Сама ідея про те, щоб запитувати у суддів відповіді на певні абстрактні питання права, не є новою. Практика надання суддями «екстра-судових» висновків була доволі поширеною в Англії у XII-XIV ст.. Король як суверен держави здійснював законодавчу, виконавчу та судову функції за допомогою своїх радників. Він приймав закони «за порадою Magnum Concilium», який складався з духовних осіб та великих землевласників- феодалів, він також здійснював правосуддя через Curia Regis, до складу якого входили судді та фінансові радники.
Прикладів звернення англійського короля до своїх радників збереглося чимало. Так, у 1388 році король Річард ІІ звернувся до своїх суддів з приводу їхноьї думки щодо «окремих актів парламенту й отримав від них свідчення, скріплені печаткою, що його міністри не можуть бути звинувачені без його згоди». Враховуючи політичний контекст цієї історії, можна припустити, що король Річард здійснив певний тиск на суддів, аби отримати такий висновок, але не виникає сумнівів, що це не було чимось незвичайним і король мав право звертатися за такими висновками. Таким само чином у 1717 році король Георг І звернувся до суддів щодо виховання, навчання та одруження своїх онуків. Він також звертався до суддів з питань повноважень короля милувати засуджених осіб загалом або в частині вироку.
Як правило, король звертався за такими висновками до суду до моменту виникнення справи. Так, у рішенні Stafford’s Case 1485 року король запросив суддів надати свій висновок за день до того, як вони мали слухати справу. Судді відмовилися, стверджуючи, що вони мають зачекати і вирішити справу по суті.
Протягом XVII та XVIII ст. англійські судді почали ставити під сумнів доцільність видання дорадчих висновків. Так, суддя Бріджман в 1662 році у справі Beckman v. Maplesden підкреслив важливість наявності можливості кожної із сторін представляти свою позицію під час провадження. У1711 році у справі Whiston судді прямо застерегли про те, що мають право виносити рішення, що не узгоджуються з висновками, які були ними винесені. В іншій справі — справі лорда Джорджа Саквіля у 1760 році — суддя-лорд Менсфілд підкреслив «несприйняття суддями ідеї надання екстра-судових висновків, особливо якщо вони впливають на конкретну справу» та нагадав королю, що судді не пов’язані «своїми відповідями».
У 1912 році юридичний комітет Таємної ради проголосив, що надання дорадчих висновків є неприпустимим, якщо таке повноваження прямо не передбачено законом. У відповідь на це парламент прийняв низку законів, якими передбачалися відповідні повноваження щодо надання дорадчих висновків. Так, Акт про юридичний комітет дозволяв королю звертатися та отримувати правові поради «з будь-якого питання», відповідні повноваження були також передбачені в Акті про місцеве самоврядування 1888 року. Ці статути послужили моделлю для багатьох інших держав, включаючи США.
У США практика надання судами дорадчих висновків виникла у 1760 році. Однак ані президент США, ані законодавча влада не можуть звертатися за дорадчими висновками до федеральної судової влади. У 1793 році, коли спалахнула англо-французька війна, президент Д. Вашингтон та держсекретар Т. Джеферсон звернулися до Верховного суду з 29 запитаннями, аби Суд надав поради щодо нейтралітету США у цьому конфлікті. Судді відмовилися надати дорадчий висновок на тій підставі, що надання порад іншій гілці влади суперечитиме принципу поділу влади. Це був перший і останній випадок, коли президент США звертався до Верховного суду США за дорадчим висновком.
Але на рівні штатів США у восьми штатах зараз передбачені повноваження їх судів надавати дорадчі висновки. З них у семи такі повноваження прямо передбачені у їх конституціях. Північна Кароліна — єдиний штат, в якому судам дозволено надавати дорадчі висновки без встановлення такого повноваження у конституції штату.
Стосовно поняття «дорадчий висновок», то згідно з визначенням, наданим професором А. Елінгвудом, дорадчим висновком є «.висновок, наданий найвищими судовими посадовцями держави від свого імені, а не від імені суду, у відповідь на запит про надання інформації щодо стану права або надання поради стосовно конституційності пропонованого заходу, що надійшов від законодавчої або виконавчої гілок влади».
Згідно із загальноприйнятим підходом дорадчі висновки не є обов’язковими й не мають сили прецеденту. Це є наслідком історичної традиції та спричинено доктринальним обґрунтуванням щодо забезпечення принципу поділу влади. Винятком з цього принципу є штати Колорадо та Південна Дакота. Всі інші штати, де існує інститут дорадчих висновків, дотримуються доктрини ´їх необов’язковості.
Проте, незважаючи на певний опір з боку суддів, існування такого інституту, як дорадчий висновок може відігравати важливу роль при визначенні публічної політики. Навіть самі судді визнають, що він може надати суттеву допомогу органам державної влади при вирішенні важливих правових проблем. Як зазначив суддя лорд Дональдсон у справі R v. Her Majesty’s Treasury, ex P. Smedley, «за багатьох і можливо більшості обставин належною моделлю поведінки для суддів, безсумнівно, було б запропонувати заявникові подати позов щодо дій законодавця, але за певних обставин висловлення позиції з питання права, яке постане для вирішення, якщо парламент схвалить проект, може прислужитися не тільки сторонам провадження, але й також кожній палаті парламенту».