Принцип правової визначеності у правовій державі, якій є одним з фундаментальних принципів, що легітимізує судову правотворчість, формулює також й вимоги до нормативно-правових актів, які загалом нагадують принципи «внутрішньої моралі права» Л. Фуллера. Як вважає російській цивіліст Й. Покровський, визначеність правових норм є однією із перших та найбільш суттєвою вимогою людської особистості до права, невід’ємним правом людської особистості, оскільки індивід vis-à-vis держави має право вимоги, щоб держава точно вказала, що від нього вона вимагає та які межі йому ставить. Цей принцип є невід’ємною складовою принципу верховенства права. Як відзначив Лорд Діплок у справі Black Clawson Ltd. V. Papierwerke AG, «сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, щоб будь-який громадянин, перед тим як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть».
Складовими принципу правової визначеності як одного з основних засадничих принципів правової системи професор Гайдельбергського Університету В. Брюггер вважає:
1) чіткість значення правових норм (вони повинні бути гармонічно зв’язані між собою, не суперечити одна одній, а у випадку суперечності має існувати механізм розв’язання цього конфлікту норм; значення правових положень повинно з’ясовуватися шляхом тлумачення окремих термінів, норм, системного тлумачення цих положень та у широкому контексті, що скеровують фундаментальні принципи права);
2) чіткість у підпорядкуванні праву (право як система норм передбачає обов’язкову їх реалізацію, відсутність цього механізму, як, наприклад, невиконання судових рішень, призводить до зруйнування самої ідеї права);
3) стабільність правових норм (відносна незмінюваність протягом певного достатньо довгого періоду);
4) чітка інституційна відповідальність (наприклад, чітка взаємодія між законодавчою та судовою гілками влади у конкретизації законів).
Як зазначив з цього приводу Конституційний суд ФРН: «.вимога визначеності закону не може бути занадто завищеною; в іншому випадку закони були б занадто закам’янілими і казуїстичними і не змогли б більше відповідати зміні відносин або особливостям окремого випадку».
Принцип правової визначеності має особливе значення при оцінці правомірності делегування законодавчих повноважень виконавчій владі у контексті того, щоб уповноважувальним законом були чітко визначені обмеження такого делегування (предмет, зміст, цілі та обсяг наданих повноважень). З дотриманням принципу правової визначеності також пов’язано судове уточнення (конкретизація) правових термінів та окремих нечітких положень, що містяться у законі, тобто зменшення невизначеності нормативно-правових актів стосовно кожного конкретного випадку. З судовою правотворчістю такого роду для забезпечення реалізації принципу правової визначеності пов’язаний й інший принцип — принцип довіри до права, що системно входить до елементів принципу правової держави (верховенства права). Його зміст полягає у тому, що громадянин має планувати свою поведінку як правомірну та передбачати можливі наслідки застосування державного примусу за порушення норм права, а держава повинна усувати можливі негативні наслідки, що пов’язані із застосуванням нечітких, незрозумілих та невизначених правових норм.
Європейський суд з прав людини зазначає у цьому зв’язку: «.при розгляді питань обмеження свободи особливо важливо дотримуватися принципу правової визначеності. Отже, важливим є чітке визначення умов обмеження свободи відповідно до внутрішнього права, та щоб право як таке було передбачуваним у своєму застосуванні, аби відповідати стандарту «правомірності», визначеному Конвенцією — стандарту, який вимагає, щоб усе право було чітким настільки, аби особа могла передбачити — у разі необхідності з відповідною правовою допомогою — до певної розумної межі за конкретних обставин, наслідки, які може потягти за собою певне діяння (див. рішення у справі S.W. v. the United Kingdom (1995), пункти 35-36, та, mutatis mutandis, рішення у справі Sunday Times v. the United Kingdom (no. 1) (1979), пункт 49;
рішення у справі Halford v. the United Kingdom (1997), пункт 49, та рішення у справі Steel and Others v. the United Kingdom (1998), пункт 54)».
Крім того, Європейський суд вважає, що принцип правової визначеності становить основний елемент принципу верховенства права, та res judicata тобто, щоб остаточне вирішення судом спору не ставилося під сумнів. Він також турбується про стабільність правовідносин, що є невід’ємною частиною ефективного захисту прав людини. З іншого боку, Суд також визнав «неможливість досягнення абсолютної визначеності при розробці законів та ризик того, що визначеність може викликати надмірну жорсткість».
Конституція України закріплює право кожного громадянина на судовий захист. Це право реалізується, з-поміж іншого, через утворення та функціонування судової системи та встановлення процесуальних норм, які регулюють здійснення такого права. Як зауважив визнаний авторитет англійського права суддя лорд Диплок: «Кожна цивілізована система державного управління вимагає від держави забезпечити її громадянам засобами справедливого та мирного вирішення спорів між ними, що стосуються їх відповідних прав. Такими засобами є, передусім, суди, до яких кожен громадянин має конституційне право доступу в ролі позивача для захисту своїх прав.».
Одним із загальноправових принципів права, визнаних всіма правовими системами сучасності, є принцип res judicata, який вимагає, щоб остаточне рішення суду не оскаржувалось у подальших провадженнях. Зазначений принцип походить із загального суспільного інтересу, який отримав визнання ще за часів римського права, і який полягає у тому, щоб судове провадження, яке стосується одного предмета та між визначеними сторонами, отримувало логічне остаточне завершення. Цей принцип був визнаний Європейським Судом як такий, що становить частину гарантії справедливого судового розгляду, закріпленої в статті 6(1), яка вимагає, серед іншого, здійснення правосуддя протягом розумного терміну та дотримання принципу res judicata.
Більше того, Європейський Суд безпосередньо застосовує названий принцип у справах, які стосуються тривалості провадження. Як наголосив суддя Розакіс у своїй окремій думці у рішенні по справі Брумареску: «Коли правова система надає судові компетенцію приймати остаточні рішення, але одночасно дозволяє скасовувати такі рішення у подальших провадженнях, не тільки порушується принцип правової визначеності, але навіть існування такого суду ставиться під сумнів, оскільки, по суті, він зовсім позбавлений повноважень остаточно вирішувати правові питання. Тому доволі спірним є те, чи користується фактично особа, яка звертається до такого суду з метою вирішення її справи, своїм правом на суд та на доступ до суду».
Зміст принципу правової визначеності, на думку українського науковця C. Погребняка, становлять дві групи відповідних вимог: вимоги до нормативно-правових актів і вимоги до їх застосування.
Вимоги до нормативно-правових актів можуть бути поділені на змістовні та процедурні. Серед змістовних вимог, насамперед, слід виділити такі: акти мають бути зрозумілими (доступними), несуперечливими і повинні пропонувати повне врегулювання суспільних відносин, не допускаючи існування прогалин. Крім того, додаткові вимоги щодо заборони широких дискреційних повноважень стосуються норм, які визначають компетенцію державних органів.
Найважливішими процедурними вимогами є: вимога про обов’язкове оприлюднення актів; вимога, що забороняє зворотну силу актів; вимога розумної стабільності права; вимога послідовності правотворчості; вимога надання достатнього часу для змін у системі правовідносин, викликаних прийняттям нового закону.
Принцип правової визначеності зумовлює низку вимог до застосування нормативно-правових актів: нормативно-правові акти мають виконуватися; повинна існувати практика уточнення (конкретизації) змісту нормативно-правових актів; має існувати практика одноманітного застосування закону; рішення судів щодо застосування закону мають бути остаточними, обов’язковими та підлягати виконанню.
Тобто ці вимоги, що походять з принципу правової визначеності, зокрема практика уточнення (конкретизації) правових норм, також слугують підставою для судової правотворчості. Відповідно до стандарту Європейського суду з прав людини, сформульованого у рішенні по справі Sunday Times v. United Kingdom, та розвинутому в рішенні по справі Mahne v. United Kingdom, поняття «закон» включає не тільки законодавство, але й також практику його застосування або неписане право. Тобто Суд визнав, що неписаним правом є судова практика, що складається при застосуванні положень закону та, як й закон, має обов’язковий характер. Водночас, як було в подальшому роз’яснено в справі Malone, термін «встановлене законом» не тільки відсилає до національного права, але й також містить оціночний компонент щодо якості такого права.
Конституційний Суд України вперше сформулював та застосував цей принцип у рішенні від 22 вересня 2005 P. № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками. Суд зазначив, що з конституційних принципів рівності та справедливості випливає вимога визначеності, ясності та недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. До речі, відповідно до статті 94 Закону «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України є наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади. Тобто КСУ повинен забезпечити реалізацію та гарантію принципу правової визначеності.
Отже, цей принцип ставить певні вимоги не тільки до нормативно- правових актів, але й до практики їх застосування. Відповідно до нього суди повинні за однакових фактичних умов у аналогічних справах при- ймати аналогічні рішення, оскільки за інших умов суди можуть прийняти такі рішення, зміст яких не очікувався жодною із сторін, а це й є суддівським свавіллям, що суперечить конституційним принципам верховенства права та правової держави.
Суди при визначенні стандартів застосування принципу правової визначеності займаються правотворчістю, особливо це стосується «стандартів якості права» як регулятора суспільних відносин, тобто здатності нормативно-правових актів слугувати їх регулятором (чіткість у розумінні, відсутність прогалин, суперечностей та неузгодженостей тощо). Відповідно до вимог принципу правової визначеності при вирішенні аналогічних справ верховні та конституційні суди повинні слідувати порядку мотивації у цих аналогічних справах. Крім того, сама судова правотворчість сприяє зміцненню принципу визначеності права.