«Оксамитові революції» на зламі 80—90-х років ХХ ст. в країнах Центрально-Східної Європи, падіння Берлінського муру та «залізної завіси», об’єднання Німеччини та крах комуністичних режимів на сході Європи стали основними передумовами зміни зовнішньополітичного курсу центральноєвропейських держав.
Аналізуючи ті події, важливо наголосити, що ключовим моментом у новій конфігурації сил у Європі та світі стало об’єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. Питання об’єднання було тісно пов’язане з проблемою європейської безпеки й викликало побоювання щодо домінування Німеччини в Європі. НДР була ключовою країною Варшавського договору, її втрата вимагала нових підходів до проблеми контролю над озброєннями, перебування радянських і американських військ на території Європи та доцільності існування НАТО й ОВД. Тому і США, і СРСР вимагали негайного вирішення цих питань [172].
19 листопада 1990 р. в Парижі під час зустрічі глав держав і урядів 22 держави НАТО й ОВД підписали Договір про Звичайні збройні сили в Європі, який поставив завдання вирівняти загальну кількість озброєнь з боку НАТО й ОВД. Велика перевага у звичайних збройних силах, яку мав СРСР у Європі над своїми противниками після закінчення Другої світової війни, була ліквідована [189].
Після підписання цього Договору, 19—21 листопада 1990 р. у Парижі відбувся саміт глав держав і урядів 34 держав-учасниць НБСЄ, що завершився підписанням 21 листопада 1990 р. Паризької хартії НБСЄ для нової Європи, яка свідчила про офіційне завершення «холодної війни». Хартія передбачала уникнення всіх видів утисків і дискримінації, спільний виступ проти тероризму та загаль- не скорочення озброєнь. Паризька хартія констатувала закінчення ери конфронтації й розколу Європи, а країни ОВД і НАТО заявили в спільній декларації, що в «нову епоху, яка відкривається в європейських відносинах, вони більше не йдуть суперниками, будуть будувати відносини партнерства та протягують один одному руку дружби» [113; 189, с. 306].
25 лютого 1991 р. в Будапешті під час зустрічі міністрів закордонних справ та оборони країн ОВД було досягнуто спільних домовленостей про припинення з 1 квітня 1991 р. діяльності військової організації Варшавського договору, який фактично з 1990 р. уже існував лише на папері. 1 липня 1991 р. за рішенням політичного консультативного комітету ОВД у Празі Організація Варшавського договору була повністю ліквідована. Трохи раніше 27 червня 1991 р. в Будапешті було підписано протокол про саморозпуск РЕВ. Так упродовж короткого часу припинили своє існування організації, що забезпечували в роки «холодної війни» присутність СРСР у Східній Європі. Ці організації ніколи не були ефективними інструментами рівноправного співробітництва їхніх учасників [187, с. 506].
У 1991 р. країни ЦСЄ прискорили процес перегляду двосторонніх політичних угод зі СРСР. Тепер, коли було вирішено вивести війська і надати можливість країнам Центрально-Східної Європи розвивати свої політичні й економічні системи, було цілком імовірним, що «колишні сателіти Радянського Союзу досягнуть, якщо не повного членства у Європейському Співтоваристві, то щонайменше — тіснішого співробітництва» [199, с. 42].
Відзначимо, після розпаду РЕВ і ОВД у нових умовах зберегли свою роль інститути західноєвропейського (ЄС, ЗЄС, Рада Європи) та євроатлантичного (НАТО) співробітництва. Саме на них і почали орієнтуватися країни ЦСЄ, які стали на демократичний шлях розвитку. Сформувалася нова система їх зовнішньополітичних пріоритетів: головне завдання полягало в інтеграції до Ради Європи, НАТО, ЄС [121].
Західні країни активно підтримували позицію східноєвропейських держав щодо зміни зовнішньополітичного курсу. Такий взаємний інтерес зумовлений вагомими геопо- літичними чинниками, давніми історичними традиціями, набутим новітнім досвідом інтенсивного розвитку політичних, військових, економічних, культурних, гуманітарних зв’язків, спільністю стратегічних інтересів у багатьох важливих сферах, зокрема у процесі європейської інтеграції, створенні нової надійної системи європейської безпеки [199].
Не тільки країни Західної Європи, а й США всіляко підтримували демократичні реформи Польщі, а згодом Чехії та Словаччини. Президент США Дж. Буш-старший неодноразово зустрічався з В. Ярузельським і Л. Валенсою для обговорення важливих кроків трансформації Польщі в демократичну державу з ринковою економікою, що в подальшому вплинуло на зовнішньополітичну орієнтацію держави. В липні 1989 р. Дж. Буш пообіцяв В. Ярузельському «підтримувати реформи, в якому б вигляді вони не проводилися», що, своєю чергою, надихало східноєвропейські держави до нових демократичних змін [121, с. 116].
Отже, пріоритетом зовнішньої політики країн ЦСЄ на початку 1990-х стала інтеграція до європейських структур. 30 січня 1990 р. Президент Чехословаччини В. Гавел під час виступу в польському Сеймі закликав не втратити історичного шансу оновлення Серединної Європи (Mittelleuropa), яка, за старими геополітичними оцінками, знаходилась між сучасною Росією та Західною Європою й охоплювала регіон Центральної та Східної Європи [158].
15 лютого 1991 р. в угорському місті Вишеград президенти Польщі та Чехословаччини, а також прем’єр Угорщини підписали Вишеградську декларацію, згідно з якою утворилася так звана Вишеградська група. Головні завдання Групи, зазначені у Вишеградській декларації, — вступ країн-учасниць до НАТО та ЄС [80].
Ці важливі політичні кроки з боку східноєвропейських країн були зроблені з метою вберегти себе від повернення до минулого. При підписанні Декларації члени групи мали на меті винятково політичні цілі: деформація інфраструктури, що залишилася в спадщину від Варшавського договору й Ради Економічної Взаємодопомоги, взаємне співробітництво у військовій сфері й проведення загальної політичної лінії щодо Заходу, аби пришвидшити вступ до ЄС [145, с. 27].
Вважаємо, утворення Вишеградської групи, з одного боку, прискорило розпуск Ради Економічної Взаємодопомоги і Організації Варшавського договору, які на той час існували майже формально, а з іншого — зміцнило сподівання на швидке членство країн Вишеграду в ЄС.
Західноєвропейські країни схвалювали створення Вишеградської групи, оскільки вважали це необхідним кроком на шляху до членства в ЄС.
Після розпаду Радянського Союзу, коли фактори колективної безпеки вичерпали себе, Вишеградська група зазнала кризи, яка посилилась дезінтеграційними процесами в Чехословаччині. Однією з ознак кризи стало й те, що в період 1991—1992 рр. питома вага взаємної торгівлі країн – учасниць Вишеградської групи в загальному обсязі їх зовнішніх зв’язків скоротилася. У цій ситуації прем’єр- міністр Чехословаччини Вацлав Клаус в одному з інтерв’ю відзначав, що «співробітництво в рамках Вишеградської групи є малоефективним і сумнівним з погляду його доцільності» [145].
Суперечності між самими членами Вишеградської групи вплинули на функціонування об’єднання. У діяльності Групи можна виділити три етапи. Перший — від заснування Групи до 1998 р., характеризувався низьким рівнем взаємодії, хоча власне в цей період були закладені основи майбутньої співпраці [80].
Аналізуючи процес інтеграції країн Центрально- Східної Європи до Європейського Союзу, варто констатувати, що розширення ЄС на Схід передбачало проведення демократичних реформ у країнах регіону, зокрема зміни в праві, а від країн-членів ЄС цілковитого сприяння цим процесам.
На перших порах суттєвою допомогою Євросоюзу стало створення Європейського банку реконструкції та розвитку, розробка Програми технічного сприяння центральноєвропейським країнам у проведенні економічних реформ (РНАИЕ) як основних фінансових інструментів реалізації «східної політики». Прогрес у країнах ЦСЄ, напевно, був би неможливий без тієї ролі, яку відіграла програма допомоги. Однак, незважаючи на її, головно, позитивне значення, програма була лише допоміжним інструментом у процесі здійснення масштабних політичних, економічних, правових перетворень [90; 91; 185].
Програма PHARE підтримувала підготовку держав- кандидатів до вступу в Євросоюз. За період з 1995 по 1999 рр. загальний обсяг фінансування в рамках програми досягнув 6,7 млрд євро і охоплював п’ятнадцять секторів, з яких п’ять — пріоритетні: інфраструктура (енергетика, транспорт, телекомунікації); розвиток приватного сектора та допомога бізнесу; освіта, підготовка кадрів та дослідження; захист довкілля та атомна безпека; реструктуризація сільського господарства [57; 265, с. 58].
Варто зазначити, у цьому ж напрямку також активно працювали США, Японія та інші промислово розвинені країни Заходу через такі міжнародні фінансові інституції, як Міжнародний Валютний Фонд та Всесвітній Банк. Польща та Чехословаччина першими отримали кредити від міжнародних фінансових інститутів. Наприклад, за ініціативою США ще в липні 1989 р. було розроблено пакет економічних заходів, який містив пропозиції щодо реструктуризації 39-мільярдного зовнішнього боргу Польщі, пропозиції Всесвітньому банку про надання нових кредитів у розмірі 325 млн доларів і 100 млн доларів для проведення економічних реформ у країні [121, с. 111].
Вважаємо, програми допомоги країнам-кандидатам ЦСЄ відіграли одну з основних ролей у реалізації країнами регіону євроінтеграційної стратегії, оскільки суттєво полегшили адаптацію країн-кандидатів до вимог ЄС і повноцінного функціонування їхніх економік після вступу до Союзу.
Першим кроком у напрямку реалізації зовнішньополітичної стратегії країнами ЦСЄ стало підписання Європейських угод (Угод про асоціацію) 16 грудня 1991 р. з Польщею, Чехією та Словаччиною [76—78]. Вони передбачали можливість повноправної участі цих країн у європейській інтеграції в галузі політики та економіки, зокрема створення впродовж 10 років зони вільної торгівлі для промислової продукції [265, с. 34].
Європейські угоди з усіма країнами мали приблизно однакову структуру та зміст. Вони містили загальні принципи (розділ 1); положення про політичний діалог (розділ 2); вільний рух товарів, переміщення людей, послуг і капіталу (розділ 3—5); економічне, культурне та фінансове співробітництво (розділ 6—8); прикінцеві положення (розділ 9) і додатки.
Європейські угоди були підписані лише тоді, коли в країнах ЦСЄ була легітимізована нова політична система. Перехід до плюралістичної демократії сприяв поглибленню політичного діалогу країн ЦСЄ з країнами-членами ЄС. Адже співпраця була можлива тільки за умови демократизації суспільно-політичного життя й переходу до ринкових відносин [168]. Саме зміни в праві та реформування економіки сприяли наближенню центральноєвропейських держав до Європейського Союзу.
7 лютого 1992 р. в Маастрихті підписано Угоду про утворення Європейського Союзу (набула чинності 1 листопада 1993 р.) як подальшого кроку європейської інтеграції. Зокрема, передбачалося створення валютного союзу до 1999 р., європейське громадянство, спільна зовнішня полі- тика та політика безпеки, співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ [53; 265, с. 49].
5 жовтня 1992 р. в Люксембурзі відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн ЦСЄ та всіх країн-членів ЄС, під час якої було прийнято Спільну декларацію, що доповнювала Європейські угоди. Зокрема, в ній наголошувалося, що Європейські угоди «сприяють інтеграції країн ЦСЄ в ЄС, а політичний діалог у формі консультацій сприяє зближенню позицій держав і підвищенню рівня безпеки й стабільності в Європі» [115].
Важливо зауважити, що під час цієї зустрічі було відзначено важливу роль наближення законодавства східноєвропейських держав до правових норм і стандартів ЄС. Також сторони прийняли рішення щодо покращення доступу товарів із країн ЦСЄ на спільний європейський ринок, що згодом стало реальною допомогою у процесі трансформації національних економік країн регіону.
Отже, Європейські угоди (Угоди про асоціацію з країнами ЦСЄ) стали одним з перших кроків наближення країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу. Сам факт їх підписання й ратифікації свідчив, з одного боку, про визнання країнами-членами ЄС важливості суспільно-політичних перетворень у 1989—1990-х рр. у країнах регіону, а з іншого — підтверджував визнання змін у правових системах Польщі, Чехії, Словаччини та інших країн регіону.
Наступним кроком у напрямку інтеграції центральноєвропейських держав до ЄС стало створення спеціальних інтеграційних інститутів. Необхідно було також розробити програми підготовки країн ЦСЄ до вступу, створити механізми для реалізації цих програм тощо.
Так, при президентові були створені Відділи європейської інтеграції. При урядах функціонували Комітети європейської інтеграції, що виробляли й координували політику інтеграції до ЄС. Підпорядковувались ці Комітети прем’єр-міністрові. Реалізація основних завдань Комітетів інтеграції здійснювалась через спеціально створений Уряд Комітету інтеграції. Його завданням було забезпечити процес адаптації національного законодавства до європейського права, а також контролювати використання коштів, які надходили від міжнародних фінансових інститутів і фондів, через програми допомоги ЄС. Окрім того, були створені й Центри європейської інформації, основним завданням яких було надавати достовірну інформацію про функціонування ЄС та про інтеграцію асоційованих країн до ЄС [115].
На початку 1992 р. Європейська Комісія за дорученням Європейської Ради передала главам держав країн- кандидатів і очільникам урядів доповідь «Європа та проблеми розширення», яка містила пропозиції щодо подальшого поглиблення інтеграційних процесів. Зокрема, Комісія сформувала основні вимоги, яким повинні відповідати країни, що прагнуть до членства в ЄС [68, с. 116].
Вирішальним етапом у процесах інтеграції країн ЦСЄ до ЄС став саміт Європейської Ради в Копенгагені 21—22 червня 1993 р., під час якого були прийняті так звані «критерії членства», що являли собою сукупність політичних, економічних і «членських» вимог, які потрібно було виконати кожній країні-кандидату з метою членства в ЄС [115].
Перша група критеріїв — це політичні критерії, друга — економічні, а третя — так звані «членські» критерії, які сприяють адаптації норм права країни-кандидата до наявної законодавчої бази ЄС (acquis communautaire- «спільного доробку»). Йдеться про сукупність правових норм, судових рішень, доктринальних понять, рекомендацій, домовленостей тощо, які виникли за час існування європейських інтеграційних організацій, є основою правопорядку ЄС і мають сприйматися беззастережно державами-членами та державами — кандидатами на вступ до ЄС [264, с. 8; 141, с. 62— 162].
Критерії обумовлювали диференційований підхід до асоційованих країн, можливість визначення країн, які бажають приєднатися, і визначення умов розширення Союзу. Офіційні запити на вступ до ЄС подала більшість постсоціалістичних країн регіону ЦСЄ [68].
Вважаємо, у Копенгагені відбувся якісний перелом у відносинах ЄС з країнами ЦСЄ, оскільки було визначено основні стратегічні цілі для країн-кандидатів.
7 березня 1994 р. у Брюсселі відбулося урочисте відкриття засідання Ради Асоціації ЄС — Польща й Ради Асоціації ЄС — Угорщина, скликаних на основі Європейських угод. Це було перше засідання нового змішаного органу прийняття рішень, у межах якого обговорювались політичні та економічні аспекти взаємовідносин. Країнам ЦСЄ було запропоновано подати заявки на вступ до ЄС. Так, 5 квітня офіційну заявку на вступ подала Польща, 27 червня 1995 р. — Словаччина, 17 січня 1996 р. — Чехія [187].
Після подання заявок країни ЦСЄ почали підготовку до вступу в ЄС, що визначалася «копенгагенськими критеріями» членства. У підсумку уряди країн-кандидатів прийняли спеціальні програми, які містили результати їхньої діяльності. Вони містили перелік основних інструментів та прогноз основних індикаторів, що забезпечували послідовність, цілеспрямованість і прозорість стратегії держави на шляху до демократії і ринкових відносин. Це «Національна стратегія інтеграції» [85],
«Стратегія національної безпеки Республіки Польщі» [109] та «Стратегія розвитку польської співпраці» [110] — у Польщі; «Національна програма підготовки Чехії до
членства в ЄС» [84] та «Національна програма регіонального розвитку» [87] — у Чехії; «Національна програма правової адаптації» [86] — у Словаччині.
Розділи програм були чітко структуровані та підпорядковані єдиному орієнтиру. Передусім, у кожній із програм встановлювався діагноз поточного стану проблеми, відповідно до якого визначалися цілі, засоби їхнього досягнення, загрози, що можуть виникнути, та головний критерій виконання програми, що розкривав, власне, її кінцеву мету — вступ до ЄС.
У контексті нашого дослідження важливо проаналізувати положення так званої Білої книги «Підготовки асоційованих країн Центральної та Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Європейського Союзу», яка була прийнята на засіданні Європейської Ради в Ессені 3 травня 1995 р. [116]. Зауважимо, її положення є лише частиною права ЄС, а предметом переговорів при вступі було прийняття усієї системи права Європейського Союзу. Акцент було поставлено на «освоєнні країнами-канди- датами 80 000 сторінок юридичних норм й інших досягнень ЄС» [65, с. 75—90].
Цей документ містив конкретний план дій щодо входження в ринок Євросоюзу, передбачав створення Спільного внутрішнього ринку [116].
Суттєвою характеристикою Білої книги є те, що вона не була обов’язковим юридичним документом, а мала рекомендаційний характер. Отже, єдиною правовою основою договірних відносин між країнами-кандидатами та ЄС залишалися Європейські угоди [238, с. 46].
Офіційно Біла книга вперше була представлена 6 червня 1995 р. у Люксембурзі на зустрічі міністрів (і країн-членів ЄС, і асоційованих країн), а її обговорення відбулось на засіданні ЄР у Каннах 26—27 червня 1995 р. Біла книга розглядалася як послідовний виважений крок у «східній політиці» ЄС на шляху освоєння країнами ЦСЄ acquis communautaire. Під час цієї зустрічі переговори були присвячені, окрім адаптації до положень acquis communautaire, також регіональному співробітництву в Центрально-Східній Європі. Отож, ЄС продемонстрував, що в стратегії підготовки країн ЦСЄ до членства акцент поставлено на правовому аспекті інтеграції [238].
Ще одним кроком у напрямку розширення ЄС на Схід стало засідання Європейської Ради, яке відбулося 16 грудня 1995 р. у Мадриді. На засіданні ЄР запропонувала ЄК підготувати рекомендації для країн-кандидатів. Важливою частиною роботи Комісії стала підготовка детального аналізу фінансової системи ЄС із врахуванням перспектив розширення та його наслідків для запровадження Спільної сільськогосподарської політики та Структурних фондів. Цей аналіз пізніше прийнято за основу розробленого ЄК в 1997 р. «Порядку денного 2000» («Agenda 2000») — фактичної програми розширення ЄС, що стало важливим кроком у контексті «східної політики» ЄС. Окрім того, наголошувалося на важливості перебудови адміністративних структур країн-кандидатів і створенні умов для поступової гармонійної інтеграції країн регіону в ЄС. ЄК на прохання ЄР мала підготувати доповідь щодо економічного, політичного та соціального розвитку країн ЦСЄ з метою визначення їх відповідності встановленим критеріям членства. Варто відзначити, право вирішувати питання про приєднання нових членів, ЄС залишала за собою [265].
У травні 1997 р. Комісія підготувала аналіз виконання «копенгагенських критеріїв» країнами-кандидатами ЦСЄ, який визначав готовність Польщі, Чехії та Словаччини й інших асоційованих країн до початку переговорів про вступ до ЄС.
Щодо виконання політичних критеріїв членства, то ефективне функціонування демократичних інститутів було визначальним для оцінки готовності країни-кандидата до початку переговорів про вступ до ЄС. Як зазначено в аналітичному документі Комісії, країнам-кандидатам потрібно продемонструвати свою відповідність принципам демократії та права не тільки через прийняття відповідних політичних декларацій і законів, а й через неухильне дотримання цих принципів у повсякденному житті [63].
Зокрема, Комісія наголосила, що в країнах-кандидатах відбулися «вільні» вибори, створено демократичні інститути, що забезпечують правовий режим функціонування органів публічної влади, прийнято основні конституційні положення.
Одним із важливих показників демократизації суспільства в країнах ЦСЄ визнано місце і роль опозиції [63, с. 35].
Щоправда, Комісія вказала й на недоліки щодо створення надійних гарантій і механізмів реалізації незалежності органів місцевого самоврядування, необхідності підвищення професійного рівня суддів тощо. Передусім, це стосувалося Польщі [69].
Найскладнішим для виконання з політичних критеріїв був критерій щодо захисту прав національних меншин, оскільки до етнічного складу населення усіх країн- кандидатів входять національні меншини. Наприклад, у Словаччині меншини становлять 14% від усього населення, у Чехії — близько 5,5%, у Польщі — 1% [225, с. 140].
Із цього приводу зауваження виникли, передусім, до Словацької Республіки. У доповіді ЄК наголошувалося: «У той час, коли уряд загалом поважав права більшості людей, з’явилися тривожні тенденції відходу від демократичних принципів (…) в країні мають місце непоодинокі випадки звільнень з роботи за політичними мотивами, втручання у діяльність засобів масової інформації, залякування противників урядової політики, перевищення своїх повноважень поліцією» [254, с. 43]. Комісія відзначила, що невирішені проблеми меншин можуть негативно вплинути на розвиток демократичних інститутів, а тому потрібно зробити все можливе для врегулювання цих питань [62].
Зауважимо, виконання країнами-кандидатами ще одного важливого критерію членства — критерію забезпечення прав людини. Звіти країн-кандидатів свідчили, що повага фундаментальних прав і свобод людини гарантована в усіх країнах. Вони приєднались до Конвенції Ради Європи про захист прав людини та її основних свобод і підписали відповідний Протокол, що дозволяє громадянам східноєвропейських країн у разі порушення їхніх прав звертатись до Європейського Суду з прав людини.
ЄК мала деякі зауваження з приводу обмеження свободи слова. Це стосувалося знову ж таки Словацької
Республіки, де існувала проблема політизації державних ЗМІ. Хоча, зазначимо, в СР Національна Рада прийняла відповідний закон «Про друковані засоби масової інформації», положення якого скасували цензуру [218, с. 174].
Щодо виконання економічних критеріїв членства, то в аналітичній доповіді Комісія зазначила, що загалом країни-кандидати відповідають європейським стандартам, а саме створено засади функціонування ринкової економіки, проведено приватизацію, лібералізацію торгівлі, створено сприятливий інвестиційний клімат тощо [206, с. 93].
У відповідності з «копенгагенськими критеріями» для вступу в ЄС, країнам-кандидатам потрібно було також продемонструвати здатність виконувати й інші зобов’язання членства, зокрема забезпечити створення політичного, економічного і валютного союзу [75].
Щодо відповідності правових систем країн- кандидатів законодавчій базі ЄС, то аналіз законодавства країн-кандидатів поділявся на так звані два етапи: 1) багатосторонній, що мав пізнавальний характер — ЄК ознайомлювала представників країн-кандидатів з найважливішими елементами acquis communautaire; 2) двосторонній, який починався з того, що делегація країни- кандидата робила заяву від імені свого уряду про можливість прийняття й впровадження кожного правового акта у свою правову систему. Варто зазначити, що до нових країн-кандидатів вимоги виконання критеріїв членства стали значно жорсткішими, ніж це було в рамках попередніх етапів розширення. Окрім того, під час переговорів з країнами-кандидатами перелік основних критеріїв доповнювався новими.
У результаті дослідження членами ЄК стану демократизації у країнах-кандидатах відзначимо, що станом на 1995 р. Словацька Республіка разом з Болгарією посіла останнє місце серед країн Центрально-Східної Європи, що означало її істотну непідготовленість до вступу до ЄС з огляду на розвиток основних інститутів демократії [235].
16 липня 1997 р. було представлено офіційні рекомендації Комісії, зафіксовані в «Порядку денному 2000». Ці рекомендації фактично впроваджували стратегію «вступу хвилями», основану на диференційованому підході до кандидатів із врахуванням об’єктивної оцінки їх готовності до вступу [60—64; 158].
До «Порядку денного 2000» додавалися висновки Комісії щодо країн, які подали заявки про вступ до ЄС. «Порядок денний 2000» складався із трьох частин: у першій розглядаються питання внутрішнього механізму функціонування ЄС, зокрема реформа спільної сільськогосподарської політики та політики економічного єдності та соціальної згуртованості. У ній також містяться рекомендації щодо створення найкращих умов для вирішення завдання розширення ЄС і пропонується у період 2000— 2006 рр. запровадити нову фінансову структуру. У другій частині викладено пропозиції щодо посилення стратегії стосовно країн, які прагнуть вступити до ЄС. Вона містить два нові елементи: партнерство з країнами, які подали заявку про вступ до ЄС, і розширення їхньої участі у програмах Співтовариства та механізми застосування законодавчої бази Співтовариства. Третя частина містить дослідження впливу розширення ЄС на політику Євросоюзу у різних сферах. Зауважимо, ці першоважливі завдання знайшли своє відображення приблизно у двадцяти законодавчих пропозиціях, висунутих Європейською Комісією у 1998 р. [265].
У грудні 1997 р. на засіданні Європейської Ради, глав держав і урядів країн-членів ЄС у Люксембурзі було підтверджено політичне рішення про поетапне масштабне розширення Євросоюзу — «розширення хвилями». За основу було взято рекомендації ЄК.
В «першу хвилю» розширення увійшло шість країн (Угорщина, Чехія, Словенія, Польща, Естонія, Кіпр) — вони, на думку Комісії, більшою мірою відповідали критеріям членства в ЄС. До «другої хвилі» увійшли Словаччина, Латвія, Литва, Мальта, Болгарія, Румунія.
Як бачимо, Польща та Чехія увійшли в «першу хвилю» розширення, а Словаччина віднесена до «другої хвилі». Однак при цьому зазначалось, що навіть країнам «першої хвилі» варто докласти значних зусиль для усунення недоліків у функціонуванні органів державної влади, зокрема удосконалити роботу правоохоронних структур, зміцнити фінансову систему. Наголошувалося, що претендентам на вступ до ЄС потрібно провести значну роботу щодо адаптації національного законодавства до вимог ЄС.
12—13 грудня 1997 р. у Люксембурзі відбувся саміт Європейської Ради, що увійшов в історію як «саміт розширення». У ході саміту було вирішено, додатково до Європейських угод і «копенгагенських критеріїв», підписати Партнерські угоди із вступу. За основу було взято загальні принципи та спільні пріоритети співробітництва з виконання критеріїв членства в ЄС [174].
Крім того, Європейська Рада прийняла рішення про створення Європейської конференції — постійного багатостороннього форуму політичних консультацій, що об’єднує всі країни ЄС і країни, які подали заявки на вступ. Для країн-кандидатів це означало поглиблення й розширення співробітництва між його учасниками в різноманітних галузях — від зовнішньої політики до економіки і регіонального співробітництва. При цьому ЄС не брало на себе жодних зобов’язань щодо можливих результатів і термінів завершення переговорів про приєднання з країнами- кандидатами. У Брюсселі часто повторювали, що «готовність кожного претендента буде розглядатись індивідуально, причому його вступ зовсім не є гарантованим наперед: усе залежатиме від того, наскільки та чи інша країна-кандидат відповідає встановленим критеріям членства в Євросоюзі» [174, с. 37—44].
У січні 1998 р. Комісія затвердила групи стратегічного планування з розширення й підготовки переговорів із країнами-кандидатами «першої хвилі». У лютому того ж року Комісія винесла на розгляд ЄР пропозиції щодо строків і пріоритетних завдань для країн-кандидатів ЦСЄ. До «першої хвилі» потрапили Польща, Угорщина, Чехія, Естонія та Словенія, а також Кіпр [93—95].
Наголошувалося на тому, що ці країни домоглися суттєвого прогресу на шляху демократичних перетворень суспільства та наблизились до виконання критеріїв членства. Зауваження були лише до Словаччини, яка на той час ще не була готова до членства. Переговори про вступ із Словаччиною було відновлено в лютому 2000 р. [101].
Зауважимо, що у квітні 1998 р. було здійснено перевірку відповідності права країн-кандидатів до стандартів ЄС згідно із спеціальною процедурою «скринінгу» (від англійського screen — екран), тобто шляхом порівняння національного законодавства до acquis communautaire.
Нормативно-правові акти, що діяли в державах ЦСЄ, було розділено на три категорії згідно зі структурою acquis communautaire. До першої категорії було віднесено ті з них, що містили правові норми, які повністю відповідали союзному законодавству, до другої увійшли підзаконні акти, адаптація яких зводилась до виконання процедур технічного характеру, третю категорію склали чинні законодавчі акти, окремі статті яких потребували узгодження на переговорах про вступ. Здійснюваний із 29 розділів скринінг (усього acquis communautaire містить 31 розділ) охопив усі держави ЦСЄ, зокрема держави так званої люксембурзької групи, до якої увійшли Польща, Угорщина, Чехія, Естонія та Словенія, і гельсінської групи у складі Словаччини, Латвії, Литви, Румунії та Болгарії. Урядам країн-кандидатів процес скринінгу надав можливість визначити, які саме правові норми слід скоригувати або замінити, аби країна змогла якомога швидше після приєднання до ЄС твердо дотримуватися його законодавства [155, с. 138—142].
У грудні 1999 р. в Гельсінкі Комісія подала другий річний звіт щодо виконання членських вимог країнами- кандидатами, що стало першим кроком на шляху диференціації кандидатів другої групи [96—98].
15 лютого 2000 р. у Брюсселі ЄР прийняла формальне рішення про початок переговорів із Словаччиною (також Латвією, Литвою, Болгарією, Румунією і Мальтою) та затвердила нову стратегію диференційованого підходу до країн-кандидатів у процесі переговорів [263].
Одним із найважливіших практичних кроків розширення ЄС на Схід стало проведення саміту Європейського Союзу в Копенгагені 12—13 грудня 2002 р., під час якого учасники ухвалити остаточне рішення щодо приєднання східноєвропейських держав до ЄС. Сторони досягнули домовленості й прийняли рішення про те, що з 1 травня 2004 р. десять країн — Польща, Угорщина, Чеська Республіка, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія і дві острівні держави — Мальта й Кіпр стануть повноправними членами Європейського Союзу. Укладену в межах Європейської Ради Угоду про приєднання було передано до Європейського Парламенту й офіційно підписано 16 квітня 2003 р. в Афінах, після чого пройшла ратифікація Угоди [263].
Висновки до розділу 3
- Посткомуністичні конституції країн Центрально- Східної Європи стали фундаментом демократичної правової держави та забезпечували недопущення концентрації влади в руках авторитарного лідера. В них закріплені умови, необхідні для розвитку багатопартійності на основі принципу добровільності й рівності громадян, щоб метою впливати демократичними методами на формування політики держави. Встановлення демократичного правління означало, зокрема, створення цілком нової системи зв’язків між законодавчою й виконавчою владою.
- Прийнявши нові демократичні конституції, центральноєвропейські держави сформували нову систему зовнішньополітичних пріоритетів, основною складовою якої стала інтеграція до європейських і євроатлантичних структур. Відтак, пришвидшеними темпами відбувалося правове врегулювання питань, пов’язаних із розпуском ОВД та РЕВ.
- Інтеграція країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу проходила певні етапи, які умовно можна поділити так: а) створення Європейського банку реконструкції та розвитку, розробка Програми технічного сприяння центральноєвропейським країнам у проведенні економічних реформ (РНАКЕ) — як основного фінансового інструмента реалізації «східної політики»; б) підписання Європейських угод у грудні 1991 р., у яких визначалися основні шляхи інтеграції центральноєвропейських країн до ЄС; в) прийняття «копенгагенських критеріїв» з червня 1993 р. до грудня 1997 р., результатом чого стали розроблені урядові програми розвитку країн-кандидатів; г) підписання Партнерських угод про вступ до ЄС у Люксембурзі в грудні 1997 р., основою яких слугували загальні принципи та спільні пріоритети співробітництва з виконання критеріїв членства. У березні 1998 р. розпочався переговорний процес з першою групою країн-кандидатів; д) Копенгагенський саміт 2002 р., коли було ухвалено остаточне рішення про розширення ЄС; е) 1 травня 2004 р. — приєднання 10 нових членів до ЄС (Польщі, Угорщини, Чехії й Словаччини, Латвії, Литви, Естонії, Словенії, Мальти та Кіпру); 4) завершення процесів інтеграції країн- кандидатів означало визнання європейською спільнотою завершеності процесів реформування правових інститутів колишніх держав світової системи соціалізму в руслі визнання ними загальнолюдських цінностей, демократизації суспільного життя, створення ринкової економіки.