Доктрина stare decisis, що була розвинена у практиці Верховного суду США, хоча і має однакове коріння з відповідною доктриною, на яку покладаються англійські суди, але більш ніж за двісті років автономного існування американської судової системи вона зазнала певних трансформацій у порівнянні з англійською доктриною. Незважаючи на важливу роль, яку відіграє прецедент у праві США, методологічні основи перегляду раніше прийнятих рішень відрізняються від тих, що застосовуються англійськими суддями. Починаючи з часів Нового Курсу, Верховний суд США став більш активним у перегляді раніше прийнятих прецедентів. Так, у 1944 році Верховний суд скасував п’ять своїх раніше прийнятих прецедентів. Водночас, деякі судді висловили сумніви щодо незмінності доктрини stare decisis. Так, суддя Робертс у своїй окремій думці у справі Mahnich v. Southern S.S. зазначив: «Тенденція не зважати на прецеденти при вирішенні справ, таких як ця справа, стала настільки потужною у цьому суді, що, на мою думку, це підриває впевненість в узгодженості рішень і виводить нижчі суди на нерозвідану територію сумнівів та складнощів без можливості покладатися на те, що сказане вчора, залишатиметься чинним і завтра».
Аналогічно у рішенні по іншій справі Smith v. Allwright у своій окремій думці цей суддя вказав: «Причиною мого занепокоєння є те, що ця поточна справа, в якій скасовується те, що проголошене приблизно дев’ять років тому, має тенденцію перетворити розгляд справ у цьому суді на одноразовий залізничний квиток, який є чинним сьогодні і тільки на конкретний поїзд. У мене немає жодної впевненості у світлі цього рішення, що думка, проголошена сьогодні, не буде найближчим часом переглянута та скасована суддями (Верховного суду), які вважатимуть, що досягли нового розуміння певного питання. Протягом цієї сесії суд вже скасував три прецеденти».
Також суддя Джексон, виступаючи перед Американським інститутом права, назвав доктрину stare decisis «старим другом юристів загального права, які зараз досить стурбовані його хворобливим станом».
Попри це, вже протягом останніх десяти років за головування у Верховному суді судді Уорена Суд скасував 23 прецеденти, а за часів його наступника на посаді голови Верховного суду було скасовано 24 прецеденти.
Такий розвиток подій змусив навіть деяких дослідників дійти висновку про загибель доктрини stare decisis у американському праві. Але дискусія щодо змісту цієї доктрини була, певним чином, вирішена Верховним судом лише у 1992 році у рішенні по справі Planned Parenthood of Southeastern Pennsylvania v Casey, в якій постало доволі делікатне питання скасування рішення у справі про аборти — Roe v Wade — справи, щодо якої протягом майже двадцяти років точилися запекли дискусії.
Однак розгляд питання дії доктрини stare decisis у праві США слід розпочати з більш давнього періоду — історії так званого правила справи Jensen, сформульованого у рішенні Верховного суду США у 1917 році. Саме ця справа та інші, які їй слідували, розкривають підходи до доктрини stare decisis та ідеї суддівського самообмеження щодо правотворчості на прикладі спроб Конгресу скасувати норму права, сформульовану у рішенні Верховного суду, та активного спротиву цьому з боку окремих суддів, як, наприклад, О. Голмса та В. Брендіса.
У справі Jensen Верховний суд США визнав неконституційним застосування закону, прийнятого штатом Нью-Йорк, щодо подій, які сталися у відкритому морі, адже, на думку суду, така компетенція була закріплена за федеральними органами влади. У цій справі постали важливі питання джерел матеріального права, які б застосовувались у відкритому морі. Суддя О. Голмс у своїй окремій думці по цій справі торкнувся питань зловживань у судовій правотворчості: «Я без сумнівів визнаю, що судді створюють право і повинні це робити, але вони можуть це робити лише якщо існують прогалини; вони обмежені молярними та молекулярними кроками. Суддя загального права не може сказати: «Я думаю, що концепція відшкодування є дещо історичним нонсенсом і не буде застосовуватися в моєму суді». Також суддя, здійснюючи обмежену юрисдикцію в адміралтейських справах, не може сказати: «Мені дуже подобаються норми загального права про стосунки господаря та слуги і я пропоную запровадити їх у даній сфері». Звичайно, він не в змозі у такий спосіб розширити виключну юрисдикцію окружних судів та обмежити повноваження штатів…. Загальне право не є навислою у небі всюдисущністю, воно є чітким голосом певного суверена чи квазі-суверена, якого можна чітко визначити; хоча деякі рішення, з якими я не погоджуюсь, як вбачається, не враховують цього факту».
Відразу ж після цього рішення Конгрес зробив спробу скасувати його наслідки, прийнявши спеціальний закон, яким дозволив штатам приймати закони про відшкодування шкоди, завданої в результаті інцидентів у відкритому морі. Верховний суд США негайно визнав цей федеральний закон неконституційним у справі Knickerbocker Ice на підставі неправомірного делегування повноважень Конгресом і недотримання конституційної вимоги щодо єдності права. І знову ж таки суддя Голмс, до якого приєдналися судді Пітні, Брендіс та Кларк, виклав окрему думку, в якій відкинув підходи більшості суду у справі Jensen, виклавши ті ж аргументи, що й у своїй окремій думці у справі Jensen. При цьому слід звернути увагу, що, на думку судді Голмса, не було нічого недоречного у тому, щоб покладатися на аргументи, які були відкинуті більшістю суддів у раніше прийнятому рішенні у справі Jensen, тобто доктрина stare decisis не перешкоджає, як слідує з цього, повторенню обґрунтування, з яким не погодилася більшість суддів, в окремій думці.
У 1922 році Конгрес зробив повторну спробу скасувати норму рішення Jensen шляхом прийняття нового закону з іншими формулюваннями, ніж ті, що були використані у законі 1917 року і визнані неконституційними у справі Knickerbocker Ice. Верховний суд США у справі Washington v. W.C. Dawson & Co. знову визнав закон 1922 року таким, що не узгоджується з прецедентом справи Jensen. У цій справі суддя Брендіс виклав, як вважають дослідники, вражаючу окрему думку щодо підходів суду. По- перше, він довів, що аналіз відповідних правових принципів, схвалений більшістю суду, є необґрунтованим, по-друге, він вказав, що найбільш обґрунтованим результатом було б обмеження правила справи Jensen і скасування dicta відповідних попередніх рішень суду, але, зважаючи на можливе неузгодження з останніми рішеннями суду, він виклав підстави, чому такі рішення мають бути безпосередньо скасовані.
Торкаючись доктрини stare decisis, суддя Брендіс вказав: «Доктрина stare decisis не повинна стримувати нас від скасування того рішення та наступних. Такі рішення є нещодавніми. Вони ще не отримали визнання.
Вони не створювали норм щодо власності, навколо яких розвинулися визнані інтереси. Вони стосуються виключно питань тимчасового характеру. З іншого боку, вони серйозним чином впливають на життя чоловіків, жінок та дітей, а також загального блага. Stare decisis — звичайне мудре правило дії. Однак воно не є універсальним непохитним приписом. Існує багато прикладів, коли суд не зважав на його вказівки».
Такий висновок одного з найповажніших суддів і теоретиків американського права знайшов схвальну підтримку у науково-практичних колах, оскільки доктрина stare decisis заснована на презумпції обґрунтованості попередньої практики, яку зазвичай слід дотримуватись. Якщо існують переконливі підстави відступити від раніше прийнятого рішення — це є основою для зовсім іншого питання, а саме: чи повинна ця доктрина перешкоджати суду переглядати свої раніше прийняті рішення.
Особливий характер такого питання можна проілюструвати подальшою історією доктрини Jensen. У 1942 році перед Верховним судом США у справі Davis v. Department of Labor and Indus. постало питання, чи може штат Вашингтон виплатити компенсацію вдові робітника, який загинув на навігаційній річці. У цій справі суд підтримав правомірність такої виплати, але при цьому створив певну неоднозначність, оскільки працівники можуть отримувати компенсацію або на підставі федерального законодавства, або законодавства штату. Голова суду суддя Стоун у своїй окремій думці вказав, що він би приєднався до рішення більшості за умови скасування прецедента Jensen, але за відсутності такого скасування, на його думку, ratio decidendi рішення вбачається нелогічним.
З іншого боку, суддя Франкфуртер у своїй окремій думці, де він підтримав резолютивну частину рішення більшості, визнав характер аргументації більшості як нелогічний, а також визнав і необхідність відмови від прецеденту по справі Jensen. Водночас, він дійшов висновку, що розвиток подій протягом 25-річного періоду чинності прецеденту Jensen унеможливлюють просте судове скасування норми, сформульованої цим прецедентом: «Така бажана мета не може бути зараз досягнута простою судовою відмовою від прецеденту Jensen. Надто багато сталося протягом двадцятип’яти років з моменту прийняття такого невдалого рішення. Федеральні законодавчі акти та законодавчі акти штатів були настільки прилаштовані до складності та суперечностей, запроваджених рішенням у справі Jensen, що потенціал судового розгляду не може більше позбавити складнощів, що стали результатом судового провадження. Тому доки Конгрес не вважатиме за доцільне спробувати запровадити інше всеохоплююче вирішення цієї проблеми, цей суд може тільки впорядкувати юридичний хаос, що залишається, коли йому на розгляд подаються окремі маргінальні ситуації».
Отже, явно помилкова норма рішення, створена судом у справі Jensen, дотепер лишається чинною, попри доволі суперечливий зміст. Слід вказати, що приклад справи Jensen не є поодиноким. Таким чином, питання щодо того, чи має бути певний прецедент скасований, не може бути вирішене простою вказівкою на те, що справа була помилково вирішена, та що суд має повноваження виправляти свої раніше допущені помилки. Доктрина stare decisis вимагає окремого дослідження, і серед питань, на які має відповісти суд при прийнятті рішення: скасовувати чи ні раніше прийняті прецеденти, є питання потенційної важливості пов’язаних із прецедентом подій, можливий вплив скасування прецеденту на правомірні очікування, ризик підриву впевненості громадськості у стабільності верховенства права тощо. Такий окремий розгляд необхідний не тільки коли під сумнів ставиться правомірність старої прецедентної норми, як це відбувалось у випадку намагань скасувати прецедент у справі Jensen, але і має бути у випадку, коли старе правило було явно правомірним, але ставиться під сумнів у зв’язку з суттєвою зміною обставин, що початково обґрунтовували його прийняття.
Питання скасування раніше прийнятих прецедентів постало з новою силою під час спроби скасувати рішення Верховного суду США у справі Roe v Wade, оскільки була розгорнута відповідна політична кампанія консервативних сил щодо скасування дозволу на аборти. Така спроба була зроблена у справі Planned Parenthood of Southeastern Pennsylvania v Casey. У цій справі суддя О’Коннор від імені більшості суду виклала доктрину скасування прецеденту. Визначивши, що американська традиція верховенства права вимагає великої поваги до раніше прийнятих прецедентів, вона, водночас, вказала, що stare decisis не є «непохитною вимогою».
На її думку, яка була підтримана більшістю суддів, існують чотири «розсудливі та прагматичні» підстави, які обґрунтовують скасування минулих прецедентів, і які спрямовані дослідити узгодженість скасування раніше прийнятого рішення суду з концепцією верховенства права та зважити відповідні наслідки скасування або залишення в силі такого раніше прийнятого рішення: 1) було доведено практичну неможливість реалізації норми прецедентного права; 2) така норма не спричинила будь-яких випадків «покладання» на неї або може бути усунена без значної шкоди для тих, хто покладається на неї, або без серйозної загрози стабільності суспільства, що значно б ускладнювало наслідки її скасування, і робило б таке скасування несправедливим; 3) відповідні принципи права розвинулися значно далі і відповідна норма є залишком доктрини, від якої давно відмовилися, або зміни у законодавстві перетворили прецедент у анахронізм; 4) норма застаріла внаслідок зміни фактичних обставин, що становили підґрунтя для її формулювання.
Такі критерії є альтернативними, а не кумулятивними, однак, на думку судді О’Коннор, жоден з них не є наявним щодо прецеденту справи Roe v Wade.
Стосовно першого критерію більшість суду просто вказала, що, незважаючи на те що вона не погоджується з прецедентом справи Roe v Wade, неможливість його реалізації не була доведена. Щодо другого критерію суд, розглянувши аргументи сторін у справі та відповідні amici curiae, вказав на той факт, що «протягом двадцяти років економічного та соціального розвитку люди організовували свої близькі стосунки та робили вибір, що визначали їх самосвідомість та розуміння свого місця у суспільстві, покладаючись на доступність абортів у випадку неефективності контрацепції. Здатність жінок брати рівну участь в економічному та соціальному житті нації була полегшена можливістю контролювати ними своє репродуктивне життя. Конституція слугує забезпеченню людських цінностей і хоча міра покладання на прецедент у справі Roe v Wade не може бути точно визначена, не можна нехтувати певною ціною у зв’язку зі скасуванням прецеденту Roe, яку заплатять люди, які побудували своє світорозуміння та життя, покладаючись на цей прецедент».
Стосовно третього критерію суд вказав, що жодної еволюції ані у правовій доктрині, ані у законодавстві з 1973 року, тобто з часів винесення рішення у справі Roe v Wade, не відбулося. Суд також не визнав застосо- вуваності четвертого критерію, тобто наявності зміни певних фактичних обставин. Хоча у рішенні по справі Akron v. Akron Center for Reproductive Health суддя О’Коннор власне побудувала своє обгрунтування на правилі трьох триместрів, що, на її думку, становило «межі» ratio decidendi рішення у справі Roe v Wade, і дійшла висновку, що такий принцип триместрів стає все менш обґрунтованим з огляду на розвиток медичних технологій.
Цим рішенням Верховний суд, по суті, переформулював доктрину stare decisis. Такий висновок випливає з аналізу тих надзвичайно важливих прецедентів, на які посилався суд для обґрунтування свого рішення, а саме: West Coast Hotel v Parrish та Brown v Board of Education — в обох цих рішеннях Верховний суд США скасував свої раніше прийняті, але чинні прецеденти. У справі West Coast Hotel були кардинально змінені підходи Верховного суду США до питання втручання з боку держави у здійснення соціально-економічної політики, що ознаменувало подолання тривалого супротиву опозиції Верховного суду США до політики Нового Курсу. У рішенні по цій справі суд скасував сумнозвісний прецедент Adkins v Children Hospital, вказавши, що працівники не можуть покладатися на положення про свободу договору у П’ятій та Чотирнадцятій поправках з метою оскарження законодавства про мінімальну заробітну плату. У справі Brown v Board of Education була скасована майже шестидесятирічна практика застосування принципу «відокремлені, але рівні» (separate but equal), що встановлений у рішенні по справі Plessey v Ferguson, та який стосувався навчання у різних приміщеннях білих та чорношкірих учнів однієї школи. Суд у цій справі визнав, що расова сегрегація при отриманні освіти є неконституційною, навіть якщо відокремленим расам надають «рівні» можливості.
Однак у першій з названих справ суд сформулював дві підстави скасування прецеденту. Перша з них сформульована так, що «більшість, яка схвалила рішення у справі Adkins, має досліджувати економічні умови, що виникли,… та у світлі яких обґрунтовувалась наявність відповідних повноважень штату» 1301. По-друге, суд виявися готовим «взяти до уваги невідомі раніше вимоги щодо поліпшення ситуації, які виникли протягом нещодавнього періоду депресії».
У справі Brown голова суду суддя Уоррен, який виклав рішення більшості суду, обґрунтував скасування прецеденту Plessey v. Ferguson, покла- даючись на дослідження даних соціології, відповідно до яких сегрегація мала суттєві негативні психологічні та соціальні наслідки для чорношкірих громадян, і така сегрегація є за своєю сутністю нерівністю.
Таким чином, навряд чи можна погодитись з тим, що рішення у Planned Parenthood of Southeastern Pennsylvania v Casey ґрунтувалося на авторитеті вказаних двох прецедентів. Це навіть викликало доволі саркастичне зауваження судді Скаліа у його окремій думці до цього рішення: «Як вбачається, stare decisis має застосовуватись навіть до доктрини stare decisis, і я маю зізнатися, що ніколи не чув про таку її версію, як «залиште, що вам подобається, і відкиньте всю решту».
Але основний висновок, якого можна дійти зі справи Planned Parenthood of Southeastern Pennsylvania v Casey, полягає у тому, що для скасування прецеденту мають існувати достатні причини та надаватися відповідне обґрунтування, а простого висновку про те, що таке раніше прийняте рішення є помилковим, недостатньо.