Після революції 1917 року ці тенденції щодо судового прецеденту також отримали своє визнання, незважаючи на те що радянська влада намагалася повністю зруйнувати основи правової системи царської Росії, але з урахуванням спадкоємності народної самосвідомості, історичної пам’яті та правової культури це не вдалося зробити. Так, професор Я. Магазинер визначає прецедент як «своєрідне джерело права» і визнає його велику роль. На його думку, джерелом обов’язковості прецедента «є та обставина, що коли орган влади обговорює питання, для вирішення якого немає ані спеціального закону, ані певного звичаю, то він сам мовчазливо створює загальну норму й вирішує такий випадок відповідно до такої норми, навіть якщо він про неї нічого не говорив з тієї причини, що йому не надано права самостійно створювати загальні норми».
Проте ставлення держави до судової правотворчості було досить негативним. Так, професор Я. Магазинер наводить приклад судових рішень, якими засвідчувалося іноземне громадянство особи, коли НКВС, вважаючи цю практику такою, що суперечить закону, звернувся до підлеглих органів з циркуляром, яким вимагав «не вважати вказані постанови нарсудів підставою для видачі посвідок на проживання для іноземців, а керуватися чинними на даний момент спеціальними положеннями та інструкціями НКВС». Як зауважив з цього приводу професор Б. Топорнін, усі спроби надати судовому прецеденту характер джерела права трактувалися як шкідливе та небезпечне заняття, що визначалося самим підходом до права, що склався у СРСР. Завдання соціалістичних судових органів полягало у здійсненні правосуддя, яке розумілося як застосування закону, а правотворчі функції суду при розгляді конкретних справ виключались. Це було пов’язано з концепцією соціалістичної демократії та республіки Рад як прямого вираження волі народу. Відомий теоретик радянського права С. Л. Зівс вважав, що ніякий судовий «прецедент не створює у нас права… значна кількість однакових судових рішень є лише простим актом застосування норми права». Він також суворо критикував професора C. Вільнянського, за те, що він припускав, що «однакове судове рішення, що повторюється багато разів, набуває нормативного значення».
Інші радянські науковці — А. Безіна та В. Лазарєв також зауважували, що в процесі застосування права судом постійно відбувається конкретизація загального масштабу норми права, але при цьому не можна плутати правоконкретизуючу діяльність з правотворчою, а положення, що виробленні органами судової влади «у процесі конкретизації, є прямим продовженням норм права у глибину. Ними не можна скасувати чи змінити юридичні норми, що існують».
Видатний радянський правознавець П.О. Недбайло зазначав з цього приводу, що у соціалістичному суспільстві волю народу виражає законодавець, і суд не може його випереджувати; у суду немає та не може бути такого привілею, аби на свій лад пристосовувати закон до нових обставин шляхом його тлумачення. Хоча можна побачити, що радянська доктрина стосовно ставлення до судової правотворчості загалоь відтворювала загальноєвропейську тенденцію Великої французької революції та правового позитивізму країн кодифікованої спрямованості. Це було наслідком, зокрема впливу загальної доктрини російського права, адже радянська правова система виникла та розвинулась на основі російської імперської системи права. А професор Д. Меріман зазначив, що «соціалістичні правові принципи становили щось на кшталт тимчасової надструктури, надбудованої на правовій основі, що була переважно західною за своїм характером. така західна основа відторгнула соціалістичні транспланти».
Як вважає радянський науковець В.В. Лазарєв, «.було б крахом принципу законності, якщо б під виглядом тлумачення створювались нові норми». Цю тенденцію щодо ставлення до судової правотворчості у колишньому СРСР правильно помічають відомі західні дослідники: «Очевидно, що в умовах, де право дуже щільно пов’язано з державною політикою, та де так пориваються зробити дієвим суверенітет народу, що представлений парламентом, для судової практики виключається можливість виступати у ролі творця норм права. Ця принципова позиція, певним чином, підтверджується відсутністю у країні судової касти, яка б претендувала на те, щоб стати незалежною від державної влади або бути їй суперником. Такої касти ніколи не було й в Росії, де до 1864 року судді розглядалися як прості чиновники, а у період між 1864 та 1917 роками судовий корпус хоча й відчув необхідність автономії, проте не встиг сформуватися у цьому статусі».
Водночас, існування прецеденту як джерела права у СРСР помічали іноземні дослідники радянської правової системи. Так, американський дослідник професор А. Кіралфі вказував на існування двох передумов судової правотворчості у радянській судовій системі: 1) існування дореволюційної практики судової правотворчості Сенату; 2) практикуючі юристи та судді були обізнані з цією судовою правотворчістю.
З іншого боку, новий комуністичний режим, що був заснований на ідеологічному пануванні однієї партії у всіх сферах суспільного життя, був занепокоєний існуванням «професійної опозиції» цьому режиму, тому й заперечував наявність судової правотворчості на ідеологічному рівні. Такого роду заперечення судового прецеденту у СРСР у розумінні професора М. Марченка пояснювалось такими причинами: 1) зруйнуванням соціалістичної законності, яка сприймалась лише як жорстке та неухильне дотримання законів та інших законодавчих актів; 2) можливим суддівським свавіллям у процесі одночасного здійснення правотворчої та правозастосовчої функції; З) знищенням або принаймні ушкодженням правотворчої діяльності законодавчих органів. Однак зіткнення таких тенденцій обумовило певний компромісний результат: за Верховним Судом СРСР було визнано право видання обов’язкових керівних роз’яснень, на кшталт тих, що видавалися Сенатом Російської імперії згідно зі статтею 259 Установлення судових установ 1877 року.
Це було вперше встановлено Декретом ВЦВК і РНК від 10 березня 1921 року, відповідно до якого Верховний Суд надавав «керівні роз’яснення». Пізніше така функція як «дача верховним судам союзних республік керівних роз’яснень з питань загальносоюзного законодавства» була закріплена положеннями Конституції СРСР 1924 року, та у статті 75 Закону СРСР «Про судоустрій СРСР, союзних та автономних республік» від 16 серпня 1938 року, де зазначалося, що Пленум Верховного Суду СРСР дає «керівні вказівки з питань судової практики, прийнятих по розглянутих Верховним Судом СРСР судових справах». Тобто ці керівні вказівки та роз’яснення формально мали рекомендаційний, а фактично — імперативний характер. Тобто «фактична юридична сила керівних вказівок не викликала у суддів сумнівів».
Цю традицію підсилив й Закон СРСР від 12 лютого 1957 року, якому було закріплено «Положення про Верховний Суд СРСР». Відповідно до цього положення на Верховний Суд СРСР накладався обов’язок розглядати матеріали узагальнення судової практики та статистики та надавати керівні роз’яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Це право надавати керівні роз’яснення з питання застосування республіканського законодавства було закріплено за Верховним Судом УРСР Законом УРСР «Про судоустрій Української РСР» від 30 червня 1960 року. Аналогічні положення були відтворені й у статті 3 Закону СРСР «Про Верховний Суд СРСР» від 30 листопада 1979 року, у статті 56 Закону РСФСР «Про судоустрій у РСФСР» від 8 липня 1981 року та у статті 40 Закону УРСР «Про судоустрій» від 5 червня 1981 року. Ця традиція продовжує впливати і на сучасну Росію, де положеннями статей 126 та 127 Конституції Російської Федерації 1993 року закріплюється, що Верховний Суд та Вищий арбітражний суд Російської Федерації надають роз’яснення з питань судової практики.
Фактично судова практика, викладена у роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду СРСР, визнавалась джерелом права, оскільки в судових рішеннях допускалися посилання на них як на правову основу вирішення справи. З початку це відбувалося в силу високого авторитету Верховного суду та успадкованої з царських часів традиції, але згодом така практика була дозволена законом. Хоча, як вважає професор Б. Топорнін, мало хто з радянських фахівців визнавав такі керівні роз’яснення джерелом права, а тема судової практики у зв’язку з теорією джерел права, як правило, не порушувалась, а у радянській науці відносно велика увага надавалася судовому прецеденту лише у країнах загального права, й то, головним чином, з метою критики імперіалістичної держави та права. У сучасній же Росії, на його думку, судовому прецеденту призначена роль додаткового джерела права, завдання якого полягає не у заміні вже існуючих джерел права, а у їх уточненні, розвитку, певному прилаштуванню до нових суспільних умов.
Незважаючи на загальне заперечення визнання обов’язковості цих керівних роз’яснень, у СРСР в 1956 році група вчених (Ходунов М.Є, Юркевич Т.М., Матвієнко Є.А., Кікоть В.А.) розпочала дискусію стосовно визнання нормативної природи постанов Пленуму: «.керівні роз’яснення є щонайменше на сьогодні джерелом радянського права не тільки тому, що в них міститься офіційне нормативне тлумачення законів та інших актів радянської держави, але і тому, що в деяких з них містяться нові норми права».
Водночас, схожі думки висловлювались ще раніше, у перші повоєнні роки. Так, В.І. Камінська зазначала з цього приводу: «Оскільки Пленум Верховного Суду СРСР у своїх керівних вказівках судам уповноважений приймати правила, що ´їх зобов’язують, які за своїм змістом є тлумаченням закону чи вказівкою щодо порядку його застосування, ми доходимо висновку, що тим самим він уповноважений створювати, суворо у межах закону, правові правила, які конкретизують, деталізують і тим самим удосконалюють і розвивають існуючі закони». Схожа думка висловлювалась й А.І. Денісо- вим: «Оскільки такі вказівки містять правила, не передбачені законами чи підзаконними актами органів державного управління, їх можна розглядати як результат нормотворчої діяльності, що здійснюється Верховним Судом СРСР». Хоча наукові дискусії знов посилились після прийняття зазначеного Закону СТСТ у 1957 році, позаяк замість терміна «вказівка» з’явився термін «роз’яснення», на підставі чого П.О. Недбайло стверджував: «.це уточнення, зроблене в новому законі, не залишає більше жодних сумнівів у тому, що керівні акти Пленуму Верховного Суду не є джерелами права», а М. Авдюков звертав увагу на те, що відповідно до принципу законності, якщо судді інакше розуміють закон, ніж Пленум у своєму роз’ясненні, то вони застосовують закон відповідно до свого розуміння.
Отже, на доктринальному рівні у СРСР наявність судового прецеденту та судової правотворчості заперечувалась, але на практиці ці явища існували «прикриваючи своє існування різними легальними формами» та існували у вигляді: 1) керівних роз’яснень Пленумів та 2) рішень пленумів, судових колегій Верховного Суду СРСР, верховних судів союзних республік, а також їх президіумів щодо конкретних кримінальних та цивільних справ, які оприлюднювались та слугували певним «взірцем» при вирішенні аналогічних справ. Вважалося, що вплив цих актів може бути безпосереднім та побічним. Під безпосереднім впливом розумілася обов’язковість цих керівних роз’яснень Пленуму з питань застосування права для суду, який вирішує конкретну справу, а під побічним — сприйняття положень, що сформульовані в окремих судових актах, іншими судами, що розглядали аналогічні справи, виключно в силу переконливості аргументації прийнятого рішення з позицій чинного законодавства. У цьому аспекті це нагадує дію обов’язкового та переконливого прецеденту.
Як приклад першої форми можна навести постанову Пленуму Верховного Суду СРСР «Про судову практику по справах про спадкування», яка зупинила неоднозначне розуміння положень цивільного кодексу щодо відкриття спадщини, якими встановлювався різний режим для прийняття спадщини спадкоємцями, адже не було чіткого розуміння, чи вважати присутнім спадкоємцем лише того, хто постійно проживав у місці відкриття спадщини, чи також й того, хто тимчасово проживав у цьому місці. Верховний Суд конкретизував ці положення, зазначивши при цьому, що присутніми на місці відкриття спадщини є ті спадкоємці, які постійно проживали у цьому місці на момент смерті спадкодавця.
Іншим прикладом такого роду може слугувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду СРСР від 27 червня 1975 року за № 5 щодо можливості у судовому порядку примусового обміну житлового приміщення на вимогу наймача або члена його сім’ї, яке довгий час застосовувалося судами самостійно та сприяло вирішенню чисельних житлових конфліктів, а потім було включено до статті 31 Основ житлового законодавства Союзу СРСР та союзних республік, що набули чинності 1 січня 1982 року.
С.Л. Зівс вказує на цілу низку ознак юридичної природи постанов пленумів верховних судів, що нагадують нормативно-правові акти: 1) у деяких випадках конкретизуючий нормативний характер роз’яснення Пленуму Верховного Суду може ґрунтуватися на порівняльній інтерпретації двох норм чи більше, що встановлені різними статтями (частинами) будь-якого закону; 2) схожість з нормативним актом — «нормативність» постанов Пленуму Верховного Суду України втілюється в іноді автономній дії. Це може мати місце у випадку, коли сам роз’яснювальний, а, точніше, правовий акт, що конкретизується постановою, перестав діяти, замінений іншим. Положення нового акта потребують аналогічної інтерпретації, а постанова, що раніше видана, зберігається; 3) у практиці Верховного Суду СРСР мав місце випадок надання постанові Пленуму зворотної дії (у державній практиці СРСР були непоодинокі випадки надання нормативно-правовим актам зворотної сили, це вважалося ознакою «нормативності». — С.Ш.) ; 4) у практиці відомі випадки, коли постановами Пленуму окремим нормативним положенням надавалось більш ширше значення, ніж те, що малось на увазі спочатку (свідчення наявності розширеного тлумачення. — С.Ш.); 5) зміни у законодавстві повинні призвести до визнання, що постанови Пленуму Верховного Суду втратили силу, але в силу автономного характеру дії постанов, визнання відповідної постанови такою, що втратила силу, оформлюється постановами Пленуму в особливому порядку: 6) нормативність постанов Пленуму підкреслюють кодифікаційні заходи щодо їх впорядкування; нерідко наступними постановами змінюються раніше видані; 7) сам Верховний
Суд вживає таке поєднання слів, яке підкреслює, що постанови Пленуму підлягають «застосуванню» так само, як й законодавчі акти.
Щодо другої форми, а саме: рішення верховних судів по конкретній справі, то тут можна навести відому справу, що була розглянута судовою колегією у цивільних справах Верховного Суду СРСР за позовом Ф.І. Марценюка до Управління залізниці ім. Дзержинського у 1940 Р. про відшкодування особистої та майнової шкоди, яку зазнав позивач внаслідок того, що під час проїзду залізницею він добровільно взяв участь у гасінні пожежі на рухомому складі. Норми права для вирішення цієї справи не існувало, тому Верховний Суд заповнив цю прогалину та зазначив при цьому, що відмова в позові за формальною ознакою не є правильною, оскільки позивач діяв не в особистих інтересах, а в інтересах охорони державної соціалістичної власності, обов’язок зберігати і укріплювати яку визначений статтею 131 Конституції СРСР. Тому шкода, яку зазнав потерпілий у результаті його добровільних дій із забезпечення збереження соціалістичної власності, підлягає задоволенню. Згодом цей прецедент був закріплений у статті 472 ЦК РСФСР у нормі про відшкодування шкоди, завданої в зв’язку з збереженням та охороною соціалістичної власності.