Судове рішення у будь-якій правовій системі складається з певних частин, що визначені або законодавством, або усталеною практикою. Так, наприклад, у Франції судове рішення складається з таких п’яти елементів : mensions: судове рішення вказує, чи було воно зачитане публічно, найменування сторін та склад суду; visas: перелік документів, досліджених судом, стислий виклад позицій сторін, перелік документів, наданих сторонами, та законодавчих актів; motifs: це найважливіша та зазвичай найбільша частина рішення, в якій викладені підстави прийняття рішення, факти справи та аналіз аргументів сторін, у цій частині містяться основні визначальні аргументи; dispositif це резолютивна частина рішення, що містить висновки суду у справі, та становить res judicata, хоча останнім часом суди також поширюють дію цього принципу і на частину motifs, в якій викладаються ар-гументовані підстави для резолютивної частини; formule executoire: припис суду органам державної влади щодо виконання рішення.
Такі обов’язкові вимоги щодо структури судового рішення мають давню традицію і походять з часів Французької революції, коли особлива увага надавалася ліквідації важких наслідків Старого режиму, як-от: непрозорість і корумпованість суддів та парламентарів. При цьому французькі суди неохоче вдаються до детального викладення правових аргументів, залишаючи подальше визначення правових питань національній правовій доктрині. Ці наслідки революційних «перегинів» визначили лаконічний стиль судового рішення і традиційну обачність французьких суддів щодо аналізу в рішенні важливих правових питань, поставлених у справі. Як зазначає американський дослідник професор Д. Доусон, французький стиль рішень є досить особливим і «надзвичайно економним». Як зазначається з цього приводу у французькій літературі: «Справжній стиль рішень, особливо касаційного суду, трохи нагадує меси, що складені латиною. Це — данина, безперечно, поважній традиції. Але це ж, водночас, є повторенням формул, які ніхто як слід не розуміє та які можна тлумачити у будь-якому напрямі».
Однак у інших країнах континентальної системи юридична техніка прямує іншим, менш формалізованим шляхом. Так, у Італії судові рішення є більш складними за структурою, хоча їх обов’язкові елементи, характерні для французьких рішень, також наявні. Викладення мотивувальної частини у таких рішеннях нагадує серію логічно переконливих стверджень, що відповідають заявленим сторонами аргументам. Більше того, судові рішення в Італії, особливо вищих судів, часто нагадують доктринальні дослідження. Особливу роль при цьому відіграють massima Касаційного суду Італії.
У країнах англо-саксонського права, як наголошувалося, структура судового рішення, зокрема рішення англійського суду, складається з таких частин: встановлення суттєвих фактів справи (прямих і похідних); викладення правових принципів, які застосовуються для вирішення правових питань, що виникли з конкретних обставин; висновок, який грунтується на поєднанні двох попередніх елементів. Рішення встановлює конкретний результат, що є логічним наслідком застосування норми права чи принципу та відображує зв’язок між нормою права або принципом, сформульованим більшістю суду та внутрішнім змістом рішення та його результатом.
У доктринальному вимірі структура судового рішення може розглядатися як така, що включає три основні рівні: судовий позитивізм, який можна охарактеризувати у його слабкішій формі як прагнення до справедливості, кероване чинними нормами права або у його сильнішій формі як судову правотворчість, обмежену раніше прийнятими нормами ; судовий прагматизм, який можна визначити як прагнення до справедливості, кероване тим, що йому передує (тобто норми та політика) та тим, що за ним наступить (тобто наслідки, включаючи наслідки для відповідних правових інститутів) ; судовий номіналізм як прагнення до справедливості, кероване фактами конкретної справи, тобто особисте відчуття справедливості суддею. Цей третій рівень судової правотворчості може мати наслідком встановлення цінностей, які сповідуються суддею, для всього суспільства навіть задовго до того, як таке суспільство буде готовим їх прийняти. Це є найвищою формою судового активізму, що повністю узгоджується з судовою функцією.
Повертаючись до тексту судового рішення, слід визначити головні його елементи, які власне й мають прецедентний характер. Так, порівнюючи два рішення, треба розподілити важливі та неважливі риси раніше прийнятого рішення або прецеденту та, відповідно, визначальні риси справи, що розглядається. Адже судові рішення залежно від юридичної методології можуть включати детальний опис фактів та аргументів сторін, огляд доктрини та судової практики, міркування суду з загальних питань теорії права, навіть іноді емоційні зауваження та моральні настанови. Відповідно, прецедентне значення має не все рішення як таке, а та його частина, яка визначає те питання, що постало перед судом, та як воно було вирішене. Відтак, ця частина (або ratio decidendi) і має значення прецеденту. Тому постає питання виділення такого обов’язкового елементу з судового рішення і відокремлення його від усіх інших частин рішення (або dictum). Адже жодна правова система не оперує принципом stare dictis (згідно з яким як право розгляда-ється все, що було сказано судом, а не суто рішення по фактах у справі).
На науковому рівні наводиться кілька класифікацій судових прецедентів, найважливішими з яких є:
1. Прецеденти, що створені на основі загального права, та прецеденти, що створені на основі писаного права. В інших правових системах вони називаються, відповідно, прецедентами, що створюють нові правові положення, та прецедентами тлумачення.
Поняття «загальне право» має кілька значень, але з метою цієї класифікації вживається в вузькому значенні — як право, що почало формуватися в Англії з ХІ ст. винятково у межах судових рішень. Потім воно вживається у значенні права, що створюється судами, а не законодавцем — парламентом. Цілі інститути англійського права були створені судовими прецедентами (наприклад, деліктне право, відшкодування шкоди тощо), в які практично ніколи не втручався законодавець. Пізніше до цього масиву стало долучатися й право справедливості, а також ті правоположення, що формулювались судами у процесі застосування принципів природного права, формулювання неписаних конституційних принципів, розкриття змісту конституційних прав та свобод, які попередньо не містилися у конституційних текстах.
Прецедент тлумачення є самостійним джерелом права, який отримує «самостійне» юридичне життя окремо від правової норми, що тлумачиться, хоча органічний зв’язок між нормою та прецедентом тлумачення не зникає. Цей прецедент завжди розширяє нормативний зміст, хоча важливим є й встановлення певних меж цього розширення.
2. Вертикальний (рішення вищого суду є обов’язковими для нижчих судів) та горизонтальний (раніше прийняті рішення того ж самого суду є обов’язковими для нього при вирішенні наступних справ; крім того, є певний ступінь обов’язковості переконливого характеру прецедентів судів однакового рівня) прецедент.
3. Переконливий (коли суддя не має обов’язку слідувати певному прецеденту, але робить це в силу його переконливості та авторитету, наприклад, коли суди Данії посилаються на рішення судів Швеції та Фінляндії) та обов’язковий.
4. Приписаний (формально закріплений у законодавстві, тобто коли законодавець нормативно закріплює обов’язковість судових прецедентів, що створюються вищими судами для нижчих) та фактичний (коли прецеденти визнаються обов’язковими de facto, тобто в силу ієрархічності судової системи). Хоча слід визнати ілюзорність пропозиції українських науковців щодо закріплення правила прецеденту та його обов’язковості у законі, оскільки впливовість, авторитет прецеденту повинен спиратися на їх переконливу, моральну силу, на професіоналізм та освіченість їх авторів, а не на силу законодавчого закріплення чи зовнішнього примусу.
5. Деклараторний, що походить з деклараторної теорії права (відкриває право, яке завжди «існувало» у суспільстві), креативний (тобто визнання того, що судді створюють право) та скасовувальний (скасовує раніше прийняті прецеденти). Є власне й інше визначення, що деклараторний прецедент тільки застосовує вже існуючу норму права, а креативний — сам створює та застосовує нову норму. У першому випадку норма застосовується тому, що вона вже визнана правом; у другому — норма стає право- положенням на майбутнє, позаяк вона вже застосована.
6. Матеріальний (створює нові правоположення або прецедентні норми у сфері матеріального права) та процесуальний (у сфері процесуального).
7. Прецедент, що підтверджує певну тенденцію (слугує доказом того, що правова політика, якої дотримуються судді, розвивається саме у цьому напрямі) та просто ілюстративний (для посилення аргументації рішення).
8. Фактичні та формально-фактичні. Таку класифікацію за способом посилання на прецеденти запропонували українські науковці П. Рабінович та C. Федик при вивченні діяльності Європейського суду з прав людини.
Фактичний прецедент має місце тоді, коли Євросуд, використавши зміст попереднього рішення чи його частини для тлумачення певної норми, не посилається у рішенні на факт такого використання (так, до речі, діють й інші суди, зокрема, Конституційний суд ФРН. — С.Ш.).
Формально-фактичний прецедент має місце за умови не лише фактичного використання змісту попереднього рішення, але й формальної згадки про це із зазначенням назви справи, дати її прийняття тощо.
9. Залежно від галузі права прецеденти можуть бути конституційно- правовими, адімністративно-правовими, цивільно-правовими, цивільно- процесуальними тощо.
10. Прецедент, що походить із одного рішення, та прецедент, що походить із серії рішень.