Доктрина stare decisis, попри свою ефективність, містить сильний суперечливий елемент: Палата лордів Великої Британії і Юридичний комітет Таємної ради, і Верховний суд Канади і Високий суд Австралії і Верховний суд США та всі інші вищі суди у правових системах загального права мають віднаходити справедливий баланс між приписами доктрини stare decisis та суспільними цінностями, закладеними в ній, та прагненням справедливого судочинства і належної правотворчості на благо суспільства. Як наголошувалося, всі названі вищі суди мають дискреційне право відступати та скасовувати свої попередні прецеденти, хоча і досить нечасто ним користуються. Така дискреція є важливою не тільки тому, що дозволяє правовій системі встигати за розвитком суспільства та адекватно визначати правові рамки цього розвитку, але й також у силу простого факту, що неправильні прецеденти мають бути змінені або скасовані. Адже, як вказує англійський дослідник Б. Гарріс, «не слід покладатися на законодавчу владу як єдиний механізм адаптації права до ідей та потреб суспільства, що постійно змінюються, або на скасування неправильно прийнятих прецедентів».
У загальному праві є два основних підходи, на підставі яких відбувається процес скасування раніше прийнятих прецедентів. Вони скасовуються, якщо: 1) суттєво не відповідають стандартам соціальної узгодженості та систематичної послідовності та 2) цінності, які захищатиме стандарт доктринальної стабільності та принцип stare decisis (обгрутовані сподівання, запобігання непередбачуваності тощо), можуть бути захищені не прецедентами, що є чинними, а тільки шляхом їх скасування.
У доктрині stare decisis існує кілька підстав не слідувати раніше прийнятому прецеденту. Так, прецедент може вважатися чинним правом, але йому можна не слідувати, якщо його можна відрізнити з огляду на зміну фактичних обставин у суспільстві з моменту його прийняття. Таким само чином прецедент, хоча і будучи правильно прийнятим, може бути відкинутий, якщо відповідні правові принципи змінилися з моменту його виникнення. Також прецедентом можна знехтувати, якщо він був вирішений per incuriam, тобто якщо при його прийнятті з тих чи інших причин не були застосовані відповідні положення законодавства чи раніше прийняті прецеденти або вони були невірно витлумачені. Прецедент також може бути визнаний неправильним і таким, що підлягає скасуванню, якщо з практичної точки зору він не діє.
Незважаючи на такі доктринальні та практичні підходи, вищі суди країн англо-саксонського права більш схильні не скасовувати прецеденти, а розрізняти обставини справ, аби не застосовувати прецедент, який вони вважають неправильним (тобто вони застосовують так звану «техніку розрізнень»). Крім того, прецедент не може бути легко подоланий без уважного та обгрунтованого зваження на всі обставини. З іншого боку, доктрина судового прецеденту не є занадто формальною, щоб суди слідували їй без застережень або у формальний спосіб. Питання подолання прецеденту залежатиме також від галузі права: у конституційному праві, де зміни до конституційного тексту дуже важко запровадити з огляду на принцип жорсткості конституції, суди частіше долають свої попередні прецеденти, виходячи також з необхідності забезпечення соціальних та інших змін; у галузі цивільного права, де певні інститути були сформовані саме прецедентним правом, подолання попередніх прецедентів не є легкою справою.