Цілі у грошово-кредитному регулюванні
Грошово-кредитні (монетарні) важелі є одними з основних інструментів економічної політики держави. Сутність державного регулювання економіки за допомогою грошово-кредитних інструментів полягає у впливі на грошову пропозицію та ціну кредиту.
Грошово-кредитна політика — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Здійснення державою виваженої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль грошово-кредитної політики має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави: стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості й рівня цін. Тактичною метою монетарної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей. Визначаючи тактичні та оперативні завдання грошово-кредитної політики потрібно враховувати необхідність її диференціації залежно від конкретної макроекономічної ситуації.
Тактика монетарної політики повинна бути гнучкою, тобто змінюватися відповідно до ситуації на ринку. Реакцією держави на економічну кон’юнктуру є альтернатива: політика «дорогих грошей» — політика «дешевих грошей». Політика «дорогих грошей» здійснюється зменшенням грошової пропозиції за умов інфляційного зростання економіки, коли потрібно стримувати сукупний попит. Політика «дешевих грошей» здійснюється збільшенням грошової пропозиції за умов неповної зайнятості, коли необхідно стимулювати виробництво.
Державна економічна політика, зорієнтована передусім на використання грошово-кредитних засобів, називається монетаристською. Монетаристська політика є найрезультативнішою за умов розвиненої ринкової економіки, інституціональної та юридичної інфраструктури, домінування в суспільстві підприємницької психології, високого ступеня залежності економічних суб’єктів від кредитів і низьких або очікуваних параметрів інфляції. Коли в державній економічній політиці переважають методи адміністративного регулювання, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому разі виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.
Інерційність економіки та грошово-кредитної сфери робить неприпустимим застосування різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів монетарної політики може бути лише тимчасовим, таким, що не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів. З часом навіть можлива протилежна реакція з повною дестабілізацією грошового обігу.
Планування основних параметрів грошово-кредитної політики передбачає необхідність урахування ефекту запізнення, тобто, наявності розриву в часі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошово-кредитної сфери, так і економічної системи в цілому. Дослідження у цій галузі доводять, що зміна динаміки грошової маси позначається на динаміці цін і реальному обсязі ВВП із запізненням у 3—12 місяців. Це означає, що стабілізаційні заходи мають спиратися на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасними, а й випереджальними.
Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати і зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір. Останнє передбачає необхідність узгодженості грошово-кредитної та валютної політики.
Суб’єктом грошово-кредитної політики є держава в особі центрального банку й відповідних урядових структур — міністерства фінансів, казначейства, органів нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установ зі страхування депозитів та ін.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України», «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» та інші нормативно-правові акти.
Згідно із Законом України «Про Національний банк України» засади грошово-кредитної політики мають ґрунтуватися на основних критеріях і макроекономічних показниках ДПЕСР України на відповідний період, що включають прогнозні показники обсягу ВВП, рівня інфляції, розміру дефіциту державного бюджету України та джерел його покриття, платіжного та торговельного балансів.
Банківська система
Функціонування економіки можливе лише за наявності фінансових коштів. Кредитно-фінансове обслуговування суб’єктів економіки є найважливішою функцією банківської системи. Банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку України (НБУ) та інших банків, у тому числі державних (Зовнішньоекономічний банк України, Ощадний банк України) та комерційних банків різних видів і форм власності.
Основною ланкою банківської системи є банк. Банки — це установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучених коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки, виконання валютних та інших банківських операцій, передбачених законодавством. Комерційні банки створюються на акціонерних або пайових засадах юридичними та фізичними особами.
Станом на 1 січня 2003 р. в Україні зареєстровано 182 банки, у тому числі за участю іноземного капіталу 20 (7 банків — із 100 %-ним іноземним капіталом). Фактично діють 157 банків із загальним обсягом статутного фонду понад 6 млрд грн. Обсяг статутного фонду у розрахунку на один діючий банк становить близько 38,2 млн грн. Найбільшими банками є: Промінвестбанк, Приватбанк, Укрексімбанк, банк «Аваль», Ощадбанк України, Укрсоцбанк.
Банківська система є самоналагоджуваною, оскільки зміни економічної кон’юнктури та політичної ситуації неминуче ведуть до автоматичної зміни політики банків. У період економічної кризи й політичної нестабільності банки скорочують довгострокові інвестиції у виробництво, зменшують терміни кредитування, збільшують доходи не за рахунок основної, а переважно за рахунок побічної діяльності. Навпаки, за умов стабільності та економічного піднесення банки активізують свою роботу як з обслуговування діяльності підприємств, так і з довгострокового кредитування господарства. Доходи банків формуються, головно, за рахунок традиційних процентних надходжень за кредити.
Той факт, що банки в гонитві за прибутком мають тенденцію до зміни грошової пропозиції у напрямі посилення циклічних коливань, зумовлює необхідність державного впливу на пропозицію грошей в антициклічному напрямі. Визначальна роль у грошово-кредитному регулюванні та організації банківської справи в країні належить центральному державному банку.
У більшості країн світу центральний банк функціонує окремо від уряду. Така особливість взаємовідносин між центральним банком і державними органами називається автономією (незалежністю) центрального банку. Автономія означає, що, по-перше, банк здійснює самостійну політику для досягнення цілей, окреслених статутними положеннями, по-друге, рішення банку не можуть бути скасовані будь-якими іншими державними структурами.
Сутністю трансформації економіки в постсоціалістичних країнах є надання автономії центральному банку та реформування банківської системи в напрямі побудови її на дворівневій основі.
Національний банк України
Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління. НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн, який є державною власністю. Розмір статутного капіталу може бути змінений за рішенням Ради Національного банку України.
НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а в деяких випадках — також і за рахунок державного бюджету. Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.
Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов’язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.
Планові доходи та витрати НБУ відображаються в кошторисі його доходів і витрат. Цей кошторис повинен забезпечувати можливість виконання Національним банком України його функцій. НБУ за підсумками року в разі перевищення кошторисних доходів над витратами, затвердженими на поточний бюджетний рік, вносить до державного бюджету наступного за звітним року позитивну різницю на покриття дефіциту бюджету, а перевищення витрат над доходами відшкодовується за рахунок державного бюджету наступного за звітним року.
Згідно із Законом України «Про Національний банк України» одержання прибутку не є метою діяльності НБУ. Основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) цінової стабільності.
Вищим органом управління НБУ є Рада Національного банку України. Керівним органом НБУ є Правління Національного банку України. Очолює Правління НБУ Голова Національного банку України.
Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. До системи Національного банку входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця України, Центральне сховище, спеціалізовані підприємства, банківські навчальні заклади та інші структурні одиниці й підрозділи, необхідні для забезпечення діяльності НБУ. Для інкасації та охорони цінностей і об’єктів банк має відомчу охорону.
НБУ підзвітний Президенту та Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. Підзвітність означає: по-перше, призначення на посаду та звільнення з посади Голови НБУ Верховною Радою України за поданням Президента України; по-друге, призначення та звільнення Президентом України половини складу Ради НБУ; по-третє, призначення та звільнення Верховною Радою України половини складу Ради НБУ; по-четверте, доповідь Голови НБУ Верховній Раді України про діяльність Національного банку України; по-п’яте, надання Президенту та Верховній Раді України двічі на рік інформації про стан грошово-кредитного ринку в країні.
НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань грошово-кредитної політики, розроблення і здійснення ДПЕСР України. Голова НБУ або за його дорученням один із його заступників можуть брати участь у засіданнях КМ України з правом дорадчого голосу. У свою чергу, з правом дорадчого голосу в засіданнях Правління НБУ можуть брати участь члени уряду.
Згідно із Законом України «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.
Засоби та методи грошово-кредитної політики
Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей грошово-кредитної політики. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу.
До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.
Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ (далі — банків); процентну політику; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.
Регулювання норм обов’язкових
резервів для комерційних банків
Економічний зміст регулювання норм обов’язкових резервів було розглянуто у підрозд. 1.4. За допомогою цього інструменту центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків і рівень грошової мультиплікації. Світова практика свідчить про те, що цей важіль монетарної політики використовується лише в окремих випадках. Часті зміни норм резервування ускладнюють вплив на грошовий ринок. Такий інструмент більше придатний для вирішення не оперативних, а переважно довготермінових завдань грошово-кредитної політики.
НБУ встановлює банкам нормативи обов’язкового резервування коштів, керуючись такими вимогами закону: по-перше, розмір обов’язкових резервів визначається для всіх банків однаково: у процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів у національній та іноземній валюті; по-друге, для різних видів зобов’язань можуть встановлюватися різні норми обов’язкових резервів; по-третє, рішення про підвищення норм резерву набирає чинності не раніше ніж через 10 днів після його опублікування.
Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів встановлюються у вигляді процентів від сум залучених коштів залежно від джерел їх формування за певними нормативами. Як правило, високі ставки встановлюються на кошти державних цільових фондів, кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій. Низькі нормативи встановлюються для коштів на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб, а також для вкладів населення й короткострокових депозитів. Наприклад, станом на 1 липня 2002 р. середня норма обов’язкових резервів становила 10,3 % при загальній диференціації від 12 % до 0 % (відмінено резервування за довгостроковими депозитами юридичних і фізичних осіб).
Процентна політика, рефінансування
комерційних банків
Важливим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання ставок рефінансування. Ставки рефінансування — це виражена в процентах плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється НБУ з метою впливу на грошовий обіг і кредитування. Такий кредит надається банкам, що зазнали тимчасових фінансових труднощів.
Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він виписує на себе боргове зобов’язання, яке за чинною практикою гарантується не резервною позицією його активів, а державними цінними паперами, що перебувають в його розпорядженні. Унаслідок цього отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це дає банкові-боржникові можливість відкривати додаткові кредитні рахунки населенню та юридичним особам у повному обсязі без відповідного забезпечення резервної позиції.
Національним банком України встановлюється облікова та ломбардна процентні ставки. Облікова процентна ставка виконує опосереднену функцію, визначаючи вартість отриманих комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). Ломбардна процентна ставка — це процент, який стягується з комерційних банків за надання їм кредитів під заставу цінних паперів. Якщо облікова ставка знижується, то комерційні банки збільшують попит на такі кредити, і навпаки. Процент за одержані від центрального банку кредити покладається в основу калькуляції ставок комерційних банків, під які вони, у свою чергу, видають позички (з коштів власних і залучених у вигляді кредитів). Отже, через зміну облікової ставки центрального банку та процентних ставок комерційних банків збільшується або зменшується пропозиція кредитних ресурсів.
Актуальність проблеми визначення оптимального рівня ставки рефінансування має кілька аспектів: по-перше, кількісний результат впливу цього інструменту надзвичайно складно оцінити заздалегідь; по-друге, строковий розрив між використанням цього інструменту та ефектом від його застосування (лаг) є досить великим і також складно передбачуваним; по-третє, ефективність маніпулювання ставкою рефінансування залежить від міри координованості багатьох напрямів економічної політики.
Наприклад, у 2002 р. НБУ кілька разів знижував облікову ставку, довівши її до 8 % річних (1 липня 2002 р.). У той же час процентні ставки за кредитами банків у національній валюті знизилися лише до 25 %. Причиною такої великої розбіжності є дія факторів немонетарного характеру, а саме — низький рівень законодавчого захисту прав кредиторів, незадовільний фінансовий стан більшості потенційних позичальників, проблеми з реалізацією застави.
Валютне регулювання
Основним об’єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб’єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.
Кабінет Міністрів України визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробленні платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ в сфері валютного регулювання належать: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; установлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують і продають іноземну валюту. (Валютна позиція — це співвідношення вимог і зобов’язань банку в іноземній валюті. У разі їх рівності позиція вважається закритою, у разі нерівності — відкритою. Відкрита позиція є короткою, коли обсяг зобов’язань щодо проданої валюти перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог щодо купленої валюти перевищує обсяг зобов’язань.)
Згідно з нормативно-правовими актами 50 % надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) в іноземній валюті підлягають обов’язковому продажу (за деяким винятками) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ є суб’єктом цього ринку.
Відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення валютного регулювання» з 1 жовтня 1994 р. офіційний курс національної грошової одиниці почали визначати на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ). Нині курсова політика базується на застосуванні плаваючого валютного курсу.
Для регулювання валютного курсу залежно від моделі валютної політики використовуються методи девальвації та ревальвації національної грошової одиниці.
Девальвація — це дії відповідних державних органів, що мають на меті зниження обмінних курсів валюти власної країни. Таке зниження спрямовується, з одного боку, на стимулювання експорту та споживчого попиту на внутрішньому ринку, а з іншого — на підвищення конкурентоспроможності та поліпшення торговельних позицій країни на світовому ринку.
Ревальвація має протилежний зміст. Вона пов’язана з діями, спрямованими на підвищення курсу національної валюти. Ревальвацією стимулюється товарний імпорт, приплив іноземних інвестицій.
Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики. Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрям валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок, завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту, веде до зростання її курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.
Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Механізм валютної інтервенції є санкціонованою МВФ нормою міждержавних валютних відносин, яка широко використовується у світовій практиці. Вона пов’язана з операціями щодо купівлі та продажу власної валюти або конкурентної валюти іншої держави (союзу держав). Такі операції впливають на зміну попиту і пропозиції на валютному ринку певної грошової одиниці.
Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок використання золотовалютних резервів НБУ (банківське золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція в МВФ, іноземна валюта або кошти на рахунках за кордоном, цінні папери, що оплачуються в іноземній валюті). Для зазначених цілей можуть укладатися «свап-угоди» (swap agreement) — договори з певною країною щодо одержання кредиту, необхідного для здійснення валютної інтервенції, у валюті цієї ж країни
Названі інструменти валютної політики є засобами економічного впливу держави на курс національної валюти. Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовно обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій. Валютні обмеження можуть застосовуватися для здійснення контролю за рухом капіталу, блокування валютної виручки, регламентації вивозу валюти громадянами, що здійснюють туристські подорожі, і т. д.
Банківське регулювання і банківський нагляд
Головна мета банківського регулювання та нагляду — це гарантування безпеки й фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Функції банківського регулювання й нагляду за діяльністю банків та інших фінансово-кредитних установ в Україні здійснює Національний банк України.
Для виконання своїх функцій НБУ має безоплатно одержувати від банків інформацію про їхню діяльність відповідно до наданої ліцензії та пояснення стосовно отриманої інформації. Національний банк України для підготовки банківської та фінансової статистики, аналізу економічної ситуації має також право отримувати необхідну інформацію від органів державної влади й місцевого самоврядування та суб’єктів господарювання всіх форм власності. Отримана інформація не підлягає розголошенню, за винятком випадків, передбачених законодавством.
З метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків НБУ встановлює для них обов’язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов’язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за процентним та валютним ризиком. Про зміни нормативів і методики їх розрахунку НБУ офіційно повідомляє не пізніше як за місяць до введення їх у дію.
Банківське регулювання передбачає визначення Національним банком України своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів і головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають установленим вимогам. Якщо банк або працівник, до якого пред’явлено вимогу щодо звільнення з посади, не згодні з цим, вони можуть оскаржити таку вимогу в суді.
Наглядові та регулятивні функції Національний банк України може здійснювати безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду реалізації таких повноважень, як:
- здійснення всіх видів перевірок банків на місцях (крім перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності), а також перевірки достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами під час реєстрації банків і ліцензування банківських операцій;
- здійснення вимог щодо проведення загальних зборів акціонерів банків і визначення питань, які мають бути розглянуті;
- участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережних рад, правлінь і ревізійних комісій банку з правом дорадчого голосу.
НБУ має також право вимагати обов’язкових аудиторських перевірок банків та отримувати висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків.
У разі порушення банком банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ, проведення надто ризикових операцій, що загрожують його платоспроможності, інтересам вкладників і кредиторів, НБУ застосовує адекватні порушенню заходи впливу з метою захисту кредиторів і вкладників.
Якщо банки в установлений строк не виконали вимоги щодо усунення порушень, НБУ має право: накладати штраф на керівників банків у розмірі до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; накладати на банки штрафи у розмірі не більше 1 % від суми зареєстрованого статутного фонду; усувати керівництво (голову правління та головного бухгалтера) від управління банком і призначати тимчасову адміністрацію; припиняти дію ліцензії на здійснення окремих банківських операцій.
У разі порушення законів чи інших нормативних актів, що спричинило значну втрату активів чи доходів і настання неплатоспроможності банку або завдало істотної шкоди інтересам клієнтів, а також за приховування будь-яких рахунків, інших документів чи активів НБУ має право відкликати ліцензію на здійснення всіх банківських операцій та прийняти рішення про реорганізацію або ліквідацію банку з призначенням ліквідатора.
Фінансовий моніторинг у сфері
запобігання та протидії легалізації доходів
Важливим завданням державної політики є концентрація зусиль органів влади і місцевого самоврядування на здійсненні комплексу економічних, правових, організаційних і силових заходів, спрямованих на боротьбу з корупцією, організованою злочинністю та тіньовою економічною діяльністю. Кроком у реалізації цих заходів є прийняття Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (2002 р.). Законом визначено завдання, функції, права та обов’язки суб’єктів первинного та державного фінансового моніторингу, засади щодо міжнародного співробітництва у запобіганні та протидії легалізації доходів і фінансуванню тероризму, передбачено відповідальність за порушення вимог закону та умови відновлення прав і законних інтересів держави, юридичних і фізичних осіб.
Легалізація (відмивання) доходів — це вчинення дій з метою надання правомірного вигляду володінню, користуванню або розпорядженню доходами або дій, спрямованих на приховування джерел походження таких доходів. Легалізації передує суспільно небезпечне протиправне діяння, за яке Кримінальним кодексом України передбачено покарання. Наслідком протиправного діяння є незаконно одержані доходи (доходи, одержані злочинним шляхом).
Для запобігання та протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, здійснюється фінансовий моніторинг. Система фінансового моніторингу складається з двох рівнів — первинного моніторингу та державного.
Суб’єктами первинного моніторингу є банки, інші фінансові установи, а також інші юридичні особи, які відповідно до законодавства здійснюють фінансові операції. Суб’єктами державного фінансового моніторингу є: центральні органи виконавчої влади та Національний банк України, які виконують функції регулювання та нагляду за діяльністю юридичних осіб, що забезпечують здійснення фінансових операцій; а також спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу — урядовий орган державного управління, який діє у складі Міністерства фінансів України.
Суб’єкти первинного моніторингу зобов’язані: проводити ідентифікацію особи, яка здійснює фінансову операцію, що підлягає фінансовому моніторингу; забезпечувати виявлення і реєстрацію таких операцій; здійснювати внутрішній фінансовий моніторинг, тобто діяльність з виявлення фінансових операцій, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу, та інших операцій, що можуть бути пов’язані з легалізацією доходів; надавати уповноваженому органу інформацію про такі операції не пізніше як протягом трьох робочих днів з моменту її реєстрації, та сприяти його працівникам у проведенні аналізу таких операцій тощо.
Обов’язковий фінансовий моніторинг — це сукупність заходів уповноваженого органу з аналізу інформації щодо фінансових операцій, що надається суб’єктами первинного моніторингу, а також заходів з перевірки такої інформації. Фінансова операція підлягає обов’язковому фінансовому моніторингу, якщо сума, на яку вона проводиться, дорівнює чи перевищує 80 тис. грн або дорівнює чи перевищує суму в іноземній валюті, еквівалентну 80 тис. грн, та має будь-яку іншу ознаку сумнівного характеру. До таких ознак, наприклад, належать: переказ грошових коштів на анонімний (номерний) рахунок за кордон і надходження коштів з анонімного рахунка з-за кордону; купівля (продаж) чеків, дорожніх чеків або інших подібних платіжних засобів за готівку та ін. Повний перелік таких ознак визначений законом.
Завданнями уповноваженого органу з питань фінансового моніторингу є: збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові операції, що підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу; участь у реалізації політики та протидії легалізації доходів і фінансування тероризму; створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи в цій сфері; співробітництво, взаємодія та обмін інформацією з державними органами іноземних держав і міжнародними організаціями, а також представництво України в таких організаціях. Уповноважений орган відповідно до покладених на нього завдань бере участь у розробленні нормативно-правових актів з питань запобігання та протидії легалізації доходів, досліджує методи та схеми легалізації, здійснює координацію та методичне забезпечення діяльності суб’єктів первинного фінансового моніторингу. За наявності достатніх підстав уважати, що фінансова операція може бути пов’язана з «відмиванням» доходів або фінансуванням тероризму, уповноважений орган надає до правоохоронних органів, згідно з компетенцією, відповідні узагальнені матеріали.
Центральними органами, на які покладаються повноваження щодо здійснення міжнародного співробітництва у запобіганні протидії легалізації доходів і фінансуванню тероризму, є Міністерство юстиції і Генеральна прокуратура України. Уповноважений орган співпрацює з відповідними органами іноземних держав щодо обміну інформацією про ознаки легалізації доходів, а також, у межах своєї компетенції, забезпечує співробітництво з Групою розроблення фінансових заходів боротьби з «відмиванням» коштів (FATF) та іншими міжнародними організаціями, діяльність яких спрямована на співробітництво у запобіганні та протидії легалізації доходів.