Утилізація та видалення відходів
Поняття “видалення відходів” та “утилізація відходів” визначаються законодавством ЄС, виходячи із способу (операції) поводження з відходами. Операція поводження з відходами вважається видаленням чи утилізацією, залежно від того, до якого переліку операцій Додатка ІІ до Рамкової директиви про відходи вона належить (Додаток ІІА — Перелік операцій видалення відходів, чи Додаток ІІВ — Перелік операцій утилізації відходів). На основі практичного досвіду дер-жав-членів щодо імплементації положень Рамкової директиви про відходи, було встановлено, що ці переліки потребують подальшого розроблення. Зокрема, Шоста програма дій Співтовариства у сфері навколишнього середовища, визначає вироблення адекватних критеріїв для подальшого розроблення Додатка ІІА та ІІВ рамкової
директиви про відходи одним із пріоритетних заходів удосконалення законодавства про відходи.
Законодавство ЄС у сфері породження з відходами передбачає, що утилізація чи видалення відходів повинні здійснюватися у Співтоваристві без створення загрози здоров’ю людей та без використання процесів і методів, які можуть спричинити шкоду довкіллю, (зокрема без загрози для води, повітря, ґрунту та рослин чи тварин; без створення шуму чи неприємних запахів; без негативного впливу на сільську місцевість чи інші важливі місця). При цьому механізм сталого управління відходами ЄС передбачає наступні пріоритети щодо здійснення утилізації/видалення відходів:
– заохочення повторного використання;
– надання переваги утилізації, особливо рециркуляції;
– мінімізація кількості відходів, що підлягають видаленню;
– видалення відходів безпечним способом;
– видалення відходів якомога ближче до місця їх виробництва, при цьому не призводячи до зменшення ефективності операцій із оброблення відходів.
Усі операції поводження з відходами у Співтоваристві здійснюються на підставі дозвільної системи та контролю за ними. Некон-трольоване скидання та видалення відходів заборонене. Контроль за видаленням відходів здійснюється на національному рівні відповідно до планів управління відходами, розробленими компетентними органами держав-членів. Такі плани включають, зокрема, характеристику відходів (типи, кількість і походження відходів), які повинні утилізуватися чи видалятися; належні місця видалення відходів; загальні технічні вимоги та спеціальні положення щодо конкретних відходів, а також організацій і підприємств (приватних або державних), що уповноважені здійснювати діяльність у сфері управління відходами; приблизну вартість операцій з видалення й утилізації; належні заходи удосконалення збирання, сортування та перероблення відходів тощо. Згідно з звітами Комісії про стан імплементації законодавства Співтовариства про відходи та рішеннями Суду Європейських Співтовариств багато держав-членів не виконало своїх зобов’язань щодо розроблення передбачених планів управління відходами21.
Законодавство ЄС про відходи також ставить особливу ціль перед Співтовариством: досягнення самодостатності у видаленні власних
відходів, тобто здатність ефективно й безпечно видаляти власні відходи у межах території Співтовариства. Для цього держави-чле-ни повинні створити інтегровану мережу підприємств із видалення відходів, проводячи таку роботу у співпраці з іншими державами членами та враховуючи найкращі існуючі технології, які не потребують додаткових витрат.
Видалення й утилізація відходів здійснюється:
– володільцями відходів, або
– державними чи приватними організаціями або підприємствами, що здійснюють збирання відходів чи їх видалення та утилізацію.
Організації та підприємства, що здійснюють операції із видалення чи утилізації відходів, передбачені у переліках операцій Додатка ІІ (А та В) до Рамкової директиви про відходи, повинні отримати дозвіл на проведення таких операцій від компетентних органів держав-членів. Рамкова директива також передбачає певні виключення з цієї вимоги. Такі винятки стосуються організацій чи підприємств, які здійснюють видалення відходів власного виробництва на місці виробництва або здійснюють утилізацію. У даному випадку отримання дозволу для цих підприємств/організацій не є обов’язковим, лише за умови, що:
– держава-член прийме загальні правила щодо здійснення певних видів утилізації, вказуючи типи й обсяги відходів, спеціальні умови (граничні обсяги вмісту небезпечних речовин у відходах, граничні обсяги викидів, види діяльності) і вимоги до здійснення різних видів утилізації; та
– типи й обсяги відходів і методи їх видалення чи утилізації не створюють загрози для здоров’я людей та не спричиняють шкоди навколишньому середовищу.
Такі організації/підприємства реєструються компетентними органами держав-членів. Реєстрації також підлягають організації/ підприємства, що здійснюють збирання чи переміщення відходів на професійній основі або забезпечують утилізацію чи видалення відходів від імені інших осіб (посередники та дилери). Діяльність усіх цих організацій/підприємств періодично перевіряється даними компетентними органами.
На організації/підприємства, що здійснюють утилізацію й видалення відходів, покладається обов’язок ведення реєстрів відходів. Такі реєстри повинні включати облік обсягів, походження, характеристики відходів та, у відповідних випадках, призначення, частоту збирання, види транспорту та методів перероблення відходів. Дана
інформація повинна також бути доступною для компетентних органів держав-членів і надаватися їм на їх звернення.
Серед операцій поводження з відходами особлива увага приділяється регулюванню видалення відходів, зокрема таким його видам, як захоронення та спалювання. Потреба регулювання цих операцій на рівні Співтовариства викликана рядом обставин. Такими обставинами, зокрема, є
– небезпечність цих операцій, з огляду на значний негативний вплив, який вони здійснюють на навколишнє середовище та здоров’я людини; – встановлення у Співтоваристві інтегрованої мережі підприємств із видалення відходів, в основі якої лежить високий рівень охорони довкілля, як передбачено Рамковою директивою про відходи, із метою досягнення Співтовариством самодостатності у видаленні відходів; – розбіжність у технічних стандартах щодо захоронення та спалювання відходів і пов’язані з цим різниця у вартості таких операцій можуть призвести до того, що відходи видалятимуться на об’єктах, де встановлюється менша вартість (та, відповідно, нижчі стандарти щодо охорони довкілля) і, таким чином, створюватиметься значна загроза довкіллю, у зв’язку з транспортуванням відходів на недоцільно великі відстані, а також неналежною практикою їх видалення.
З огляду на ці та інші обставини було прийнято окремі директиви, що встановлюють чіткі вимоги до здійснення захоронення та спалювання відходів (Директива Ради 1999/31/ЄС про захоронення відходів22 та Директива Ради 2000/76/ЄС про спалювання відходів23). Дані директиви, зокрема, встановлюють вимоги до дозволів та заяв на дозволи щодо здійснення цих операцій, вимоги до прийняття відходів у місцях видалення, вимоги щодо відкриття, розміщення та оперування такими місцями, здійснення моніторингу і контролю за діяльністю даних місць.
До здійснення видалення окремих категорій відходів встановлюються особливі вимоги. Зокрема, вони стосуються небезпечних відходів, побутових відходів, відпрацьованих мастил поліхлорова-них біфенілів і терфенілів. Видалення таких відходів регулюється окремими директивами (Директива Ради 94/67/ЄC про спалювання небезпечних відходів24, Директива Ради 89/369/ЄЕС про запобігання забрудненню повітря новими установками спалювання побутових
відходів25 та Директива 89/429/ЄЕС про зменшення забруднення повітря існуючими установками спалювання побутових відходів26, Директива Ради 75/439/ЄEC про видалення відпрацьованих мастил27 Директива Ради 96/59/ЄС про видалення поліхлорованих біфенілів і поліхлорованих терфенілів (ПХБ/ПХТ)28). Особливості поводження із цими відходами описані у наступному параграфі даного розділу)
Переміщення відходів
Основним нормативно-правовим актом, що регулює переміщення відходів, є Регламент (ЄЕС) № 259/93 про нагляд і контроль за переміщенням відходів у межах Європейського Співтовариства, ввезення в та вивезення за його межі. Регламент встановлює систему нагляду та контролю за переміщенням відходів як в межах Співтовариства, так за ввезенням і вивезенням відходів у/з Співтовариства, що є, в свою чергу, імплементацією Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів і їх видаленням 1989 р.(далі Базельська конвенція), рішень Ради Організації економічної співпраці та розвитку (ОЕСD)29 щодо спільного визначення понять відходів, небезпечних відходів та видалення (ці визначення було впроваджено у Базельську конвенцію, а також у директиви про відходи та про небезпечні відходи). У додатках до регламенту містяться переліки відходів — Червоний і Жовтий (щодо небезпечних відходів) і Зелений (щодо відходів, які не є небезпечними), — котрі також є результатом роботи ОЕСD.
Щодо експорту, імпорту та транзиту за межі Співтовариства і переміщення відходів у межах Співтовариства встановлюються різні режими регулювання. До переміщення встановлюються також різні вимоги, залежно від призначення відходів для захоронення чи переробки, та від того, за яким переліком (червоним, жовтим чи зеленим) вони класифікуються.
Зокрема, експорт відходів для їх видалення забороняється. Винятком є лише експорт у країни-члени Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), котрі також є сторонами Базельської конвенції, і лише в разі, якщо країна призначення відходів член ЄАВТ не забороняє їх імпорт та дає на це письмову згоду. Такий експорт, однак, також
може бути заборонено, якщо компетентний орган країни відправника відходів має підстави вважати, що відходи не будуть видалені у країні призначення у безпечний для довкілля спосіб.
Компетентний орган країни відправника призначених для видалення відходів, експортованих у країни-члени ЄАВТ, повинен також вимагати, щоб поводження з цими відходами, як протягом усього періоду переміщення, так і у країні призначення здійснювалося у безпечний для довкілля спосіб.
Крім того, країна-експортер повинна повідомляти країну імпортера та країни транзиту відходів про їх переміщення в межах Співтовариства та за його межі. Країни-імпортери та країни транзиту повідомляють країну-експортера про отримання такого повідомлення та дають згоду або відмовляють у прийнятті цих відходів.
Переміщення вважається дозволеним лише при наявності у перевізника письмового дозволу країн імпорту та транзиту, а також підтвердження наявності контракту між експортером відходів та їх одержувачем. Такий контракт також повинен вказувати конкретні, екологічно прийнятні способи поводження з відходами. Одержувач повинен, у свою чергу, повідомити експортера та відповідні компетентні органи про одержання відходів та їх видалення згідно з вимогами, погодженими у повідомленні (про імпорт).
Допускається переміщення відходів у межах Співтовариства (із одних держав-членів у інші) для їх безпечного видалення у найближчих та належних місцях (об’єктах). Таким чином, Співтовариство повинно гарантувати безпечне та ефективне видалення відходів на території Співтовариства, розумно та ефективно розподіляючи відходи між місцями видалення, розташованими на території різних держав-членів, та уникнути їх накопичення в одних місцях і деградації цінних природних територій.