Ratio decidendi — норма права чи принцип, що визначили рішення у справі. З огляду на відмінність юридичної техніки та методології ratio decidendi може бути (а) нормою права, що прямо проголошена судом, або якій слідує суд у контексті конкретних обставин справи, (б) нормою права, якої, по суті, дотримується суд чи яку він використовує в контексті конкретних обставин справи, або (с) нормою права, якої суд у світлі обставин справи мав би дотримуватися. Відповідно, судове рішення слід дослідити в світлі фактів справи та порушених питань, і на підставі такого аналізу визначити, по-перше, які правові положення були необхідними для досягнення відповідного результату у рішенні, що власне матиме пре- цедентний характер, та, по-друге, які аргументи та загальні зауваження не були необхідними для досягнення результату у рішенні і які, відповідно, є dicta, що не має прецедентного характеру.
З точки зору доктрини прецеденту, як вважає російська дослідниця C. Загайнова, найбільш важливим елементом у рішенні є викладення правових принципів, що застосовуються до правових питань, які пов’язані з конкретними обставинами справи. Це і є, на її думку, ratio decidendi. У цьому визначенні вона спирається на думку з цього приводу професора P. Уолкера, який визначав ratio decidendi як правоположення, на якому засновано рішення, яке застосовується до правових питань, що виникають у зв’язку з фактами, що встановлені судом. Як наголошувалося, три елементи складають ratio decidendi: 1) обгрунтування, чому саме така норма права (принцип) застосований у справі щодо фактів; 2) внутрішнє правило цього обгрунтування та 3) норма права (принцип), що призводить до певного результату (holding).
У доктрині зазвичай вказується на три основні методи визначення ratio decidendi. Згідно з першим визначення ratio decidendi відбувається на основі «матеріальних фактів»: суд визначає обґрунтування у позиції суду, виходячи з фактів, які є «матеріальними» (тобто найбільш суттєвими та такими, на яких безпосередньо грунтується внутрішнє правило, норма права та результат рішення. — СШ.) серед усіх обставин справи. Цей метод називається ще методом Гудхарта. Другий метод полягає у віднайдені наступного рішення, в якому суд, застосовуючи прецедент, прямо вкаже на ratio decidendi раніше прийнятого рішення. Як зазначив професор Д. Френк, «для цілей прецеденту прецедентом є тільки те, що суддя у пізнішій справі визначить у такій якості». Третій метод, або метод Уембо (метод інверсії), полягає у тому, що судді треба спочатку знайти у рішенні те правоположення, яке може вважатися ratio decidendi, а потім надати йому протилежне значення: якщо від цього рішення не зміниться, тоді це є obiter dicta; якщо після цього неможливо винести таке рішення — тоді це ratio decidendi.
Ці підходи, однак, є суто доктринальними і не завжди можуть пояснити динаміку загального права. Так, професор P. Самерс зазначає: «Ratio decidendi у справі не тільки є відмінним від rationale (або обґрунтування), але й також відмінним від будь-якого загального правила чи принципу, що може бути з нього виведений. Оскільки ratio decidendi є конкретним рішенням конкретного питання, норма чи принцип є узагальненням, яке може бути виведено з ratio decidendi. Процес такого виведення може мати наслідком правило або норму чи принцип різного рівня загальності. Належний рівень загальності визначатиметься кількома пов’язаними чинниками: (1) наскільки широким чи вузьким є питання, (2) наскільки широким чи вузьким є rationale (обґрунтування. — СШ.) вирішення такого питання, та (3) наскільки здатними до узагальнення є факти справи».
Як визначено у фундаментальному доктринальному джерелі «Американська юриспруденція», рішення має силу stare decisis у контексті наступного рішення, якщо правове питання, що розглядається у цих справах, є тим самим або приблизно тим самим. Для визначення ідентичності цього питання суд повинен розглянути раніше прийняте рішення у контексті фактів та інших аспектів, що існували на момент прийняття цього рішення. У цілому, якщо факти у попередній та у поточній справі суттєво розрізняються, тоді доктрина stare decisis не застосовується. Водночас, якщо при розгляді прецедентів суди не надають пильної уваги ідентичності фактів як підстав для визначення відповідних принципів, певні висновки суду можуть грунтуватися на раніше винесених справах, хоча ситуація з фактами не є такою ж. Це ствердження відображає наявність гнучкого підходу до доктрини stare decisis у контексті порівняння фактів, та з урахуванням того, що головне призначення суду — це пошук та встановлення справедливості, для досягнення якої він може й відступити від безпосереднього порівняння фактів.
Водночас, у країнах, де відсутня доктрина stare decisis, питання визначення ratio decidendi не має такої актуальності, як у країнах англосаксонського права. Так, наприклад, у Франції, як вважають дослідники, це питання не привертає до себе достатньої уваги.
Що стосується визначення прецедента в італійському праві, то італійський професор Д. Горла вказує на два критерії визначення прецедентного елементу в судовому рішенні: по-перше, це «caso» («справа»), яка складається з фактів та питань, пов’язаних з ними, а по-друге, «risoluzione del caso» («вирішення справи»), тобто обґрунтування такого рішення. І власне співвідношення між «caso» та «risoluzione del caso» є ratio decidendi.
Таким само чином професор Гальяно визначає ratio decidendi як будь- яку передумову або логічні кроки, необхідні для вирішення справи, а професор М. Бін вважає, що ratio decidendi є принципом права, на підставі якого можна вирішити справу, та який відрізняється від dicta, оскільки він становить основу для прийняття рішення.
Хоча доволі важко визначити ratio decidendi або відокремити його від dictum, і доктрина і Касаційний суд Італії визнають прецедентне значення лише за ratio decidendi. Однак з огляду на існування в італійському праві такого інституту, як massima, особливих складнощів при визначенні прецедентного елементу принаймні в рішеннях Касаційного суду не виникає. Але з іншого боку, доктринальні викладки щодо прецедентного елементу рішення, що переважають в італійській доктрині саме в силу massima, яке може ґрунтувалися не тільки на ratio decidendi, але й на dictum, про що наголошувалося, нівелюють зазначене розуміння прецедентного елементу рішення.