У діяльності міжнародних юрисдикційних органів, зокрема Європейського суду з прав людини, спостерігається феномен судового активізму, коли певним термінам міжнародних договорів надається «автономне значення», тобто те значення, яке може не співпадати зі значенням цих термінів у національних правових системах. Тому, наприклад, такі терміни в європейській Конвенції про захист прав людини та основних свобод, як «кримінальне обвинувачення», «цивільні права та обов’язки», «суд», «свідок», «покарання» набули самостійного значення в силу особливостей тексту Конвенції та судової правотворчості. На юридичну практику такого роду, коли у процесі правозастосування «старе право» прилаштовується до нових умов шляхом тлумачення та на основі прецедентного права за допомогою «нормального» або «автономного праворозуміння», звертав увагу російський філософ І. Ільїн: «.позитивне право буде ставати все менш потрібним тією мірою, як воно буде наближатися до духу та смислу природного права, а праворозуміння буде зростати, поглиблюватися та зміцнюватися».
Іншим важливим чинником обмеження суддів є конституційна доктрина «захищених прав» (німецькою мовою Abwehrechte). Сутність її полягає у тому, що конституційний лад визначає точні межі державного втручання, тобто головна роль конституції полягає у тому, щоб тримати державу у певних межах, визначених конституцією. Цю роль відіграють права людини та основні свободи, обсяг яких власне й визначає межі державного втручання. Призначення суду полягає у тому, аби уберегти громадян від державного свавілля. Тобто ця доктрина обмежує суд при здійсненні конституційного судочинства: він повинен розглядати саме ці питання, й лише потім — деякі інші (наприклад, спори щодо компетенції).
З цією доктриною також пов’язана й доктрина «Drittwirkung» (німецькою мовою Dritt — третя особа, Wirkung — ефект), тобто доктрина позитивних обов’язків держави забезпечити реалізацію прав людини та основних свобод у відносинах між приватними особами, яка отримала ще одну назву — «конституціоналізація приватного права». Вона була сформульована Конституційним судом ФРН у низці власних рішень. Як зазначив цей Суд в одному з своїх рішень з цього приводу, «.основні права як об’єктивні норми також встановлюють ціннісний правопорядок, що являє собою фундаментальний конституційний лад в усіх галузях права. Тому основні права не є лише захищеними правами громадянина від держави. Дедалі більше втручання держави помітно у сфері соціального захисту та культурного розвитку своїх громадян, все більше приходить розуміння того, що участь у державній функції визначає характер фундаментального права та розширює первісне значення свободи як захист від державного втручання».
У рішенні по справі Люта Конституційний суд ФРН поширив цей висновок на галузь цивільного права: «.Основний Закон, який зовсім не був задуманий як система, що є нейтральною стосовно суспільних цінностей, створив об’єктивну систему цінностей, яка міститься в розділі про фундаментальні права і в якій закладене посилення дієвості фундаментальних прав. Система цінностей, яка ґрунтується на людській особистості, що розвивається вільно в соціальній спільноті, та на її гідності має розглядатися як вихідна конституційна основа для всіх інших сфер права; законодавство, виконавча влада та судові установи мають дотримуватися і керуватися нею. Відповідно, вона прямо та безпосередньо впливає на цивільне право: ніяке положення цивільного права не може їй суперечити, і кожне положення має тлумачитися в її світлі».
Як зазначає з цього приводу українська дослідниця А. Литвинюк, виходячи з аналізу цієї доктрини, конституційне право має пряму дію на цивільне право, тому цивільне законодавство слід тлумачити у світлі конституційного права, тобто цивільне право підпорядковується конституційному праву, оскільки конституційні основні права «випромінюються» на цивільне право. Цей ефект «випромінювання» має найбільший вплив на загальні положення цивільного кодексу, й коли до суду звертаються з цивільним позовом, він спочатку з’ясовує, чи є втручання в основні права людини.
Доцільно зауважити, що така позиція конституційного суду є досить вразливою для критики, позаяк концепція фундаментальних або «захищених» прав поширюється вже на все суспільство, а не спрямовується лише проти держави, зокрема, у випадку суперечки між фізичними та юридичними особами у приватній сфері, а це може бути небезпечно для приватної автономії індивіда.
Відповідно до цієї доктрини конституційна цінність може носити персоніфікований характер, тобто належати особі або групі осіб, чи представляти фундаментальну цінність суспільства. Отже, у ФРН предметом конституційного права може бути, наприклад, позов особи до недержавної газети про порушене конституційне право на людську гідність. Виходячи з визнаних у США конституційних цінностей, предметом судового розгляду може бути тільки позов особи до держави на підставі порушення цих цінностей.
Хоча, з іншого боку, виникнення та розвиток цієї доктрини є проявом суддівського активізму, а не самообмеженням. Причому й у цьому випадку судовий активізм спричинений інтересами правосуддя та судовим захистом основних прав та свобод, а не являє собою певне абстрактне міркування чи результат прояву суддівського впливу в політичній сфері. Так, наприклад, у 2002 році Європейський суд з прав людини значно розширив сферу відповідальності держави за небезпечну діяльність/бездіяльність за порушення стандарту статті 2 Конвенції («право на життя») у рішенні по справі Oneryildiz v. Turkey. Суд визнав позитивний обов’язок держави вживати належні заходи для захисту життя від реальної та нагальної небезпеки, про яку органи державної влади знали або повинні були знати. У цій справі питання було пов’язано, насамперед, з наслідками техногенної катастрофи, що стала причиною загибелі людей. Більше того Суд переглянув по суті свої підходи, сформульовані у справах L.C.B. v. the United Kingdom, Guerra and Others v. Italy, Botta v. Italy та Calvelli and Ciglio v. Italy.