Конституції в постсоціалістичних країнах, прийняті після «оксамитових революцій» 1989-1990-х рр., стали фундаментом демократичної правової держави та були зорієнтовані на те, щоб не допустити концентрації влади в руках авторитарного лідера. В них закріплені умови, необхідні для розвитку багатопартійності на основі принципу добровільності й рівності громадян з метою впливу демократичними методами на формування політики держави.
При підготовці конституцій законодавці опирались передусім на традиції, досвід минулого, а також окремі західні (німецьку, австрійську й французьку) конституції. Встановлення демократичного правління на уламках автократичної системи означало створення цілком нової системи зв’язків між законодавчою й виконавчою владою.
Реальну вагу уряду в державному механізмі, його справжні владні функції можна визначити тільки на основі аналізу компетенції. Компетенція уряду в конституціях визначається по-різному. У парламентарних монархіях, де діють так звані старі конституції, регламентацію компетенції урядів зведено до формули «виконавча влада належить королю». Ця формула аж ніяк не відповідає реаліям державно-політичного життя. До того ж вона нічого не дає для визначення предметного змісту повноважень урядів. її можна вважати конституційною фікцією, хоч іноді говорять про «сплячу прерогативу» монарха. У парламентарних монархіях, конституції яких віднесені до новітніх, встановлено, що виконавчу владу здійснює уряд (Японія) або що уряд здійснює внутрішню політику і керує цивільною та військовою адміністрацією (Іспанія). У деяких парламентарних республіках, основні закони яких були прийняті після Другої світової війни, немає навіть натяку не тільки на предмет компетенції урядів, а й на їхню роль у здійсненні державної влади. Зокрема, у конституціях Греції, Італії і ФРН йдеться тільки про порядок формування урядів, їхню відповідальність та деякі засади урядової організації. Мало чим відрізняється і визначення компетенції урядів у конституціях, прийнятих у країнах із змішаною республіканською формою правління. Так, у ст. 20 Конституції Франції записано, що «уряд визначає і здійснює політику нації». Але якщо тут обсяг відповідної регламентації цим практично і вичерпується, то в Конституції Португалії є спеціальна глава, де досить докладно висвітлено урядові повноваження. Відносно детально про компетенцію урядів йдеться в конституціях держав Центральної і Східної Європи, а також у конституціях деяких з тих держав, що утворилися на терені колишнього СРСР [156; 269].
Наприклад, у ст. 119 Конституції Словаччини зафіксовано основні повноваження уряду, перелік яких поданий у 12 пунктах [33].
Також, у конституціях більшості країн майже нічого не сказано про особливе місце прем’єр-міністра у структурі уряду і серед державних інститутів загалом. Нерідко все обмежується загальними положеннями про те, що прем’єр- міністр очолює уряд і керує ним. Проте саме прем’єр-міністр є своєрідним стрижнем уряду [209, с. 187—188].
Аналізуючи процес прийняття посткомуністичних конституції в країнах Центрально-Східної Європи (на прикладі Польщі, Чехії та Словаччини), зазначимо, що, на відміну від Чехії та Словаччини, у Польщі вона розроблялася тривалий час.
Упродовж 1989-1992 рр. у Польщі було проведено п’ять великих конституційних реформ. Вони були спрямовані на введення в практику конституційну низки інститутів та принципів сучасної ліберальної демократії – ідеї поділу влади, правової держави, політичного плюралізму, відродження громадянського суспільства, досягнення плюралізму форм власності, введення коаліційних форм правління, використання історичного досвіду Польщі.
У квітні 1989 р. були внесені зміни до Конституції, пов’язані із формуванням уряду. Квітнева реформа відновила другу законодавчу палату – Сенат і замінила Державну раду інститутом одноосібного Президента Республіки, що мав обиратися на шість років обома палатами Національних зборів. Були посилені контрольні повноваження Сейму щодо Уряду, врегульовані взаємовідносини палат, насамперед у законодавчому процесі, де Сенат отримав право відкладаль- ного вето, таке ж право надали і Президентові. Компетенція Президента була визначена досить широко, але його суттєві акти вимагали контрасигнатури голови Ради міністрів, який, отже, брав на себе відповідальність за них. І хоча Президентом було обрано в липні лідера ПОРП, в Парламенті та уряді головну роль відігравали антикомуністичні сили. Квітнева реформа ввела до Конституції основні засади статусу Уповноваженого з громадянських прав. Було встановлено незмінюваність суддів, котрі почали призначатися Президентом за поданням Всепольської судової ради. Першого голову Верховного суду став призначати і відкликати Сейм з- поміж суддів цього суду [157].
31 грудня 1989 р. було прийнято нову редакцію Конституції, де зазначалося, що влада належить нації, яка здійснює її через своїх представників у Сеймі, Сенаті і національних радах, а також шляхом референдуму. Політичні партії об’єднують громадян на принципах добровільності і рівності з метою впливу демократичними методами на формування державної політики. Гарантувалися власність, її успадкування та свобода господарської діяльності.
Прокуратура була підпорядкована міністрові юстиції, який став виконувати функції Генерального прокурора.
Наступна істотна конституційна реформа відбулася в березні 1990 р. Було передбачено повноваження Президента стосовно національних рад і повністю змінено текст розділу про місцеву владу, який врегулював основи територіального самоврядування, визначеного як основну форму публічного життя у громаді (ґміні). Це означало ліквідацію виборної влади на рівні воєводства. Общинні представницькі органи стали називатися просто радами [150].
У вересні 1990 р. зазнав змін конституційний статус Президента Республіки: основна новела полягала у встановленні прямих виборів Президента, термін повноважень якого було зменшено до п’яти років. Після внесення Сеймом відповідних змін до Конституції, у листопаді—грудні 1990 р. відбулися нові президентські вибори, на яких переміг Л. Валенса. На парламентських виборах у жовтні 1991 р., що відбулися за пропорційною системою, до Сейму увійшли представники 28 партій. Правоцентристська коаліція сформувала уряд, який очолив Я. Ольшевський [140, с. 285]
Прагнення ухвалити нову Конституцію Польської держави проявилося відразу ж, і 1989 р. вже було сформовано конституційну комісію з тим, щоб ухвалити нову Конституцію до 200-річчя першої польської Конституції (від 3 травня 1791 р.). Проте гостра боротьба політичних сил затягла той процес на вісім років, унаслідок чого Польща прийняла нову Конституцію передостанньою з інших пос- тсоціалістичних країн (сьогодні лише Угорщина зберігає Конституцію, яка формально датована ще 1949 р.).
Як проміжне рішення 17 жовтня 1992 р. було прийнято третю в історії Польщі Малу Конституцію — конституційний закон про взаємовідносини у стосунках між законодавчою і виконавчою владами Республіки Польщі, а також про місцеве самоврядування. Відповідно до Основного документа, право формування Кабінету міністрів перейшло з компетенції парламенту до президента [140, с. 286]. Водночас, у відповідності до конституційного закону, чинними залишилися деякі положення Конституції 1952 р. Більшість з них стосувалась основних прав та обов’язків громадян [150, с. 673—674].
Нова Конституція була прийнята Національними зборами 2 квітня 1997 р., а 25 травня 1997 р. затверджена референдумом. На підтримку схваленого парламентом тексту Основного закону висловилось близько 53% поляків, які брали участь у голосуванні. Нова Конституція набула чинності з 1 вересня 1997 р. Вона гарантує громадянські й економічні свободи, містить принцип відділення церкви від держави. Економічна система Польщі характеризується в Конституції як соціально-ринкова, заснована на свободі підприємництва, приватної власності, а також солідарності, діалозі й співробітництві соціальних партнерів. Ця Конституція вважається конституцією «компромісу та консенсусу» [140; 157].
Відповідно до положень Конституції, Республіка Польща є демократичною правовою державою, яка здійснює принципи соціальної справедливості. Вона є унітарною державою, в якій найвища влада належить нації. Нація здійснює владу через своїх представників або безпосередньо. З питань, які мають особливе значення для держави, може бути проведено загальнопольський референдум. Конституція передбачає також проведення місцевого референдуму. Органи публічної влади діють на основі і в межах права. Конституція проголошується верховним правом країни. Норми Конституції є нормами прямої дії, якщо Конституція не передбачає іншого [209].
Стаття 10 Конституції визначає, що система державного управління Республіки Польщі ґрунтується на розподілі та рівновазі законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Відповідно до § 2 ст. 10 Конституції, виконавча влада покладена на Президента Республіки Польщі і Раду Міністрів.
Конституція широко, без будь-яких обмежень (які є, наприклад, у конституціях Франції, США, Австрії та Болгарії), закріплює повноваження Сейму в законодавчій галузі. Сейм приймає закони більшістю голосів у присутності не менш як половини загальної кількості депутатів, якщо Конституція не передбачає іншого (ст. 120).
Сенат майже втратив свою роль у законодавчому процесі через обмеження права вето. Його збереження фактично є виявом поваги до давніх польських традицій. Сейм має право усунути президента з посади в порядку процедури імпічменту. Для цього потрібно висунути обвинувачення кваліфікованою більшістю голосів обох палат за пропозицією не менше ніж 140 депутатів палати та передати справу до Державного трибуналу. На цей період функції президента виконує маршалок Сейму чи маршалок Сенату.
Права Уряду (Ради Міністрів) розширено так, що він став головним інститутом виконавчої влади в РП. Система влади в Польщі визначена як парламентсько-урядова: програма Прем’єра повинна отримати вотум довіри парламентської більшості. Відзив Прем’єра та Кабінету міністрів можливий тільки через конструктивний вотум недовіри, тобто парламентська більшість повинна запропонувати нового Прем’єра. Сейм може також відізвати окремого міністра. Затвердження кандидатур міністрів та Прем’єра формально прерогатива Президента. Отже, незважаючи на зверхність Сейму над Президентом та Урядом, у Польщі сформувалась досить сильна та ефективна система управління (виконавча вертикаль влади), яка дає можливість не лише приймати, а й реалізовувати нові закони.
Права Президента, як і права Сейму, було скорочено. Раніше він мав свої «президентські відомства» (міністерство оборони, міністерство внутрішніх справ, управління охорони держави, міністерство закордонних справ), кандидатури керівників яких Прем’єр узгоджував із Президентом. Тепер він це право, як і право «загального керівництва» цими відомствами, втратив. Президент може лише призначити нового міністра чи усунути його за поданням Прем’єра. Крім того, для остаточного подолання президентського вето щодо прийнятих законів тепер необхідно уже не 2/3, а тільки 3/5 голосів депутатів Сейму. На закон про держбюджет Президент взагалі не має права накладати вето.
Відповідно до положень ст. 126 чинної Конституції РП, Президент є вищим представником Республіки Польщі і гарантом безперервності державної влади. Президент стежить за додержанням Конституції, стоїть на варті суверенітету і безпеки держави, а також недоторканності й цілісності її території.
Як уже було зазначено, на відміну від конституцій західних країн, які досить лаконічно закріплюють компетенцію Уряду, Конституція Польщі визначає її дуже докладно. Це практично єдина держава Європейського Союзу, у Конституції якої є спеціальна стаття, присвячена лише обов’язкам Уряду та його Глави — Прем’єр-міністрові.
Так, відповідно до положень ст. 146 Конституції РП, Рада Міністрів забезпечує виконання законів; видає розпорядження; координує і контролює роботу органів урядової адміністрації; охороняє інтереси Державної казни; схвалює проект державного бюджету; керує виконанням державного бюджету, а також приймає постанови про закриття державних рахунків та звіти про виконання бюджету; забезпечує внутрішню безпеку держави, а також громадський порядок; здійснює загальне керівництво у сфері відносин з іншими державами і міжнародними організаціями; визначає організацію і порядок своєї роботи [38].
У § 2 ст. 146 Конституції запроваджено принцип, яким передбачаються повноваження Ради Міністрів в питаннях зовнішньої політики. Це означає, що у випадках виникнення сумнівів всі питання, які не закріплені за іншими органами, вирішує Рада Міністрів.
Відповідно до ст. 156 та ст. 157 Конституції, члени Ради Міністрів несуть відповідальність перед Державним трибуналом за порушення Конституції чи законів, а також за злочини, здійснені у зв’язку із займаною посадою. Члени
Ради Міністрів несуть перед Сеймом колективну відповідальність за роботу Уряду та індивідуальну відповідальність за діяльність, що стосується їх компетенції чи яку доручив їм голова Уряду.
Положення Конституції запровадили посаду Маршалка Сейму як орган Сейму, до компетенції якого належить «головування на засіданнях Сейму, пильнування прав Сейму і представництво Сейму за його межами» (п. 1 і 2 ст. 110).
До компетенції Маршалка належить: керівництво роботою Президії Сейму і головування на її засіданнях, скликання Ради старійшин і головування на її засіданнях, пильнування за дотриманням спокою і порядку на території Сейму, призначення і звільнення керівника Канцелярії Сейму після отримання висновку комісії з питань регламенту і в посольських справах.
Стаття 118 Конституції регламентує питання законодавчої ініціативи, встановлюючи, що «правом законодавчої ініціативи володіють депутати, Сенат, Президент і Рада Міністрів».
Конституція надає також право законодавчої ініціативи групі у складі не менше 100 000 громадян, які мають право бути обраними до Сейму. Порядок дій у такому випадку має визначити закон, який ще не ухвалений Сеймом.
Важливим є також формулювання у п. 3 ст. 118 Конституції, де сказано, що «автори представляють Сеймові законопроект, подають фінансові наслідки його виконання». Додатково регламент Сейму покладає на Раду Міністрів обов’язок долучати до внесених ним законопроектів проекти основних постанов виконавчої влади.
Стаття 123 Конституції визначає, що «Рада Міністрів може вважати затверджений нею проект невідкладним»; тоді скороченню підлягають терміни розгляду законів Сеймом (30 днів) і Сенатом (14 днів), а Президент повинен підписати закон упродовж семи днів.
У четвертому розділі Конституції «Сейм і Сенат» окрему частину присвячено «депутатам і сенаторам».
Відповідно до ст. 104 Основного закону, «депутати є представниками народу. Вони не зв’язані настановами виборців». З цього положення Конституції випливають дві основні риси мандату представника: 1) універсальність (представник репрезентує цілий колективний суб’єкт суверенності); 2) незалежність (ні виборці, ні їхня організація не мають юридичної можливості відкликати представника).
Депутати й сенатори перебувають під захистом парламентської недоторканності. Формальна недоторканність передбачає заборону притягати до відповідальності і заборону арештовувати чи затримувати. Однак вона має відносний характер: може бути ухваленою, а право її скасування залишається в компетенції палати (ст. 105 Конституції).
Нововведенням до Конституції є те, що депутат може висловити згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності. Недоторканність втрачає чинність з дня закінчення мандату.
Матеріальна недоторканність усуває можливість покарання за діяльність, що входить до сфери дії мандату, чи то під час його чинності, чи після його закінчення. Зазначимо, у Сеймі триває дискусія про обсяги недоторканності.
Судову владу в Польщі здійснюють вільні та незалежні суди (Верховний суд, суди загальної юрисдикції, адміністративні суди, військові суди), а також трибунали (Конституційний трибунал і Державний трибунал) (ст. 10).
Головний судовий орган у Республіці Польщі — це Верховний суд. Згідно із Законом від 27 липня 2001 р. «Про устрій судів загальної юрисдикції», Верховний суд здійснює контроль над діяльністю судів загальної юрисдикції, адміністративних та військових судів щодо ухвалення постанов. Верховний суд передусім розглядає касації, а також забезпечує правильність і цілісність інтерпретування закону та судової практики. Суттєвим є той факт, що Верховний суд може також оцінювати законопроекти.
Найдоступнішими для громадян є суди загальної юрисдикції (районні, окружні та апеляційні).
Для чіткого функціонування правосуддя велике значення має суддівська незалежність, яку гарантують Конституція й закони. Незалежність є основною вимогою правосуддя, згідно з якою судді підлягають виключно Конституції та законам. Це означає, що жоден державний орган, жодна особа чи установа не має права впливати на рішення суддів. Суддя не може належати до політичної партії, професійної спілки і не може вести публічної діяльності, яку важко погодити з принципом незалежності суду та судді.
Стаття 181 Конституції РП говорить, що суддю не можна притягти до кримінальної відповідальності та заарештувати без згоди суду. Однак у ситуації, коли суддя буде упійманий на місці злочину і його затримання буде необхідним для того, щоб забезпечити правильний хід процесу, – тоді він може бути заарештований.
У польській правовій системі є також одиниця трибуналу, наприклад Конституційний трибунал та Державний трибунал. Згідно з Конституцією РП, разом із судами вони становлять відокремлену владу, незалежну від інших влад.
Відповідно до ст. 188 Основного закону, Конституційний трибунал виносить рішення у справах відповідності з Конституцією законів, міжнародних договорів, правових постанов, які видаються центральними державними органами, мети або діяльності політичних партій, відповідності законів ратифікованим міжнародним договорам. Конституційний трибунал вирішує також конфлікти між центральними конституційними органами держави. Постанови Конституційного трибуналу ухвалюються більшістю голосів і є остаточними. Отже, основним завданням органу конституційного правосуддя РП є захист норм Конституції, забезпечення їх верховенства.
Відзначимо, 1 серпня 1997 р. було схвалено окремий Закон «Про Конституційний трибунал» [39]. Якщо порівняти з повноваженнями до 1997 р., то Конституційний трибунал втратив право давати загальнообов’язкові роз’яснення положень законів і Конституції. Крім того, він уже не розглядає справ про дійсність (законність) виборів і референдумів та справ про спори щодо компетенції між вищими і нижчими органами державного управління.
Державний трибунал, відповідно до Закону від 26 березня 1982 р. «Про державний трибунал», виносить рішення про відповідальність осіб, які обіймають державні пости, за порушення Конституції та законів. Відповідальність перед Трибуналом несуть: Президент, члени Ради Міністрів, Голова Верховної контрольної палати і Голова Національного банку Польщі, керівники центральних урядів, міністри, члени Державного комітету телебачення і радіомовлення.
Отже, Конституція РП завершила процес політичної інституціоналізації, закріпила основні досягнення Польщі на шляху розбудови демократичної політичної системи: принцип поділу влад, пропорційний їх розподіл (у перші сім років роль Сейму була надмірною), зв’язки між основними інституціями, які повинні працювати як механізм, що саморегулюється. Сучасна польська система характеризується як «раціоналізований парламентаризм».
Незважаючи на певні національні особливості, ця Конституція є цілком «європейською» в такому розумінні, що:
— позбавлена тих специфічних рис, що були характерні для конституцій країн так званого реального соціалізму (наприклад, положення про керівну роль правлячої «робітничої» партії);
— унеможливлює появу в майбутньому тоталітарного режиму в країні, оскільки заснована на принципі розподілу гілок влади та їх взаємного контролю;
— заснована на повазі до загальнолюдських цінностей. Подібно до буржуазних конституцій «другого покоління», вона гарантує не лише основні права людини, але й проголошує широкі соціальні гарантії.
Таким чином, удосконалення роботи центральних органів влади сприяло стабілізації політичної ситуації в країні та успішному вступу країни до Європейського Союзу.
16 грудня 1992 р. Чеська Національна Рада прийняла Конституцію ЧР (набула чинності 1 січня 1993 р.) [34].
Аналізуючи положення Основного закону, відразу зазначимо, що в основному вони передбачали відновлення парламентської системи державної влади.
Повноваження Президента ЧР в моделі влади за Конституцією 1992 р. були значно слабшими, порівняно з позицією Президента ЧСР на основі Конституції 1920 р. (за строком повноважень, за участю у виконавчій владі та процесі законотворення тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 54 Конституції, глава держави обирався на спільному засіданні палат Парламенту строком на п’ять років.
Положення ст. 62 Основного закону передбачають функції Президента ЧР: 1) призначає і звільняє голову й інших членів Уряду, приймає їх відставку, звільняє Уряд і приймає його відставку; 2) скликає засідання Палати депутатів; 3) приймає рішення про розпуск Палати депутатів; 4) уповноважує Уряд, від якого прийняв відставку або котрий був відкликаний ним, тимчасово виконувати свої функції до призначення нового складу Уряду; 5) призначає суддів Конституційного суду, його голову й заступника голови; 6) призначає з числа суддів Верховного суду його голову й заступника голови; 7) скасовує й пом’якшує кримінальні покарання, призначені судом, приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи; 8) має право повернути Парламентові прийнятий закон, за винятком конституційних законів; 9) підписує закони; 10) призначає президента і віце-президента Верховного контрольного комітету; 11) призначає членів Банківської ради Чеського національного банку.
Як бачимо, роль Президента ЧР в законодавчому процесі не є значною. Він не наділений правом законодавчої ініціативи (правом, котре, до речі, завжди належало федеральному президентові в Чехословаччині). Проте, відповідно до ч. 1 ст. 87 Основного закону та ч. 1 ст. 64 Закону «Про Конституційний суд», Президент наділений правом звернення до Конституційного суду щодо скасування закону чи його окремих положень з мотивів його неконституційності.
Статус Уряду ЧР визначається положеннями ст. 67 Основного закону як вищого органу виконавчої влади. Нововведенням стало те, що норми статей не передбачають переліку функцій Уряду, оскільки вважається, що він здійснює всі функції щодо державного управління, якщо тільки їх здійснення не закріплено Конституцією за іншими органами державної влади.
Парламент є основною ланкою функціонування системи державної влади в країні. Відзначимо, термін «парламент» вперше вжито в Конституції ЧР. Правовий статус Парламенту визначається положеннями статей 15— 33, а також Законом від 11 квітня 1999 р. «Про порядок засідання Сенату» [46, с. 2583—2623].
Зауважимо, Чеська Республіка стала однією з небагатьох унітарних держав із двопалатним парламентом. За даними Міжпарламентської спілки, на початок 1997 р. бікамералізм характерний для 82% існуючих федерацій і лише для 26% унітарних держав [136, с. 32].
Палата депутатів налічує 200 депутатів, обраних на 4-річний термін, а Сенат — 81 сенатора, обраних на 6-річний термін з перевиборами щодва роки третини сенаторів [209].
Чеський Сенат виступає законодавчим, установчим і контрольним органом та має ширші конституційні повноваження, ніж польський, оскільки відповідно до ст. 98 Конституції РП, Сенат має той же строк повноважень, що і
Сейм (нижня палата) і достроково припиняє свої повноваження разом з останнім. Положення Конституції ЧР замість звичного переліку повноважень Парламенту та його палат передбачають лише їх обмеження. Така конституційна особливість формулювання статусу законодавчого органу є окремим фактором посилення його позицій у системі вищих органів державної влади [209].
Палати Парламенту ЧР засідають окремо, але у визначених Конституцією випадках проводять спільні засідання, зокрема: для прийняття конституційних законів і ратифікації міжнародних договорів про права і основні свободи людини; під час виборів Президента ЧР; прийняття виборчого закону; оголошення стану війни чи надання дозволу на використання збройних сил за межами території країни. Обидві палати обирають своїх голів та їх заступників — це робиться шляхом голосування, якщо кандидата на ці посади підтримає більшість від загального складу відповідної палати [157].
Законодавчий процес за своїми параметрами суттєво не відрізняється від європейської конституційної практики. Право законодавчої ініціативи, тобто внесення законопроекту до Палати депутатів, належить, відповідно до ч. 2 ст. 41 Конституції ЧР, депутатові, групі депутатів, Сенату, Уряду та представницькому органу вищої самоврядної територіальної одиниці [34].
Варто звернути увагу на конституційно-правове врегулювання статусу членів Парламенту ЧР. За будь-які діяння в палатах Парламенту ЧР вони не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, а лише підлягають дисциплінарній юрисдикції відповідної палати. Депутати чеського парламенту наділені імунітетом від переслідування за вчинення правопорушень.
Додамо до цього, що ст. 25 Конституції ЧР формулює підстави для припинення мандатів членів Парламенту, а саме: 1) порушення присяги або складання присяги із зауваженнями; 2) закінчення виборчого терміну; 3) відмова від мандата; 4) втрата виборчого права; 5) розпуск Палати депутатів; 6) порушення правил про несумісність мандата.
Відносини Уряду і Палати депутатів засновані на інституті «довіри» чи «недовіри». Крім отримання довіри Уряду під час цього формування, відповідно до ст. 71 Основного закону, Уряд самостійно може запропонувати Палаті депутатів подання про висловлення довіри до себе. Палата депутатів вправі самостійно поставити питання і прийняти рішення щодо висловлення недовіри Уряду. Таке повноваження для неї випливає з конституційного положення про те, що Уряд є політично відповідальним перед Палатою депутатів (ч. 1 ст. 68). Зазначимо, Уряд несе колективну відповідальність, тому парламентська недовіра може бути висловлена всьому його складу одночасно, а не окремим його членам [34].
Також відзначимо, що всі важелі реальної влади в ЧР мають керівники політичних партій, яким належить більшість депутатських мандатів у законодавчому органі. Тому Парламент ЧР виступає в ролі своєрідного механізму, за допомогою якого втілюється політика керівних партій, тобто тих, які перемогли в ході парламентських виборів.
Щодо функцій міністерств та інших центральних органів державного управління, то, відповідно до ч. 1 ст. 79 Конституції ЧР, міністерства й інші органи управління могли бути створені лише на підставі закону, що, звичайно, перешкоджало необдуманому зростанню кількості міністерств й інших відомств.
До «інших органів управління», відповідно до положень Конституції ЧР, належать такі центральні органи влади, котрі не мають статусу міністерства, а їхні керівники не входять до складу Уряду. Такі органи функціонують за американським зразком «національних агентств». Традиція створення, окрім міністерств, ще й «незалежних відомств» бере початок у США наприкінці ХІХ ст., а набула поширення в 30-ті роки ХХ ст. Існування таких інституцій засноване на теорії про те, що чимало проблем управління можуть бути вирішені більш ефективно, якщо їх вивести з поля політичного впливу і довірити контролю спеціалістів у відповідних сферах. Статус відомств у системі виконавчої влади, зокрема міністерств, відрізняється від «незалежних відомств», передовсім, різним ступенем їх самостійності щодо Президента [134, с. 125—126].
На початок ХХІ ст. до таких інституцій входили: Чеський статистичний комітет, Чеський комітет з питань землевпорядкування і кадастрів, Чеський банковий комітет, Комітет промислової власності, Чеська комісія з питань промислової власності, Державний комітет з питань ядерної безпеки [246].
Щодо положень Основного закону ЧР, котрі регулюють діяльність органів судової влади, зазначимо, що загалом модель конституційної юрисдикції в Чеській Республіці відповідала європейській традиції конституційного правосуддя, що виражається у функціонуванні окремого органу, наділеного конституційною юрисдикцією. Цілісність усієї системи і механізм її функціонування визначаються наявністю особливої і єдиної вищої інстанції конституційного контролю законів, якою є Конституційний суд [56, с. 18].
Відзначимо також, що відокремленість органів конституційної юстиції як самостійної влади й особливої організаційно-правової форми державної діяльності виявляється: а) в особливому механізмі формування, що
регулюється нормами конституції; б) у змісті специфічних повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль як самостійний напрям державно-владної діяльності; в) у суверенному, незалежному характері спеціалізованих органів конституційної юстиції стосовно законодавчої, виконавчої і судової влади [135, с. 10].
Відповідно до ч. 1 ст. 64 Основного закону, вносити подання до Конституційного суду щодо скасування закону чи його окремих положень з мотивів їх невідповідності Конституції мають право: а) Президент ЧР; б) група не менше як 41 депутат або група не менше ніж 17 сенаторів; в) сенат Конституційного суду у зв’язку з рішенням за конституційною скаргою; г) суб’єкти, які подали конституційну скаргу: фізичні особи чи юридичні особи, якщо вони стверджують, що їхні права, свободи чи законні інтереси, передбачені конституційним законом або міжнародним договором, порушені законним рішенням органу публічної влади; д) представництво муніципалітету або вищої територіальної самоврядної одиниці [34].
До органів Конституційного суду належали пленум та сенати. До пленуму входять усі судді. Рішення пленуму приймається більшістю голосів присутніх. До його компетенції відносяться справи про конституційність нормативних актів. Діють також чотири сенати, в кожному з них працює по три судді. Голів сенатів призначає голова Конституційного суду на однорічний термін. Ці органи вправі розглядати справи, котрі не належать до компетенції пленуму, зокрема справи за конституційними скаргами.
Як бачимо, положення Конституції ЧР сприяють зміцненню демократії, всіх її складових, а сформована модель влади унеможливлює зловживання нею.
У квітні 1999 р. Чеська Республіка в числі «першої хвилі» країн Центрально-Східної Європи була прийнята до НАТО, а тому змінила свій міжнародно-правовий статус. Необхідно було внести відповідні зміни до Основного закону, котрі відображали б нові реалії.
Першим кроком у цьому напрямку стали зміни до Основного закону від 9 серпня 2000 р., що мали на меті адаптувати конституційний порядок у країні до норм європейського права [48].
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Конституційного закону, «Чеська Республіка дотримує загальновизнані принципи міжнародного права, як й інші свої міжнародні зобов’язання».
Міжнародним договором або на основі міжнародного договору деякі повноваження органів законодавчої, виконавчої і судової влади можуть бути перенесені на міжнародні організації (ст. 10).
Нововведення до Основного закону також істотно розширили повноваження Парламенту ЧР і Уряду ЧР з питань, пов’язаних із вступом до НАТО.
Положення ч. 1 ст. 43 передбачали, що в разі нападу на Чеську Республіку або в разі потреби виконання міжнародних договірних зобов’язань про спільну оборону від нападу, Парламент приймає рішення про оголошення військового стану в країні. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 43, Парламентові надавалося право погоджувати висилання збройних сил Чеської Республіки за межі території ЧР і перебування збройних сил інших країн на території ЧР, якщо на прийняття такого рішення не є уповноваженим Уряд ЧР. Уряд ЧР отримував право приймати рішення про висилання збройних сил ЧР за межі території ЧР і на перебування союзних збройних сил на території ЧР не більш як 60 днів у таких випадках: якщо висиланню підлягають наперед визначені Парламентом військові частини збройних сил ЧР чи союзні збройні сили, якщо це передбачено зобов’язаннями з міжнародних договорів про спільну оборону від нападу; участь у миротворчих операціях відповідно до рішення міжнародної організації, членом якої є Чеська Республіка; участь у закордонних роботах для ліквідації наслідків стихійного лиха чи екологічних і промислових аварій (ч. 3 ст. 43). У всіх зазначених випадках Уряд ЧР повинен негайно поінформувати про це Парламент (ч. 6 ст. 43).
Зокрема, зміни до Основного закону передбачали адаптацію норм національного законодавства до права ЄС. Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 78, Уряду ЧР було надано право видавати постанови зі силою закону для виконання зобов’язань до зближення права, котрі випливають із Європейської угоди про співробітництво між Чеською Республікою, з одного боку, та Європейським союзом і державами-членами ЄС, з іншого боку. Проект постанови зі силою закону Уряд ЧР подає Парламентові. Якщо протягом 30 днів жодна з палат законодавчого органу не висловить своєї незгоди з ним, він набуває чинності за правилами, встановленими законом.
Оновлена редакція ст. 87 розширила юрисдикцію Конституційного суду ЧР, зокрема уповноважила Конституційний суд розглядати і приймати рішення у справах про відповідність міжнародного договору конституційним законам ще до їх ратифікації.
Наступним кроком у напрямку адаптації національного права до вимог ЄС стали зміни до Основного закону від 18 жовтня 2001 р. (набули чинності з 1 червня 2002 р.) [50].
У новій редакції Основного закону, по-новому викладалася ст. 10, у котрій зазначалося, що опубліковані міжнародні договори, на ратифікацію яких Парламент дав згоду і з яких випливають зобов’язання для Чеської Республіки, є частиною правового порядку. Якщо міжнародним договором встановлюється інше правило, ніж законом, застосовується міжнародний договір. Міжнародним договором можуть бути перенесені деякі повноваження органів Чеської Республіки на міжнародні організації чи інституції. Для ратифікації міжнародного договору потрібна згода Парламенту, якщо конституційним законом не було встановлено, що для ратифікації вимагається згода, отримана шляхом референдуму (ч.1 та ч. 2 ст. 10а). Уряд ЧР зобов’язаний інформувати Парламент з питань, пов’язаних з членством Чеської Республіки в міжнародних організаціях чи інституціях (ст. 10б).
Оновлено й редакцію ст. 87, котра визначає повноваження Конституційного суду. До його юрисдикції належать справи про: а) скасування законів чи їх окремих положень, якщо вони суперечать конституційному порядку;
б) скасування інших правових актів чи їх окремих положень, якщо вони суперечать конституційному порядку чи закону. Рішення Конституційного суду, яким встановлено невідповідність міжнародного договору конституційному порядку, забороняє ратифікацію договору до того часу, коли така невідповідність буде усунута (ч. 3 ст. 89).
Нововведення до Закону, зокрема, по-новому визначали правовий статус суддів. Відповідно до ст. 95, «суддя під час розгляду справи пов’язаний законом і міжнародним договором, який є частиною правового порядку; він вправі розглянути справу про відповідність іншого правового акту закону чи такому міжнародному договору». Якщо суд дійде висновку, що закон, який під час розгляду справи має бути застосований, суперечить конституційному порядку, передає справу Конституційному суду (ч. 2 ст. 95).
Отже, зміни і доповнення до Конституції ЧР стосувалися створення механізму перенесення частини суверенних прав країни до міжнародних організацій та підвищення ролі міжнародного договору в національній правовій системі.
1 вересня 1992 р. Словацька Національна Рада схвалила Конституцію Словацької Республіки (набула чинності 1 жовтня 1992 р.) [33].
Аналізуючи положення Конституції СР, зауважимо, що, як і в Чеській Республіці, державну владу в країні представляє – парламент (Національна рада СР), що виступає єдиним установчим і законодавчим органом. Однопалатний парламент складається з 150 депутатів, які обираються строком на чотири роки на основі виборчої системи пропорційного представництва політичних партій.
Відповідно до конституційних положень, до повноважень Національної ради СР належать повноваження у сфері законотворення, контрольні повноваження, установчі повноваження, повноваження в галузі визначення внутрішньої і зовнішньої політики.
Щодо повноважень у сфері законотворення, Національна рада СР вправі приймати конституцію, конституційні закони, контролювати їх здійснення, а також врегульовувати законами широкий спектр суспільного життя.
Контрольні повноваження, відповідно до положень Основного закону, має Національна рада СР: погоджує Програмову заяву Уряду СР та контролює її виконання; затверджує державний бюджет і державний підсумковий баланс, порушення процедур контролю у зв’язку з виконанням державного бюджету; ставить питання про довіру Уряду загалом чи його окремим членам.
Установчі повноваження Національної ради СР передбачають створення власних органів чи участь у формуванні інших державних органів, а саме: обирати і відкликати шляхом таємного голосування голову Національної ради СР та його заступників; обирати та звільняти з поста Президента СР, якщо рішення про це буде схвалено більшістю від загальної кількості депутатів; засновувати і ліквідовувати власні комітети, спеціальні контрольні комітети і комісії, визначати їх кількість, обирати і відкликати їх голів і членів; утворювати і ліквідовувати міністерства та інші центральні органи державного управління; обирати і звільняти суддів, голову і заступника голови Верховного суду СР; обирати кандидатів на посади суддів Конституційного суду СР і Генерального прокурора СР; обирати і відкликати інших посадових осіб, визначених законом.
До повноважень парламенту в галузі визначення внутрішньої і зовнішньої політики держави належать: конституційним законом дає згоду на зміну державних кордонів СР; конституційним законом схвалює договір про приєднання СР до державного зв’язку з іншими державами і проголошує такий договір; вирішує питання про оголошення війни, якщо Словацька Республіка піддана нападу або такий крок випливає з міжнародних договорів про колективний захист від агресії; надає згоду на висилання збройних сил за межі території СР; до ратифікації погоджує політичні договори, міжнародні економічні договори загальновизнаного характеру, а також такі міжнародні договори, виконання яких потребує прийняття закону; приймає рішення щодо пропозиції провести референдум; обговорює основні питання внутрішньої і зовнішньої політики [33].
Положення ч. 2 ст. 73 Основного закону СР забороняють імперативний мандат. Депутат не може бути підданий судовому переслідуванню або позбавлений свого мандата за наслідками голосування в Національній раді. За виголошення в Національній раді чи її комітетах заяви депутат може нести лише дисциплінарну відповідальність.
Щодо конституційного статусу Президента Словацької Республіки, відзначимо, що так само, як і в чеській Конституції, у Конституції Словаччини встановлено, що він є главою держави, обирається на посаду парламентом країни (хоча назви «парламент» у Конституції немає) терміном на п’ять років.
Стаття 102 Конституції СР передбачає такі повноваження Президента: представляє СР у міжнародних відносинах, бере участь у переговорах та ратифікує міжнародні договори; скликає установчу сесію Національної ради СР; вправі розпустити Національну раду СР за умови, якщо вона протягом шести місяців після виборів тричі відхиляла програму Уряду СР; підписує закони; може повертати конституційні та інші законопроекти до Національної ради СР із своїми зауваженнями для доопрацювання не пізніше ніж через 15 днів після їх отримання; інформує парламент про становище Словацької Республіки та основні політичні питання; має право бути присутнім на засіданнях Національної ради СР тощо [33].
Новими стали також положення Основного закону СР щодо інституту відкликання Президента з політичних мотивів. Так, відповідно до ст. 106 Конституції СР,
парламент може відкликати Президента, коли його дії спрямовані проти демократичного конституційного ладу СР, проти суверенітету та територіальної цілісності держави. У разі вчинення главою держави державної зради, звинувачення йому висуває Національна рада, а згодом справа передається до Конституційного суду СР (ст. 108).
Щодо повноважень Уряду Словацької Республіки як «вищого органу виконавчої влади», то, відповідно до положень Основного закону, Уряд СР: приймає колективні рішення: щодо законопроектів і постанов; щодо забезпечення економічної і соціальної політики СР; щодо державного бюджету та державного балансу; міжнародних договорів СР; основних питань внутрішньої і зовнішньої політики та інших важливих питань (ст. 119).
Норми Конституції СР передбачають процедуру формування Уряду. Голова Уряду призначається Президентом СР із числа громадян, які мають пасивне виборче право в ході виборів до Національної ради. Після того, за пропозицією Голови Уряду глава держави призначає керівників міністерств. Після завершення свого персонального формування, Уряд протягом 30 днів повинен запропонувати Національній раді свою програму й отримати довіру з боку законодавчого органу. Лише тоді виникають конституційні підстави для виконання функції Уряду.
Стаття 114 Конституції СР передбачає колективну відповідальність Уряду за виконання своїх повноважень перед Національною радою СР, яка може в будь-який час виразити йому недовіру.
Новелою до Основного закону стали положення щодо відставки Голови Уряду. Так, норми закону передбачають відставку всього Уряду в разі звільнення Голови Уряду.
Аналізуючи модель конституційної юрисдикції у Словацькій Республіці, варто відзначити, що, відповідно до положень статей 124—140 Конституції СР, Конституційний суд СР визначається як судовий орган з особливою юрисдикцією, котра полягає в можливості охорони конституційного ладу [33].
Відповідно до ст. 125 Основного закону СР, Конституційний суд вирішує питання про відповідність між:
1) законами та Конституцією або конституційними законами; 2) постановами Уряду, нормативними актами, прийнятими міністерствами чи іншими органами державної влади, та Конституцією, конституційними законами або іншими законами; 3) нормативними актами органів місцевого самоврядування і Конституцією або іншими законами; 4) нормативними актами місцевих органів державної влади та Конституцією, іншими законами або іншими нормативними актами; 5) нормативними актами та міжнародними документами, обнародуваними у спосіб, встановлений законом.
Зокрема, Конституційний суд СР: а) розв’язує спори між центральними органами державної влади, якщо закон не встановлює, що ці спори повинен розв’язувати інший державний орган; б) розглядає заперечення щодо незаконних рішень, прийнятих центральними і місцевими органами державної влади і органами місцевого самоврядування, якими були порушені основні права і свободи громадян, якщо захист цих прав не підпадає під юрисдикцію іншого суду; в) здійснює тлумачення конституційних законів у конфліктних ситуаціях; разом з тим, Конституційний суд не може з власної ініціативи коментувати, чи узгоджуються пропоновані законодавчі або інші нормативні акти з Конституцією та конституційними законами; г) розглядає скарги щодо рішень, які підтверджують або заперечують дійсність мандата депутата Національної ради СР; д) встановлює конституційність і законність виборів до Національної ради СР та до органів місцевого самоврядування; е) розглядає скарги щодо результатів референдуму; встановлює відповідність рішення про розпуск або зупинення діяльності політичної партії чи політичного руху конституційним та іншим законам; є) розглядає обвинувачення у державній зраді, яке висувається Національною радою СР проти Президента СР (ст. 125).
У разі невідповідності Основному закону нормативного акта, Конституційний суд може визнати його повністю або частково недійсним, а орган, котрий прийняв такий нормативний акт, зобов’язаний упродовж шести місяців привести їх у відповідність із Конституцією. Рішення Конституційного суду оскарженню не підлягають.
Додамо, що 20 січня 1993 р. Національна рада СР прийняла окремий закон «Про організацію діяльності Конституційного суду Словацької Республіки», положення котрого передбачали порядок призначення та звільнення суддів, провадження справ у ньому [35, с. 222—231].
Зазначимо, що конституційна модель державної влади у Словацькій Республіці дещо відрізняється від інших парламентських систем Європи, оскільки у ній втілений принцип верховенства парламенту, а не принцип розподілу влади. За винятком Конституційного суду, Основний закон СР не передбачає ефективних інституційних противаг Національній раді СР, що призвело до конституційної кризи в 1998—1999 рр. Країна потребувала невідкладних системних змін у правовій системі [237].
Першим кроком у цьому напрямку стали відповідні зміни до Конституції СР від 14 січня 1999 р. [45, с. 110—112].
Оновленні положення ст. 101 Конституції визначали новий порядок обрання Президента, що було необхідним для забезпечення «конституційного ладу» в країні. Президента обирають громадяни СР шляхом прямих виборів таємним голосуванням строком на п’ять років. Змінювалися вимоги до кандидата на пост Президента СР — ним міг бути обраний громадянин СР, який вправі бути обраним до Національної ради і на день виборів досяг 40-річного віку (до зміни — 35-річного). Обраним на цю посаду вважався той кандидат, який набрав більшість дійсних голосів зареєстрованих виборців [215].
Частина 1 ст. 101 Основного закону містить такі положення: «Президент представляє Словацьку Республіку за кордоном і всередині країни, своїми рішеннями забезпечує належну роботу конституційних органів», «здійснює свої обов’язки за власною свідомістю і совістю і не пов’язаний жодними наказами» [33].
Також відзначимо, Уряд втратив можливість готувати подання Президентові про застосування ним права вето щодо прийняття закону. Рішення про подолання вето Президента при повторному розгляді закону приймається більшістю голосів усіх депутатів, тоді як раніше достатньо було більшості присутніх депутатів [214]. Як бачимо, нововведення істотно розширили повноваження Президента.
Окрім того, зміни до закону врегулювали механізм «стримувань і противаг» щодо законодавчої влади. Президент мав право розпустити Національну раду на таких підставах: 1) парламент протягом шести місяців від часу призначення Уряду не схвалив його програмну заяву;
2) Національна рада СР не розглянула протягом трьох місяців законопроект, з яким Уряд СР пов’язав висловлення довіри до себе; 3) Національна рада СР більше трьох місяців не скликалася на чергову сесію або перерва в її засіданнях перевищила вказаний термін; 4) якщо Президента СР не було відкликано внаслідок призначеного Національною радою СР всенародного голосування про відкликання Президента СР (п. д ст. 102).
До того ж зміни й доповнення до Конституції СР, внесені Конституційним законом, заснували інститут відкликання Президента СР з посади не на підставі вчиненого ним правопорушення, а, по суті, з політичних мотивів на основі народного голосування [252, с. 27].
Як бачимо, Конституційний закон від 14 січня 1999 р. врегульовував низку проблем щодо діяльності органів влади, проте інтеграція Словаччини до європейських і трансатлантичних структур вимагала подальшого реформування у правовій системі країни. Наголосимо, адаптація конституційної системи країни до вимог європейської інтеграції була пріоритетом конституційних перетворень [216].
Наступним кроком у цьому напрямку стали зміни до Конституції від 23 лютого 2001 р. [49, с. 1538—1560]. Варто зауважити, що вказаним конституційним законом до тексту Основного закону вносилося близько 100 змін і доповнень, положення більшості з яких набули чинності 1 липня 2001 р. [162, с. 93—98].
Частина 2 ст. 1 Конституційного закону містила такі положення: «Словацька Республіка визнає і дотримує загальні правила міжнародного права, міжнародні договори, якими є пов’язана, та інші свої міжнародні зобов’язання».
Основні нововведення містила ст. 7, положення котрої врегульовували механізм вступу країни до «державного союзу з іншими державами». СР має право на основі вільного прийняття рішення вступити до державного союзу з іншими державами, але для вступу та виходу з такого державного союзу необхідним є схвалення конституційного закону та його затвердження референдумом (ч. 1 ст. 7). Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 7, «Словацька Республіка може міжнародним договором або на його основі передати частину своїх суверенних прав на міжнародну організацію, членом якої вона є; якщо міжнародний договір встановлює або міжнародна організація видає загальнообов’язкові правові норми, то вони мають пряму дію і мають перевагу над законами Словацької Республіки».
Відповідно до ч. 3 ст. 7 «Словацька Республіка може з метою збереження миру, безпеки і демократичного порядку в Європі за умов, передбачених міжнародним договором, вступити до організації взаємної колективної безпеки».
Окрім того, нововведення в Основному законі передбачали низку змін у законодавчих, виконавчих та судових органах країни відповідно до наближення владної моделі до стандартів Європейського Союзу.
Зокрема, положеннями Конституційного закону від 23 лютого 2001 р. було розширено повноваження Національної ради СР як одного з найважливіших компонентів демократичної системи.
Відповідно до оновленої редакції ст. 86, Національна рада СР має право: 1) «до ратифікації висловлювати згоду з міжнародними договорами про права і свободи людини, міжнародними політичними договорами, міжнародними договорами військового характеру, міжнародними договорами, з яких виникає членство Словацької Республіки в міжнародних організаціях, міжнародними економічними договорами загального характеру, міжнародними договорами, на виконання яких необхідним є закон, а також з міжнародними договорами, котрі прямо встановлюють права або обов’язки фізичних осіб або юридичних осіб»; 2) «обирати голову і заступника голови Верховного контрольного комітету Словацької Республіки»; 3) «виносити рішення про оголошення війни, якщо Словацька Республіка піддана нападу або це випливає із зобов’язань з міжнародних договорів про спільну оборону проти нападу і після закінчення війни про укладення миру»; 4) «висловлювати згоду на перебування іноземних збройних сил на території Словацької Республіки».
Зазнала змін і ст. 87 Конституції СР, положення котрої передбачали врегулювання процедури подолання вето Президента СР. Частина 3 ст. 87 Конституції СР визначала: «Закон підписує президент Словацької Республіки, голова Національної ради Словацької Республіки і голова уряду Словацької Республіки. Якщо Національна рада Словацької Республіки після повторного розгляду схвалить закон всупереч зауваженням президента Словацької Республіки і президент Словацької Республіки закон не підписує, закон підлягає обнародуванню і без підпису президента Словацької Республіки».
Відповідно до ст. 102 Основного закону СР, по-новому визначався й правовий статус Президента СР. До конституційних повноважень Президента належали такі: 1) представляти СР назовні, обговорювати і ратифікувати міжнародні договори; 2) подавати до Конституційного суду СР подання про визначення відповідності міжнародного договору до Конституції і конституційних законів; 3) призначати і звільняти керівників центральних органів, вищих державних функціонерів у випадках, встановлених законом; 4) звільняти від кримінального покарання, призначеного вироком суду, або пом’якшувати його у формі індивідуального помилування або амністії; 5) оголошувати війну на основі рішення Національної ради СР, якщо Словацька Республіка зазнала нападу або якщо це випливає із зобов’язань з міжнародних договорів і спільної оборони проти нападу і для забезпечення миру; 6) призначати за пропозицією Уряду СР мобілізацію збройних сил, оголошувати військовий стан або оголошувати надзвичайний стан; 7) повернути Національній раді СР закон із зауваженнями протягом 15 днів з моменту отримання прийнятого закону; 8) призначати і звільняти суддів, голову і заступника голови Верховного суду СР, Генерального прокурора СР і трьох членів Судової ради; приймати присягу суддів; 9) призначати і звільняти суддів Конституційного суду СР, голову і заступника голови Конституційного суду; приймати присягу суддів Конституційного суду СР.
Щодо статусу Уряду Словацької Республіки, відзначимо, зміни до Основного закону істотно розширили його повноваження. Відповідно до ст. 119 Конституції СР, до нових конституційних повноважень Уряду належали: 1) про міжнародні договори Словацької Республіки, обговорення яких передав на уряд президент СР; 2) про згоду на перенесення права обговорення міжнародного договору окремим членам уряду; 3) про внесення подання до Конституційного суду СР для прийняття рішення про відповідність міжнародного договору, який обговорюється і на який необхідно згоду Національної ради СР, з конституцією і конституційними законами; 4) про призначення і звільнення державних функціонерів у випадках, встановлених законом і трьох членів Судової ради; 5) про подання на виголошення надзвичайного стану, про подання на мобілізацію збройних сил, про подання на виголошення військового стану; 6) про посилання збройних сил за межі території СР з метою гуманітарної допомоги, військових навчань або світових наглядових місій, про згоду з розташуванням іноземних збройних сил на території СР з метою гуманітарної допомоги, військових навчань або світових наглядових місій, про згоду на перехід іноземних збройних сил через територію СР.
Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 120, Уряд має право видавати постанови також на виконання Європейської угоди про співробітництво між Європейським союзом і його державами-учасниками, з одного боку, і Словацькою Республікою, з іншого.
Як уже було зазначено, зміни до Основного закону передбачали, зокрема, й реформу судової системи, пов’язану з вимогами адаптації правової системи країни до потреб європейської інтеграції.
Відповідно до ст. 125а, до повноважень Конституційного суду належало вирішення справ про відповідність Конституції і конституційним законам тих міжнародних договорів, які вже підписані і для яких потрібна згода Національної ради СР. Подання до Конституційного суду СР у такій справі міг внести Президент СР або Уряд СР перед тим, як подати підписаний міжнародний договір на розгляд парламенту. Якщо органом конституційної юрисдикції встановлено невідповідність міжнародного договору Конституції і конституційним законам, його ратифікація можлива лише після внесення відповідних змін до Конституції чи конституційного закону. Зокрема, Конституційний суд СР має право здійснювати перевірку предмета петиції, під якою збирали підписи громадян з метою проведення референдуму за народною ініціативою, чи предмета постанови парламенту про призначення референдуму з метою визначення їх відповідності Конституції і конституційним законам (ст. 125б).
Оновлена редакція ст. 127а врегульовувала повноваження Конституційного суду СР щодо розгляду справи про скарги органів місцевого самоврядування на неконституційне або незаконне втручання держави у їх право на самоврядування. У разі визнання Конституційним судом скарги обґрунтованою, він встановлював, у чому саме полягало порушення права на самоврядування, який конституційний або звичайний закон було порушено такою дією. Після чого орган конституційної юрисдикції мав право таку дію припинити, заборонити відповідному державному органу провадити певну діяльність, вжити заходів до відновлення ситуації, котра мала місце до порушення права на самоврядування.
Доповнення до ст. 128 Основного закону СР передбачали загальнообов’язковий характер тлумачення Конституційним судом СР Конституції і конституційних законів зі спірних питань.
Нововведення в законі передбачали новий порядок формування конституційного органу. Призначав суддів Президент за поданням Національної ради СР. Складався Конституційний суд із 13 суддів, а не з 10, як це було до того. Повноваження суддів Конституційного суду збільшилися зі 7 до 12 років, що, на думку законодавця, мало посприяти деполітизації цього органу. Одна і та ж особа не могла бути призначена на посаду судді більше ніж один раз (ст. 134).
Додамо до цього, зміни до Основного закону передбачали також створення нових інститутів — Судової ради та Публічного захисника основних прав і свобод, що засвідчувало незалежність судової влади.
Відповідно до ст. 141а Конституційного закону, основним завданням Судової ради виступає подання Президентові СР пропозицій щодо кандидатур на призначення на посади суддів, а також на адміністративні посади в системі судів загальної юрисдикції.
Відповідно до ст. 151а, Публічний захисник основних прав і свобод здійснює діяльність щодо захисту основних прав і свобод фізичних і юридичних осіб під час розгляду, вчинення певної дії чи бездіяльності органів публічної влади, якщо така діяльність органів публічної влади суперечить правовому порядку або принципам демократичної і правової держави.
Підсумовуючи загальні ознаки посткомуністичних конституцій, наголосимо, що:
— однією з найважливіших тенденцій у політичній трансформації регіону став свідомий вибір на користь парламентської, а не президентської республіки. Виконавча влада в Центрально-Східній Європі представлена урядом, законодавча — парламентом. Сьогодні в країнах регіону саме парламенти затверджують склади урядів, здійснюють контроль за їх діяльністю, приймають закони і державний бюджет;
— конституційні реформи були адаптовані відповідно до конституційних традицій тієї чи іншої країни, з урахуванням досвіду європейського конституціоналізму — Франції, Німеччини, Австрії, а також відображали сутність нового співвідношення суспільно-політичних сил, які склалися або формувалися в державах регіону на той час, несли в собі інноваційні норми, що сприяли б розвитку та ефективності функціонування державних інституцій та норм права;
— основною метою конституційних перетворень було забезпечення балансу розподілу владних повноважень між суб’єктами владарювання;
— посттоталітарні конституційні реформи містили в собі закріплення суверенітету новоутворених держав, забезпечення прав і свобод людини відповідно до міжнародних демократичних стандартів.