Останнім часом в Україні пожвавилися наукові дискусії щодо припустимості визнання обов’язковості актів судової влади певної категорії не тільки для сторін у справі, тобто визнання за ними певної прецедентної природи. Це спричинено також й потребами юридичної практики. Актуальним у цьому зв’язку є дослідження питання судового прецеденту як джерела міжнародного права, виходячи з перспективи міжнародного співробітництва України, що постійно зростає, та євроінтеграційних процесів.
На перший погляд, це питання може вважатися нескладним, оскільки судові рішення визнані як допоміжне джерело права статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН (далі — Суд ООН), в якій передбачено:
«1. Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому спори на основі міжнародного права, застосовує:
d) із застереженням, вказаним у статті 59, судові рішення та доктрину найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжного засобу для визначення норм права».
З цього формулювання випливає, що використання судових рішень Міжнародним Судом ООН обумовлене дотриманням статті 59 Статуту, відповідно до якої «рішення Суду є обов’язковим лише для сторін, що беруть участь у справі, та лише по даній справі». Тим не менше, поширення такого порядку на вирішення спорів міжнародними судовими органами призводить до виникнення багатьох запитань. З самого початку своєї діяльності Суд ООН не став методологічно та практично брати за основу своєї діяльності механізм дії прецедентного права, як це прийнято у країнах англо-саксонського права, тобто ідея обов’язковості прецеденту в міжнародному праві була відкинута.
При першому ознайомленні зі статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН можна дійти висновку, що вона обмежує посилання на судовий прецедент як на джерело права, а термін «судові рішення», що у ній використовується, стосується лише додаткових засобів для визначення норм права, як й наукові дослідження видатних вчених у галузі публічного права. Такого ж висновку можна дійти в результаті аналізу статті 59 Статуту, оскільки її буквальний зміст свідчить про те, що вона слугує запобіжним чинником від використання судом при прийнятті рішень англо-американської доктрини stare decisis. Це, безумовно, пов’язано з тим, що всі країни-члени ООН автоматично визнають обов’язковою для себе юрисдикцію Суду ООН, у більшості з яких не визнається англо-американська доктрина прецедентного права.
Крім того, слід погодитися з думкою юриста-міжнародника К. Кейта, який вважає, що формулювання положень статті 59 було прийняте з метою відокремлення розгляду спору між сторонами від рішень (консультативних висновків), які приймає Суд на запит від Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН та інших уповноважених агенцій ООН відповідно до статті 96 Статуту ООН та статті 65 Статуту Суду ООН. У свою чергу, як вважає цей вчений, рішення, що приймаються Судом на підставі статті 38, вважаються «субсидіарним джерелом диспозитивних норм».
З іншого боку, вчені, зокрема Д. Пратар, вважає, що за час діяльності Суд ООН зробив «помітний внесок у розвиток та з’ясування змісту норм та принципів міжнародного права», що неможливо без надання певного ступеня обов’язковості його рішенням на кшталт французької усталеної судової практики (une jurisprudence constante). Це також обумовлено тенденцією складності нормативно-правового регулювання на міжнародному рівні, на що звернув увагу суддя Міжнародного Суду ООН Д. Фіцморіс: «З того моменту, як окремий законодавчий захід з прямою зобов’язувальною силою навряд чи можливий на міжнародному рівні, судове проголошення однієї чи іншої позиції становить принциповий метод, за допомогою якого право піддається конкретизації через прояснення його змісту та розвитку».
Наведене положення статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН було запозичене зі Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя майже дослівно. Торкаючись цього положення, суддя Постійної палати і класик доктрини міжнародного права М. Гадсон вказував, що «жодних вказівок не було надано Суду, що вимагали б слідувати прецедентам, встановленим у його попередній практиці». Стаття 59 Статуту Міжнародного суду ООН також була запозичена зі Статуту Постійної палати. У цьому аспекті досить цікавим є той факт, що назване положення було відсутнє в проекті Статуту Постійної палати, що був підготовлений Дорадчим комітетом юристів для Ліги націй, і з’явилося у тексті Статуту під час його обговорення на Раді
Ліги націй. Проте Рада Ліги націй визнала, що рішення Постійної палати «можуть принаймні впливати на розвиток міжнародного права».
Дорадчий комітет юристів, розробляючи проект статті 38 Статуту Постійної палати, пропонував визначити ієрархію джерел міжнародного права у порядку ´їх наведення в тексті положення. Ця ідея, що була висунута бароном Декампом у Дорадчому комітеті та належить також професору Московського університету графу Л. Камаровському, однак, не зустріла підтримки у Раді Ліги націй. В результаті текст статті 38 Статуту зберіг тенденції, що притаманні цьому підходу. Розглядаючи текст статті 38, Рада Ліги націй додала до тексту пункту (4) (в редакції Статуту Міжнародного суду ООН — пункту (d)) фразу «із застереженням, вказаним в статті 59». Більше того, делегація Аргентини запропонувала додати посилання на «норми, встановлені Асамблеєю Ліги націй в рамках кодифікації міжнародного права», але ця пропозиція також була відхилена.
В остаточній доповіді за Постійною палатою було визнано завдання «сприяти через свою юриспруденцію розвиткові міжнародного права». Однак, кількома роками пізніше член італійської делегації проголосив, аби ті, хто створював Суд, не мали на меті, «щоб він діяв як фабрика міжнародного права або щоб його рішення будували систему міжнародного права».
Таким чином, ставлення до прецеденту як до джерела міжнародного права на початку історії діяльності першого постійного міжнародного суду було достатньо прохолодним. Як наголошувалося, частина розробників проекту Статуту дотримувалася доктрини графа Камаровського, озвученої бароном Декампом, згідно з якою прецедент в ієрархії джерел міжнародного права має посідати останнє місце; інші дотримувались ідеї рівного значення всіх джерел міжнародного права і розглядали міжнародний суд через призму діяльності національних верховних судів, закріплюючи, так би мовити, «законодавчу» функцію у сфері міжнародного права за Асамблеєю Ліги націй і екстраполюючи ідею поділу влади у міжнародну політику; і навіть була проголошена ідея взагалі заборонити міжнародному суду слідувати своїм прецедентам.
Компромісна редакція статті 38, таким чином, не містить будь-яких вказівок для Постійної палати і, відповідно, Суду ООН щодо дотримання попередньої практики. Як зазначав суддя Гадсон, «якщо статті 38 та 59, взяті разом, не виключають прийняття Судом принципу stare decisis щодо своєї попередньої юриспруденції, вони, водночас не спонукають до такого курсу, і Суд не зробив жодного кроку в такому напрямі». Однак названі положення не перешкоджають Суду розглядати свої попередні рішення як прецедент. На думку судді Гадсона, «будь-який суд, що намагається здійснювати судочинство безсторонньо, схилятиметься покладатися на прецеденти, якщо такі існують. Суд (Постійна палата. — С.Ш.) має повну свободу у цьому відношенні, і ніщо не перешкоджає йому слідувати загальному правилу, згідно з яким він керуватиметься принципами, які були застосовані в його раніше прийнятих рішеннях, доки не існуватимуть безспірні підстави для відступу від них».
Зміст положення «як допоміжний засіб» (subsidiary means — англ., moyen auxiliaire — фр.) вбачається доволі невизначеним. У звичайному (буквальному) значенні це положення можна розуміти як вказівку на те, що судове рішення як джерело міжнародного права має допоміжний характер і повинно використовуватись тільки в умовах відсутності достатньо чітких норм міжнародних договорів, звичаю чи загальних принципів права. Однак, як зазначають деякі дослідники, французький термін auxiliaire вказує, що підтвердження існуючих норм міжнародного права може ґрунтуватися на судовій практиці чи доктрині безвідносно до інших джерел міжнародного права.
Посилання на статтю 59, що міститься в пункті (d) статті 38, вказує, що термін «судові рішення» також включає рішення самого Суду ООН та рішення інших міжнародних судових органів та національних судів. Водночас, стосовно рішень національних судів слід навести думку судді Мора, висловлену у справі Lotus, згідно з якою міжнародні суди «не повинні розглядати рішення судів однієї держави з питань міжнародного права як обов’язкові для інших держав, однак, визнаючи такі рішення як висловлення права судом конкретної країни, вони повинні слідувати їм як джерелу права тільки тоді, коли такі рішення відповідають міжнародному праву, спільному для всіх держав» 1Б33.
У 1944 році Неформальний міжсоюзницький Комітет з питань майбутнього Постійної палати міжнародного правосуддя вказав стосовно статті Б9 Статуту Постійної палати: «Вона означає не те, що рішення Суду не мають прецедентної дії для Суду або для міжнародного права загалом, а те, що вони не мають обов’язкової сили конкретних рішень у відносинах між державами, що є учасниками Статуту. Це положення жодним чином не перешкоджає Суду розглядати свої рішення як прецедент. Досить важливим є дотримання принципу, згідно з яким держави не «пов’язані» у цьому сенсі рішеннями у справах, в яких вони не виступали сторонами…».
Таким чином, Комітет торкнувся питання двох характеристик «обов’язковості»: обов’язковості рішення як прецеденту, тобто моделі для вирішення подальших справ, та обов’язковості рішення у конкретних відносинах між конкретними державами.
Як свідчить практика Суду ООН та Постійної палати міжнародного правосуддя, Суд у своїх рішеннях та судді у своїх окремих думках доволі часто посилаються на попередні рішення Суду та Постійної палати, на рішення міжнародних арбітражів та навіть національних судів. Така практика, однак, не є наслідком дії доктрини прецеденту чи обов’язковості попередньої практики Суду. Водночас, практика використання попередньої практики Суду, як зазначають деякі дослідники, нагадує доктрину jurisprudence constante в континентальному праві 1Б3Б, коли суд вважає себе фактично зв’язаним своєю попередньою практикою та зобов’язаний її дотримуватися.
Більше того, судді з країн англо-саксонської правової сім’ї прямо ви-користовують формулювання, запозичені з доктрини stare decisis. Так, суддя Рід у своїй окремій думці у справі Anglo-Iranian Oil зазначив: «Стаття 38 Статуту Суду є обов’язковою, а не дискреційною. Нею від Суду вимагається застосовувати судові рішення як допоміжні засоби для визначення норм права. Формулювання «судові рішення», безсумнівно включають юриспруденцію цього Суду та Постійної палати міжнародного правосуддя. Я не сумніваюся, що воно включає принципи, застосовані Судом для обґрунтування своїх рішень. Однак також немає сумнівів, що це положення не може тлумачитися як таке, що вимагає від Суду застосовувати obiter dicta».
Питання дії прецеденту у практиці міжнародних судів постало майже відразу після утворення першого постійного міжнародного суду — Постійної палати міжнародного правосуддя. Так, англійський дослідник Д. Скотт ще у 1934 році, торкаючись питання діяльності Постійної палати, зазначав: «Пра- вотворчість є тривалим процесом; тлумачення права є тривалим процесом; правозастосування також є тривалим процесом. Суддя як у найнижчому суді, так і в найвищому, намагається обґрунтувати своє рішення прецедентом або загальним принципом чи-то наявним, чи-то таким, що слід віднайти. Це є загальною практикою всіх судів; і рішення Постійної палати міжнародного правосуддя не повинні і не можуть бути винятком з такого загального правила… Тому, незважаючи на чітке формулювання статті 59 Статуту (Постійної палати. — С.Ш.), юриспруденція Суду становить узгоджену систему права, що застосовується у відносинах між державами. Вона тісно пов’язана зі століттям розвитку, що передувало утворенню Суду, і складається з принципів, норм та стандартів, що не можуть не враховуватись в подальшій практиці. Звичайно, не можна говорити, що розвиток міжнародної юриспруденції до- сяг свого апогею. Як сказав голова Суду суддя Адатчі в 1932 році, «дійсна роль Суду полягає не у спостереженні за своїми минулими досягненнями, а у просуванні вперед з прицілом на майбутнє».
Професор Г. Лаутерпахт, класик доктрини міжнародного права, торкаючись питання ставлення Постійної палати міжнародного правосуддя до своїх попередніх рішень, вказував, що з огляду на відсутність всеза- гальної кодифікації міжнародного права рішення міжнародного суду мають силу прецеденту, попри положення статті 59 Статуту. Визнаючи відсутність доктрини обов’язковості прецеденту, що притаманна системі англо-саксонського права, він, проте наголосив, що жоден міжнародний суд не може, нехтуючи своїм власним авторитетом, не зважати на власну попередню практику.
Іншим було ставлення до цього питання вчених з соціалістичних країн (Г. Тункін, Є. Коровін, Д. Левін, П. Радойнов та інші). Вони розуміли статтю 38 Статуту виключно як заборону на створення судового прецеденту, рішення Міжнародного Суду ООН, на їх думку, не є частиною процесу створення або зміни норм міжнародного права. Крім того, Суд складається не з представників держав, а з «незалежних суддів», і його рішення є думкою фахівців з міжнародного права. Причини такої «одностайності думок» професор В.Г. Буткевич пояснює таким чином. По-перше, більшість концепцій радянських вчених-міжнародників були перелицьованими ідеологічними постулатами, проголошеними у партійних документах (судова правотворчість прямо суперечила принципу соціалістичної законності. — С.Ш.). По-друге, Радянський Союз мав у Міжнародному Суді ООН лише одного суддю (з 15 членів), а тому марно було сподіватися на використання у своїх цілях цієї міжнародної установи; краще було звести її рішення до думки окремих суддів.
Цікаво, що серед відомих західних вчених, хто поділяв ці думки радянських колег, лише Г. Кельзен так й залишився на власних позиціях, оскільки був одним із апологетів позитивістської теорії права. Що стосується інших, то практично всі переглянули свої позиції й зараз визнають, що судове рішення може бути джерелом міжнародного права. Так, наприклад, А. Фердросс змінив власну позицію на протилежну після обрання його суддею Європейського Суду з прав людини.
Суд ООН характеризує використання прецедентів як «усталену практику». Узагальнюючи такий підхід, суддя М. Шахабуддін вказує, що «Суд, хоча і має повноваження відступати від прецедентів, він не з легкістю використовує такі повноваження». На його думку, «прецедентам можна слідувати, прецеденти можна скасовувати, але прецеденти не можна зневажати».
Отже, автори Статуту Постійної палати і, відповідно, Суду ООН визнавали за судовими рішеннями допоміжну роль. У свою чергу, значення, яке Суд ООН та Постійна палата почали надавати своїй практиці після утворення, докорінно відрізняється від міркувань розробників. Більше того, як влучно зауважив професор Ш. Розан: «Хоча не існує формальної ієрархії міжнародних судів та трибуналів, провідна роль Постійної палати та сучасного Міжнародного суду ООН є зараз загальновизнаною. Будь-який інший міжнародний орган вирішення спорів, який би ігнорував відповідні dicta та рішення Міжнародного суду, ставив би під сумнів свою репутацію. Постійне зростання кількості судових прецедентів наразі створює важливий прошарок міжнародного прецедентного права».
Залишається питання, чи можна поставити знак рівності між судовим прецедентом та практикою — діяльністю суб’єктів міжнародного права. Український вчений Ю. Щокін вважає, що «практика — це будь-яка діяльність суб’єктів міжнародного права». Він також наводить думку з цього приводу російського вченого Г. Даниленка: «Оскільки як створення правила поведінки, так і його визнання як юридично обов’язкової норми здійснюється безпосередньо актами, що входять у практику, тобто існують підстави для твердження, що в принципі міжнародний порядок має лише один конститутивний елемент, а саме: практику держав». Професор В.Г. Буткевич розрізняє дві форми прояву практики: практика міжнародних організацій (резолюції, декларації, рекомендації, спільні заяви держав-членів міжнародної організації, консенсусні рішення тощо) та практика держав (офіційні заяви щодо позиції держави; заяви у міжнародних конгресах і конференціях, міжнародних організаціях; протести; дотримання або ігнорування певних правил; прийняття відповідного законодавчого акта, рішення виконавчих і адміністративних органів; рішення суду тощо). Він також вважає, що прецедент входить до міжнародної практики.
І. Бліщенко і Ж. Доріа під прецедентом розуміють «вирішення того або іншого конкретного питання міжнародних відносин у рамках і на основі міжнародного права будь-якими способами. Питання може бути вирішено міжнародним або національним судом за допомогою переговорів або шляхом укладання договору».
Отже, поняття «прецедент» у міжнародному праві входить до міжнародної практики, але не є синонімом терміна «судовий прецедент», оскільки має більш широке значення. Це пов’язано з вирішенням певних життєвих суперечок, які виникли на міжнародній арені та були врегульовані на основі міжнародного права. Власне прецедент і є результатом вирішення цих суперечок за умов його сприйняття та посилання як на підставу вирішення аналогічних міжнародних суперечок у майбутньому. З цієї точки зору він не обов’язково має бути судовим.
Розглядаючи питання прецеденту як джерела міжнародного права, слід мати на увазі специфіку джерел міжнародного права, адже, пори постійне зростання кількості міжнародних договорів, переважна більшість норм має звичаєвий характер. Навіть у випадку існування однакових положень у договірному та звичаєвому праві такі звичаєві норми продовжують існувати і мають застосовуватись окремо від міжнародного договірного права.
Отже, відповідні судові рішення можна розглядати як свідчення або доказ відповідної звичаєвої норми. Однак було б хибним вважати, що в міжнародному праві діє декларативна концепція, що була притаманною англійському праву, адже, як вказав суддя Хіменес де Аречага, суди використовують не тільки чинне звичаєве право, але також звичай, що тільки формується, який також може мати значний вплив на міжнародний суд.
За умови відсутності єдиного законодавчого органу в такій розпорошеній системі права, як міжнародне право, судові рішення відіграють особливо важливу роль. Як зазначає угорський професор П. Ковач з приводу розвитку міжнародного права, «феномен індивідуального юриспру- денційного розвитку може розглядатися як цеглини, що використовуються для поступового зведення будинку». Особливо показовим у цьому аспекті є розвиток міжнародного права через юриспруденцію Суду ООН у таких галузях та інститутах, як морське право, заборона злочинів геноциду, норми erga omnes та jus cogens. Таким чином, часто саме рішення Суду ООН завершує тривалий та повільний процес формування міжнародного звичаю.
Всі ці міркування, окрім ідеї забезпечення стабільності та передбачуваності судової практики, що вже само по собі становить вагому підставу для фактичної обов’язковості попередньої практики Суду, визначають вагомий авторитет навіть dicta попередніх рішень Суду для його подальшої практики. Це вказує на суттєву відмінність дії судового прецеденту в міжнародному праві від доктрин та судової техніки, що притаманні національним правовим системам.
Статут Міжнародного суду ООН визначає також компетенцію Суду надавати консультативні висновки «з будь-якого юридичного питання на запит будь-якої установи, вповноваженої робити такі запити самим Статутом Об’єднаних націй чи згідно з цим Статутом» (частина 1 статті 65).
Як і у випадку дорадчих висновків національних судів виникає питання юридичної природи консультативних висновків Суду ООН. Загалом такі висновки не є обов’язковими. Так, у справі Peace Treaties Суд ООН прямо визнав, що «відповідь Суду [на запит про надання консультативного висновку] має суто дорадчий характер: у цій якості вона не має обов’язкової сили».
Однак, як вказує професор Г. Фіцморіс, такі висновки є авторитетними «у тому сенсі, що їх юридична правильність не може формально чи офіційно ставитися під сумнів органом, якому вони надаються». Такий висновок випливає з самого характеру органів, що наділені правом звертатися за консультативними висновками, а також з того факту, що відповідно до статті 92 Статуту ООН Суд ООН є «головним судовим органом Організації Об’єднаних Націй», на відміну від Постійної палати міжнародного правосуддя, попередника Суду ООН, яка формально не була судовим органом Ліги націй. Тому окремі держави та юристи можуть критикувати консультативний висновок або підходи Суду ООН, викладені в ньому, але орган, який його запитав, не вправі цього робити, а тим більше діяти прямо протилежно висновкам Суду. Крім того, оскільки висновок Суду все ж має консультативний характер, орган, що надав запит на відповідний висновок, не зобов’язаний діяти автоматично згідно з цим висновком, адже дії органу мають враховувати, окрім юридичних міркувань, безліч політичних, економічних, соціальних та інших чинників.
Тим не менше, існує два випадки, коли консультативний висновок отримує, за висловом професора Г. Фіцморіса, «негативну обов’язкову силу» : по-перше, коли Суд у своєму висновку вказує, які дії суперечать міжнародному праву, Статуту ООН чи іншим міжнародним договорам, адже у такому випадку ані орган, що зробив запит, ані держави, не можуть правомірно вчиняти дії або бездіяльність, що визнані Судом такими, що суперечать міжнародному праву, а по-друге, коли Суд у своєму висновку вказав, що з кількох можливих моделей поведінки лише одна буде правомірною, то навряд чи недотримання такої моделі відповідатиме міжнародному праву.
Таким чином, на відміну від доволі суперечливого характеру дорадчих висновків національних судів, консультативні висновки Суду ООН мають досить високий авторитет незалежно від ´їх формально необов’язкового характеру, адже вони виносяться «головним судовим органом ООН» та найвищим міжнародним судовим органом.
Горизонтальну дію прецеденту в своїй діяльності визнає не тільки Суд ООН, але й інші міжнародні юрисдикційні органи. Так, наприклад, відповідно до частини 2 статті 21 Римського статуту Міжнародного кримінального суду від 17 липня 1998 року «Суд може застосовувати принципи та норми права згідно з тим, як вони були розтлумачені у його раніше прийнятих рішеннях».
Специфіка системи міжнародного права визначає і особливу роль, що відіграють прецеденти в практиці міжнародних судових органів різної компетенції. Така «міжсудова взаємодія», хоча і формально не визначена, проте притаманна сучасній міжнародній юриспруденції, що визначає певну узгодженість у підходах ієрархічно непов’язаних міжнародних судів при застосуванні міжнародного права.
Так, у практиці Європейського суду з прав людини можна віднайти багато посилань на рішення Міжнародного суду ООН та Постійної палати міжнародного правосуддя. Наприклад, у рішенні по справі Belgian Linguistic Європейський суд прямо послався на практику Суду ООН та Постійної палати: «У своєму висновку від 24 червня 1965 року Комісія висловила думку, що хоча стаття 14 (Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод) і не застосовується до прав та свобод, не гарантованих Конвенцією та (Першим) Протоколом, її застосування «не обмежується справами, коли мало місце відповідне порушення іншої статті». На думку Комісії, «таке обмежувальне тлумачення» суперечитиме принципу ефективності, встановленому практикою Постійної палати міжнародного правосуддя та Міжнародного суду ООН, адже дискримінація тоді обмежувалась би лише випадками «порушення іншого положення Конвенції».
У справі Lawless v. Ireland Комісія також посилалась на цілу низку прецедентів з практики Постійної палати міжнародного правосуддя та Суду ООН. В іншій справі — Stran Greek Refineries v. Greece — Європейський суд послався на рішення Постійної палати міжнародного правосуддя у справі Losinger для обґрунтування висновку, що одностороння відмова від контракту не впливає на певні його положення (зокрема, положення про арбітраж). Серед інших прикладів можна навести справи Papamichalopoulos v. Greece, Ringeisen v. Austria, Cruz Varas v. Sweden, Loizidou v. Turkey, Agrotexim v. Greece, Cyprus v. Turkey тощо. Звичайно, такі випадки посилань на рішення міжнародних судів жодним чином не можна порівнювати з використанням Європейським судом з прав людини своєї попередньої практики.
Водночас у силу особливого характеру Європейської Конвенції, Єв-ропейський суд у кількох справах відмовився дотримуватися прецедентів Міжнародного суду ООН, на застосуванні яких наполягали уряди- відповідачі. Так, у справі Akdivar v. Turkey Європейський суд відмовився отримуватися прецедентів Суду ООН у справах Interhandel та Ambatielos щодо застосування правила стосовно вичерпання національних засобів захисту.
Міжамериканський суд з прав людини також розглядає практику Європейського суду з прав людини як впливовий чинник для вирішення справ, що подаються до нього. Так, у нещодавньому рішенні у справі Last Temptation of Christ Міжамериканський суд керувався добре розвиненою практикою Європейського суду в сфері свободи вираження.
Європейський суд, у свою чергу, також використовує прецеденти Міжамериканського суду, як це мало місце, наприклад, у справі Akdivar v. Turkey.
На відміну від названих двох регіональних судів, Міжнародний суд ООН у своїх рішеннях більш схильний покладатися на свої власні прецеденти, прецеденти свого попередника — Постійної палати міжнародного правосуддя та рішення міжнародних арбітражів, тому прецеденти Європейського та Міжамериканського та інших судів не знайшли широкого визнання в його практиці.
Ці ж самі висновки можна поширити й на регіональну судову взаємодію, зокрема, яка складається у Європі між Європейським судом з прав людини та Судом ЄС. Оскільки ЄС не є учасником Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, за загальним правилом питання відповідності Конвенції діяльності інститутів ЄС та дій (бездіяльності) їх посадових осіб не є предметом розгляду в Європейському суді з прав людини. Вплив цієї Конвенції є вертикальним щодо держав-членів Ради Європи та горизонтальним — щодо Європейського Союзу. Але при цьому Конвенція та прецедентне право Європейського суду з прав людини в ЄС користується беззаперечною повагою як переконливий прецедент.
Суд ЄС застосовує Конвенцію та прецедентне право у вигляді додаткового джерела як загальний принцип права ЄС у вигляді концепції «основні права людини».
Такого висновку доходить Суд ЄС на підставі статті 6 Договору про ЄС, де йдеться про те, що ЄС базується на спільному для всіх держав-членів принципі верховенства права, визнанні основних прав людини та свобод, а також те, що Союз поважає ці права та свободи, що були гарантовані підписаною в Римі 4 листопада 1950 року Європейською Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, і передбачені конституційними традиціями, спільними для всіх держав-членів як загальні принципи права ЄС 1Б81.
Слід також звернути увагу, що Хартія основних прав Європейського Союзу, прийнята наприкінці 2000 року у Ніцці, та яка ввійшла як Розділ ІІ до Конституції ЄС, у частині 3 статті 52 містить так зване «гармонізаційне положення»: «Оскільки ця Хартія містить права, які відповідають правам, гарантованим Конвенцією про захист прав людини та основних свобод, значення та обсяг цих прав є такими самими, як і ті, що гарантовані згаданою Конвенцією» 1Б83. Термін «значення та обсяг» вживається для позначення також й прецедентного права (прецедентів тлумачення) Європейського суду з прав людини.