимальної адаптаЦ І Ї ЇХ до особливостей конкретного колективу та обставин його функціонування.

2. Забезпечення наступності та єдності у роботі педаго­гів з учнівським колективом. Педагоги, які працюють з ко­лективом, мають добре усвідомлювати особливості колек­тиву, його мету, сповідувати єдині принципи виховання та управління. На етапах переходу колективу від однієї стадії розвитку до іншої важливо не ставити перед ним завище­них або занижених завдань, маючи на увазі, що їх послідов­ність, наступність сприятимуть подальшому гармонійному його функціонуванню.

3. Володіння технікою формування перспективних на­прямів. Діяльність людини, певної спільноти ефективна за наявності та усвідомлення мети. А. М акаренко писав: «Справжнім стимулом людського ж иття є завтрашня ра­дість. У педагогічній техніці ця завтрашня радість є одним з найважливіших об’єктів роботи. Спочатку треба органі­зувати саму радість, викликати її до життя і поставити як реальність. По-друге, треба наполегливо перетворювати простіші види радості в складніші і значні для людини… Ви­ховати людину — значить виховати в неї перспективні шля­хи. Методика цієї роботи полягає в організації нових перс­пектив, у використанні тих, що вже є, в поступовій підста­новці цінніших».

Виховна перспектива — це значущі завдання, цілі, що від­повідають потребам розвитку особистості, колективу, стиму­люють діяльність, відповідають віковим, індивідуальним осо­бливостям. Перспективи характеризуються: захопленістю справами, що базуються на інтересі; суспільною цінністю за­вдань, цілей, конкретних справ, пов’язаних з працею та жит­тям; чіткою організацією діяльності, спрямованої на досяг­нення мети; педагогічною доцільністю, вихованням в учнів моральних якостей.

Майстерність вихователя виявляється в організації си­стеми перспективних напрямів з урахуванням можливос­тей колективу, реальних соціальних обставин. На практи­ці перспективами стають різні трудові справи, суперницт­во у змаганні, допомога підшефним організаціям, походи й екскурсії, спортивні змагання, творчі звіти. Такі перс­пективи мають бути зримими і реальними, доступними і посильними, стимулювати і заохочувати колектив на їх до­сягнення. Просування до перспективи передбачає обговорення планів, пропозицій і практичну діяльність щодо її реалізації, що безпосередньо впливає на процес згуртуван­ня колективу.

4. Забезпечення педагогічно доцільної роботи з активом та органами самоврядування. Актив та органи самовряду­вання сприяють розвитку колективу.

Актив (лат. activus — діяльний, дійовий) — ініціативна група вихо­ванців, яка усвідомлює вимоги керівника колективу і допомагає в організації діяльності колективу.

Актив залучають до конкретної діяльності, доручаючи деякі функції та обов’язки вихователів, вчать методам і за­собам їх виконання, що прискорює соціальне становлення особистості. Кількість активістів повинна збільшуватися че­рез залучення дітей до різних сфер діяльності. Актив є ос­новою формування органів самоврядування.

Органи самоврядування — демократично обрані уповноважені ко­лективу, які допомагають педагогові здійснювати керівні функції.

Вихователь спільно з активом визначає функції орга­нів самоврядування, їх підрозділів, створює умови для са­мостійної діяльності, вчить ефективно працювати, вирішу­вати певні педагогічні завдання, здійснює контроль за ро­ботою.

Але адміністрація ш коли не повинна підміняти орга­ни самоврядування, вона зобов’язана виконувати прий­няте нами рішення, а якщ о таке рішення хибне, керівни­ки мають апелювати до загальних зборів і домагатися йо­го відміни, а не самовільно скасовувати його. Вплив на органи самоврядування здійснюється на демократичних засадах через педагогів, як і користуються особливою по­вагою в учнів.

5. Наявність соціально-педагогічних умов для ефектив­ної діяльності колективу, формування традицій, вироблен­ня належного стилю і тону. Атмосфера добра й радості, пану­вання духу гуманізму притягують учнів до школи та її коле­ктиву. У такій атмосфері колектив швидко стає згуртованим, сповненим внутрішньою силою, збагаченим соціально значу­щими традиціями. Для колективу важливо мати морально-ціннісні традиції, зберігати їх і примножувати. Вони пови­нні бути тривалими, стійкими, наповненими моральним впливом на особистість.

Велике значення для психологічного клімату, самопочут­тя дітей в колективі має відповідний тон і стиль у стосунках. Оскільки суттєвою ознакою колективу є спільна діяльність для досягнення певної мети, то і стиль має характеризувати­ся діяльнісністю, діловитістю у різних сферах: навчанні, грі, дозвіллі тощо. Тому не можна допускати безпідставної гала­сливості, бездіяльності, невпорядкованості дій.

Діловий стиль характеризується певними відтінками то­ну, який у здоровому колективі відзначається: мажориістю (бадьорим, радісним настроєм, готовністю до раціональної дії, внутрішнім спокоєм, впевненістю у своїх силах, у майбутньо­му), гідністю за своє становище в колективі, відповідальніс­тю за його справи, єдністю колективу, дружніми взаємина­ми, відчуттям захищеності від принижень, насильства, зну­щання, здатністю до гальмування своїх негативних дій.

Джерелом формування стилю і тону в колективі має бу­ти передусім діяльність педагогів.

Учнівське самоврядування в школі і класі

Основною ланкою у становленні виховного колективу є учнівське самоврядування — самодіяльна організація дитя­чого життя в школі. Воно уособлює демократичну та само­діяльну атмосферу, захищає й забезпечує права всіх учас­ників колективу, сприяє формуванню у них громадянськос­ті, організаторських якостей, допомагає педагогічному колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором. Загалом учнівське самоврядування є незамін­ним помічником педагогів. У сучасній школі, я ка самостій­но формує органи самоврядування, воно представлене за од­ним із трьох варіантів:

1) представницький варіант. До учнівського комітету входять старости всіх класів. Така структура дає змогу опе­ративно доводити до відома учнів, особливо у великій шко­лі, рішення учнівського комітету, організувати будь-яку ак­цію, підбити підсумки.

2) комунарський варіант. Передбачає при організації конкретної справи створення тимчасового штабу або ради із зацікавлених учнів. Члени ради вирішують (з участю вчи­телів), як залучити весь колектив школи чи групу класів до справи, дають доручення, організовують роботу (свята, спа­ртакіади, олімпіади, масові подорожі тощо). Після їх заве­ршення штаб (рада) самоліквідується, натомість виникає ін­ша тимчасова структура для нової справи.

3) комісійний варіант. Згідно з ним на загальних зборах чи конференції формується учнівський комітет у складі 9—15 осіб. Вони обирають зі свого складу голову, заступника, секретаря комітету, решта очолює комісії, до яких добира­ють активістів класів. Такий склад комітету є сталим, але часто він буває заформалізованим або взагалі бездіяльним.

Вищим органом учнівського самоврядування в школі є загальні збори або учнівська конференція. Виконавчий ор­ган (учнівський комітет, рада учнівського колективу, радакомандирів (старост), парламент, учнівське представницт­во тощо) підзвітний загальним зборам. Учнівські збори від­буваються не менше двох разів на рік (у вересні — для ви­значення завдань на новий навчальний рік, у травні — для звіту виконавчого органу та його перевиборів). Напередо­дні проведення звітно-виборних зборів проводять з учнями дискусію, ділову гру з проблем учнівського самоврядуван­ня, структури учнівського самоврядування, основних на­прямів та змісту роботи, прав і обов’язків членів виконав­чого органу.

Кількість членів виконавчого органу учнівського само­врядування визначає учнівський колектив залежно від обся­гу запланованої діяльності та кількості комісій. Кількість ко­місій залежить від специфіки напрямів діяльності школи, особливостей структури, досвіду і традицій, рівня теоретич­но-методологічної та практичної підготовленості педагогіч­ного колективу до керівництва учнівським самоврядуванням.

Важливими умовами плідної діяльності учнівського самоврядування є: розуміння учнями й активом завдань, змісту і суті самоврядування; вміння самостійно планувати, організовувати роботу, координувати зусилля різних ланок самоврядування, постійно здійснювати самоконтроль уміння враховувати, регулювати, аналізувати свою діяльність, об’єктивно її оцінювати; пошук ефективних форм методів діяльності органів самоврядування, творче викори­стання досвіду інших шкіл.

Комісії виконавчого органу спрямовують свою роботу на підвищення якості навчання, реалізацію вимог режиму школи, організацію позакласної виховної роботи, на розви­ток ініціативи і творчої самодіяльності учнів, реалізацію їх прав і обов’язків. Члени комісії є відповідальними за пев­ний напрям роботи класу. Виконавчий орган проводить за­сідання один раз на місяць, комісії — раз на два тижні. Свою роботу виконавчий орган планує на рік або півріччя орієн­товно за такими розділами:

а) вступ (короткий аналіз роботи за попередній рік, за­вдання на новий);
б) організаційна робота (визначення тематики загаль­ношкільних конференцій, класних зборів, планування навчання активу з окремих питань, організація відкритості в роботі);
в) засідання виконавчого органу учнівського самовряду­вання;
г) робота комісій (секторів).

У плані роботи враховують обов’язкові справи, в органі­зації яких участь виконавчого органу об’єктивно необхідна (День знань, робота з благоустрою пришкільної території, налагодження чергування у школі та класах, підготовка до проведення канікул тощо).

Під час організації масштабних та епізодичних справ мо­жуть бути поєднані зусилля постійних органів самовряду­вання з тимчасовими (ради, ініціативні групи клубів, твор­чих об’єднань тощо).

Колективним органом самоврядування в класі є збори ко­лективу класу, які суттєво впливають на зміцнення дисци­пліни учнів, виховання в них моральних якостей. На збо­рах класного колективу обговорюють актуальні, зрозумілі питання повсякденного ж иття (підготовка культурно-масового заходу, випуск журналу, підсумки навчання за чверть, семестр, рік та ін.), визначні історичні події, сучас­ні досягнення, моральні проблеми. Періодичність їх прове­дення залежить від конкретних умов діяльності класу.

Гласність, відкритість роботи органів самоврядування (всі учні знають, де, коли, які питання обговорюються, мо­жуть брати в обговоренні участь, пропонувати нове, оригі­нальне, цікаве, впливати на життя колективу) сприяє по­глибленню демократизму в шкільному житті. Розвиток учнівського сам овряд у ван н я, участь в яко м у розвиває відповідальність за шкільні справи, допомагає набути ор­ганізаторських навичок, сприяє духовному зростанню, роз­витку організаторських здібностей дітей.

Демократизм в учнівському самоврядуванні залежить від позиції дорослих, зокрема керівництва школи. Розбіж­ності між адміністрацією та учнівським самоврядуванням виникають внаслідок неправильної організації педагогіч­ного керівництва, коли немає взаємодії між педагогічним та учнівським колективами для досягнення мети.

Основними засобами вдосконалення педагогічної допомо­ги учнівському самоврядуванню є: забезпечення реальних прав та обов’язків органів самоврядування; підвищення до­віри педагогів до рішень учнівського колективу, його орга­нів самоврядування; кваліфікована, тактовна допомога; ці­леспрямоване навчання учнів складній справі організації життя учнівського колективу, керівництва справами школи.

За кожною комісією педагогічна рада закріплює вчителів-консультантів, які постійно мають допомагати органам самоврядування, сприяти визначенню мети діяльності, пла­нуванню роботи, вирішенню складних ситуацій, управлін­ських завдань.

Формальні і неформальні групи учнівського колективу

У шкільному колективі, який є формальним утворен­ням, функціонують різноманітні самодіяльні групи (не­формальні дитячі об’єднання), діяльність яких спрямо­вана на реалізацію та розвиток інтересів і потреб їх учас­ників.

Формальна група — група, структура і діяльність якої раціонально організовані та стандартизовані згідно з точно приписаними гру­повими правилами, цілями і рольовими функціями.

Ефективність функціонування її забезпечується систе­мою керівництва та контролю. Безпосереднє управління спирається на владні повноваження, розподілені відповід­но до формально-статусної структури групи.

У формальній групі взаємостосунки її учасників регла­ментуються внутрішніми документами, передбачаючи ви­сокий рівень дисципліни, організованості, підпорядкуван­ня індивідуальних інтересів колективній меті, а в неформа­льній порядок ґрунтується на традиціях, морально-етичних принципах, за дотриманням яких стежать не тільки ліде­ри, а й усі учасники.

Якщо у формальній групі дитина виконує приписані їй со­ціальні ролі (у класі — учень), а авторитет її учасників визна­чається обійманою посадою, то в неформальній понад усе — самодостатність, неповторність особистості, у ній немає фо­рмального керівника (переважно лідирує найавторитетні­ша особа), вона санкціонує на засадах демократичного спі­лкування. Для згуртованості такої групи вирішальними є симпатії, звички та інтереси, а особливістю — наявність не­формального лідера, особистісні характеристики і мета яко­го є близькими для групи загалом.

Ще одна особливість формальних груп — здійснення контролю за поведінкою учасників через зафіксовані нор­ми та правила. У неформальних — контролюючу функцію виконують норми і традиції, сутність яких залежить від рі­вня згуртованості групи, ступеня її «закритості» для інших соціальних груп.

Формальні групи, будучи створеними для певної соціа­льної діяльності, мають юридично визначений статус, нор­мативну базу існування, як а закріплює структуру, тип за­вдань, колективні та індивідуальні права й обов’язки, а не­формальні такої регламентації позбавлені.

Неформальна група — самодіяльне об’єднання громадян, статус, структура, функції’ якого юридично не оформлені.

Неформальні об’єднання заїх головними ознаками й ха­рактерними рисами називають ще самодіяльними самоке-рованими об’єднаннями ( ССО). Вони можуть існувати:

— у структурі формальних колективів (угруповання). Наприклад, окремі угруповання в класі не є самозамкнутими, їх учасники активно взаємодіють як між собою, так з усім колективом, можуть допомагати педагогам у згуртуван­ні колективу або заважати цьому процесу. Один і той же підліток може належати до кількох неформальних груп, що може призвести до внутрішнього конфлікту особистос­ті. Особливо тоді, коли спрямованість груп різна, що ство­рює ситуації напруженості. Підліток ніби опиняється між двома вогнями, перед необхідністю проблеми вибору. У шкільному віці такі ситуації переживаються особливо дра­матично;

— паралельно (незалежно) від формальних. Виникають на основі просторової близькості, спільності інтересів, за­нять, особистої симпатії, парної та групової дружби. У та­ких об’єднаннях їх учасники знаходять можливості для са­мовираження, виявлення ініціативи, не контрольованого дорослими спілкування. Вони мають свою систему ціннос­тей (гасла, символи, манеру одягатись). Мета їх діяльності може бути як соціально значущою, так і асоціальною. Шко­ла намагається зблизити цілі, сферу діяльності, грані взає­модії дитячих формальних і неформальних об’єднань.

Причиною виникнення неформальних об’єднань є проти­річчя між збільшенням вільного часу та рівнем загальної культури, різноманітних потреб молоді, ізольованість дітей від дорослих, прагнення до самодіяльності (з одного боку, під­вищена активність дітей, їх потреба в самовираженні, з ін­шого — педагогічний формалізм в організації виховної робо­ ти, намагання жорстко регламентувати їх діяльність).

Участь молоді в неформальних об’єднаннях пов’язана з потребою вільного самовираження, неформального спілку­вання з однолітками. Цю функцію перебирають на себе ССО, де можна знайти друга, висловити душевні переживання, вислухати інших, відчути себе вільно й комфортно. Життєдіяльність ССО, створених на соціально корисній основі, є органічною частиною цілісного педагогічного процесу, спри­яє вирішенню найважливіших проблем дитячого спілкуван­ня, заповнення емоційного вакууму особистісно значущи­ми справами.

До об’єднання в самодіяльні групи дітей підштовхують і застійні явища в громадському житті (дефіцит правди, гро­мадське лицемірство тощо). Втрата інтересу до громадського життя, поваги до фальшивих авторитетів, незадоволеність шкільними справами спонукають частину підлітків і молоді спершу до відчуженості від сім’ї та школи, а згодом до об’єд­нання в групи на основі стимулів та ідеалів, які вони вважа­ють істинними і престижними. Найпоширеніші серед них: са-мореалізація, задоволеність від вільного спілкування, різно­манітної діяльності; самоствердження, емоційно-психологічна захищеність; бажання брати участь у вирішенні соціальних проблем; прагнення до естетичного самовираження через уяв­лення про ідеал людської краси та шляхетної поведінки; отри­мання естетичного й емоційно-фізіологічного задоволення за­собами стандартизованої «культурно-масової» продукції; ре­алізація індивідуалістичних, егоїстичних потреб та інтересів; можливість здійснення асоціальних дій (хуліганство, вжи­вання алкоголю і наркотиків).

Підлітки прагнуть самостійності, визнання дорослими й ровесниками, гідності й поваги до себе, самореалізації через творчість. Деякі молоді люди вступають до неформальних груп з метою, наприклад, знайти захист від нападів хлопців з іншої вулиці чи нагнати страху на інших дітей, познайо­митися з дівчиною на основі спільних інтересів (захоплення технікою, музикою, спортом тощо), у такому разі неформальне об’єднання виконує інструментальну функцію у про­цесі соціалізації особистості. Інші прагнуть задовольнити власні потреби, скажімо, у певній інформації. Створені для цього групи виконують інформаційно-розважальну функцію, оскільки в них відбувається інтенсивний обмін інформацією, обговорення різноманітних проблем.

Формальна і неформальна організації не протистоять, а доповнюють одна одну, задовольняють інтереси, потреби ді­
тей, необхідні для нормальної соціалізації особистості — пристосування до життя у суспільстві, засвоєння вимог, які суспільство висуває індивіду. Неформальні групи є незамін­ними для спілкування рівних з рівними. Завдання вчите­лів — не ізольовувати й не протиставляти їх, не загострюва­ти суперечності між ними, а знаходити спільне, зближува­ти, використовуючи усе найкраще в них.

Різноманітність інтересів, потреб і запитів молоді зумо­влює широкий спектр діяльності її неформальних об’єднань, які за критерієм соціально-політичної та соціальнозначущої діяльності поділяють на просоціальні, асоціальні та анти­соціальні.

До просоціальних неформальних об’єднань належать вій­ськово-патріотичні, спортивні, творчі групи (любителів теат­ру, кіно, дизайну, клуби самодіяльної авторської пісні, театри-студії, джаз-колективи), які орієнтуються на культурно-творчу, розважальну діяльність. Сюди належать і молодіжні екологічні рухи, рухи за збереження та оновлення історико-культурних пам’яток, соціально-політичні клуби.

Асоціальні об’єднання охоплюють рейверів, реперів, брейкерів, спортивних і музичних фанатів. їх діяльність спрямована на отримання задоволення за допомогою пасив­них форм дозвілля та відпочинку.

Антисоціальні об’єднання формують «любери», гопники, токсикомани, алкоголіки та ін. Вони відкрито протиста­вляють себе соціальній ідеології, нормам людського співжит­тя, проповідуючи свою мораль. Альтернативу соціальній справедливості вбачають у містиці, антисоціальних гаслах.

Різноманітність позицій неформальних об’єднань ви­магає від педагогів диференційованого ставлення до їх ді­яльності. Головним його критерієм має бути ясність мети та ідеї, продуманість соціально значущої справи, компе­тентний лідер, дотримання законодавства і норм моралі. Просоціальні об’єднання заслуговують максимальної під­тримки, всебічного співробітництва. У стосунках з учас­никами асоціальних об’єднань важливо спрямовувати їх енергію в русло соціальної активності. Робота з антисоціа­льними об’єднаннями потребує особливої підготовленості педагога, завдання якого — допомогти молодій людині ви­братися з проблем.

Дитячі та молодіжні організації, що тепер існують в Україні, можна класифікувати за статусом та основними по­казниками їх діяльності у формальні та неформальні орга­нізації (рухи).

Дитячі і юнацькі громадські організації

Світоглядний плюралізм, багатопартійність в суспільно-політичному житті відкривають простір для створення та організації роботи різноманітних дитячих громадських ор­ганізацій, об’єднань і рухів.

Наприкінці XX ст. в Україні значно активізувався про­цес створення дитячих та юнацьких організацій, відновили свою діяльність раніше заборонені.

Дитячі (молодіжні) громадські організації — об’єднання грома­дян віком від 6 до 14 (молодіжні— від 14 до 28) років, метою яких є діяльність, спрямована на реалізацію та захист прав І свобод, творчих здібностеій, задоволення власних інтересів.

З урахуванням головних напрямів діяльності їх поділя­ють на шість груп.

1. Молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення по­літичних проблем. Найпомітніші серед них Молоді респуб­ліканці України, Об’єднання демократичної української мо­лоді (ОДУМ), Соціалістичний конгрес молоді. Ліберальне молодіжне об’єднання. Спілка українського студентства (СУС), Асоціація молодих українських політологів і полі­тиків, Молодіжна організащя спілки офіцерів України «Со­кіл», Львівський фонд «Молода Україна» та молодіжні ор­ганізації при політичних партіях та рухах.

2. Молодіжні організації, зосереджені на вирішенні со­ціальних проблем. Цю групу становлять Спілка молодіж­них організацій України (СМОУ), Асоціація МЖК воїнів-інтернаціоналістів України «Укрінтербуд», Українськаре-спубліканська рада молодих вчених і спеціалістів. Палата молодих підприємців України та ін.

3. Молодіжні організації, що займаються вивченням іс­торії, фольклору, етнографії народів України. До цієї групи належать «Товариство Лева», товариство «Щире братство» Молодіжне товариство «Кіш», Молодіжна єврейська організація «Шахар» та ін.

4. Молодіжні благодійницькі організації. Найпомітні­ші серед них Південноукраїнське благодійне товариство «Молодь за милосердя», Асоціація молодіжних пошукових об’єднань України «Обеліск», Республіканський молодіж­ний благодійницький фонд допомоги потерпілим від аварії на Чорнобильській АЕС, Молодіжне благодійне товариство «Гуманіст».

5. Релігійні молодіжні організації. Цю групу представля­ють Комітет української католицької молоді (КУКМ), Органі­зація «Українська молодь Христові», Молодіжна рада церков Євангельських християн-баптистів України, Всеукраїнське православне молодіжне Братство ім. Петра Могили таін.

6. Дитячі громадські організації. З-поміж інших своєю активністю виділяються У країнська скаутська організація «Пласт», Спілка української молоді (СУМ), Спілка піонерських організацій України (СПОУ), Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ».

Більшість із них заявляють про свою позаполітичність. Їх виховні зусилля спрямовані переважно на формування
вмінь і навичок у дітей і підлітків, пов’язаних з природою (життя в таборі, туризм, екологічне виховання), із зміцнен­ням здоров’я (фізична підготовка), вихованням шанобливо­го ставлення до сім’ї, рідної місцевості, держави (сімейне життя, життя в суспільстві).

Українська скаутська організація «Пласт». Заспованавона 1911 р. Петром Франком, Іваном Чмолою та Олександром Ти-совським, маючи своїм завданням всебічне патріотичне і націо­нальне виховання, розвиток моральних, духовних і фізичних рис юнаків та дівчат. У 1924 р. організація «Пласт» в колишній УРСР була заборонена як «дрібнобуржуазна виховна система, не сумісна з побудовою соціалізму». Після розгрому «Пласту» урядом Польщі в Західній Україні організація продовжувала діяльність серед української діаспори — у Канаді, США, Авст­ралії. Лишав 1989—1990 рр. «Пласт» відновив роботу в Львів­ській, Тернопільській та Івано-Франківській областях, де по­ступово посів провідні позиції серед дитячих організацій. Офі­ційне відродження «Пласту» в Україні відбулося ІЗквітня 1991 року на установчному з’їзді.

Основою пластового виховання є заборона політизації дитини. Його метою є сприяння розвитку молодих людей для реалізації їх інтелектуального, громадського та духов­ного потенціалу, відповідальних громадян, учасників міс­цевих, національних та міжнародних співтовариств. Ска­утський рух заснований на таких принципах:

— обов’язок перед Богом;
— обов’язок перед іншими;
— обов’язок щодо себе.

Хлопці і дівчата виховуються окремо до 17 років (стар­шим пластунам (з 17 до ЗО років) дозволяється працювати з дітьми, якщо вони не належать до політичних організацій). Пласт має чітку структуру, атрибутику (гімн, герб, розпі­знавальні знаки та форму), присягу, в якій ідеться: «При­сягаю своєю честю, що робитиму все, що в моїх силах, щоб бути вірним Богові й Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом і слухатися пластового проводу».

Наприкінці XX ст. скаутські організації почали діяти майже у всіх регіонах України. Вони опираються на загаль­нолюдські цінності, норми християнської моралі.

Залежно від віку, скаути належать до певних категорій:
— хлопчики 7—10 років: кабскаути (дитинка, щеня), ді­вчатка — браунскаути (пташенята);
— хлопчики 11—14 років: боїіскаути (розвідники), дів­чатка — герлскаути;
— юнаки та дівчата 15—21 року: «гідні», «пошукачі», «дослідники».

Організаційно вони поділяються на групи, а ті — на ланки патрулів, які мають свої назви. Очолюють їх дорослі лідери па­ трулів — командири загонів. Великі загони — рада команди­рів на чолі зі старшим командиром (лідером). У керівників іс­нує своя ієрархія (скаутери, скаут-майстри) — ті, хто пройшов усі етапи скаутингу. Головне, щоб дорослі вели скаутський спо­сіб життя, були спортсменами і зразком для підопічних. Усе за­гонове життя спрямоване на виконання законів скаута.

Спілка української молоді (СУМ). Утворена вона 1925 р. в Києві. Своє головне завдання вбачала у звільненні Украї­ни, створенні української самостійної соборної держави. У 1929—1930 рр. почалося переслідування СУМу. У 1945 р., після закінчення Другої світової війни, СУМ знову віднови­ла свою діяльність (в Німеччині). 1989—1991 рр. — відро­дження діяльності СУМу на території України.

Спілка поділяється на три основні організаційні ланки: молодше юнацтво (6—12 років); юнацтво (6—Іброків); ста­рше юнацтво (12—16 років). Старші члени організації — дружинники (18—35 років). Прагне виховувати молодь в українському патріотичному дусі, чесними і працьовитими людьми, свідомими громадянами, спираючись на традиції та морально-етичні засади християнства, державні цілі та ідеали. Гасло СУМу — «Бог і Україна».

Спілка піонерських організацій України (СПОУ). Вона утворена наприкінці 1990 р. Вважає себе правонаступницею піонерської організації ім. Леніна і добровільним, самодія­льним об’єднанням дітей та підлітків, орієнтованим на іде­али гуманного і демократичного суспільства. Спілка прого­лосила незалежність від будь-яких політичних партій та ру­хів. Її девіз: «За Батьківщ ину, добро і справедливість!».

Керується у своїй діяльності принципами:
— єдність слова і діла;
— честі й совісті;
— дружби і товариськості;
— турботи і милосердя.

Виховна система організації будується за трьома напря­мами: «Я — Батьківщина». Я — це самовдосконалення, ви­ховання себе як особистості, родина — сімейне виховання, повага до своєї родини. Батьківщина — вболівання за інте­реси держави, людей. Поділяється натри вікові групи: 7—9 років (діти, які вважаються помічниками); 10—12 років (умільці); 13—14 років (майстри).

Символ — веселка, розпізнавальний знак — галстук, на якому відтворено сім кольорів. Червоний колір — на­прям «Червона калина» (вивчення народної творчості, традицій, обрядів, проведення свят); ж овтогарячий — «Лідер» (вміння організовувати справу, повести за со­бою); жовтий — «Берегиня» (виховання поваги до сім ’ї, організація сімейних свят тощо); зелений — «Краю мій лелечий» (екологічне виховання); блакитний — «Повір у себе» (благодійницька, ш ефська робота); синій — «По­магай» (вміння працювати з інструментами, допомога сі­м ’ї, загону, збір металолому, лікарських рослин тощо); фіолетовий — «Котигорошок» (спортивно-туристичний напрям).

Українське дитячо-юнацьке товариство «СІЧ». Започат­коване воно в лютому 1993 р. Гасло; «Сила, істина, честь!». Мета його полягає у відродженні національної свідомості, утвердженні «державницької ідеї», формуванні нового ти­пу українського характеру, основними рисами якого були б фізична досконалість, витривалість, свідомий патріотизм, вихованість, культурність, освіченість, висока моральність. Члени товариства складають присягу; «Присягаю своєю чес­тю бути вірним товаришем, служити товариству життям своїм, слухатись січової старшини». Має осередки в бага­тьох областях України. Головні напрями роботи — вивчен­ня історії козацтва, військово-партіотичне виховання на за­садах козацької педагогіки, фізичне загартування, створен­ня недільних козацьких шкіл, спортивних та інших гуртків, організація оздоровчих таборів.

А соціація гайдів України. Зареєстрована в 1996 р. Рух гайдів виник в Англії на початку XX ст. Назва обрана його засновниками лордом Робертом Баден-Пауеллом та його се­строю Агнес на честь відомих індійських племен, мешкан­ці яких вирізнялися винахідливістю і вправністю.

Гайд — людина, яка йде попереду і знаходить дорогу. Ме­та асоціації — сприяти розвитку та формуванню дівчини як соціально зрілої особистості, її активній участі у всіх сферах життя суспільства, зміцнення фізичного, духовного, емоцій­ного здоров’я, надання допомоги у саморозвитку і самореалі­зації, виховання впевненості у собі, реалізація шансів на жит­тєвий успіх. Основними завданнями є залучення дівчат до гу­манітарної системи цінностей, підвищення їх культурного рівня, знань з історії, світової та національної культур, крає­знавства, медицини, допомога у здійсненні природоохоронних проектів. Члени асоціації беруть участь у програмах, семіна­рах, тренінгах, гайдівських таборах, заходах, пов’язаних з по­ліпшенням становища дітей тажінок в Україні. Гайди мають опанувати програм: «Українознавство», «У світігайдингу», «Школамедицини», «Вічніістини», «Світовакультура», «Го­сподарочка», «Життя на природі», «Планета — наш дім». За­лежно від віку дівчат поділяють на категорії: ластівки — 7—10 років, гайди — 11—16, ренжери — 16—20 років. Органі­зація має емблему, гасло, гімн, присягу.

Українське дитячо-юнацьке товариство «Сокіл». Воно виникло у 1894 р. у Львові. Основна мета — виховання в походах по рідному краю та в табірних умовах духовно і фізично розвиненої особистості з високою національною свідомістю і гідністю, у даний час організація відроджу­ється.

Установи освіти намагаються розширити свою співпра­цю з дитячими та молодіжними організаціями у справі ви­ховання учнівської молоді. Ця робота охоплює спільні се­мінари працівників освіти і дитячих та молодіжних орга­нізацій, співучасть в організації спортивних, оздоровчих таборів, надання психолого-педагогічної допомоги керівни­цтву дитячих та молодіжних організацій.

Неформальний молодіжний рух

Сучасний молодіжний рух в Україні представлений не лише організованим рухом, а й неформальною молодіжною ініціативою, інтегрованою в загальносвітовий неформаль­ний молодіжний рух.

Неформальний молодіжний рух — система молодіжних субкуль­тур і широкої неорганізованої молодіжної активності в їх взаємо­зв ’язку між собою та суспільством.

Це своєрідна молодіжна субкультура, яка охоплює різ­номанітні напрями та вияви активності молоді.

Молодіжна субкультура — система цінностей, установок, моделей поведінки, життєвого стилю певної соціальної групи (молоді), яка є цілісним утворенням у межах домінуючої культури.

Субкультурні атрибути, ритуали як стійкі зразки поведі­нки, а також цінності відрізняються від цінностей панівної культури, хоча і пов’язані з ними. Молодіжні субкультури є наслідком свідомого пошуку нової ідентичності, вибудовуван­ня нового стилю. Джерелом їх є романтизовані та ідеалізова­ні образи іншої цивілізації, культури (культурні міфи, культурні утопії). Культурні міфи українських молодіжних субкультур зазвичай запозичені із Заходу. їх носії будували свою субкультуру відповідно до власних уявлень про західну куль­туру та систему цінностей, перебуваючи при цьому в середо­вищі національних культурних традицій. Завдяки цьому від­бувалося поєднання західних впливів, інноваційних елемен­тів, національних традицій, особливостей, ментальності та рудиментів постсоюзного культурного середовища.

Виникнення молодіжних субкультур зумовлене соціаль­ними, політичними, психологічними та духовними чинни­ками, найголовніший з яких — неадекватність суспільно­го буття потребам молоді, духовна самотність.

За особливостями діяльності, внутрішніми цінностями, впливом на молодіжне середовище виділяють такі типи мо­лодіжних субкультур:

Хіппі. Вони заявили про себе на зламі 60—70-х років X X ст., в Україні — у 1 9 7 2 р . До групи належать прихиль­ники музичного стилю панк-рок. Виділяються довгим во­лоссям (своєрідний виклик «соціальному сприйняттю»), «фенічками» (англ. thing — саморобні прикраси, плетені з бісеру браслети), одягом, романтикою автостопу, участю в тусовках, можливістю втекти від реалій життя (сім’ї, ш ко­ли). У середовищі хіппі сформувалися різноманітні новітні молодіжні субкультури.

Романтико-ескейпістські (англ. escape — втекти, уник­нути, позбавитися) субкультури. Відрізняються орієнтацією на створення паралельного світу, витворення власного «мі­фу», вибудованого на основі певних творів (переважно «фен-тезі») чи запозичених світоглядних концепцій інших куль­тур. Серед них виділяють ігрові молодіжні культури. Рольо­ва гра (roleplaying) наближена до імпровізованої театральної вистави. Вона є втіленням постулату контркультури про ідею «театру» як єдності акторів та глядачів. «Глядач стає актором та автором одночасно» — ідеал контркультурного мистецтва. До ігрових субкультур належать:

— індіаністи — шанувальники традицій певної етніч­ної культури. Популярним для них є звернення до практи­ки релігійних культів, описаних у творах авторів «фентезі» або притаманних індійцям США, чи до синтетичних, новіт­ніх культів, розроблених на основі певних світоглядних кон­цепцій.

— толкієністи — поціновувачі конкретного автора Дж. Р. Р. Толкієна (англійського фантаста) і середньовічної холодної зброї. Наслідують своїх казкових героїв, тим са­мим «виходячи» за межі суспільства.

— уніформісти — прихильники дослідження певної іс­торичної події чи епохи.

Музичні молодіжні субкультури. Виникли вони навко­ло нових музичних стилів «реп>, «рейв», «брейк». Переваж­но утворені з підлітків, яких об’єднують спільні музичні пристрасті, безтурботне ставлення до життя, намагання яіи^ти одним днем. їх світоглядні цінності вульгаризовані, при­стосовані до розуміння пересічних міських підлітків. Зов­нішні ознаки належності до угруповань різняться відповід­ но до місця проживання. Одягаються вони за останньою тусовочною модою. Серед провідних бажань — відчуття ей­форії ритму, танцю, клубної атмосфери. Уподобання нестій­кі, залежать від популярності певних напрямів музики, спортивних команд. Так, відійшли в минуле перші брейкери, поступово відходять трешери (прихильники музичних стилів треш-хеві-метал та дзе-хеві-метал з відвертою асо­ціальною поведінкою, тяжінням до сатанізму, вандалізму, навіть людських жертвоприношень), бітломани (прихиль­ники музики бітлз), поділилися металісти (прихильники за­хідних груп важкого металевого року (хеві метал), вітчиз­няних «Чорнийкофе», «Арія», «Майстер»таін.). На піднесені перебувають репери, рейвери, нові брейкери.

Репери. Як музичний напрям реп виник в середині 80-х років, будучи музикою «чорних кварталів» міст США, реггі та суміші різних напрямів. Його називали — «що бачу, про те і співаю». В Україні поширився в 90-х роках. Репе­ри — прихильники музичного стилю «реп », танцстилю хіп-хоп, сучасної негритянської культури. Характерна підвищена корпоративність та психологічна потреба в спілкуванні з однолітками. Найвище цінують індивідуальність. Класичний прикид українського репера: штани «дизелі» та дуті (пухові) короткі куртки, всі речі на кілька розмірів більші. Мають власні тусовки (в клубах), внутрітусовочні правила (знання біля 40 реп-груп та вміння розпізнавати їх за мелодіями). Переважно формуються з підлітків від 12 до 18 років.

Рейвери. Як музичний напрям рейв виник в середині 80-х років. Це симбіоз чиказького «хауса» та детройтського «техно». В Україну потрапив у середині 90-х років XX ст. Рейв («кислотна ту совка») — музика диск-жокеїв. Ритміка її нагадує ритуальні племінні танці, які приводили до стану трансу. Тому на тусовках рейверів переважає атмосфера «не­буденності», «ейфоричного трансу», що межує з містични­ми відчуттями. Зовнішня атрибутика відрізняється синте­тичністю та яскравістю кольорів одягу, наявністю різних додаткових речей («пірсинг» — проколювання різних частин тіла сережками). Рейв — середовище, де «кожен чує лише те, що хоче почути, і говорить те, що хочуть почути від ньо­го інші». Учасники рейв-клубів схильні до вживання напівтяжких наркотиків, слабоалкогольних напоїв. Рейв-клуби підлітків поширені у всіх містах України.

Брейкери. Об’єднані на основі спільного інтересу до тан­ців типу брейк. Мета — пропаганда брейк-танцю і виконан­ня його великими групами. Новітній брейк-данс відродив­ся на базі спід-репу та швидкісної музики, увібравши деякі особливості брейк-дансу 80-х років (стиль «я робот»). Про­те перевага надається «нижньому брейку», який включає елементи акробатики та спортивного танцю. Збираються на тусовках (разом з реперами), щоденних тренуваннях, зай­маються спортом, не палять.

Епатажно-протестні субкультури. Вони є породженням несприйняття молодими людьми певних явищ , норм, тра­дицій національного буття, намагання заявити про себе. Найпомітнішими виразниками цього процесу є панки, байкери та ін.

Панки. Пропагандисти ідеї «шок-протесту» виділяють­ся одягом і зачісками. Мета — самоствердження серед одно­літків через заперечення загальноприйнятих норм поведін­ки. Негативно ставляться до праці, вживають наркотики, алкоголь. Захоплюються рок-ансамблями. На сьогодні від­кинули агресію і увібрали в себе традиції та ідеї різних субкультур (насамперед хіппі).

Байкери. Вони віддають перевагу романтизації подоро­жей та вираженню своєї індивідуальності в зовнішньому вигляді, володінні мотоциклом.

Радикально-деструктивні субкультури. Сюди належать субкультури, які мають чітку лінію на асоціальну поведін­ку та орієнтацію на застосування силових методів (скінхеди, хакерн). Відзначаються дієвістю і радикалізмом.

Скінхеди. Об’єднує їх пристрасть до насильства. Рух «скінхедів» виник у Великій Британії наприкінці бО-х років XX ст. На початку існування «скіни» — вихідці з робітни­чих районів — мали патріотичні погляди, захоплювалися реггі та футболом, не цікавились політикою. Зовнішній ви­гляд відповідав «шок-протесту» панків з єдиною відмінніс­тю — коротка зачіска та мінімізація символічних речей. У середині 70-х років економічна криза в Англії болісно вда­рила по молоді, породивши проблеми безробіття, відсутнос­ті перспектив. На цій соціальній хвилі розвинувся расистсь­кий рух сучасних «скінів». їх головним ворогом стали представники небілих рас. З ’явились в Україні в 1995—1996 рр. Перші скіни не виявляли значної активності, обмежуючись демонстрацією нашивок зі свастикою, прапорів. Наприкін­ці 1996 р. активізуються, починають пропагандистську дія­льність, пошук союзників. Останнім часом зосередили ува­гу на переслідуванні темношкірих та вихідців з країн Азії, боротьбі з іншими субкультурами. Стиль їх одягу адаптова­ний до вуличних сутичок: чорні джинси, важкі шнуровані армійські черевики,^ороткі куртки — «бомбери» без комі­ра, бриті чи коротко стрижені голови. Цементуючу роль у формуванні цієї субкультури відіграє музика «ой » (панк). Те­рмін запровадив журналіст Г. Бушелл для визначення груп, які відмовилися від «пластмасового панка». Найвідоміша українська «ой»-група «Сокира Перуна», яка виступає під гаслом «for whites only». Характерною є наявність україн­ських текстів та орієнтація на англійський «ой».

Хакери. З ’явились вони в У країні у 60—70-ті роки XX ст. Це була молодь, яка захоплювалася кібернетикою. Поширення наприкінці 80-х років перших ПК, в середині 90-х років — Інтернету викликало потужну хвилю хакерів. Поняття «хакер» означало комп’ютерного злочинця, здат­ного зламати будь-які захисні системи (сайти, банківську систему охорони), коди на ліцензійних іграшках, запусти­ти в систему віруси. Це ті, хто робить світ віртуальної реа­льності доступним усім бажаючим. Хакери виділяють з-по-між себе ламерів» (користувачі ПК, проводять більшістьчасу біля комп’ютерів, не маючи достатніх знань) та «геймерів» (прихильники «екшен-ігор» та «стратегій», які вба­чають у них сенс свого життя. Мають внутрітусовочні інтернет-видання, культові сайти тощо).

Розправно-самосудні угруповання. Переважно вихідці з робітничих сімей, які за допомогою сили борються з різними відхиленнями від певних ідеалів. Виникають на базі молоді­жних територіальних угруповань. Об’єктами їх «фізичного впливу» є представники заможної «золотої молоді»: хіппі, панки, металісти тощо. Протягом останнього часу цей рух за­знав істотних трансформаційних змін. Певною мірою тради­ції *люберів» (від м. Люберці; в основі — ідея «очищення» міст від «неформалів») продовжили «гопники».

«Гопники» («пацани»). Це — територіальні корпоратив­ні самодіяльні угруповання підлітків. Створюються за те­риторіальними ознаками («свої» та «чужі»). Орієнтуються на систему цінностей дорослої кримінальної субкультури, культ сили, земляцтва, взаємовиручки та взаємозалежнос­ті. Мають яскраво виражену структуру, ієрархію, систему специфічних цінностей, прагнення до активної діяльності. Зовні майже не відрізняються від звичайних підлітків. Ту-суються у своїх мікрорайонах, іноді нападають на «нефор­малів», молодь, яка потрапляє на їх територію. Властива ін­телектуальна нерозвиненість, агресивність. Вживають на­ркотики, алкоголь.

Релігійно-містичні субкультури. Постають вони внаслі­док синтезу містичних та релігійних культів з традиціями й ціннісною шкалою певних молодіжних субкультур. в них обов’язково повинен бути лідер («гуру»). Проповідують ви­рішення глобальних проблем людини, держави й усього сві­ту загалом. Одним з напрямів є кришнаїти.

Кришнаїти. Вони називають себе «підданими Кришни». Ідеологічне підґрунтя — давньоіндійський епос, який містить висловлювання і думки бога Кришни (мав людсь­ке обличчя і вважався народним героєм) на філософські те­ми. Вважають, що багаторазове повторення (1728 разів) імені Бога — мантри (закликання, молитва) дає спасіння, звільнення від тіла і занурення у чистий дух, задоволення бажань. Привабливість для молоді цієї течії пов’язана з ек­зотичними ритуалами, екстравагантним стилем одягу. Но­рми поведінки: не пити спиртне, каву, чай, не вживати на­ркотиків, не їсти м ’ясо і рибу, не займатися тілесними роз­вагами (секс лише для продовження роду).

Серед кришнаїтів виділяють групи: інтелектуалів (праг­нуть пізнати буддизм та індуїзм), романтиків (любителі ви­довищ — східної музики, колективної медитації), релігій­них фанатів (люди, які відійшли від зовнішнього світу).

У чистому варіанті жодного типу молодіжної субкуль­тури не існує, оскільки їх угруповання не відзначаються стійкістю та перетинаються, взаємопроннкають один в одний. Неформальне молодіжне середовище постійно перебу­ває в пошуку нових форм самореалізації.