За результатами дослідження викладено теоретичні підсумкові положення та сформульовано практичні рекомендації:
1. Наприкінці ХХ сторіччя в країнах Центрально-Східної Європи відбулися так звані оксамитові революції, що завершилися, з одного боку, крахом локальних комуністичних режимів, а з іншого — прискорили розпад і ліквідацію всієї системи соціалізму. За короткий проміжок часу відбулися радикальні зміни в політичній, економічній та ідеологічній сферах суспільного життя центральноєвропейських народів.
З’ясовано, що уже в 1989—1991 рр. було здебільшого завершено демонтаж соціалістичної держави і права; закладено основи правової держави, політичного плюралізму та демократії; розпочато люстрацію в державному апараті, правоохоронних структурах, органах судочинства. На жаль, з усіх пострадянських республік подібна динаміка змін була характерна лише для держав Прибалтики, незалежна Україна свій історичний шанс на цьому етапі знехтувала.
2. Перемога демократичних сил на перших «вільних» виборах (у червні 1989 р. — у Польщі та в червні 1990 р. — у Чехословаччині) відкрила нові перспективи й шляхи розвитку країн ЦСЄ. Першочерговими завданнями реформаторів стали: а) ліквідація монополії на владу комуністичними партіями і законодавче закріплення багатопартійної системи; б) відмова від принципу «демократичного централізму» на користь децентралізації виконавчої влади, яка здійснювалася за принципом верховенства права; в) «чистка» державних управлінських структур, правоохоронних органів від осіб, які скомпроментували себе за роки попереднього режиму; г) вдосконалення національних правових систем; д) реформа конституційного, цивільного, господарського, кримінального законодавства та наближення його до західноєвропейських стандартів. Внаслідок «оксамитових революцій» в країнах регіону через системні зміни в праві сформувалася нова сутність держави. Саме зміни у праві закріпили необоротність політичних процесів демократизації.
Нові політичні еліти не лише декларували необоротність змін, а й чітко дотримувалися обраної реформаторської лінії. Це стосується і «правих», і «лівих» політичних сил. У політиці перемін чинник радянського, а згодом російського тиску чи впливу відігравав другорядну роль саме в силу національної орієнтованості і «правих», і «лівих» реформаторів.
Серед представників різних політичних сил Польщі, Чехії і Словаччини не було розбіжностей в поглядах щодо основного вектора розвитку своїх країн, проте конкретні кроки в напрямку демократичних реформ іноді спричинювали гострі дискусії, вносили чимало хаосу в діяльність влади, призводили до розпаду урядових коаліцій та відставки урядів. Обстоювання власних інтересів з боку партій приводило до відкладання уже готових концепцій реформ та децентралізації. Наприклад, у Польщі, незважаючи на відновлення місцевого самоврядування уже в 1989—1990-х рр., подальшу роботу над реформуванням органів публічної влади було продовжено лише після перемоги правоцентристських сил на парламентських виборах 1997 р.
3. Встановлено, що пріоритетом перших конституційних змін у центральноєвропейських державах було створення належної законодавчої бази та правових передумов для проведення реформи системи права загалом. Скасування керівної ролі комуністичних партій та реформування законодавчих органів забезпечили демократичний напрям реформи всіх правових інститутів. Форма державного правління трансформувалася із так званої народно-демократичної до класичної парламентської республіки. Для становлення демократичної форми державного управління вирішальне значення мали закони і постанови, положення яких визначали правовий статус органів центральної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органів тощо, а також схвалення законів про люстрацію.
4. Доведено, що у всіх посткомуністичних країнах перехід від одного суспільного ладу до іншого супроводжувався утворенням перехідного суспільства — суспільства з приватною власністю. Першочерговими завданнями в напрямі реформування цивільного і господарського права стали приватизація, нові форми власності, нова структуризація галузей народного господарства, законодавча база, що формувала правове поле для функціонування ринкових механізмів. Використовувалися дві стратегії приватизації: а) вільний розподіл державної власності — ваучерна приватизація в Чехії; б) здебільшо грошового характеру — Польща. Особливо дискусійним було питання про реституцію, і від його зваженого вирішення багато в чому залежало не лише відновлення формальної справедливості, а й увесь подальший розвиток економіки.
До пріоритетних завдань у сфері приватизації державного майна віднесено такі: впорядкування приватизації об’єктів державної власності через удосконалення порядку корпоратизації державних підприємств та їх передприватизаційної підготовки; запровадження обов’язкового надання повної інформації про потенційних покупців об’єктів приватизації, їхніх засновників, учасників, зокрема фізичних осіб; проведення післяприватизаційної політики на засадах контролю взятих новими власниками зобов’язань.
5. З’ясовано, що деполітизація кримінального законодавства — найголовніший підсумок змін у кримінальному праві. Слід констатувати динамізм і конструктивність змін у цій галузі права. Зміни у кримінальному законодавстві Польщі та Чехословаччини були адаптовані до міжнародних актів та стандартів Євросоюзу.
6. Вказано, що важливим кроком у напрямі демократизації країн ЦСЄ стало прийняття Конституцій (у Польщі — 1997 р., у Чехії — 1992 р., у Словаччині — 1992 р.), що стали фундаментом демократичної правової держави. В них закріплені умови, необхідні для розвитку багатопартійності на основі принципу добровільності й рівності громадян з метою впливу демократичними методами на формування політики держави. Удосконалення роботи центральних органів влади сприяло стабілізації політичної ситуації та успішному вступу до Європейського Союзу.
7. Доведено, що «оксамитові революції» у країнах Центрально-Східної Європи та геополітичні зміни на європейському континенті сприяли формуванню нової системи зовнішньополітичних пріоритетів країн регіону. Головне завдання вони вбачали в інтеграції до Європейського Союзу. Зміни у праві Польщі, Чехії й Словаччини відбувалися під тиском і навіть диктатом Євросоюзу («копенгагенські критерії», Партнерські угоди про вступ). Незважаючи на таке зовнішнє втручання у справи суверенних держав, подібна практика може вважатися виправданою, оскільки в її основі лежала політична воля самих країн-кандидатів до зближення своїх систем права із законодавством ЄС.
8. На основі врахування досвіду країн Центрально-Східної Європи запропоновано такі заходи щодо вдосконалення системи права України:
— зміни в конституційному законодавстві: внести положення про розширення прав місцевого самоврядування, зокрема розширити повноваження обласних рад і одночасно ліквідувати районні ради; внести положення про скасування депутатської недоторканності, недоторканності суддів та прокурорів;
— зміни в цивільному та господарському законодавстві: внести положення щодо вдосконалення процедури банкрутства; внести положення щодо обов’язкового допуску іноземних інвесторів до приватизаційних торгів, що забез- печило б реальну оцінку майна; здійснювати індивідуальний підхід до кожного об’єкта приватизації; внести положення щодо врегулювання діяльності малого та середнього бізнесу;
— зміни в кримінальному законодавстві: удосконалити структуру Загальної та Особливої частини КК України, а саме — виділити підрозділи усередині розділів залежно від видового об’єкта злочину (класифікувати злочин за певними критеріями: безпосередній об’єкт, спеціальний
суб’єкт злочину, засоби скоєння злочину тощо), що дозволило б по-іншому визначити підстави відповідальності, уникнути помилок у кваліфікації злочинів; прийняти окремий закон про діяльність медіаторів у кримінальних справах, який визначив би основні засади проведення медіації, встановив вимоги до медіаторів, окреслив коло їхніх прав та обов’язків, визначив порядок оплати праці, соціального та пенсійного забезпечення, а також оподаткування доходів медіаторів.
Українське законодавство потрібно привести у відповідність до європейського законодавства, не лише враховуючи бажання України бути в Євросоюзі, задеклароване політичним керівництвом держави, а й з огляду на прогресивний характер європейської моделі. Вона максимально відповідає реаліям цивілізованого світу — політичним, економічним, релігійним, гендерним тощо.