Основи доктрини прецеденту в англійському праві були викладені у справі Young v Bristol Aeroplane Co. Ltd, в якій свобода судів, зокрема апеляційної інстанції, щодо відступу від попередньої практики була суттєво обмежена. Зокрема, Палата лордів у цій справі надала нижчим судам такі вказівки:
1. Суд вправі і зобов’язаний визначити, якому з двох конфліктуючих рішень слідувати. Зокрема, якщо суд у будь-якій справі зіткнеться з двома протилежними рішеннями, він має визначитись, якому з них слідувати, відповідно, інше рішення вважатиметься скасованим.
2. Суд повинен відмовитися від своєї попередньої практики, яка хоча і не була безпосередньо відмінена, проте не узгоджується з рішенням Палати лордів. Звичайно, що така практика має передувати рішенню Палати лордів. Однак, як зазначають деякі автори, такі умови не завжди дотримуються і ця підстава відмови від попередньої практики застосовується навіть у випадках, коли рішення Палати лордів передувало появі серії справ, які з ним не узгоджуються. Якщо виходити з логіки Палати лордів, що прослідковується у цьому рішенні, у такому випадку слід застосовувати таку підставу для скасування судової практики, як per incuriam.
3. Суд не повинен слідувати своєму попередньому рішенню, якщо таке рішення винесено per incuriam, тобто коли норма законодавства чи відповідний прецедент, які мали б застосовуватись при вирішенні справи, не були використані при винесенні рішення. Як вказав лорд Евершед у рішенні Morelle Ltd v Wakeling, «як загальне правило тільки ті рішення можуть вважатися такими, що прийняті per incuriam, які винесені через незнання або пропущення певного законодавчого положення або певного авторитетного джерела, яке є обов’язковим для відповідного суду. Таким чином, у таких випадках певні частини рішення або певні позиції в обґрунтуванні таких рішень визнані з огляду на зазначене явно неправильними. Це визначення не обов’язково є вичерпним, але справи, які не повністю підпадають під нього, але які можна з упевненістю віднести до справ, вирішених per incuriam, повинні, на нашу думку, відповідно до принципу stare decisis, який є важливою частиною нашого права, прийматися якомога рідше.
С. Загайнова при вивченні дії прецедентного права в англійському су-дочинстві дійшла висновків щодо тих умов, коли англійський суд може не слідувати прецеденту: 1) цим судом є Палата лордів; 2) цей прецедент суперечить іншому, більш ранішому прецеденту того ж самого суду; 3) прецедент був заперечений у непрямий спосіб наступним рішенням вищого Апеляційного суду; 4) виявилось, що цей прецедент був прийнятий тим само судом per incuriam (за недбалістю); 5) цим судом був Апеляційний суд, а його раніше прийняте рішення було прийнято при вирішенні проміжного питання; 6) з прецедентом Апеляційного суду не погодився Судовий комітет Таємної ради; 7) прецедент знаходиться у конфлікті з раніше прийнятим прецедентом вищого суду незалежно від того факту, що перший із зазначених прецедентів може бути визнаний таким, що прийнятий per incuriam; 8) прецедент застарів; 9) прецедент містить два ratio decidendi, між якими треба зробити вибір; 10) прецедент змінений законом.
У справі Young v Bristol Aeroplane Co. Ltd лорд Саймон підсумував практику апеляційного суду Англії щодо застосування принципу stare decisis: «Якщо Апеляційний суд, що засідав в одній зі своїх палат, в одній з минулих справ висловився з питання права, яке стосується й іншої справи, що розглядається судом, то слід дотримуватись такого раніше прийнятого рішення (якщо, звичайно, воно не було винесене per incuriam або якщо Палата лордів не вирішила це питання іншим чином), а… застосування правил щодо використання прецеденту є таким само чином обов’язковим для всього Апеляційного суду, як і для його палат.».
Такі обмеження, визначені Палатою лордів та Апеляційним судом, щодо можливості відступу нижчих судів від своєї попередньої практики, як випливає з наведеного, ґрунтувалися на розумінні доктрини stare decisis як механізму забезпечення правової визначеності та передбачуваності в праві. Як зазначив лорд Діплок у справі Davis v Johnson, «правило, сформульоване у справі Bristol Aeroplane, не було новим в 1944 році (рік винесення рішення у справі. — C.Ш.). Його застосовували за різних обставин… Проте до 1944 року мали місце випадкові відступи від цього правила, і саме тому суд шести (суддів) зібрався, щоб розглянути його».
Водночас, найвищий судовий орган Великої Британії не вважає себе пов’язаним такими жорсткими правилами прецеденту. У 1966 році у Зводі практики Палата лордів вказала, що вона не вважає себе строго зв’язаною своєю попередньою практикою, і скасовуватиме прецеденти, коли це вбачатиметься обґрунтованим. Такий підхід завдячує наполегливій критиці такого жорсткого стандарту, який був викладений у справі Bristol Aeroplane з боку авторитетного англійського судді лорда Денінга, який вважав, що, порівнюючи загальне право з кораловим рифом, воно «перестане рости» та «стане скупченням закам’янілих решток», якщо без винятків слідувати доктрині прецеденту.
Позиція Лорда Денінга щодо вирішення справи Bristol Aeroplane була настільки активною, що навіть отримала назву «хрестового походу однієї людини». Згодом він спромігся обмежити дію доктрини названої справи, обґрунтувавши у справі Davis v Johnson доктрину, за якою Апеляційний суд має повноваження відступати від своєї попередньої практики на тих само підставах, що й Палата лордів, які визначені у Зводі практики Палати лордів 1966 року. У цій справі позиція лорда Денінга, який головував у судовому засіданні, була підтримана з незначною перевагою. Згідно з нею доктрина stare decisis, як вона була викладена в рішенні у справі Bristol Aeroplane, може бути модифікована шляхом визнання нових винятків. Однак при оскарженні цього рішення в Палаті лордів цей найвищий судовий орган Великої Британії не погодився з таким підходом і одностайно підтримав доктрину, проголошену у справі Bristol Aeroplane.
Спроби обмежити дію доктрини stare decisis, проголошену у справі Bristol Aeroplane, вчинялися і далі. Достатньо важливою подією для розвитку цієї доктрини стало рішення Таємної ради, що діяла як найвища судова інстанція Ямайки, у справі Lewis v Attorney General of Jamaica, у якій Рада скасувала свої раніше прийняті та довготривалі прецеденти, що стосувалися трьох важливих питань конституційного права Ямайки. У цьому рішенні було надано право на здійснення судового контролю за рішеннями про помилування, право заявника на одержання остаточних доповідей (рішень) міжнародних органів у сфері захисту прав людини та вимагати їх розгляду Таємною радою Ямайки перед реалізацією нею прерогативи щодо помилування, а також те, що поводження із заявником у в’язниці може становити нелюдське та таке, що принижує, поводження.
У цій справі суддя лорд Гофман додав до рішення свою окрему думку, в якій обґрунтовував, що прецеденти, які скасувала більшість, були вирішені правильно та повинні бути дотримані, а також те, що принцип stare decisis мав би бути переконливим для більшості і вона має слідувати цим прецедентам, навіть якщо вважає їх вирішеними неправильно. Визнаючи той факт, що Таємна рада, яка діє як найвищий судовий орган, не зв’язана своїми раніше прийнятими рішеннями, лорд Гофман зауважив, що немає відповідних підстав для цього.
Але, на думку більшості суддів у цій справі, попри той факт що всі скасовані прецеденти відповідали всім критеріям чинності, вони все ж таки можуть вважатися судом «неправильними», і як наслідок — можуть бути скасовані. Так, у контексті скасування двох важливих прецедентів, за якими реалізація прерогативи помилування була визнана такою, що не підлягає судовому розгляду, лорд Слін Гедлійський вказав: «Необхідність забезпечення правової визначеності вимагає, щоб суди дуже неохоче відступали від недавніх повністю обґрунтованих рішень за відсутності важливих підстав для цього. Але не меншою мірою вони мають бути готові вчинити це, коли на кону знаходиться життя людини, коли йдеться про смертну кару, якщо вони обґрунтовано вважають, що минулі справи запровадили неправильний підхід. У таких справах строге дотримання правила stare decisis є невиправданим».
З іншого боку, на противагу такому підходу можна навести інший приклад — справу R. v Kansal (Yash Pal), що постала перед Палатою лордів, і рішення по якій було ухвалене майже одночасно з рішенням Таємної ради у справі Lewis. У цій справі більшість суду (чотири з п’яти лордів-суддів) висловилась за слідування раніше прийнятому прецеденту відповідно до доктрини stare decisis, хоча двоє з трьох лордів-суддів та лорд-суддя, що висловив окрему думку, вважали, що прецедент, якому слідує Палата лордів, є неправильно вирішеним. Однак ці два лорди-судді з більшості вважали, що міркування обов’язковості прецеденту переважують міркування щодо його заміни. Третій суддя, лорд Гоуп Крейхедський, у своїй окремій думці навів обгрунтування, що не тільки прецедент є неправильно вирішеним, але й аргументи щодо його заміни переважали над принципом дотримання раніше прийнятих судових рішень, адже, на його думку,
Палата лордів «не є непогрішною», а «розвиток нашої практики стосовно Акта про права людини 1998 року тільки щойно розпочався… та якщо помилка дійсно мала місце… було б краще визнати цей факт і виправити її якнайшвидше».
Отже, як вбачається, доктрина англійського stare decisis найближчим часом може отримати подальший розвиток у напрямі, вказаному справою Lewis та доктриною, викладеною лордом Гоупом Крейхедським в його окремій думці у справі Kansal.
У цьому аспекті слід звернути увагу на думку англійського професора Д. Гаріса, який розглядав жорсткий підхід до питання скасування прецедентів через призму «якості остаточності». Остаточність при цьому має два виміри: безповоротне завершення судового провадження та визначення з перспективою на майбутнє принципів у відповідній сфері права. Відповідно, на думку професора Д. Гаріса, якщо суд вважає прецедент неправильним, але жодної нової підстави для його скасування не виникло, то такому прецеденту необхідно слідувати, «якщо. питання, яке розглядається, не є настільки основоположним, що виникає обов’язок (судді) наполягати на своїй думці».
Таким чином, критерій фундаментальності питання власне і був використаний у справі Lewis для скасування раніше прийнятих прецедентів Таємної ради, що може вказувати на виникнення нового підходу до питання скасування прецедентів у англійській доктрині stare decisis.