Конституції, починаючи від основних законів давньогрецьких полісів та закінчуючи конституціями сьогодення, визначають політико-правові відносини між верховними державними органами. Характер та порядок здійснення державної влади, основні засади якої визначаються в конституціях, суттєво відрізняється від умов ліберально-демократичних та тоталітарних режимів. Як помітив лорд Ектон, влада розбещує, а абсолютна (необмежена. — С.Ш.) влада розбещує абсолютно. Необмежена державна влада не є винятком з цього правила. Тому конституція в умовах ліберально-демократичного режиму не тільки визначає компетенцію вищих державних органів, але й намагається обмежити державну владу та надати універсальному державному примусу більш передбачуваний та мінімально необхідний для досягнення чітко визначених державних цілей характер. Конституція також через систему конституційних обмежень гарантує конституційні права та свободи особи, робить державний механізм більш ефективним. В умовах існування тоталітарного режиму державна влада не обмежується конституцією.
Це твердження є правильним для характеристики радянських конституцій, які, за визначенням українського конституціоналіста В. Речицького, можна віднести одночасно до семантичного (такий, що відбиває, але не формує структури влади) та одночасно до номінального (такий, що проголошує нереальні ідеали) типу. Радянські конституції також не були нормативними, тобто не регулювали державно-владні відносини як загальнообов’язкові норми прямої дії, що безпосередньо застосовуються у судах. Слід зазначити, що фундаментальні права та свободи, що закріплювались у цих конституціях, також залишались номінальними, тобто були нереальними у юридичному сенсі. Стабільність радянського суспільства та ефективність державного механізму підтримувались здебільшого у позаправовий спосіб у той час, коли радянські конституції виконували політико-ідеологічну, «тотемну» роль та намагались створити пристойний зовнішній та внутрішній імідж радянській державі. Проте призначення конституції у сучасних західних суспільствах полягає в обмеженні державної влади в інтересах суспільного спокою та стабільності, причому це обмеження не може загрожувати зниженню ефективності виконання державних функцій.
Конституція та конституційна юстиція намагаються забезпечити баланс між двома основними суспільними пріоритетами або цінностями демократичного суспільства: свободою, сферу якої складають конституційні права, свободи та конституційні принципи, та порядком, який грунтується на принципі законності (режимі точного та неухильного виконання всіма суб’єктами права законів та підзаконних актів, які не суперечать законам).
Як наголошувалось, свободу як специфічний стан суспільства не можна забезпечити тільки шляхом видання державною владою нормативних приписів та забезпечення їх точного, суворого та неухильного виконання всіма суб’єктами права, оскільки будь-який правовий акт держави, зокрема закон, потенційно може бути свавільним та спрямованим на знищення свободи. Тому природа конституційного права не може розглядатися винятково з позицій правового позитивізму.
У країнах європейської правової традиції сутність конституційного права (та конституції) полягає не стільки у сукупності правових норм, що видані державною владою, скільки у комплексі правових обмежень державної влади, здебільшого у комплексі зовнішніх обмежень конституційного характеру, що виявляються через фіксацію принципів природного права органами правосуддя та у захисті суддівським корпусом конституційних норм та цінностей.
До абсолютної цінності конституційного рівня належить доктрина конституціоналізму. Наскільки Конституція може обмежити державну владу та гарантувати конституційні права та свободи залежить переважно від нашої віри у механізм конституційного регулювання та від активних дій всіх державних органів щодо реалізації її положень. Віра в те, що конституційні норми, принципи та цінності можуть юридично обмежити державну владу та унеможливити її свавільне здійснення, що втілена у відповідну наукову теорію та відповідну політичну та юридичну практику, і має назву доктрини конституціоналізму.
За словами професора конституційного права Великої Британії Е. Барендта, «конституціоналізм — це віра в існування конституційних засобів щодо встановлення державних обмежень». З позицій конституціоналізму конституція ніколи не розглядається тільки як система позитивних норм або як «мапа влади»; її головна функція полягає у такій організації державної влади, яка унеможливлює прояв державного свавілля. Конституціоналізм являє собою своєрідну суміш між легітимністю як політико-правовою та моральною категорією та концепцією конституційного нормативізму — системи конституційних норм та принципів найвищої юридичної сили. Тому дії держави, які втілюються у правову форму, а також здійснюються на підставі правових норм, для того щоб бути конституційними, а отже, й чинними у юридичному сенсі, повинні не тільки відповідати конституційним нормам та принципам, але й також бути легітимними, тобто такими, що відповідають засадам і цілям демократичного суспільства (свобода, справедливість, розумність, мінімальне обмеження конституційних прав людини).
Професор Ю.А. Тихомиров розглядає конституціоналізм як складне явище, що містить у собі: а) конституційні ідеї та категорії, які відображують первісні базисні цінності суспільства; б) масову конституційну свідомість громадян, населення загалом; в) конституційні норми, акти та інститути як нормативно структуроване відображення двох зазначених елементів; г) конституційний порядок як процес та стан реалізації конституційних норм.
Російські вчені розуміють конституціоналізм у широкому та вузькому смислі. Конституціоналізм у широкому смислі — це теорія конституції, історія та практика конституційного будівництва у тій або іншій країні, групі країн, світовому співтоваристві загалом. У вузькому смислі — цілісна система знань про базові загальнолюдські політично-правові цінності, які знаходять своє відображення у демократичних конституціях і демократичній конституційній теорії, їх змісті, формах, методах та ступені реалізації.
Конституціоналізм як система (цілісний об’єкт, який складається з елементів, що знаходяться у взаємних відносинах) розглядається українськими вченими М. Орзіхом та А. Крусян, які наводять такі ознаки цієї системи:
— інтегративність (як інтегративне явище, відокремлення з якого окремих елементів є практично неприпустимим, оскільки може призвести до руйнування цілісності системи);
— складність (кожен елемент системи сам по собі є складним утворенням, яке має самостійне політико-правове значення);
— відкритість системи, позаяк вона взаємодіє з соціальним, правовим, економічним та іншим середовищем;
— функціонірованість, оскільки конституціоналізм є функціонуючою системою, що визначає її динамічний розвиток.
Інший українській вчений П. Стецюк зміст конституціоналізму передає через формулу: «конституційно-правова норма + практика її реалізації», а В. Шаповал вважає, що «конституціоналізм — це, передусім, політико-правова ідеологія, інтелектуальні узагальнення, що притаманні певному етапу історичного розвитку».
Ідеали конституціоналізму були сформовані у період боротьби з королівським абсолютизмом у Західній Європі на початку XVII ст. з метою захисту від публічної влади індивідуальних прав та свобод (на підставі ідеологічного ґрунту пізнього протестантизму про святість індивідуальної волі) та унеможливлення державного свавілля. До цих ідеалів належали такі: принцип «обмеженого правління» (держави існують тільки для забезпечення досягнення спеціально визначених цілей та діють лише у межах повноважень) та верховенства права (органічний елемент як верховенство природного права).
Принцип «обмеженого правління» легітимізує владу шляхом введення обмежень на її реалізацію, що не дозволяє її перетворення у владу тиранічного або деспотичного характеру. Відповідно, конституційна держава є державою обмеженою, тобто держава, яка переслідує чітко визначені, легітимні цілі, які відповідають конституції. Іншими словами, конституціоналізм є теорією та практикою здійснення державної політики згідно з конституцією.
Під принципом верховенства права як ідеалу конституціоналізму в даному випадку розуміється верховенство вищого або фундаментального права, що знаходить своє відображення як у букві конституції (позитивному тексті) так й у конституційному дусі. Здійснювати цю ідею на практиці покликаний незалежний судовий корпус (максимально це було досягнуто у США), який перевіряє дії держави на предмет відповідності вищому праву, що міститься у конституції.
Проте слід зауважити, що європейська ідеологія конституціоналізму походить із середньовічної концепції права, запозичивши традиції франкістських та німецьких племен. Так, німецький дослідник Ф. Керн визначає три основні принципи середньовічного конституціоналізму: 1) принцип обмеження правом (король зв’язаний правом, де право розумілося як традиція та звичай); 2) принцип народного представництва (обов’язок короля отримати згоду підвладних); 3) принцип відповідальності (право народу на опір владі короля).
У середньовічній Англії еквівалентом конституціоналізму був принцип верховенства права, який мав практичне значення правового обмеження королівської влади. Король, як й інші феодали, згідно із загальним правом мав договірні права та зобов’язання, що походили з його права власності на землю. Взаємні зобов’язання створювали сферу особистої свободи, яким кореспондували права не тільки короля, але й його васалів. Ці права та свободи захищалися судами й створювали феномен підкорення короля праву та судовим рішенням — верховенства права над королем. В інших сферах (ведення війни, зовнішні відносини, регулювання торгівлі та інше) король мав необмежені повноваження — королівські прерогативи або сферу публічної влади (gubernaculum), тоді як індивідуальні права та свободи створювали сферу приватних відносин, відносно незалежних від публічної влади (jurisdictio). Таким чином, можна сказати, що конституціоналізм походить з приватного права, зокрема із зобов’язального цивільного права, та є перенесенням підходів приватного права щодо визначення прав та обов’язків суб’єктів цивільно-правових відносин у площину публічного права.
У сучасній конституційній теорії загальновизнаним є визначення конституціоналізму, на дане англійським науковцем С. Маклвейном: «конституціоналізм або «верховенство права» є юридичним обмеженням держави та повною протилежністю свавільному правлінню». Оскільки цей науковець виділяє два елементи: 1) правове обмеження держави та
2) протилежність свавільному державному правлінню, то очевидно, що конституціоналізм тотожний органічній характеристиці верховенства права та обов’язково пов’язаний із природним правом та фундаментальними правовими принципами конституційного рівня.
Під правом тут розуміється, звичайно, не тільки позитивне право, але й природне право, а також історична традиція та звичаї вільного правління. Це надпозитивне право покликане виконувати функцію нейтралізації державного свавілля, зведення його до необхідного мінімуму шляхом покладання на публічну (державну) владу необхідних обмежень, символізуючи утворення конституційної держави, тобто держави, яка підкоряється конституції у широкому сенсі як системі писаних та неписаних норм, принципів та цінностей. Конституційна держава визнає не тільки верховенство конституції над правовими актами держави; будь-яким діям такої держави надається легітимна сила, якщо вони уповноважуються конституцією. У цій державі права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість її діяльності; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).
Як зазначає професор правничої школи Університету Дюка (США) Д. Галовелл: «Конституційна держава являє собою певний зразок самообмеження, які люди за умов демократії накладають самі на себе; і маємо ми інститути судового контролю чи ні, воно продовжує існувати, що залежить не стільки від інституційної системи стримувань, скільки від ідеї про існування певних обмежень на здійснення державної влади, що поділяється всіма людьми».
Відомий американський конституціоналіст К. Фрайдріч прямо так і визначає конституцію як систему ефективних, урегульованих правом обмежень щодо державних дій. Загалом під цими обмеженнями розуміється система інституційних гарантій, які унеможливлюють свавільність державної влади, коли навіть король (політичний суверен) знаходиться sub deo et lege. Як зауважує сам К. Фрайдріч, існує дві важливих складових ідеї обмеження державної влади, що визначає генезу розвитку сучасного конституціоналізму. Під першою він розуміє природно-правову складову як ефективне належне джерело сучасного конституціоналізму, про що вже йшлося у цьому дослідженні. Другою є релігійно-християнська складова, що міститься у концепції природних прав позадержавного походження: «Держави західної цивілізації мають спільну тенденцію щодо конституційного розвитку. Ця тенденція може бути віднесена з абсолютною впевненістю до християнської турботи про індивіда та його персонального спасіння. Ця тенденція є універсальною у християнських країнах».
В інший роботі К. Фрайдріч обґрунтовує християнську тенденцію конституційного розвитку: «Конституція означає захист особи, її гідності та віри; особі належить верховенство та незмінна цінність. Таке становище особи корениться у християнській вірі, яка дає імпульс розвитку концепції її прав, які вважаються природними. Серед цих прав треба відокремити права, що гарантують релігійну віру особи та створюють духовну сферу; теж саме, як і право приватної власності, що утворює матеріальну сферу. Протягом всієї історії західного конституціоналізму йому притаманна ідея, що людині належить верховенство, тому вона має бути захищеною від втручання свого володаря, будь він королем, партією або парламентською більшістю».
Щодо такої складової ідеології конституціоналізму, як унеможливлення прояву свавільності державної влади, то відповідь на це запитання не може бути легкою. Термін «свавільно», що вживається у загальних та спеціально-юридичних словниках різних мов, має кілька значень. Так, словник української мови дає такі визначення цього терміна, як «необмежена влада», «відсутність законності та справедливості», «схильність діяти на власний розсуд», «не зважати на волю й думку інших», «самовілля». Словник російської мови визначає цей термін як «деспотизм», «самовладдя», «необґрунтованість». Словник сучасної літературної російської мови передає значення цього терміна як «залежний від волі», «необґрунтований», «випадковий».
У словнику сучасної англійської юридичної термінології під цим терміном розуміється «вередливий, навмання обраний», причому спочатку цей термін означав рішення судді або суду, на відміну від «визначений законом», що походить від терміна «arbiter» — «той, хто має повноваження з вирішення спорів як суддя».
Американський словник правничих термінів Блека під терміном «свавільно» дає такі визначення: «у необґрунтованому порядку», «зроблений або закріплений під впливом примхи або виявленням бажання», «за відсутності адекватно визначеного принципу», «незнайдений у природі речей», «нераціональний», «залежний тільки від волі», «тиранічний», «несправедливий», «нерозумна дія, що залежить тільки від волі, без попереднього обговорення та незважаючи на існуючі факти та обставини».
Спільним для визначення терміна «свавільний» є значення «суб’єктивний», «залежний тільки від волі» та «необґрунтований». З огляду на узагальнені значення цього терміна можна дійти висновку, що свавільна дія держави може також бути втіленою у позитивному праві, ґрунтуватися на доктрині правового позитивізму та порушувати принципи природного права (розумності, рівності, справедливості, пропорційності), конституційні права та свободи. Так, у конституційному праві ФРН свавільним позитивним правовим актом вважається той акт, який порушує конституційний принцип рівності, що закріплений у частині першій статті 3 Осно-вного Закону ФРН.
В основі конституціоналізму лежить заперечення традиційної доктрини королівського або парламентського абсолютного (необмеженого) суверенітету, згідно з якою верховенство права ототожнюється з верховенством законів. Як зазначав з цього приводу більш ніж палкий захисник суверенних повноважень короля щодо законотворчості Р. Філмер: «Неможливо керувати людьми без повноважень творити закони, та будь-які повноваження щодо законотворчості повинні бути свавільними: приймати закони відповідно до законів є соЫгайкйо іп айігсїо». Таким чином, Р. Філмер категорично стверджує, що будь-який позитивний закон, а не тільки індивідуально-правовий акт або дія державної адміністрації, є свавільними. Але, водночас, заперечення свавілля державної влади на підставі ідеології конституціоналізму не може бути ототожнено із запереченням існування позитивного права.
Як слушно зауважує з цього приводу Ф. Гаєк, «у ході громадянської війни (Англія, XVII ст. — С.Ш.) було загальновизнано, що парламент почав діяти також свавільно, як і король, тому визначення ступеня свавільності державних дій стало залежати не стільки від джерела державного авторитету, скільки від ´їх відповідності допозитивним загальним принципам права». У той час до цих принципів відносили, наприклад: немає покарання без закону; закони повинні мати тільки перспективну, а не зворотну дію; дискреційні повноваження судів повинні бути обмеженими законом. Для юридичної гарантії цих принципів виникає ідея створення писаної конституції, яка включає неписані принципи та норми фундаментального (допозитивного) рівня, що фіксуються у рішеннях судів конституційної юрисдикції. Приклади їх застосування на практиці можна знайти у розвинутій конституційній юриспруденції (усталеній судовій практиці консти-туційних судів) щодо реалізації принципу пропорційності при визначенні конституційності законодавчих обмежень на конституційні права та свободи, оскільки диспропорційне обмеження може виявитися свавільним.
Як наголошувалося, конституціоналізм та конституційна демократія не можуть бути ототожненими з волею парламентської більшості. Як правильно зауважує у цьому зв’язку Ф. Гаєк, переконаність у тому, що воля більшості з окремих питань визначає, що є справедливим, призводить до думки, нібито більшість не може бути свавільною. Цей висновок здається логічним лише в тому випадку, якщо згідно з існуючим тлумаченням демократії (і позитивистським правознавством як його основою) за критерій справедливості вважається джерело, з якого походить те чи інше рішення… Однак «свавільність» означає дії, зумовлені конкретною волею, не обмеженою загальним правилом, — незалежно від того, чия це воля: однієї людини чи більшості.
Конституції та конституціоналізм не є тотожними термінами. Такого висновку можна дійти, виходячи із твердження, що з метою правового обмеження держави та державного свавілля конституція не є лише писаним позитивним правом. Як зазначає з цього приводу норвезький конституціоналіст Д. Елстер: «Дуже важливо розрізняти конституції і конституціоналізм. Перше — це писаний документ, друге — спосіб мислення (очікування та норма), за яким політика повинна бути спрямо-вана згідно з писаними правилами або конвенціями, писаними або неписаними, які не можуть бути легко змінені. У середині конституції цей дух конституціоналізму особливо відображений у неможливості легкої зміни цієї конституції, а також у системі стримувань і противаг. Конституції можуть існувати без конституціоналізму, якщо вони передбачені як інструменти політики, на короткий строк або як засіб політичної боротьби. Натомість конституціоналізм може існувати без писаної конституції, якщо неписані правила гри отримують всебічне визнання. Велика Британія — вдалий приклад другої ситуації, де немає писаної конституції, але яка має неписану».
Отже, цілком можна припустити феномен існування конституціоналізму без конституції за наявності незалежної судової влади: «Ми маємо дійти висновку, що в умовах відсутності конституції, що пов’язано з існуючою традицією в Англії або Швеції, необхідні судді для здійснення судового контролю, якщо конституція у політичному сенсі — низка засобів обмеження державної влади».
На концепції конституціоналізму засновується механізм зовнішнього обмеження державної влади «вищим» правом, оскільки вона практично нічого не має спільного з внутрішнім самообмеженням згідно з концепцією правової держави у позитивному сенсі — держава обмежена правом, яке вона приймає. Зміст цієї різниці розкривається у науковій літературі, де конституціоналізму надається незмінна та вічна правова сутність на зразок природного права: «Різниця між Rechtsstaat та конституціоналізмом полягає у тому, що верховенство права у правовій державі засновано на домовленості правлячої еліти. Ця домовленість полягає у тому, що держава підлягає самообмеженню при здійсненні влади. Але згідно з конституціоналізмом цьому обмеженню надається юридична сила права (за аналогією з юридичною природою конституційних прав та свобод. — С.Ш.), яка заснована на комбінації історичної традиції та філософського принципу. Це нагадує різницю між всевладним татом, який час від часу може утримуватися від тиранії над дітьми та навіть надавати їм певні сфери свободи для здійснення незалежних дій, та родиною, де її члени вимагають певних свобод щодо дій та прийняття рішень, які всіляко поважаються та сприймаються як невідчужувані та непорушні».
Ідея вищого або природного права, яке є неписаним конституційним правом, оскільки обмежує державну владу в правовому сенсі, виникла як результат вирішення політичних суперечок між законодавчою та виконавчою гілками влади протягом новітньої історії. Так, Б. Рассел при аналізі політичної філософії Д. Локка, з-поміж іншого, зазначає таке: «У суперечках між законодавчою і виконавчою владами, каже він (Д. Локк. — С.Ш.), у деяких випадках немає судді під небесами. Оскільки небеса не виголошують ясних присудів, це означає, що вирішити питання можна тільки самою боротьбою; адже вважають, що небеса нададуть перемогу тому, в кого більше правди. Такий погляд притаманний будь-якій теорії поділу влади. Коли його втілити у конституцію, то єдиний спосіб уникнути принагідних громадянських воєн — іти на компроміси та керуватися здоровим глуздом. Проте здатність до компромісів і наявність здорового глузду — особливості духу, і відобразити ´їх у писаних конституціях неможливо».
Лорд Ектон звертає увагу на роль принципу розумності як складової конституційного права у парламентських демократіях: «Поганим є опинитися під гнітом меншості, але ще гірше бути під тиском більшості. У цьому є прихована влада маси, якій, коли вона виходить на сцену, меншість практично не може чинити опір. Від абсолютної волі всього народу немає жодної апеляції, заміни, порятунку, але тільки розум!.
Сучасний конституціоналізм може бути певним чином ототожненим з ідеологією лібералізму, яка набула широкого розвитку у сучасних країнах західних демократій. Вона наполягає на тому, що «вільні від природи, аполітичні та, будучи носіями фундаментальних прав, індивіди потребують, й тому створюють державу, яку вони можуть та повинні контролювати. Цей контроль є необхідним, оскільки історичний досвід свідчить про те, що існує постійна тенденція перетворення держави у свавільну та деспотичну; тенденція, що походить від людської природи та є наслідком незмінної логіки діяльності державних інститутів». Саме для унемож- ливлення свавілля державної влади та її носіїв виникла ідея конституції у письмовій формі як засобу захисту також й від авторитарної та необмеженої державної влади, яка втілює ідею «обмеженого правління» на практиці та забезпечує юридичні гарантії. Конституція США 1787 року і є вдалим прикладом практичного втілення зазначеної ідеї.
Важливим внеском США у розвиток доктрини конституціоналізму є пропозиція створити писану конституцію, яка визначатиме контури «обмеженого правління» та об’єднуватиме не тільки позитивні норми, але й неписані норми та принципи природно-правового (трансцедент- ного) походження, що й було втілено в ході американської революції XVIII ст. Ця ідея була абсолютно новою на тлі європейського конституційного розвитку того часу. Як зазначав з цього приводу французький соціолог А. Токвіль у своїй книзі «Про демократію в Америці»: «Всі за-
гальні принципи, на яких засновуються сучасні конституції, принципи, які більшість європейців у XVII ст. у цілому не розуміла, були визнані та закріплені у законах Нової Англії: участь людей у публічних справах; вільне голосування щодо оподаткування; відповідальність посадових осіб держави; індивідуальна свобода; суд присяжних — всі ці речі були засновані без жодних сумнівів та з практичним ефектом».
Професор Л. Генкін налічує такі елементи конституціоналізму:
1) конституціоналізм ґрунтується на суверенітеті народу, його має проголошувати конституція; її найвища юридична сила походить з волі народу; воля народу є основою легітимації діяльності держави; тільки народ приймає конституцію, створює систему правління та відповідає за її належне функціонування (демократичне самоврядування); 2) конституція є найвищим правом, а не програмним політичним документом; будь-які дії держави повинні відповідати конституції та здійснюватись у межах конституційних обмежень; 3) конституція має передбачати представницьке правління, яке відповідальне перед народом на підставі загального всенародного періодичного волевиявлення; 3) принцип народ-ного суверенітету не є виключною основою конституціоналізму; разом з цим принципом мають отримати юридичні гарантії принцип верховенства права та принцип державного правління згідно з демократичними принципами, а також принцип обмеженого правління, поділу влади з системою стримувань та противаг, цивільний контроль за військовими силами, поліція здійснює свою діяльність на підставі закону та судовий контроль за її діяльністю, незалежність суддів, делегування законодавчих повноважень має уповноважуватися конституцією, контроль за урядом з боку демократичних інститутів; 4) функціонування інституту конституційного контролю як судової гарантії конституції, що має здійснювати суд або інший незалежний орган із спеціальними повноваженнями щодо нагляду за здійсненням державної влади згідно із конституцією та ефективними юридичними санкціями за можливе порушення; 5) дія конституції не може бути припинена, вона не може бути скасована або витлумачена політичними органами та партіями; вона також може бути змінена тільки відповідно до певної процедури, яка відповідає обраній конкретним суспільством конституційній моделі та забезпечує її жорсткість та верховенство щодо інших правових актів; 6) конституції повинні гарантувати можливість «певного маневру» (принцип «відкритості» конституційного тексту, що потребує суддівського тлумачення. — С.Ш.), який є необхідним для врахування конституційної традиції країни з метою конституціоналізації фундаментальних цінностей суспільства;
7) конституціоналізм вимагає від держави гарантії та захисту конституційних прав та свобод, захищає особисті свободи від державного або іншого примусу.
Конституціоналізм також засновується на розрізненні установчої влади народу, котрий шляхом реалізації свого суверенітету приймає конституцію, яка забезпечує свободу індивідів та гарантує принцип «обмеженого правління», що випливає з теорії суспільного договору, з державною владою, яка у демократіях тісно поєднана з виборчими повноваженнями електорату.
Отже, судові органи конституційної юрисдикції (Верховний або Конституційний суд) реалізують на практиці ідею подвійної конституційної демократії і сприймаються як інструмент для захисту вищого права (фундаментальні права та принципи, що забезпечують свободу) від його можливих ушкоджень з боку держави, особливо з боку законодавчого органу (парламенту), тобто від його простої більшості, яка здатна приймати закони, а ще точніше, від парламентських фракцій і лобістських груп.
Отже, конституціоналізм — це режим функціонування державної влади відповідно до Конституції, причому термін конституція у суспільстві, де існує конституційна держава (діяльність держави спрямовується тільки на забезпечення певних, нормативно визначених суспільних цілей згідно із загальновизнаними та визначеними правовими принципам та нормами), розуміється у широкому сенсі як конституція, що заснована на ідеології конституціоналізму. Реалізувати ідеологію конституціоналізму на практиці покликані судові органи конституційної юрис-дикції, які для досягнення мети повинні безпосередньо застосовувати конституційні норми не тільки у їх вузьконормативному позитивному значенні.
Загальносприйнята віра у наявність обмежень державної влади, які визначені конституцією та політичною традицією здійснення демократичної влади, що поділяється політиками, державними діячами та науковцями, має підкріплюватися відповідними судовими рішеннями прецедентного характеру (судовою практикою), що не тільки гарантує принцип верховенства конституції, але й також легітимізує активну діяльність суддів та судову правотворчість при здійсненні конституційного судочинства.