Сутність соціально-економічного прогнозування
Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, без визначення перспектив його розвитку. Нині прогнозування є одним з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Державне регулювання економіки повинно забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспільства від необґрунтованих розпорядчих заходів мають великі масштаби. Отже, сьогодення потребує розширення фронту прогнозування, дальшого вдосконалення методології і методики розроблення прогнозів. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на перебіг соціально-економічних процесів.
Прогноз (гр. prognōsis — передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи й строки досягнення такого стану. Процес розроблення прогнозів називається прогнозуванням.
Одним із найважливіших напрямів прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.
Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх галузях життя суспільства. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний та управлінський. Теоретичний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів і причинно-наслідкових зв’язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об’єкта. Управлінський аспект виявляється в тому, що прогнозування дає змогу формувати рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу.
Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).
Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія та відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують за допомогою якісних характеристик.
Прогноз, як порівняти з гіпотезою, має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах.
План (програма) — це комплекс заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.
Найтісніше взаємопов’язані прогнозування і планування. Єдність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).
Форми поєднання прогнозу і плану в часі можуть бути різними:
прогнозування може передувати процесу розроблення плану (прийняттю управлінських рішень). Як правило, для того щоб прийняти обґрунтоване рішення, необхідно мати прогноз, наприклад, обсягів і структури попиту, стратегії і тактики конкурентів, можливих змін у господарському законодавстві, міри можливого ризику і т. ін.;
прогноз і план можуть розроблятися одночасно, оскільки як планові, так і прогнозні розрахунки спираються на велику кількість показників (констант і змінних), у тому числі таких, котрі мають прогнозне походження (індекс цін, показники ефективності використання ресурсів тощо);
прогноз може здійснюватися після прийняття управлінського рішення. У такому варіанті виділяють два аспекти. Перший називають прогнозуванням наслідків прийнятих рішень. Другий аспект пов’язаний з безперервністю та календарним характером планування і прогнозування. Процес планування починається ще до початку втілення планових заходів, але в межах попереднього планового періоду. Для цього здійснюється прогноз очікуваного виконання плану. Наприклад, згідно із Бюджетним кодексом України, проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний рік, який «задає тон» усім наступним етапам бюджетного процесу, розробляється до 1 червня поточного бюджетного року. Але, щоб сформувати продуману бюджетну політику на наступний рік, необхідно мати прогноз очікуваного виконання бюджету за поточний рік.
Прогнозування і планування можуть існувати окремо одне від одного. Це зумовлено тим, що існують об’єкти, які не підлягають плануванню, але можуть бути об’єктами прогнозування. До таких належать, наприклад, політичні, демографічні процеси, творчість у сфері науки, мистецтва і т. ін. За допомогою управлінських рішень можна здійснювати лише непрямий вплив на такі процеси та явища.
Суттєвою відміною між прогнозуванням і плануванням є та, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) містять однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки директивності та індикативності.
Прогнози мають альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним із результатів прогнозування. Процес розроблення плану (програми) теж повинен мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.
Функції соціально-економічного прогнозування
Розбіжності між прогнозуванням і плануванням обумовлюють різницю в їхніх функціях. Якщо планування спрямоване на прийняття та втілення управлінських рішень, то метою прогнозування є створення наукових передумов для їх прийняття. З огляду на це, основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.
Науковий аналіз соціально-економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії:
ретроспекція (від лат. retro — назад + spectare — дивитися) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису.
діагноз (від гр. diagnōsis — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів та моделей прогнозування;
проекція (від лат. prozectio — кидати вперед) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінювання вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.
Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їх виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їх знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації.
Оцінювання об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ.
Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.
Принципи соціально-економічного прогнозування
Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв’язки й виражають основні риси прогнозування. Виокремлюють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.
Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розроблення прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе їх вибіркове використання. Відображаючи різні сторони розроблення прогнозів, ці принципи створюють одне ціле.
Принцип цілеспрямованості є одним із провідних. Згідно з ним змістовний опис об’єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активного характеру, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям.
Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об’єкт прогнозування і, водночас, як сукупність відносно самостійних напрямів (блоків) прогнозування. Беручи загалом, система (від гр. sistēma — ціле, складене з частин) має такі основні ознаки: система складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (елемент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент), у свою чергу, теж складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов’язані.
Дотримання принципу системності зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки. Для цього об’єкт має бути описаний, по-перше, як підсистема більш широкої системи, по-друге, як цілісне явище, по-третє, як певна складна структура, яка, у свою чергу, теж складається з елементів (підсистем другого, третього, четвертого і т. д. рівнів).
Важливою умовою принципу системності є необхідність забезпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів. Для цього блочний метод побудови прогнозів має містити опис взаємозв’язків між окремими блоками за допомогою системи показників. Такий зв’язок забезпечується застосуванням певних методичних прийомів, які передбачають:
- Визначення переліку екзогенних та ендогенних показників для кожного блоку прогнозування. Екзогенні показники — це результат прогнозування в межах відповідного блоку. Ендогенні показники — це показники, які формують інформаційну базу прогнозних розрахунків (результат прогнозування інших блоків).
- Визначення послідовності прогнозних розрахунків.
- Визначення послідовності ітеративного уточнення проміжних результатів.
Реалізація принципу системності означає також необхідність забезпечення порівнянності вихідних показників прогнозів з показниками статистичної звітності та системою показників макроекономічних планів (програм). Прогнозні показники часто не мають не тільки планових еквівалентів, але й погано узгоджуються зі статистичною звітністю. Це пояснюється розбіжністю вимог до прогнозних, планових і статистичних показників. Порівнянність між ними досягається за допомогою спеціальних методичних прийомів.
Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об’єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів. Зрозуміло, що наукова обґрунтованість прогнозу не сумісна з ігноруванням реальних умов та особливостей економіки.
Принцип адекватності прогнозів об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, яка практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності.
Y — кількісний параметр, об’єкт прогнозування; Т — час; і — дата, станом на яку є інформація про розвиток об’єкта в минулому; l — дата, на яку розробляється прогноз; l – і — прогнозний горизонт (час випередження)
Рис. 2.2. Область розсіювання
Адекватність передбачає урахування ймовірнісного, стохастичного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінювання сталих і можливих відхилень розвитку об’єкта від панівних тенденцій, визначення області розсіювання. На
рис. 2.2 область розсіювання — це площа фігури АВС. Із збільшенням прогнозного горизонту область розсіювання розширюється (DE < BC) і наприкінці величина можливої помилки прогнозу стає сумірною з величиною прогнозованого показника. Такий прогноз втрачає адекватність і не може бути застосований. Запобігання втраті адекватності досягається через підвищення рівня агрегованості показників (процесів), пошук більш довготермінових тенденцій.
Практичне використання принципу адекватності під час розроблення прогнозів означає, що методи й моделі прогнозування мають бути спочатку перевірені з погляду їхньої здатності імітувати тенденції, що вже склалися. Перед тим як стати інструментом передбачення, ці методи й моделі мають стати інструментом пізнання.
Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах (траєкторіях), за різних взаємозв’язків і структурних співвідношень. Якщо ймовірнісний характер прогнозування відбиває наявність випадкових процесів і відхилень при збереженні якісної однорідності, сталості тенденцій, то альтернативність виходить з припущення про можливість існування якісно різних варіантів розвитку економіки.
Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійсненними, від тих, які неможливо реалізувати. Найбільшу ймовірність реалізації має екстраполяційна альтернатива, оскільки вона виходить зі збереження сталих умов і тенденцій. Однак це не означає, що екстраполяційний варіант завжди є ліпшим. Наприклад, падіння ВВП (життєвого рівня населення, виробництва, споживання і т. п.) є небажаною тенденцією, яку необхідно подолати. Побудова екстраполяційної альтернативи уможливлює встановлення «точки відліку» для інших альтернатив. Звідси випливає, що неекстраполяційні альтернативи, які виходять з необхідності подолання негативних сталих тенденцій, мають бути обґрунтовані.
Реалізація неекстраполяційних альтернатив передбачає необхідність цілеспрямованого впливу на розвиток процесів. Їхня інтенсивність має бути тим сильнішою, чим більше неекстраполяційна альтернатива відхиляється від екстраполяційної. Отже, що більше цільова альтернатива відхиляється від екстраполяційної, то більшими мають бути витрати ресурсів і (або) позитивні зрушення в ефективності їх використання для досягнення цілі.
Графічно це можна пояснити в такий спосіб (рис. 2.3): А0, А1, А2, А3 — це альтернативи розвитку об’єкта Y. Коли альтернатива А0 є екстраполяційною, то постає питання, якої альтернативи легше досягти — А1, А2 чи А3. Найлегше досягти альтернативи А1, тому що вона менше відхиляється від екстраполяційної, ніж усі інші.
Рис. 2.3. Альтернативність прогнозування
Класифікація соціально-економічних прогнозів
Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. В економічній теорії і практиці існують різні підходи до класифікації. Спільним є те, що типологія базується на класифікаційних ознаках. Такими ознаками можуть бути: масштаби об’єкта; час випереджання; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації і т. д. Однак велика кількість таких ознак без чітко визначених характеристик ускладнює створення єдиної класифікації.
За масштабами об’єкта прогнозування (залежно від рівня аґреґування) прогнози поділяються на: глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств та ін.
За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують на оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та дальнострокові (рис. 2.4). Зазначені прогнози відрізняються один від одного не тільки тривалістю прогнозного горизонту, а й характером прогнозної інформації (кількісні, якісні параметри) та гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій розвитку в межах прогнозного горизонту.
За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб.
Прогнози первинних факторів виробництва є вихідними в системі економічного прогнозування. До цієї групи належать: прогнози природних ресурсів (землі, води, палива, мінеральних ресурсів); матеріальних ресурсів (прогнози виробництва продуктів переробки природних ресурсів); трудових ресурсів (демографічні прогнози, прогнози трудових ресурсів, прогнози ринку та продуктивності праці); фінансових ресурсів (прогнози доходів і витрат бюджетів і фондів, інвестицій і т. ін.); науково-технічні прогнози тощо.
| Види прогнозів |
Оперативні | Короткострокові | Середньострокові | Довгострокові | Дально- строкові |
|||||||||||||
| Прогнозний горизонт | 1—3 місяці | до 1 року | 1—5 років |
5—10 років |
10—20 років | |||||||||||||
| Характер інформації | Кількісна | Кількісно-якісна | Якісно-кількісна | Якісна | ||||||||||||||
| Гіпотеза про можливість зміни тенденцій | Зміна тенденцій не очікується | Можлива зміна тенденцій | ||||||||||||||||
Рис. 2.4. Класифікація прогнозів за часом випереджання
До прогнозів суспільних потреб належать прогнози, що характеризують потреби в продукції (роботах, послугах). З огляду на це виокремлюють прогнози загальнодержавних, виробничих, особистих тощо потреб, а також прогнози економічної кон’юнктури.
Важливе місце у системі соціально-економічних прогнозів належить соціальним прогнозам, які охоплюють прогнози споживчого попиту населення, попиту населення на суспільні товари, рівня життя населення, соціального складу суспільства і т. д.
За функціональною ознакою прогнози класифікуються як пошукові (дослідницькі) та цільові (нормативні).
Пошукові прогнози базуються на умовному продовженні в майбутньому тенденцій розвитку об’єкта в минулому з урахуванням факторів, здатних змінити ці тенденції.
Цільові прогнози розробляються на підставі заздалегідь визначеної мети. Їх розроблення спирається на принцип цілеспрямованості і пов’язане з управлінським аспектом прогнозування. Побудова цільових прогнозів здійснюється у зворотному порядку: спочатку встановлюють ціль (уц), а потім вишукують способи її досягнення, визначають цільові етапи (рис. 2.5).
Рис. 2.5. Пошуковий і цільовий прогнози
Державне прогнозування економічного
і соціального розвитку України
Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» прогнози економічного і соціального розвитку мають розроблятися на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди. У прогнозах мають бути відображені:
- аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
- очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни;
- оцінка впливу можливих заходів державної політики у прогнозному періоді на розвиток економіки та соціальної сфери;
- цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку та пропозиції щодо напрямів державної політики на відповідний період;
- прогноз кон’юнктури на внутрішніх і зовнішніх ринках стратегічно важливих товарів (послуг);
- основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі по галузях і регіонах;
- висновки щодо тенденцій розвитку економіки країни у прогнозному періоді.
Прогноз економічного і соціального розвитку на середньостроковий період використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Параметри прогнозу на короткостроковий період використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінювання надходжень і формування показників державного бюджету.
Методи прогнозування, їх класифікація
Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта. Нині кількість відомих методів і прийомів прогнозування перевищує 150. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об’єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів.
Досвід, нагромаджений сучасною прогностикою, показує, що, попри всю різноманітність методів прогнозування, їх (за ступенем формалізації) можна об’єднати в дві групи: інтуїтивні та формалізовані (рис. 2.6).
Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використанні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об’єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінювання впливу на розвиток об’єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності та актуальності проблеми, визначити основні цілі та критерії, виявити фактори і взаємозв’язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.
Сутність методів індивідуальних експертних оцінок полягає в тому, що кожен експерт дає оцінку незалежно від інших, а потім, за допомогою певних прийомів, ці оцінки об’єднуються та узагальнюються. Індивідуальні експертні оцінки можуть мати вигляд інтерв’ю, аналітичних записок, сценаріїв соціально-економічних подій тощо.
Рис. 2.6. Класифікація методів прогнозування залежно від ступеня формалізації
Колективні (групові) експертні оцінки як методи прогнозування ґрунтуються на спільній праці експертів і передбачають визначення колективом спеціалістів сумарної оцінки стану об’єкта в майбутньому. Найпоширенішими методами колективної експертної оцінки (генерації ідей) є метод «мозкової атаки», метод комісій, метод «Дельфі», матричний метод та деякі інші.
До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об’єкта прогнозування.
Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкта у минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні.
Залежно від особливостей змін рівнів у динамічних рядах екстраполяції можуть бути простими і складними. Першу групу складають методи прогнозування, які базуються на припущенні відносної стійкості в майбутньому абсолютних значень рівнів, середнього рівня ряду, середнього абсолютного приросту, середнього темпу зростання.
Методи другої групи базуються на визначенні основної тенденції, тобто використанні статистичних формул, які описують тренд. Тренд — це відображення певною функцією тенденції ряду динаміки. Його зображують у вигляді гладкої кривої (траєкторії). Тренд характеризує головну закономірність руху об’єкта в часі. Складні методи екстраполяції можна поділити на два основних типи: адаптивні та аналітичні.
Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на тому, що процес їх реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів. До них належать методи ковзної та експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія.
В основу аналітичних методів прогнозування (кривих зростання) покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.
Особливе місце в сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання — логічного, інформаційного, статистичного.
До логічного моделювання належать методи прогнозування за історичною аналогією, побудовою сценарію, дерева цілей
і т. д.
Метод історичної аналогії базується на встановленні й використанні аналогії об’єкта прогнозування з однаковим за природою об’єктом, що випереджає перший у своєму розвитку. Умовою успішного використання цього методу є правильний вибір об’єктів аналогії, а також урахування поправки на історичну зумовленість свідомості.
Якщо події задано у формі їх опису, то відображення варіантів можливого стану об’єкта в майбутньому і встановлення часу його здійснення забезпечується за допомогою методу сценарію. Сценарій — це огляд інформації, яка характеризує дану ситуацію. Ця інформація включає опис окремих факторів, які впливають на здійснення конкретної події. Завдання сценарію — характеристика умов, у яких розвивається прогнозований процес.
Використання методу дерева цілей в прогнозуванні уможливлює послідовний розподіл основних завдань на підзавдання і створення системи «зважених» за експертними оцінками зв’язків.
Методи інформаційного моделювання є специфічною галуззю прогнозування. Розвиток засобів масової інформації та характерні властивості інформаційних потоків (певна спрямованість, можливість оцінювання інтенсивності, прискорення або уповільнення, можливість виокремлення характерних структурних складових і т. п.) створюють передумови для прогнозування розвитку на підставі вивчення джерел масової інформації, які містять певні необхідні, логічно впорядковані гіпотези.
Найбільш поширеними є методи прогнозування, засновані на статистичному моделюванні. Методи статистичного моделювання поділяються на дві групи:
- Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії. Форму взаємозв’язку одного явища з іншими явищами, об’єктами і процесами можна зобразити у вигляді рівняння регресії: y = f (x1, x2,…, xm). Прогнозування здійснюється підстановкою в нього значень ознак-факторів і оцінюванням очікуваного середнього значення результативної ознаки. Для встановлення області розсіювання визначаються довірчі інтервали. Прогнозування за регресивними моделями може здійснюватися тільки після перевірки моделей на адекватність.
2. Метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємопов’язаних рядів динаміки. Цей метод є найскладнішим, але з його допомогою можна одержати оцінку не тільки результативної, а й факторних ознак, тобто аналіз взаємопов’язаних рядів динаміки виражається за допомогою системи рівнянь регресії. Прогноз у такому разі ліпше піддається змістовій інтерпретації, ніж звичайна екстраполяція.