Законодавчу основу державної науково-технічної політики складають Закони України «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1992 р.), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (1995 р.), «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» (2001 р.), Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.). Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого регулювання та методи непрямого регулювання.
До методів прямого регулювання належать:
- визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;
- державні науково-технічні програми;
- державне замовлення в науково-технічній сфері;
- державна науково-технічна експертиза;
- бюджетне фінансування досліджень і робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
- державна політика щодо підготовки наукових кадрів;
- державна політика у сфері патентів і ліцензій.
До методів непрямого регулювання належать:
- диференційована податкова політика;
- стимулююча фінансово-кредитна політика;
- гнучка амортизаційна політика;
- правовий захист інтелектуальної власності;
- державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.
Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у вирішенні як загальних проблем науково-технічного розвитку, так і проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх застосовувати з урахуванням особливостей конкретних пріоритетних напрямів і програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.
Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адміністративні та економічні. З-поміж методів науково-технічної політики виокремлюються прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують кілька можливих способів. Так, наприклад, бюджетне фінансування наукових досліджень і робіт, що виконується в рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відносять до складних методів, оскільки, з одного боку, конкретні обсяги фінансування визначаються органами виконавчої влади, тобто адміністративним рішенням, з іншого — вони втілюються в показниках державного бюджету, який за характером є економічним важелем.
Початковим етапом формування науково-технічної політики є встановлення державних пріоритетів розвитку науки і техніки. Ці пріоритети визначаються на основі аналізу перспективних напрямів розвитку економіки, розвитку наукових досліджень і стану національного науково-технічного потенціалу. Вони становлять основу науково-технічної політики і вносяться у відповідні законодавчі акти держави. Виходячи з пріоритетних напрямів розробляють систему державних заходів, яку реалізують усіма іншими методами. Так, на засаді пріоритетів формуються державні науково-технічні програми, розробляється система податкових пільг, визначаються обсяги бюджетного фінансування і надання пільгових кредитів та ін.
Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку в економіці. Ці документи розробляються відповідно до Закону України «Про державні цільові програми» (2003 р.). У державних програмах визначено ресурси, виконавців і строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення науково-технічних проблем. За умов ринкової економіки вони мають індикативний характер, оскільки включають планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки.
Державне замовлення в науково-технічній сфері забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції. Державне замовлення укладається відповідно до державних науково-технічних програм на договірній основі. Воно забезпечується фінансуванням, підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах. Важливим моментом під час проведення конкурсів на одержання державного замовлення в науково-технічній сфері є забезпечення гласності щодо умов проведення, учасників і підсумків конкурсів.
Державна науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів і програм розвитку науки і техніки, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, визначення рівня досліджень та їхніх результатів. Висновки державної експертизи використовуються також для обґрунтування доцільності надання податкових і кредитних пільг.
Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності, як правило, стосується: фундаментальних досліджень і розробок, зокрема з питань оборони України; пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; прикладних науково-технічних розробок, результати яких мають загальнодержавне значення; науково-технічних досліджень і робіт, які пов’язані з науково-технічним співробітництвом за міжнародними угодами. Фінансування за рахунок бюджетних коштів здійснюється через: базове фінансування як засіб підтримки фундаментальних досліджень, які проводяться в наукових установах і вищих навчальних закладах; цільове фінансування відповідно до пріоритетних напрямів і науково-технічних програм; контрактне фінансування окремих важливих досліджень і розробок, що пройшли конкурсний відбір.
Важливим методом реалізації науково-технічної політики є підготовка та заохочення наукових кадрів. Держава забезпечує підготовку наукових кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах, виділяє необхідні для цього бюджетні асигнування й матеріальні ресурси. Підготовка інженерно-технічних кадрів здійснюється в закладах вищої освіти. Держава законодавчо надає рівні правові умови для функціонування організаційних структур різних форм власності, які здійснюють навчання й підвищення кваліфікації кадрів, установлює обов’язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти. З метою підготовки наукових кадрів держава запроваджує систему атестації наукових і викладацьких кадрів і сприяє визнанню еквівалентності дипломів про вищу освіту та наукових ступенів на міждержавному рівні. За найвищі досягнення в галузі науки і техніки держава встановлює премії і почесні звання для осіб, які зробили значний внесок у розвиток науки, технології, їх реалізацію у виробництві.
Необхідною умовою практичного використання науково-технічних досягнень є державний захист права інтелектуальної власності на науково-технічну продукцію. Державне регулювання права інтелектуальної власності здійснюється відповідно до Законів України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (1994 р.) і «Про охорону прав на промислові зразки» (1994 р.). Право власності на винахід чи промисловий зразок засвідчується патентом. Строк дії патенту України на винахід становить 20 років. Право на одержання патенту має винахідник (винахідники). Право на одержання патенту на винахід, створенний працівником (службовий винахід), має роботодавець винахідника. Законом передбачено, що роботодавець повинен протягом чотирьох місяців від дати одержання повідомленя від винахідника подати до патентної установи заявку на одержання патенту чи передати таке право іншій особі або прийняти рішення про збереження службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації. У цей же строк роботодавець повинен укласти з винахідником письмовий договір щодо розміру та умови виплати йому (його правонаступнику) винагороди відповідно до економічної цінності винаходу (корисної моделі) і (або) іншої винагороди, яка може бути одержана роботодавцем. Державна політика у сфері патентів і ліцензій є складовою науково-технічної політики. Вона спрямована на регулювання відносин, пов’язаних з набуттям і використанням прав на об’єкти інтелектуальної власності. За умов ринкової економіки реалізація права на інтелектуальну власність уможливлює докорінну зміну системи формування доходів науково-технічних працівників. Автори інтелектуальної власності мають право отримувати частину доходів від використання їхнього продукту в бізнесі. На жаль, чинне законодавство України з цих питань ще далеке від досконалості, не повністю сформовані й нормативно-методичні документи щодо визначення розміру матеріальної винагороди винахідникові. Завершення формування патентного права створить ефективну систему заохочення науково-технічних працівників до інтенсифікації досліджень і розробок, підвищить якість науково-технічного і технологічного продукту, його практичну спрямованість.
Державна податкова політика також має створювати сприятливі економічні умови для прискорення науково-технічного прогресу. З цією метою в податковому законодавстві передбачається диференціація податкових ставок та митних зборів, спрямована на збільшення власних інвестиційних ресурсів науково-дослідних організацій, підприємств та об’єднань, що проводять роботи з пріоритетних напрямів НТП. Пільгове оподаткування має цільовий характер і безпосередньо пов’язується з результатами науково-технічної діяльності. Політика диференціації податкових ставок та їх визначення залежно від кінцевого результату доповнюється такими важелями: податковий кредит на період виконання НДДКР, податковий інвестиційний кредит, який передбачає зменшення податкових ставок залежно від загальної суми інвестицій в активну частку нових основних фондів і на придбання та впровадження нових технологій, з одночасним підвищенням податкових ставок у тих сферах бізнесу, де отримуються прибутки, які значно перевищують середню норму рентабельності без створення інноваційного продукту. Диференційована податкова політика обов’язково повинна спрямовуватися на підтримку малих підприємств, які здійснюють науково-технічну діяльність, підтримку авторів інтелектуальної власності, що використовується для створення нової продукції. Важливе місце в диференційованій податковій політиці належить митним пільгам, установленим для імпорту нових технологій, устаткування, матеріалів для виробництва інноваційної продукції, зразків високотехнологічної продукції, ліцензій, «ноу-хау» тощо.
До непрямого регулювання належить також застосування фінансово-кредитних інструментів стимулювання економічного розвитку. Його основний зміст полягає в наданні державою кредитних ресурсів на пільгових умовах тим комерційним банкам, які кредитують виконання робіт з пріоритетних напрямів НТП. У руслі стимулюючої фінансово-кредитної політики у сфері науково-технічної діяльності передбачається створення спеціалізованих інноваційних банків, інноваційних фондів і страхових компаній. Така політика реалізується за допомогою встановлення пільгових кредитних ставок, надання кредитів на повний строк реалізації інноваційних проектів, установлення пільгового графіка повернення інноваційних кредитів і сплати процентів, створення спеціалізованої перестрахової компанії науково-технічної діяльності.
З метою інтенсифікації відновлювальних процесів у науково-технічній сфері доцільно проводити гнучку амортизаційну політику. Її зміст полягає в тому, що науково-дослідним, дослідно-конструкторським, проектно-технологічним організаціям, підприємствам та об’єднанням, що ведуть роботи з пріоритетних напрямів НТП і виробляють інноваційний продукт, надається право самостійно визначати метод нарахування амортизації. У цьому разі надається можливість застосовувати один з альтернативних методів нарахування амортизації: рівномірний, прискоренний, уповільненний. Обраний метод має залишатися незмінним принаймні протягом одного календарного року. Застосування гнучкої амортизаційної політики в науково-технічній сфері дає змогу кожній організації формувати оптимальну структуру витрат і в такий спосіб планувати власну стратегію розвитку.
Важливим методом державної політики у сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Міжнародне співробітництво створює необхідні правові та економічні умови й сприяє встановленню суб’єктами науково-технічної діяльності вільних і рівноправних відносин із міжнародними науковими товариствами. Суб’єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних і міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними та викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців.