Ці принципи за власною природою не тільки походять від природного права (права справедливості), а являють собою, як й інші зазначені фундаментальні принципи, сучасне втілення принципів природного права. Відомо, що природне право (право справедливості) у Стародавній Греції та Римі позначалося як «агцыНав», тобто як «рівність». Як зазначає з цього приводу професор В.С. Нерсесянц: «Aeqшtas, будучи конкретизацією та вираженням природно-правової справедливості, слугувала масштабом для коректироки та оцінки існуючого права, впливовим дороговказом у пра- вотворчості (юристів, преторів, сенату та інших суб’єктів правотворчості), максимой при тлумаченні та застосуванні права, включає у себе момент рівності, співрозмірності, еквівалентності у людських відносинах».
Авторитетне джерело римського права — Інституції Юстиніана — містить визначення справедливості, яка «полягає у постійній та твердій волі віддавати кожному своє», тобто справедливість є рівністю пропорцій або правових статусів.
Ці принципи є важливими орієнтирами для законодавчій діяльності: «Так само як первинний конституцієдавець… також і законодавець, який змінює Конституцію, не може відповідно до цього залишати поза увагою основоположні постулати справедливості. До цього належить принцип правової рівності та заборона свавілля». Принципи рівності та недискри- мінації у сучасних конституційних демократіях потенційно становлять найбільш впливовіші правові засоби, що суттєво обмежують дискрецію урядів. Така роль цих принципів пояснюється тим, що у законодавстві часто встановлюються певні класифікації та розрізнення. Тому конституційні положення про рівність та недискримінацію можуть розглядатися як «класичний парадокс», оскільки вони встановлюють вимогу щодо законодавства, «чиє саме призначення — проводити розрізнення у такий спосіб, аби поводження з різними особами було різним». Відповідно, основна ідея, що лежить в основі цього конституційного принципу, вимагає виокремлення розрізнень, які є правомірними, від тих, які є неприйнятними.
Принцип рівності може розумітися та захищатися по-різному, залежно від того, чи розуміється цей принцип широко або вузько, чи застосовується він для захисту особи чи групи осіб, чи розуміється він як такий, що забороняє певні види дискримінації, чи вимагає рівного розподілу у суспільстві благ та обтяжень та встановлює обов’язок позитивних дій держави для забезпечення такого рівного розподілу. Більш того, принцип рівності може мати визначальний характер для інших конституційних прав, як-от: свобода вираження, свобода віросповідання, право на приватне життя. Не викликає сумніву, що цей принцип є, так би мовити, втіленням загальної концепції справедливості, яка, у свою чергу, певним чином залежить від існуючої у суспільстві системи моральних цінностей або, іншими словами, природного права. З огляду на такий взаємозв’язок між мораллю та правом принцип рівності залежить не тільки від соціальних та культурних змін, але й також від змін у правосвідомості.
Принцип недискримінації закріплений у статті 14 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, яка передбачає: «Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин».
Згідно з формулюванням цього положення та практикою Європейського Суду стаття 14 містить заборону дискримінації при здійсненні прав та свобод, закріплених у Конвенції, і тому має застосовуватись у поєднанні з іншими матеріальними положеннями Конвенції. Відповідно, вона не має самостійного застосування. Проте, як зазначив Європейській суд з прав людини у рішенні по справі Belgian Linguistic Case (No.2), права, гарантовані Конвенцією, повинні розглядатись у такий спосіб, нібито стаття 14 «становить невід’ємну частину кожної із статей, які встановлюють права та свободи». Тобто для застосування статті 14 спочатку необхідно встановити, чи підпадає предмет скарги під матеріальне положення Конвенції, в якому встановлені права людини та основні свободи, і лише після цього досліджувати, чи існує нерівність при здійсненні такого конвенційного права чи свободи, навіть якщо саме по собі таке право чи свобода не були порушені.
Заборона дискримінації у статті 14 становить, по суті, втілення принципу рівності, встановленого в інших положеннях Конвенції. Вона конкретизує такі положення, встановлюючи перелік підстав, за якими розрізнення між особами є дискримінаційним при здійсненні ними прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Таким чином, стандарт принципу недискримінації полягає в тому, що для встановлення порушення названого положення необхідно довести наявність трьох елементів: державний захід, дія чи бездіяльність, які оскаржуються, підпадають під сферу дії іншого положення Конвенції, яким встановлені певні права та свободи ; наявність розрізнення у поводженні в порівнянні з іншими особами, що знаходяться в аналогічному або подібному становищі; таке розрізнення не є виправданим.
Перший елемент, визначений Європейським Судом у справі Van De Mussele v. Belgium та в подальшому конкретизований у справі Rasmussen v. Denmark, ґрунтується на тому, що «… хоча застосування статті 14 не обов’язково вимагає доведення порушення [матеріальних] положень — і такою мірою вона має автономне значення — вона не може застосовуватись, якщо обставини справи не підпадають під дію того чи іншого матеріального положення [Європейської Конвенції]».
Отже, користуючись термінологією Європейського Суду, положення статті 14 мають застосування, якщо сутність нерівності «становить одну з форм здійснення гарантованого права», або якщо оскаржувані заходи «пов’язані зі здійсненням гарантованого права». Хоча необхідний характер зв’язку між розрізненням та гарантованим правом не був чітко визначений у практиці Європейського Суду, не викликає сумнівів, що визначення такого зв’язку повинно відбуватись у світлі принципу ефективності гарантованих прав і свобод, що вимагає доволі широкого тлумачення.
Другий елемент стандарту статті 14 Конвенції вимагає доведення, що поводження із заявником є суттєво відмінним і менш сприятливим, ніж з іншими; підставою для розрізнення є особиста характеристика або статус заявника; та інші, з якими заявник порівнює себе, знаходяться в аналогічній ситуації.
Щодо характеристики третього елементу слід звернути увагу на відсутність текстуальних підстав у статті 14. Однак ще за часів другої справи Belgian Linguistic Case Суд відкинув як абсурдний аргумент, що базувався на французькій версії тексту Конвенції, що будь-яке розрізнення у поводженні становить дискримінацію в сенсі статті 14. У цій справі Суд вказав, що принцип рівності є порушеним, якщо відсутнє «розумне та об’єктивне» виправдання розрізнення. За визначенням Суду, «наявність такого виправдання повинна оцінюватись з огляду на цілі та вплив заходу (курсив мій. — С.Ш.), що розглядається, зважаючи при цьому на принципи, що панують у демократичних суспільствах».
На додаток до такого тесту визначення виправданості розрізнення Суд також окремо наголосив, що стаття 14 все ж таки буде порушена, якщо «відсутнє розумне співвідношення пропорційності між застосованими засобами та ціллю, на досягнення якої вони спрямовані».