Коли йдеться про прецедент, то зазвичай згадуються країни англо-саксонського права, де він вважається джерелом права та обов’язковим для застосування судами. І дійсно, правові системи цих країн побудовані на принципі stare decisis et non quieta moevre, який перекладається як «дотримуватись того, що було вже вирішене, та не турбувати те, що спокійно», а скорочено — stare decisis.
Ця доктрина виходить з припущення, що система загального права є достатньо давньою і різноманітною. Як вказав американський суддя Л. Генд, загальне право «являє собою монумент, що повільно вибудовувався, як кораловий риф, від маленьких надбудов предків, кожен з яких надбудовував ті частинки, що були зведені їхніми попередниками і, у свою чергу, залишав фундамент, на якому працювали його спадкоємці».
На користь існування доктрини stare decisis висувається п’ять основних аргументів.
1. Хоча ця доктрина й не становить абсолютну гарантію визначеності у праві, вона, тим не менш, значно зменшує правову невизначеність при вирішенні справ. Як вказував суддя лорд Менсфілд, «метою права є визначеність, особливо тих частин права, що є всеосяжними та загальнозастосованими, які впливають на майнові відносини багатьох осіб та які передбачають фінансові санкції. І загальним наслідком stare decisis стало те, що жодна особа не відчула на собі негаразди протилежної практики…».
2. В силу дії цієї доктрини усувається необхідність постійної аргументації певних правових питань, що вже були предметом судового розгляду, тобто усувається, словами графа Галсбері, англійського судді ХІХ ст., «незручність — катастрофічна незручність — переглядати кожне питання повторно, що ставитиме угоди людства під сумнів у силу різних судових рішень».
3. Доктрина stare decisis забезпечує (або принаймні створює враження) про залежність результату справи від певних раціональних об’єктивних стандартів, що існували заздалегідь і існуватимуть далі, після рішення у справі, а не залежатиме від примх та персональних вподобань окремого судді, що її розглядатиме. Такий наслідок дії доктрини stare decisis обумовлений, так би мовити, субординацією волі окремого судді колективному досвіду багатьох поколінь суддів. Певним чином, авторитет суддів за такої системи ґрунтується на авторитеті та повазі до своїх попередників: рішення, як казав суддя Л. Генд, «обгорнуті величністю минулого».
4. Достатня здатність права до адаптації за нових обставин життя при збереженні суттєвого рівня передбачуваності. Як вказував суддя лорд Менсфілд, загальні правила змінюються в силу зміни обставин. Справи розглядаються з урахуванням впливу цих обставин, а не у межах забезпечення обґрунтування правила, згідно з яким вирішена справа, а винятки, що додаються до правила, складають систему права. Тобто при виникненні нових обставин та відносин, які ще не врегульовані нормами права, суддя включає до порядку обгрунтування ці обставини з метою необхідності вирішення справи з урахуванням цих нових обставин та формулює нове правило (норму прецедентного права).
5. Ця доктрина функціонує у спосіб, який забезпечує рівновагу між необхідністю гарантії принципу правової визначеності у судочинстві, включаючи заповнення прогалин у праві, та здійсненням повноважень законодавчих органів, адже останні мають більше можливостей розробляти і приймати законодавчі акти, що регулюватимуть цілі інститути і галузі права, не обмежуючись, як у випадку судової діяльності, лише питаннями, що постають у конкретній справі.
Оскільки загальне право ґрунтується на досвіді, його система ґрунтується на логічних конструкціях від загального до конкретного, а не навпаки. Як зазначав лорд Рейд, «воно було побудоване суддями, які робили загальні судження: воно структурувалося шляхом раціонального поширення того, що вже існує, щоб справедливо вирішувати конкретні справи». Доктрина stare decisis визначає такий напрям розвитку: з конкретної справи виводяться загальні принципи методом індукції, які застосовуються у наступних справах через дедуктивний метод. Як вказав англійський суд у справі Henderson v John Stuart (Farms) Ltd, «застосовувати чинний та визнаний принцип до нових обставин не означає узурпацію функції законодавця», адже нові спори можуть пролити нове світло на старе питання і викликати модифікацію норми, що вже вважалася частиною національного права.