Розвиток науки — важлива складова
економічної політики
Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології виробництва та його організації є головною рушійною силою розвитку продуктивних сил та економічного зростання. Перехід України до системи ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки науково-технічної сфери. Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, а й на внутрішньому ринку. Відбувається це передумсім через низький науково-технічний рівень, низьку якість і великі витрати на розроблення та виробництво вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділяв у перші роки економічних реформ достатньої уваги розвиткові науково-технічного прогресу.
На початку економічних реформ в Україні спостерігалося катастрофічне руйнування науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. За період 1990—1995 рр. майже в 2,5 раза скоротилася частка ВВП, яка витрачалася на розвиток науки (рис. 5.4). У 1990 р. вона становила 3,1 % від ВВП, а в 1995 р. було витрачено лише 1,2 %, що призвело до втрати престижу науки. Починаючи з 1996 р. витрати на науку та науково-технічні роботи стабілізувалися і становили 1,16—1,23 % (за винятком 1997 р., коли ці витрати збільшилися до 1,43 %).
Рис. 5.4. Фактична частка витрат на наукові
і науково-технічні роботи у ВВП України (%)
Якщо питома вага асигнувань державного бюджету в загальному обсязі фінансування науки знижувалася, то частка вітчизняних та іноземних замовників збільшувалася і досягла у 2001 р. близько 60 %, у тому числі організацій підприємницького сектору — майже 26 % (рис. 5.5). Найбільші обсяги коштів із загальної суми витрат припадають на виконання науково-технічних розробок — близько 55 % (у 2000 р. — 52,2 %). При цьому частка фінансування витрат на їх виконання за рахунок коштів організацій підприємницького сектору у 2001 р. становила 22,9 %.
Рис. 5.5. Розподіл загального обсягу фінансування
наукових і науково-технічних робіт за джерелами (%):
1 — державний бюджет 5 — кошти іноземних замовників
2 — позабюджетні фонди 6 — інші кошти
3 — власні кошти 7 — кошти бюджетів територій
4 — кошти замовників України
Наведені дані вказують на недостатній рівень фінансування науки, особливо на етапі переходу до структурно-інноваційної моделі розвитку економіки. Найважче становище склалося у фундаментальній науці, що, як доводить історія, безслідно, тобто без величезних втрат для нації, не минає1. Так, за підрахунками академіка НАНУ І. І. Лукінова, за роки реформ реальна заробітна плата вчених скоротилася більш як у 5 разів. Учені в галузі природничих наук не мають коштів для придбання необхідних засобів для проведення наукових досліджень2. Для останніх років стало характерним збільшення в Україні рівня безробіття у сфері науки. Так, у фундаментальній науці чисельність працюючих скоротилася майже в 2 рази, а у прикладних науково-дослідницьких, дослідно-конструкторських установах та у вузівській науці ця цифра сягнула 4,5. За межі України виїхало 6000 науковців. Як результат — 90 % товарів, що виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинених країн. Водночас в економіці промислово розвинених країн частка витрат на науку становить 1,5—2 %, а в Південній Кореї, де за останні роки відбулося швидке зростання виробництва, видатки на науку становлять 2,5 % від ВВП.
Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює і низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження сучасних проблем міжнародної конкуренції дало змогу М. Портеру зробити висновок, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п’ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила; інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов’язані зі ступенем розвитку освіти і науки.
Підтримання національної науки і освіти та їх подальший розвиток потребує негайного втручання з боку держави у вигляді створення активної науково-технічної політики, побудови оптимального для сучасних умов економічного механізму, який поєднував би в собі державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтований на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин відсутності такої політики є нерозуміння з боку багатьох урядовців ролі НТП в економічному зростанні.
Основні цілі, принципи та завдання державної
науково-технічної політики
Верховна Рада України у 1992 р. прийняла Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльность». Законом визначено сутність, цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано характеристику форм і методів державного впливу на розвиток науково-технічної сфери. У Законі вказано, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові державної науково-технічної політики мають ознаку єдності, тобто вони взаємопов’язані і тісно взаємодіють між собою, що унаочнює рис. 5.6.
Завданнями державної науково-технічної політики у період переходу до сталого економічного зростання мають бути:
- визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
- структурна перебудова науково-технічної сфери;
- підтримка нових інноваційних структур;
- розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;
- розвиток міжнародного співробітництва.
Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України, значна «тіньозація» економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів, внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору загальнодержавних пріоритетів потребує одночасного врахування таких факторів, як науково-технічне забезпечення пріоритетних для України галузей виробництва, способи розв’язання найгостріших проблем даного періоду, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.
Рис. 5.6. Цілі, напрями та основні принципи державної науково-технічної політики
З огляду на ці фактори, пріоритетними слід вважати галузі, які мають науково-технічний потенціал, але недостатньо розвинені в Україні і не дають змоги реалізувати стратегію розвитку інших галузей промисловості, це зокрема: середнє і точне машинобудування, приладобудування, нові речовини і матеріали, комп’ютерна техніка та інформаційні технології, електронна, електротехніка і радіотехніка. Розвиток цих галузей науки і техніки уможливить виведення на світовий рівень галузей, що в них Україна вже нині має значні конкурентні переваги: літакобудування, суднобудування, виробництво надтвердих матеріалів, кераміки, озброєння тощо. Реалізація названих пріоритетів забезпечить інтеграцію України в міжнародний поділі праці й сприятиме скороченню нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну.
Структурна перебудова науково-технічної сфери — це приведення її у відповідність до нових суспільних вимог і можливостей економіки України. У складі науково-технічної сфери заведено виокремлювати чотири сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Для кожного з них характерні специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень, наявністю дослідних заводів та ін.
Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Науково-технічні організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів із замовниками.
Галузева наука в умовах ринку зосереджена у структурі галузевих міністерств (комітетів) і холдингових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука — це найбільший сектор науки, оскільки охоплює велику кількість наукових організацій, самостійних за своїм статусом, різноманітних за організаційно-правовою формою та формою власності.
Заводська наука тісно пов’язана з виробництвом, інтегрована в структуру промислових підприємств на правах структурних підрозділів або господарсько-самостійних одиниць.
Важливим напрямом структурної перебудови науково-технічної сфери є підтримка державою нових інноваційних структур: бізнес-інкубаторів, венчурних фірм, технопарків, технополісів, які сприяють активізації і розвитку науково-технічної діяльності.
Бізнес-інкубатор — це організаційна структура, яка має за мету створення сприятливих умов для ефективної діяльності новоутворенних малих наукових, науково-технічних, дослідно-конструкторських, технологічних та інших фірм, що утворюють інфраструктуру цієї діяльності. Практика доводить, що в конкурентному середовищі значно більше малих науково-технічних фірм виживають у межах інкубаторів, ніж поза ними. Бізнес-інкубатори можуть надавати в оренду таким фірмам приміщення, обладнання та інвентар на пільгових умовах, організовувати інформаційне, рекламне та консалтингове забезпечення. Створення бізнес-інкубаторів не потребує значних бюджетних асигнувань. Як правило, вони створюються на основі державних науково-дослідних організацій, що реструктуризуються або ліквідуються. Інкубатори діють на засадах самофінансування. Витрати, пов’язані з наданням послуг і пільг новоутвореним малим фірмам, покриваються доходами від тих фірм, що стали рентабельними, адже інкубатору гарантується участь у визначеній формі в їхніх майбутніх прибутках.
Бізнес-інкубатори бувають чотирьох типів:
- неприбуткові — створюються органами місцевої влади для виконання загальнодержавних і місцевих програм науково-технічного розвитку;
- комерційні — створюються з метою отримання прибутку від реалізацій результатів науково-технічної діяльності. Засновниками таких інкубаторів, як правило, виступають інноваційні фонди і компанії;
- дочірні — засновуються великими фірмами, які зацікавлені в розширенні науково-технічних робіт у відповідному напрямі. Їхня діяльність організована таким чином, що материнська компанія фінансує значну суму витрат, пов’язаних із становленням малої науково-технічної фірми. Це дає змогу материнській компанії пізніше повністю викупити малу науково-технічну фірму та організувати на її базі свої наукові, дослідно-конструкторські, технологічні або виробничі підрозділи;
- філії вищих навчальних закладів — створюються з метою впровадження результатів науково-дослідних робіт у виробництво. Як правило, такі інкубатори працюють на комерційних засадах. Вищі навчальні заклади надають у користування лабораторну базу, здійснюють інформаційне обслуговування, організують консультації провідних фахівців. Часто працівниками таких фірм стають викладачі вищих навчальних закладів.
Венчурні фірми — це самостйні підприємницькі структури, які утворюються, як правило, невеликою групою однодумців — науковців, інженерів, дослідників, менеджерів, які мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи в наукових і дослідних підрозділах великих фірм. Венчурні (ризикові) фірми працюють за новими напрямами науково-технічного прогресу. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація; концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямом досліджень; скорочення термінів науково-дослідних робіт; можливість швидкої переорієнтації на інші напрями. За кордоном венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися дослідженнями за новими напрямами науки і технології через ризик понести збитки. Проте успішні результати таких робіт можуть принести значні прибутки венчурній фірмі у разі їх впровадження у виробництво. Тому до венчурного фінансування звертаються насамперед монополії, застосовуючи його як інструмент розширення власного науково-технічного потенціалу.
Розвиток інкубаторів і венчурних фірм є необхідною умовою для організації та становлення технопарків і технополісів.
Технопарк — компактно розташований комплекс, функціонування якого спрямоване на комерціалізацію науково-технічної діяльності та прискорення впровадження досягнень НТП у сферу матеріального виробництва. Для технопарку характерною є комплексність самостійних фірм, які утворюють замкнений цикл створення продукції на основі використання досягнень НТП (наукові установи, вищі навчальні заклади, дослідні лабораторії, дослідно-конструкторські та технологічні підрозділи, фірми, які надають послуги для ефективої науково-технічної діяльності).
Технополіс — це спеціально створений на обмеженій території комплекс наукових, дослідно-конструкторських і технологічних організацій дослідних виробництв, який охоплює повний цикл науково-технічної діяльності. У США технополісами вважаються Лос-Аламос (ядерні дослідження), Силіконова долина (програмний продукт і комп’ютерна техніка). В Японії найхарактернішим технополісом є місто Цукоба, в якому зосереджено 30 із 98 провідних державних науково-дослідних інститутів і 2 університети. У ньому мешкає 12 тис. осіб1.
Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри, біржі інтелектуальної власності, запроваджувальні фірми, провайдери, інноваційні фонди, лізингові фірми.
Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг. Франчайзинг — це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або окремими підприємствами. Сутність франчайзингу полягає в тому, що фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій, «ноу-хау», фірмової торговельної марки, обладнання.
Світовий досвід доводить, що вирішальний внесок у прискорення НТП роблять невеликі фірми. Їхня діяльність спирається на сучасну матеріально-технічну базу, висококваліфіковані наукові та технічні кадри. Невеликі фірми сприяють розвиткові конкуренції в науково-технічній сфері, що скорочує тривалість досліджень і розробок і ціну науково-технічної продукції. Тому уряд має розробити систему підтримки приватного сектору, який виконує науково-технічні роботи. Це передусім: зниження ставки податку на прибуток, який спрямовується на придбання основних засобів для науково-технічних робіт; надання пільгових кредитів за рахунок коштів інноваційного фонду, фонду післяприватизаційної підтримки підприємств, інших позабюджетних фондів; застосування гнучкої амортизаційної політики; забезпечення охорони інтелектуальної власності; вдосконалення системи патентування та ліцензування; спрощення порядку державної реєстрації науково-дослідних і проектних організацій.
Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов’язано з розвитком вищої освіти. Матеріально-технічна база багатьох (особливо технічних) вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують удосконалення програми та методи навчання. За останні роки зруйновано систему галузевих інститутів підвищення кваліфікації, у підприємств не вистачає коштів для внутрішньофірмової підготовки кадрів, знизилася мотивація молоді до вступу в аспірантуру й докторантуру. Подолати ці негативні тенденції можна, реалізуючи політику у сфері вищої освіти на трьох рівнях: державному, міжфірмовому та внутрішньофірмовому. Необхідно визнати недопустимим скорочення питомої ваги бюджетного фінансування науки і освіти у ВВП, створити умови для посилення заінтересованості вищих навчальних закладів у виконанні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за рахунок коштів компаній і фірм, стимулюючи водночас співробітництво компаній і фірм з університетами та технічними вузами щодо розроблення нової техніки, технологій, організації виробництва та підготовки фахівців.
Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже сьогодні близько 30 % української науки фінансується за рахунок іноземних замовників. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє розширенню такого співробітництва. Для ефективної інтеграції України у світову науку треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у науку, для входження в систему світової науково-технічної інформації, запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для вітчизняних експортерів науково-технічної продукції і для іноземного капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.
З’ясувавши основні цілі, напрями та завдання науково-технічної політики в Україні, можна дійти висновку, що всі вони тісно взаємопов’язані, а отже, потребують комплексного державного підходу до їх розгляду та реалізації.
Організаційно-структурні засади державної
науково-технічної політики
В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють науково-технічну політику. У структурах і законодавчих, і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики.
Президент України в процесі розроблення основних напрямів соціально-економічної політики визначає основні цілі та напрями науково-технічної політики. При Президентові України створено Національну раду з питань державної політики у сфері науково-технічної діяльності, до складу якої входять провідні вчені різних галузей науки, відповідальні урядовці, працівники міністерств і відомств, на яких покладено реалізацію науково-технічної політики. Національна рада готує пропозиції щодо визначення принципів, пріоритетних напрямів розвитку НТП і механізмів її реалізації.
Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної сфери, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік національних науково-технічних програм, створює систему кредитно-фінансових, податкових і митних регуляторів у науково-технічній сфері, встановлює обсяги бюджетного фінансування національних науково-технічних програм. Для вирішення питань формування науково-технічної політики при Верховній Раді України створено комітет з питань освіти і науки.
Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої влади з реалізації науково-технічної політики. Кабінет Міністрів України розробляє постанови, спрямовані на створення на підставі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва щодо прискорення НТП. Кабінет Міністрів України організує розроблення національних і державних науково-технічних програм, створює органи управління та механізм реалізації програм, контролює виконання, розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності. У процесі здійснення науково-технічної політики Кабінет Міністрів України координує роботу міністерств, відомств та інших центральних органів державного управління України й місцевих органів державної влади. Безпосередню роботу з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення національних і державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції (головний виконавець), Міністерство промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. При Національній академії наук України працює міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. З метою реалізації комплексного підходу до вирішення проблем науково-технічного розвитку при Кабінеті Міністрів України створено відповідну комісію.
Незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких належить здійснення науково-технічної політики, єдиного державного органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні, на жаль, немає. Так, проведення науково-технічної політики в промисловості здійснюється Міністерством промислової політики України, тоді як функції державного регулювання науково-технічної діяльності здійснює Міністерство освіти і науки України. Чинна структура унеможливлює належну реалізацію всього комплексу методів проведення науково-технічної політики, і зокрема запровадження фінансово-кредитних і податкових регуляторів. Досвід країн Західної Європи і Південно-Східної Азії доводить, що в періоди проведення активної державної політики завжди створювався спеціальний державний орган, який координував роботу інноваційних фондів та інших установ і організацій.
Для впровадження на практиці положень законів, якими передбачається використання фінансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується залучити до структури органів, що здійснюють науково-технічну політику, центральний банк країни, податкові органи та державні органи контролю за страховою діяльністю. Функції кожного державного органу безпосередньо пов’язуються із застосуванням конкретних методів реалізації науково-технічної політики.