5.1. Учитель як суб’єкт педагогічної діяльності

Педагогічні знання, здібності, вміння і навички фор­муються і розвиваються впродовж усього процесу підготов­ки і діяльності вчителя. Справжній педагог завжди є люди­ною, яка вчиться і завдяки цьому відкриває в собі все нові можливості, реалізує їх під час викладання свого предмета, стимулювання навчальних старань, повсякденного вихо­вання учнів. Часто до праці над собою ііого спонукають про­блеми, щ,о виникають у процесі роботи. В діяльності він пе­ревіряє, на що здатний, здобуває визнання своїх колег, уч­нів і їх батьків.

Основні функції, ознаки педагогічної діяльності

Кожна професія є системою, що історично розвиваєть­ся, трансформується відповідно до культурно-історичних змін; сферою самореалізації особистості; реальністю, яка творчо формується суб’єктом праці. Вона надає людині пев­ного соціального статусу, потребує спеціальної підготовки, постійної перепідготовки, підвищення кваліфікації. Такою і є діяльність педагога.

Педагогічна діяльність — вид соціонультурної діяльності, спря­мованої на передачу накопичених людством культури й досвіду від старших поколінь молодшим, створення умов для їх всебічного гар­монійного розвиткута підготовкудо виконання певних соціальних ролей у суспільстві.

Основою педагогічної діяльності є спільна діяльність лю­дей (суб’єкт-суб’єктна взаємодія), у процесі якої кожен суб’єкт засвоює загальнолюдський досвід, історично сформовані сус­пільні, педагогічні, комунікативні, моральні та інші цінності, знання й способи дій; формує себе як особистість. Отже, су­б’єкти педагогічної діяльності (вчитель і учень) — це носії ак­тивного, діяльного, перетворювального начала.

Метою професійної діяльності педагога є створення умов для всебічного гармонійного розвитку особистості учня, його самореалізації, розкриття індивідуальності, творчого потен­ціалу. Вчитель має усвідомлювати унікальність і неповтор­ність учня як індивідуальності, зважати на складність і не­однозначність процесу його становлення, свою відповідаль­ність як фахівця.

У співпраці вчителя й учнів розвиваються їх ділові та міжособистісні стосунки, відбувається вплив педагога на особистісний, інтелектуальний і діяльнісний розвиток учня (учнів), його саморозвиток й самовдосконалення. Така ді­яльність передбачає здатність педагога оцінювати свою роль в успіхах дітей, їх моральному становленні, готовність за­хоплюватись досягненнями учня, успіхами колег, школи, віддачею батьків.

У професійній діяльності педагога реалізуються такі функції:

1. Термінальні, або функції-цілі (пов’язані із стратегіч ними напрямами педагогічної діяльності, відображають її сутнісні цілі та завдання):

— навчальна функція. Вона сприяє оволодінню учнями системою знань, необхідних для ж иття в сучасному сус­пільстві, їх постійному оновленню, поглибленню, розширен­ню, удосконаленню та закріпленню;

— виховна функція. Ця функція забезпечує оволодіння учнями теоретичними надбаннями людства, сприяє фор­муванню моральних якостей, які зумовлюють нормативну поведінку людини, успішну адаптацію в певному соціокультурному, освітньому середовищі. Її реалізація передбачає формування системи ставлень, переконань, культури взає­модії з оточенням;

— розвивальна функція. Вона покликана створювати можливості для контролювання й спрямування психічно­го, особистісного розвитку учнів;

— функція життєзабезпечення. З нею пов’язане фор­мування умов для особистісної самореалізації, задоволення базових потреб учителя і учнів;

— функція соціалізації. Зорієнтована вона на підготов­ку учнів до встановлення взаємних стосунків з людиною, колективом, реальним соціальним середовипдем.

2. Тактичні, або функції-засоби (сприяють успішній реа­лізації стратегій, обслуговують всю сукупність стратегічних функцій):

— інформативна функція. Нею забезпечується повноцін­ний обмін повідомленнями, нормативами поведінки, опи­сами вимог ш;одо ставлення до дитини інших учнів тощо, виконання та дієвість всіх стратегічних напрямів навчаль­но-виховного процесу;

— експресивна функція. Доступно, цікаво, емоційно-ви­разно й яскраво передана інформація викликає у партнера необхідні емоційні стани («обмін емоціями»), однак сила впливу вчителя настільки велика, що його погляди та ідеї, підсилені емоціями і переживаннями, можуть позбавити уч­нів здатності до тверезого обмірковування;

— смислоутворювальна функція. Вона сприяє привне­сенню сенсу в усі аспекти шкільного ж иття, розкриттю загальнолюдських, загальнокультурних смислів та профе­сійної й індивідуальної значущості педагогічних дій;

— діагностична функція. Ефективність педагогічної ді­яльності залежить від опанування вчителем інформації про стан, рівень знань, вихованість, розвиток учня, ступінь його поінформованості, наявність недоліків і прогалин у знаннях. Функція передбачає постійний зворотний зв’язок, який дає змогу «зчитувати» й аналізувати відповідну інформацію, ха­рактеризувати емоційно-вольові стани через зовнішні про­яви, робити певні висновки;

— індивідуалізаційна функція. Вона задовольняє інди­відуальні особливості учня, його прагнення, бажання зале­жно від здібностей, інтересів, можливостей шляхом вико­ристання різноманітних форм, методів, технологій навчан­ня і виховання;

— спонукальна функція. Ця функція передбачає пошук шляхів переведення учня у позицію суб’єкта власної життє­діяльності, спонукає його до активності, саморозвитку, само­виховання, самореалізації;

— прогностична функція. Можливі зміни, що відбува­ються з учнем, слід виявляти, аналізувати їх тенденції, ек­страполювати отримані результати на моделювання подаль­шого його розвитку;

— культурологічна функція. Педагогічна діяльність дає змогу вчителю, який має бути взірцем втілення культурних надбань суспільства, носієм загальнолюдських ідеалів, демон­струвати рівень особистісної культури, спонукати учнів до на­слідування значущих соціально-культурних стандартів по­ведінки;

— психотерапевтична функція. Забезпечує глибоке розу­міння учителем особистості учня, надання йому у разі необ­хідності психологічної допомоги, попередження конфліктів, нівелювання або компенсування їх негативних впливів;

— рекреаційна функція. Вона передбачає визначення адекватного рівня навантаження учнів, можливість його зниження, вчасність відтворення фізичних та психічних сил.

3. Операціональні, або функції-прийоми (обслуговуют кілька функцій-інструменталій, хоча в певних межах можуть бути пов’язані з тією чи іншою педагогічною стратегією або тактикою):

— функції вимірювання та оцінювання. У них поєднує­ться: вимірювання (виокремлення сукупності конкретних еталонів та прийомів визначення необхідних параметрів) і оцінювання (висновки на основі здійснених певних узагаль­нень). Отримання якісно-кількісних показників сприяє конкретизації процесу порівняння. Реалізується через по­шук, удосконалення інформативних форм і технік вимірю­вання важливих показників;

— методична функція. За наявності оворотного зв’яз­ку» відбуваються зіставлення мети і засобів педагогічної діяльності з її результатами, визначення їх ефективності, виявлення недоліків та прогнозування майбутнього з ура­хуванням результатів аналізу попередніх реалій;

— управлінська функція. Керівництво діяльністю учнів, спрямування їх в необхідному напрямі, привчання учнів до самоврядування є необхідними складовими навчання;

— координаційна функція. Полягає вона у передбаченні, узгодженні дій учасників педагогічного процесу, внесенні змін у власну діяльність, діяльність учнів, її результати;

— функція самоствердження. Ця функція покликана сприяти усвідомленню учнем власного «Я», відчуттю влас­ної особистісної значущості, формуванню адекватної само­оцінки і перспектив особистості, рівня домагань;

— функція формоутворень. Відповідне зовнішнє оформ­лення вербальних висловлювань, невербальних проявів тощо, залежно від характеру педагогічної діяльності, умов її здійснення, особистісних якостей учителя й учнів, надає ці­лям, змісту, завданням, намірам певної форми, в якій вони втілюються.

У цій сукупності функцій втілюються основні напрями педагогічної роботи вчителя (викладацька, виховна, дослід­ницька тощо).

Орієнтація на поліфункціональність дає змогу вчите­лю організувати власну педагогічну діяльність як цілісний, багатогранний процес, знаходячи у ній множинний смисл (освітній, виховний, розвивальний та ін.), розуміючи її варіативність (відсутність жорсткої детермінації моделей, тактик), інтегративність (можливість включення у навча­льний процес виконання кількох функцій одночасно), багаторівневість (необхідність стимулювати активність учнів, здійснювати самоконтроль й самооцінку діяльності, зістав­ляти власні дії з діями інших, ан алізуваш , коректувати й прогнозувати подальшу діяльність та ін.).

Зміст, форми і засоби реалізації тих чи інших функцій можуть варіюватися залежно від фахової спрямованості пе­дагога, типу навчального закладу (загальноосвітня школа, професійний навчальний заклад). Так, прийоми встанов­лення контакту вчителя початкових класів і вчителя-пред­метника старшої школи мають істотно відрізнятися, інак­ше педагог може спровокувати міжособистісні конфлікти. Різними є змістовість, емоційна насиченість вербальних ви­словлювань і невербальних проявів (функція формоутво­рення) вчителя конкретних навчальних предметів — мате­матики, літератури, географії. При реалізації соціалізую­чої функції слід враховувати, що учень — людина з певним досвідом соціальних стосунків, які вона переносить у нову соціальну групу.

Педагогічна діяльність має безперервний, динамічний характер. їй притаманні цілісність (реалізує її головну фун­кцію — формування всебічно розвиненої, гармонійної осо­бистості учня; комплексний підхід до виховання, забезпе­чуючи єдність всіх його напрямків; співдружність педаго­гічних, учнівських, батьківських та трудових колективів, взаємодії школи, сім’ї та громадськості у вихованні; гар­монійне поєднання різноманітних видів діяльності: нав­чальної, виховної, громадської, методичної, наукової, само­освітньої); варіативність (відсутність жорсткої детерміно­ваності подій); дія водночас у кількох вимірах (прогнозування подій, спонтанне поточне реагування, зіставлення прогнозу з фактичним перебігом подій, внесення коректив, ретроспек­тивний аналіз); інтегративність (кожна подія шкільного життя є проекцією багатьох систем); багаторівневість взає­модії (вчитель має мобілізувати учня на спільні дії, стиму­лювати його активність, особисту відповідальність, керува­ти діяльністю); постійне пізнання (ситуації, учня, себе, со­ціального оточення, умов взаємодії). Цілі й завдання вчителя завжди нестандартні, нешаблонні, творчі. Його професійна діяльність має специфічний набір знарядь праці, до яких від­носять не тільки знання, які повинен повідомити вчитель, а й види діяльності, до яких він повинен залучати учнів.

Педагогічна діяльність є своєрідною «метадіяльністю», оскільки передбачає організацію діяльності учнів. Крім того, вчитель змушений контролювати себе, вчасно коригу­вати небажані зміни в структурі особистісних якостей, а також бачити і розуміти те, що відбувається з іншими, зна­ти об’єктивні причини, що детермінують особистісний роз­виток його колег, учнів, їх батьків.

Педагогічна діяльність органічно зливається з буденним життям учителя. Він постійно аналізує свої дії і вчинки своїх учнів, подумки «заглядає» вїхнідуш і, творить нові ситуації для поліпшення навчально-виховної взаємодії.

Компоненти педагогічної діяльності

Педагогічна діяльність є складною динамічною системою, яка містить певні структурні елементи (цілі, мотиви, зміст, засоби дій, регулювання й результат) і формуєтііси з певних компонентів. На діяльність суб’єкта постійно прямо або опо­середковано впливають зовнішні і внутрішні умови.

Компоненти педагогічної діяльності — відносно самостійні функ­ціональні види діяльності, ножний з яких охоплює групу умінь, не­обхідних д ля реалізації певного виду педагогічної діяльності чи пе­дагогічного заходу.

У сучасній діяльності вчителя виокремлюють такі основ­ні компоненти:

1. Проектування цілей. Цей своєрідний «вектор» активності вчителя передбачає спрямованість його на іншу лю­дину. Педагогічна діяльність має сенс лише тоді, коли учень може акумулювати науковий і соціальний досвід, переданий йому педагогом. Тільки позитивні здобутки, інтегровані у внутрішній світ учнів, мають сенс і визначають цінність педагогічної діяльності. Учитель також повинен відповідати пе­вному еталону, професійно-рольовим очікуванням оточення. Проектування цілей є складним процесом, за якого вчитель повинен пам’ятати про кінцеву мету його діяльності — за­безпечення можливостей для неускладненого розвитку учнів у процесі спільної діяльності. Неправильно визначена мета призводить до негативних або нечітких результатів. Отже, вчитель має вміти ставити мету педагогічної діяльності, пла­нувати певні етапи її досягнення згідно з вимогами до зміс­ту освіти, результатами попередньої роботи, перспективами на майбутню діяльність, рівнем здібностей і можливостей учнів, власними можливостями та ін.; визначати місце і значущість мети в системі загальних педагогічних цілей; ставити завдання, зорієнтовані на поетапну реалізацію кон­кретної мети.

2. Стимулюючо-мотиваційний компонент педагогічної діяльності. Ефективність організації діяльності педагога за­лежить від його вмінь керувати мотиваційною сферою учнів, викликати у них позитивне ставлення до реалізації заплано­ ваного, формувати, оцінювати внутрішні потреби. Вчитель повинен уміти: визначати потреби, мотиви діяльності, рівень домагань учнівського колективу, окремих учнів, особливості їх характеру, використовуючи різноманітні методи діагнос­тики; підтримувати і формувати позитивне ставлення до дія­льності, викликати інтерес, використовуючи різноманітні за­соби активізації внутрішньої мотивації (надання вільного вибору, стимулювання розумової й творчої активності, ство­рення умов для самореалізації та ін.); використовувати за­соби зовнішнього стимулювання діяльності (оцінка, похва­ла, пояснення значущості та ін.); підтримувати і розвивати внутрішні потреби в самопізнанні, саморозвитку, самовдо­сконаленні.

3. Плануючий компонент педагогічної діяльності. Від­бір і компонування навчально-виховного матеріалу здійс­нюється відповідно до вікових та індивідуальних особливо­стей учнів. Суть цього компонента полягає в плануванні і побудові педагогічного процесу, визначенні структури дій учителя та учнів, проектуванні навчально-матеріальної бази для проведення навчально-виховної роботи, подальшої дія­льності, передбачення, прогнозування її перебігу, ймовір­них результатів. Його реалізація вимагає застосування сис­теми психолого-педагогічних, методичних і фахових знань, урахування цілей, інтересів, потреб, можливостей учнів, оскільки лише правильно спланована діяльність забезпечує успішний результат.

Учитель повинен: прогнозувати результати педагогіч­ної діяльності; працювати зі змістом навчальної інформації (підбирати, опрацьовувати, виділяти головне); підбирати і розподіляти для поетапної реалізації найефективніші фор­ми, засоби, методи реалізації поставлених цілей і завдань; ураховувати при плануванні результати аналізу поперед­ньої діяльності (позитивні й негативні), особливості учнів­ського колективу, окремих учнів (мотиви, інтереси, здіб­ності, можливості таін .), умови перебігу діяльності; плану­вати своєчасне і доцільне ви користан ня необхідного дидактичного матеріалу, використання технічних засобів навчання; передбачати ймовірні труднощі, можливі варіа­нти коригування діяльності за обставинами; виокремлюва­ти об’єкти і засоби контролювання перебігу й результатів діяльності, критерії їх оцінювання таін .

4. Організаційний компонент педагогічної діяльності. Включення учнів у різноманітні види діяльності, організа­ція учнівського колективу і перетворення його на інстру­мент педагогічного впливу вимагає володіння уміннями: чітко і ясно формулювати цілі й завдання педагогічної дія­льності, орієнтувати учнів щодо засобів її реалізації; раціо­нально поєднувати різноманітні методи, засоби, форми ор­ганізації спільної діяльності, спрямовані на реалізацію пос­тавлених цілей і завдань; логічно й послідовно переходити з одного виду діяльності до іншого; вивчати індивідуальні можливості, здібності, психологічні особливості учнів та ін., застосовувати індивідуально-диференційований підхід; ак­тивізувати діяльн ість учнів ш ляхом створення розвивальних, проблемних ситуацій, використання творчих зав­дань та ін.; організовувати самостійну діяльність учнів з елементами самоконтролю, самоаналізу, самооцінювання; раціонально розподіляти час, підтримувати оптимальний режим роботи; доцільно використовувати дидактичний ма­теріал, технічні засоби навчання; робити висновки (само­стійно й за допомогою учнів).

5. Контрольно-корекційний компонент педагогічної ді­яльності. Цілеспрямоване спостереження за вирішенням поставлених завдань, аналіз і коригування педагогічного процесу необхідні для забезпечення прямого і зворотного зв’язку між учителем і учнями. Контрольно-корекційний компонент покликаний забезпечувати отримання інфор­мації про результативність і недоліки педагогічного проце­су, труднощі, якість вирішення навчально-виховних за­вдань. Зворотний зв’язок потребує аналізу, регулювання, внесення змін у методи, засоби і форми роботи, наближення їх до оптимальних. Учні отримують інформацію про хід і результати власної діяльності, можливість її коригувати. Учитель повинен контролювати (цілеспрямовано спостері­гати, аналізувати іі оцінювати) педагогічну діяльність, визначати успішність й ефективність її перебігу, своєчасно коригувати; змінюючи діяльність, необхідно зберігати її за­гальну спрямованість і зміст, реалізовувати заплановані цілі, завдання.

6. Результативно-аналітичний компонент педагогічної діяльності. Цей компонент охоплює аналіз і оцінювання вчителем досягнутих у процесі навчально-виховної діяль­ності результатів, встановлення відповідності їх поставле­ним завданням, виявлення причин відхилень, їх аналіз, проектування нових завдань, спрямованих на реалізацію нових цілей з урахуванням виявлених недоліків. Результа­тивно-аналітичний компонент ґрунтується на виявленні, глибокому самоаналізі (Що відбулося зі мною? Чи став я кращим після сьогоднішнього робочого дня? Чи задоволені мої потреби та інтереси? Які саме потреби та інтереси задо­волені? А чи не було серед них потреби влади над іншим, перемоги над дитиною?), визначенні ш ляхів вирішення суперечностей педагогічного процесу, надає діяльності ви­кладача динамічного і розвивального характеру.

Учитель повинен володіти такими уміннями: аналізу­вати результати діяльності для визначення причин неузго­дженості цілей і результатів; порівнювати план роботи з його реалізацією, виявляти неузгодженості і їх причини; сильні й слабкі складові діяльності, оцінювати продуктивність окремих етапів роботи учнів; виявляти причини труднощів, помилок і методів їх запобігання і подолання; робити ви­сновки за результатами аналізу і використовувати їх надалі; об’єктивно оцінювати професійно-педагогічну діяльність.

7. Комунікативний компонент педагогічної діяльності. Між учителем і учнями, колегами, батьками та громадсь­кістю повинні бути такі відносини, які даватимуть змогу задовольняти потреби та інтереси учнів, ефективно впли­вати на них, коригувати їх поведінку. Основою педагогіч­но доцільних відносин між суб’єктами педагогічного про­цесу є гнучка й динамічна взаємодія, яка залежить не сті­льки від зовнішнього контролю, скільки від усвідомлення учасниками взаємодії законів розвитку особистості, які слід розглядати як процес взаємовпливу і взаємозбагачення.

Для успішної реалізації комунікативного контакту учитель повинен встановлювати педагогічно доцільні від­носини з учнями; взаємодіяти на особистісному рівні при вирішенні педагогічних завдань; діагностувати комуніка­тивні якості учнів, враховувати їх у процесі організації педагогічного спілкування; визначати морально-психологічний настрій учнівського колективу, привносити в нього відповідні зміни, створювати сприятливу атмосферу, необхідний настрій при проведенні навчальних і позаурочних заходів; формувати й підтримувати доброзичливі стосунки в колективі з повагою і тактом поводитися в будь-якій ситуації, вирішувати і попереджувати конфлікти; виразно і логічно говорити, точно висловлюючи свої думки, почуття, ставлення, використовуючи всі засоби емоційного впливу (педтехніка) вислуховувати, сприйм ати точку зору співбесідника встановлювати педагогічно доцільні стосунки з іншими уча­сниками педагогічного процесу.

Знання структури педагогічної діяльності допомагає уникнути неправильних рішень і дій.

Професійні знання, уміння, здібності і якості сучасного вчителя

Необхідність навчання і виховання підростаючих поко­лінь усвідомлюють усі людські спільноти. Особливо важ­ливі роль і значення педагогічної діяльності в сучасному суспільстві. Вимоги до педагога висвітлені в Законі Украї­ни «Про загальну середню освіту»: «Педагогічним праців­ником повинна бути особа з високими моральними якостя­ми, яка має відповідну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність та якість своєї роботи, фізич­ний та психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої осві­ти». Педагог повинен бути людиною з високим рівнем про­фесійної культури, яка виявляється у здатності знаходити задоволення в праці; творчій діяльності, спрямованій на формування особистості учня; оволодінні культурною спа­дщиною, в особистих моральних якостах. Засвоєні педаго­гом культурні багатства втілюються в його діяльності, по­ведінці, у ставленні до світу та самого себе.

Культура педагогічної діяльності — рівень виконання вчителем своїх профестних обов’язків.

Залежить вона від соціально значущих мотивів діяль­ності педагога (потреби, інтереси, цінності, погляди); від­повідності психофізичних властивостей особистості (здібностей), які забезпечують необхідний рівень і ефективність професійної діяльності; ступеня розвитку психічних проце­сів особистості (мислення, пам’ять, емоції, почуття, воля); повноти і глибини засвоєних психолого-педагогічних і спе­ціальних знань, умінь, навичок, тобто набутого досвіду; со­ціальної активності.

Учитель повинен прагнути до духовного збагачення уч­нів, поважати невичерпність і унікальність кожної людської особистості, організовувати педагогічний процес як духов­ну взаємодію в умовах психологічного комфорту, інте­лектуальної співпраці, співтворчості, діалогової культури, поєднувати педагогіку впливу з педагогікою взаємодії і фа-
силітації (лат. facilitate — стимулювати, активізувати), що забезпечують взаємозбагачення, гармонійний розвиток і са­морозвиток суб’єктів педагогічного впливу. Бути фасилітатором означає сприяти гармонізації особистості учня, допо­магати йому, актуалізувати потребу в особистісному зрос­танні, розвивати здатності до творчої адаптації та самозмін.

За словами В. Сухомлинського, любов до дитини — це «…плоть і кров вихователя як сили, здатної впливати на ду­ховний світ іншої людини. Педагог без любові до дити­ни — це все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору». Той, хто не любить і не поважає дітей, учнів, не може досягти успіху в педагогічній праці, бо тільки щира любов і глибока повага педагога до вихованців породжують відповідну любов і повагу до нього.

Як посередник між дітьми та системою ідей, традиція­ми, культурою свого народу й людства педагог покликаний виховувати гідних людей, здатних примножувати здобут­ки людської цивілізації.

Специфіка педагогічної діяльності вчителя полягає у тому, що він взаємодіє з учнями, яким властиві різнома­нітні інтереси. Це вимагає від нього володіння системою професійних знань, яку утворюють:

— загальнокультурні знання (знання про людину, її становлення, розвиток у реальній соціокультурній дійсності; спеціальні знання з культурології, соціології, етики, естети­ки, деонтології, економіки, права, управління);

— психологічні знання (знання загальних характерис­тик особистості: спрямованість, характер, темперамент, зді­бності та ін.; особливостей перебігу психологічних проце­сів (мислення, пам’ять, уява та ін.); методів психологічно­го дослідження закономірностей навчання і виховання: психологічні основи навчання і виховання; закономірнос­тей і особливостей вікового розвитку учнів, особливостей засвоєння навчального матеріалу відповідно до індивіду­альних та вікових характеристик; особливостей навчально-пізнавальної та комунікативної діяльності учнівського ко­лективу, конкретного учня, взаємодії і спілкування; умін­ня застосовувати набуті знання у педагогічній діяльності, володіння способами і прийомами психічної саморегуляції, технологіями подолання професійної деструкції, реф­лексією);

— педагогічні знання (знання основних теорій форму­вання і розвитку особистості, провідних ідей і законо­мірностей цілісного педагогічного процесу, законів, принци­пів педагогіки і психології, основних форм діяльності тощо; конструювання навчально-виховного процесу; вирішення практичних завдань навчання і виховання в конкретних умо­вах; знання про основні напрями і зміст праЦі вчителя, сут­ність і особливості професійно-педагогічної діяльності, роз­виток педагогічної і психологічної науки, професійну під­готовку, позитивні та негативні сторони своєї професійної діяльності, особистісні якості з професійно-педагогічного вдо­сконалення, та ін.);

— знання з методики викладання предметів, методики виховної роботи, дидактики (підготовка і проведення уро­ків, організація діяльності школярів), знання педагогічної техніки (способів вирішення педагогічних задач і ситуацій, проведення дослідницької роботи), необхідні для організа­ції і ефективної взаємодії у педагогічному процесі.

Система професійних знань дає змогу вчителеві вільно орієнтуватися в потоці різноманітної інформації, обирати з неї найбільш істотну та значущу; вирішувати професійні завдан­ня на рівні теоретичного узагальнення з використанням різноманітних прийомів педагогічного мислення; осми­слювати, конструювати і обі^унтовувати свої програми дія­льності, з’ясовувати їх внутрішню логіку на основі знання закономірностей педагогічного процесу; на науковому рівні описувати педагогічні явищ а і факти, забезпечувати одно­типність, тотожність підходів до їх інтерпретації; поясню­вати факти, використовуючи причинно-наслідкові зв’язки, типові для навчально-виховного процесу; передбачати нап­рями розвитку та зміни педагогічних об’єктів, явищ, про­цесів.

Професійні знання поглиблюють, спрямовують і органі­зують індивідуальний досвід вчителя, допомагають осмис­лити його в системі соціального досвіду, відкривають мож­ливості для його вдосконалення і розвитку.

Вчитель сам планує свою діяльність, враховуючи дер­жавні програми й документи. Внутрішнє «Я» постійно зай­няте порівнянням того, яким є вчитель згідно з особистою «Я-концепцією» (тим, що людина думає про себе), і тим, як він
реалізується у професії. Гуманна людина гостро переживає відхилення від певного ідеалу, норми (наприклад, накрича­вши на дитину), а інша — не буде хвилюватися, навіть коли здійснить значно гірший вчинок. Отже, внутрішнє життя вчителя має орієнтуватися на самовдосконалення.

Світогляд людини розвивається внаслідок роздумів і ре­флексії (внутрішньої мисленнєвої роботи). Тому розвину­та самосвідомість є необхідною умовою професійної та особистісної самореалізації вчителя. Ігнорування духовного
росту, роботи з власною свідомістю може спричинити по­ступову деградацію та втрату мотивації до педагогічної праці.

Вчитель повинен володіти такими професійними умін­нями;

1) вміння «переводити» зміст об’єктивного процесу нав­чання й виховання в конкретні педагогічні завдання; дос­лідження особистості і колективу з метою визначення рівня його готовності до активного оволодіння знаннями й про­ектування на цій основі процесу розвитку; виділення освіт­ніх, розвиваючих і виховних завдань, визначення серед них домінуючих;

2) вміння створювати і задіювати логічно завершену пе­дагогічну систему: комплексне планування навчально-ви­ховних завдань, обґрунтований вибір змісту освітнього про­цесу; оптимальний вибір форм, методів, засобів його реа­лізації;

3) вміння бачити взаємозв’язки між компонентами і фа­кторами виховання, приводити їх у дію; створювати для цього необхідні умови; активізація особистості учня, розви­ток його діяльності, яка перетворює його на суб’єкт вихо­вання; організація і розвиток спільної діяльності; забезпе­чення зв’язку з навколишнім середовищем, регуляція зов­нішніх непередбачуваних впливів;

4) вміння враховувати і оцінювати результати педа­гогічної діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу та результатів діяльності вчителя; визначення нових за­вдань.

Теоретична і практична підготовка до педагогічної ді­яльності дає змогу вчителю набути такі професіііні вміння:

— інтелектуальні вміння, які виявляються у здатності ефективно виконувати операції логічного мислення (аналіз, синтез, порівняння, класиф ікація, виділення головного та ін.); утворюють інтелектуальну основу професійної праці, сприяють розвитку педагогічного мислення, форму­ванню глибоких знань;

— аналітичні вміння, через які виявляється узагальне­не вміння педагогічно мислити: діагностувати педагогічні явища, аналізувати їх складові (умови, причини, мотиви, засоби, форми та ін.), знаходити способи оптимального ви­рішення педагогічних проблем;

— прогностичні вміння, що виявляються у прогнозу­ванні педагогічного процесу, побудові образу кінцевого ре­зультату діяльності, складанні плану дій для досягнення по­ставленої мети; розвитку особистості та її соціальних від­ношень;

— проективні вміння, що полягають у конкретизації педа­гогічного прогнозування в планах навчання і виховання, об­ґрунтуванні способів і етапів їх реалізації: підбір змісту пе­дагогічного процесу, визначення основних видів діяльності тощо;

— рефлексивні вміння, котрі виявляються в уміннях вчи­теля аналізувати власну професійну діяльність: правильність постановки мети і завдань, адекватність змісту педагогічно­го процесу поставленим завданням, відповідність форм, ме­тодів, засобів навчання індивідуальним і віковим особли­востям тих, хто навчається тощо;

— мобілізаційні вміння, що виявляються у розвитку ін­тересу, формуванні мотивації до навчального процесу, стимулюванні до саморозвитку й творчості, забезпеченні умов для ефективної самореалізації особистості тощо;

— інформаційні вміння, що передбачають отримання, систематизацію знань, їх адаптацію до педагогічного про­цесу, організацію їх чіткої та ефективної передачі;

— розвиваючі вміння, які спрямовують взаємодію з уч­нями задля створення умов для всебічного розвитку їх особистості (психічних процесів, властивостей);

— орієнтаційні вміння, спрямовані на формування цін­нісних установок особистості, її світогляду; стимулювання стійкого інтересу до навчання, організацію діяльності з ме­тою прояву і закріплення соціально значущих якостей; орга­нізацію спільної творчої діяльності з метою розвитку соці­ально значущих якостей учнів;

— перцептивні вміння, що виявляються в загальному умінні сприймати й розуміти партнерів по взаємодії; адекватно інтерпретувати поведінку, протистояти стереотипам сприйняття тощо;

— комунікативні вміння, спрямовані на організацію педагогічного спілкування: встановлення психологічного контакту з учнями, їхніми батьками, колегами, обмін інформа­цією, вміння регулювати й управляти процесом, налагоджувати зворотний зв’язок, педагогічно доцільні відносини.

Вагомим для педагога є наявність педагогічних здіб­ностей.

Педагогічні здібності — сукупність психічних особливостей учите­ля, необхідних д ля успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення.

Основними їх показниками є швидкість, надійність і лег­кість засвоєння педагогічної діяльності. Систему педа­гогічних здібностей утворюють:

— організаційні здібності (виявляються в умінні вчите­ля організувати учнів, розподілити між ними обов’язки, спланувати власну діяльність і діяльність учнів, організу­вати й оцінити її та ін.);

— дидактичні здібності (передбачають конкретні умін­ня підібрати і підготувати навчальний матеріал, наочність, технічні засоби навчання; доступно, ясно, виразно, пере­конливо і послідовно викладати навчальний матеріал; сти­мулювати розвиток пізнавальних інтересів, духовних по­треб та ін.);

— перцептивні здібності (виявляються в толерантності, чутливості до особистості, здатності сприймати й розуміти іншу людину, її психологічний стан за зовнішніми ознаками; професійній проникливості, пильності, інтуїції та ін.);

— комунікативні здібності (передбачають наявність потреби в спілкуванні, здатність налагоджувати контакти з учнями, їх батьками, колегами, керівниками навчального закладу; здатність викликати позитивні емоції у співрозмовника і відчувати задоволення від спілкування; здатність до співпраці, що виявляється в допомозі учням усвідомити свою своєрідність як необхідну для спілкування цінність);

— сугестивні знання (виявляються в емоційно-вольово­му впливі на учнів);

— дослідницькі знання (уміння пізнати й об’єктивно оцінити педагогічні ситуації, процеси);

— науково-пізнавальні знання (здатність до засвоєння наукових, фахових знань).

До педагогічних здібностеіі також належать: висока пра­цездатність, динамізм особистості (здатність активно впли­вати на іншу особистість); емоційна стабільність (володіння собою, самоконтроль, саморегуляція); оптимістичне прогно­зування (передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній); креативність (здатність до творчості, генерування нових ідей, уникнення традиційних схем, опе­ративне вирішення проблемних ситуацій); впливовість (зда­тність впливати на психічний і моральний світ дітей в пев­ному напрямі, зближуватися з ними, здобувати довіру, лю­бов і повагу, глибоко проникати у їх внутріш ній світ, конструювати, проектувати його) тощо.

Комплекс таких здібностей є важливою передумовою ус­пішного оволодіння педагогічною професією.

Професійні якості віддзерк^ю ю ть єдність професійно­го та особистісного компонентів педагогічної діяльності. Врахування і прогнозування їх впливу є необхідною умо­вою успішності педагогічної діяльності.

Професійні якості — індивідуальні особливості суб’єкта діяльності, що впливають на дефективність та успішність ієстійкими, суттєвими, рів­ноцінними та вираженими.

До професійних якостей відносять:

— професійне мислення: аналітико-конструктивний склад, самостійність та критичність мислення, гнучкість, ди­намічність, продуктивність, творчість, відкритий тип пізна­вального ставлення, ерудиція, установка на засвоєння сис­теми знань, передового педагогічного досвіду і всіх надбань світової та національної культури;

— професійну спрямованість: соціальна активність, на­станова на виконання замовлення суспільства щодо фор­мування особистості дитини; ставлення до професії, що ви­являється в системі мотивів, особистісних смислів і цілей, принциповість, високий рівень професійної мотивації, адек­ватна самооцінка, адекватний рівень домагань, цілеспря­мованість, гуманістична спрямованість, ідейна перекона­ність, позитивне ставлення до себе;

— експресивні якості: емоційно-вольова стабільність, стійкість до стресу, оптимізм, емоційна сприйнятливість, витримка, оптимістичність, самоконтроль;

— організаційні якості: відповідальність, працездат­ність, дисциплінованість, ініціативність, вміння організо­вувати себе, наполегливість;

— комунікативні якості: контактність, емпатійність (уміння співпереживати оточуючим, оцінювати різноманітні ситуації з їх позицій, здатність виявити своє розуміння), терпимість, тактовність, рефлективність (здатність людини уявити собі, як її сприймають інші), толерантність.

До професійних належать і якості, набуті у процесі професійної підготовки, пов’язані з отриманням спеціальних
знань, умінь, способів мислення, методів діяльності: володіння предметом викладання, методикою його викладання, пси­хологічна підготовка, загальна ерудиція, широкий культурний кругозір, педагогічна майстерність, володіння педагогічними технологіями, захопленість наукою, любов до професії, що ви­ражається у відданості своїй справі, бажанні працювати, напо­легливості, дисциплінованості, радості від досягнення навча­льних і виховних результатів, постійному підвищенні вимог­ливості до себе, власної педагогічної кваліфікації.

Важливу роль відіграють особистісні якості педагога.

Особистісні якості педагога — якості, які виявляються у фаховій діяльності, професійних зв’язках, спілкуванні, визначають поведінку педагога і характеризують його як фахово самодостатню, від­повідальну особу.

У своїй сукупності ці якості формують передумови для створення сприятливих відносин у педагогічному, учнів­ському колективах, ефективної педагогічної діяльності. Найважливішими серед них є: людяність, співчуття, гуман­ність у помислах і діях тощо.

Працю справжнього педагога живить віра в людину. Він повинен бути оптимістом, глибоко вірити в сили й мож­ливості дітей, бачити насамперед їх найкращі риси «про­ектувати хороше» (А. Макаренко). Водночас учитель не по­винен ідеалізувати дітей, ігноруючи недоліки. Учитель — це завжди активна, творча особистість, організатор життя уч­нів, лідер. Педагогічне керівництво учнівським колективом зобов’язує його бути винахідливим, толерантним, виявля­ти терпимість до дітей. Однак не можна заохочувати дії та вчинки учнів, які суперечать суспільним, моральним нор­мам, чи шкодять дітям або оточуючим.

Уважність і спостережливість допомагають вчителю враховувати найменші зміни у настроях, самопочутті уч­нів, корегувати подальшу роботу, обраний план дій.

Обов’язковою нормою є ставлення вчителя до учнів, яке виявляється в оцінюванні їх знань, умінь, вчинків. Будь-які прояви несправедливості з боку педагога ображають, обурю­ють учнів, завдають шкоди навчанню і вихованню.

Неадекватні емоційні реакції учнів можуть провокува­ти аналогічні й у вчителя, тому необхідними його особистісними якостями є витримка і стриманість.

Вчитель має бути вимогливим, оскільки безпринципність, поблажливість, потурання слабкостям, байдужість завдають великої шкоди вихованню особистості. Найвидатніші педаго­ги обстоювали єдність вимогливості й поваги, бо саме у вимог­ливості до людини полягає повага до неї.

Самокритичність сприяє аналізу власних дій, вчинків, професійної діяльності, баченню помилок та шляхів їх по­долання.

Важлива для вчителя позитивна емоційна налаштованість, яка виявляється вумінні абстрагуватися від неприєм­них переживань, поганого настрою при спілкуванні з діть­ми. Водночас не варто приховувати невдоволення, якщо по­ведінка учнів на те заслуговує, однак і в такій ситуації вчитель повинен володіти своїми емоціями.

У стосунках з учнями необхідна тактовність, почуття мі­ри. Неприпустимо вдаватися до крайнощів, що виходять за межі пристойності й педагогічної доцільності. Учитель завжди має бути послідовним у вимогах і водночас гнучким, здатним
переглядати окремі рішення, якщо це зумовлено конкретни­ми обставинами та інтересами справи. Він є старшим товари­шем учнів, але насамперед наставником, керівником. Тому дружні взаємини вчителя й учня не повинні переходити у фа­мільярність і панібратство. Зокрема, вчитель, якому властиве відчуття міри, завжди доброзичливий, але не ліберальний, чемний, коректний і делікатний, але не улесливий.

Сукупність якостей, необхідних для професії педагога, можна умовно поділити на кілька категорій (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Класифікація якостей,
необхідних для педагогічної діяльності

Закінчення таблиці 5.1

Учитель — головна фігура педагогічного процесу. Його особистий приклад є могутнім фактором виховного впливу. Діти, як стверджував Л. Толстой, переймаються прикладом у сто разів сильніш е, ніж найкрасномовніш ими і най­розумнішими повчаннями. Вплив авторитетного педагога зберігається протягом всього життя. «Золотим правилом» науки виховання вважав К. Ушинський таку тезу: «Учите­леві треба бути таким, якими він хоче бачити своїх вихо­ванців».

Позитивні якості вчителя є основою його авторите­ту — визнання учнями його інтелектуальної, моральної сили й переваги, глибокої пошани до вчителя, віри в нього. Регулює професійну діяльн ість професійна сам освідо­мість — усвідомлення особистістю себе в професійній діяль­ності (усвідомлення потреб, інтересів, прагнень, ціннісних орієнтацій, соціальних ролей та мотивів професійної діяль­ності); оцінка професійних можливостей (знань, умінь, на­вичок і якостей); зіставлення своїх можливостей з норма­тивами — суспільно значущими вимогами професії; здат­ність до формування індивідуального стилю діяльності на основі самооцінки. Професійна самосвідомість засвідчує рівень оволодіння учителем професією, дає змогу визначати причини успіхів і невдач, вносити необхідні корективи в діяльність, визначати індивідуальниіі стиль діяльності (сис­тему індивідуальних прийомів, що забезпечують ефектив­ність професійних дій) і перспективи професійного само­вдосконалення.

Індивідуальний стиль діяльності характеризують: адаптивність (здатність адекватно пристосовуватися до нової професійної ситуації), гнучкість (використання того чи іншого способу р еал ізац ії діяльн ості залеж но від можливостей вчителя, учнів, освітнього середовища), со­ціальна орієнтованість (усвідомлення соціальної відпові­дальності перед суспільством), інноваційність (постійний пошук та оволодіння новими професійними методами ді­яльності), прогностичність (передбачення і попереджен­ня негативного впливу на професійну діяльність та ство­рення комфортних умов для успішної її реалізації), презентативність (представленість індивідуального «Я», його самовизначеність), гуманістична спрямованість. Якщо вчитель успішно реалізується у професійній діяльності, задоволений результатами праці, ефективно організує освітній процес, позитивно характеризується учнями, його індивідуальний стиль діяльності можна вважати оп­тимальним.

Педагогічні якості, індивідуальний стиль діяльності вчителя повинні динамічно розвиватися, постійно попов­нюватись новим змістом, критично аналізуватись.

Отже, вчитель повинен були взірцем професіонала, но­сієм високих громадянських, професійних й особистісних якостей. їх збалансованість, гармонійність прояву підтвер­джена впевненістю у своїх знаннях, уважне й бережне став­лення до дітей, повага до їх почуттів є обов’язковою скла­довою професіоналізму вчителя.

Педагогічна компетентність вчителя

Успішну орієнтацію вчителя в сучасному освітньому, ін­формаційному просторі, задоволення його індивідуальних, професійних потреб, досягнення успіху в професійному са­мовираженні та взаємодії з соціумом забезпечує високий рівень педагогічної компетентності. Компетентність вчи­теля пов’язана з професіоналізмом, тому зміст поняття «професійна компетентність» визначається рівнем про­фесійної освіти, досвідом, індивідуальними здібностями і якостями вчителя, вмотивованим прагненням до неперервної самоосвіти та самовдосконалення, творчим і відпо­відальним ставленням до справи.

Педагогічна компетентність (лат. competere — досягати, прагну­ти) вчителя — інтегративна риса, що включає знання, вміння, на­вички, зафіксовані у кваліфікаційних вимогах, та особистісні нахи­ли й орієнтири щодо розвитку особистісної культури, поглиблення власного досвіду, здійснення інноваційної діяльності.

Сучасний вчитель повинен володіти такими компетент­ностями:

— громадянська компетентність: виявляється у здатності орієнтуватися у суспільно-політичному просторі держави, застосовувати нормативно-правові процедури та законодавчі акти регулювання особистого житгя та фахової діяльності;

— соціальна компетентність; здатність проектувати стратегії свого життя, індивідуумів, різних соціальних груп відповідно до усталених норм і правил соціальної взаємодії (виявляти ініціативу, регулювати міжособистісні, групові відносини; долати конфлікти тощо);

— загальнокультурна компетентність: полягає в куль­турі міжособистісних відносин, толерантності, знанні та використанні рідної та іноземних мов, застосуванні мето­дів самовиховання, сприянні розвитку творчості, інновацій­ ного мислення та підприємництва, формуванні гуманісти­чного світогляду, визначенні духовно-ціннісних орієнтирів, моральних і етичних принципів особистості; розумінні ваго­мості навчання впродовж життя;

— уміння вчитись: здатність уявляти, прогнозувати, до­сягати результатів діяльності; знати й застосовувати при­йоми смислового групування матеріалу, впорядковувати та відтворювати інформацію, вміти перетворювати інформа­цію на спосіб діяльності, сприймати та опрацьовувати ма­теріал, залежно від мети діяльності, формувати узагальнен­ня, критичні судження та оригінальні думки, моделюва­ти, комбінувати, доповнювати, перетворювати, інтегрувати способи перевірки й контролю власної діяльності, оціню­вати навчальні дії учнів;

— технологічна компетентність: здатність учителя орієнтуватись в інформаційному просторі, використовува­ти технічні та мультимедійні засоби, володіти й оперувати інформацією відповідно до професійних потреб, оцінювати досягнутий результат;

— науково-методична компетентність: поінформова­ність у сфері освітніх інновацій, інтерактивного навчання, використання інформаційних освітніх технологій моніто­рингу та управління освітніми процесами;

— прогностична компетентність: здатність до визначен­ня та втілення фахових проектів, аналізу партнерських від­носин, ділового співробітництва, передбачення наслідків фа­хової та особистої діяльності;

— комунікативна компетентність: об’єктивне сприйняття партнерів по взаємодії, знаходження адекватного стилю й тону спілкування, урахування індивідуальних осо­бливостей, вміння активно слухати, вільно володіти вер­бальними, невербальними, комп’ютерними засобами кому­нікації;

— здоров’язберігаюча компетентність; культура здоро­вого способу життя (підтримка власного духовного здоро­в’я, фізичної форми), поінформованість у способах психо­логічного захисту й підтримки;

— підприємницька компетентність: здатність організову­вати власну трудову діяльність, роботу колективу, аналізу­вати та оцінювати власні професійні можливості, презенту­вати та поширювати інформацію про результати власної ді­яльності й діяльності колективу;

— налаштованість на саморозвиток і самовдосконалення: потреба і готовність до самоосвітньої діяльності, творчого самовдосконалення впродовж життя через осмислення досяг­нутих результатів і самостійний вибір нових цілей і завдань;

— рефлексивна компетентність: реалізується через меха­нізми рефлексії (процес осмислення, критичний аналіз та переосмислення особистісних смислів та змісту професійної педагогічної діяльності, вчинків, поведінки) забезпечує роз­ виток і саморозвиток, своєчасну корекцію й адекватний роз­виток інших компетентностей; сприяє творчому підходу до професійної діяльності, досягненню її максимальної ефек­тивності та результативності.

Педагогічна компетентність є динамічним феноменом, систематичне оновлення якого зумовлене змінами суспільс­тва, стратегічних орієнтирів освіти, проблемами, що випли­вають із особистого досвіду і специфіки діяльності кожного педагога.

Професійний розвиток вчителя

Оволодіння педагогічною професією — довготривалий процес. Він охоплює декілька етапів професійного розвит­ку фахівця, протягом яких змінюються життєві та профе­сійні плани, відбувається перебудова структури особистості, визначається провідна діяльність, соціальна ситуація. Відповідно до кожного етапу фахівець, за словами російського дослідника Є. Климова, фігурує як:

— оптант (етап вибору професії);
— адепт (навчання у спеціалізованому навчальному за­кладі: ВНЗ, училище тощо);
— адаптант (звикання молодого фахівця до роботи);
— інтернал (людину визнають до^;відченим фахівцем, який може самостійно й успішно справлятися з основними професійними функціями);
— майстер (наявність у фахівця спеціальних якостей, умінь, широке орієнтування у професійній діяльності; інди­відуальний стиль діяльності);
— авторитет (фахівець — майстер своєї справи, широко відомий у своєму колі або за його межами; він професійно вирішує завдання за рахунок великого досвіду, вмілості, вміння організувати роботу тощо);
— наставник (фахівець є авторитетним майстром, пе­редає досвід молодим, стежить за їх професійним зростан­ням, його ж иття наповнене осмисленою професійною перспективою).

Дещо інакше виокремлює етапи професійного розвитку Е. Зеєр:

1) стадія аморфної оптації (О—12 р.)> на якій відбувається зародження професійно зорієнтованих інтересів і нахилів у дітей під впливом родини, інститутів дошкільної та шкільної освіти завдяки сюжетно-рольовій грі та навчальній діяльності;

2) стадія оптації (12—16 р.), на якій відбувається фор­мування професійних намірів, що завершується свідомим або вимушеним вибором професії;

3) стадія професійної підготовки (16—23 р.), яка почи­нається зі вступу до професійного навчального закладу; со­ціальна ситуація характеризується новою соціальною рол­лю, новими відносинами в колективі, більшою соціальною належністю; провідною діяльністю є професійно-пізнавальна, орієнтована на отримання конкретної професії;

4) стадія професійної адаптації (18—25 р.), на якій від­бувається освоєння особистістю нової соціальної ролі, досві­ду виконання професійної діяльності, розвиваються профе­сійні якості; провідна діяльність, як правило, має нормати­вно-репродуктивний характер;

5) стадія первинної професіоналізації, на якій професій­на діяльність відбувається відносно оптимальними способами, стабілізація професійної діяльності зумовлює формуван­ня нової системи ставлень особистості до навколишнього середовища і себе;

6) стадія вторинної професіоналізації, на якій відбува­ється подальше підвищення професійної кваліфікації, інди­відуалізація технологій виконання діяльності, виникнення та розвиток власної професійної позиції. Характеризується най стійкішим оптимальним рівнем професійної активності спеціаліста;

7) стадія професійної майстерності, на якій фахівець досягає вершин у своїй діяльності. Характеризується висо­кою творчою активністю особистості, продуктивним рівнем виконання професійної діяльності, пошуком її більш ефек­тивних способів, зміною відносин із колективом.

За відповідального ставлення до свого фаху професійний розвиток фахівця-вчителя повинен мати лінійний, безупин­ний характер, він поступово набуває професійної майстер­ності від репродуктивного рівня праці до її вершинного рів­ня. В іншому разі розвиток може бути стагнуючим (приско­рений розвиток на початкових стадіях становлення з подальшою стагнацією та занепадом) або ламаним (вер­шинні досягнення, кризи, конфлікти).

Відчутно детермінують професійний розвиток внутріособистісні чинники (психофізіологічні та психологічні особ­ливості, рівень соціально-професійної активності, характер професійної мотивації, потреба в самореалізації тощо). За­галом становлення професіоналізму вчителя пов’язане з його особистісно-професійним розвитком і саморозвитком, формуванням особистості, орієнтованої на високі професійні досягнення. Передумовами його є розвиток спеціальних і загальних здібностей, моральна вихованість. Регулюючим фактором професійного розвитку вчителя, його творчої ак­тивності є самосвідомість (усвідомлене ставлення до про­фесії, що виявляється в системі мотивів, особистісних сми­слів і цілей). За допомогою самопізнання вчитель ставиться до себе як до суб’єкта діяльності, особистості та індивідуа льності. Важлива наявність позитивної Я-концепції (систе­ми уявлень про себе) вчителя як продуктивної основи для його подальшого самовдосконалення. Вона сприяє виник­ненню задоволеності від педагогічної праці, самоповаги, впевненості у собі. Відчуваючи себе спокійно і впевнено, вчитель доброзичливий і рівний у відносинах з учнями, бачить свої недоліки, працює над їх подоланням. Прагнучи до постійного саморозвитку і самоактуалізації, він свідомо фор­мує перспективну стратегію свого професійного життя, пе­ребуває у постійному самопізнанні, самовдосконаленні і са­моактуалізації, усвідомлюючи себе як справжнього суб’єкта професійної життєдіяльності, в продуктах своєї педагогічної діяльності намагається створити значущий для всіх резуль­тат. Учитель з низькою професійною самооцінкою сприймає
педагогічну реальність крізь призму своїх стресів, тривог, вдаючись найчастіше до авторитарного стилю як засобу пси­хологічного захисту.

Педагогічна діяльність завжди пов’язана з перетворен­нями, тому творчість — об’єктивна професійна необхідність у діяльності вчителя. Вона дає вчителю можливості для по­стійного пошуку нового, забезпечує формування педагогічно­го мислення, уяви, пам’яті, емоційно-вольової і поведінкової сфер, ціннісних орієнтацій, сприяє досягненню успіхів у різ­них видах педагогічної діяльності. Специфічним результатом творчої самореалізації вчителя є його готовність до подальшо­го професійного вдосконалення, оптимізації своєї праці.