Назва англійської валюти – фунт стерлінгів- історично виникла ще з ХХ сторіччя та відображає первісний ваговий вміст – 1 фунт срібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.
До 1971 р. 1 фунт стерлінгів розподілявся на 12 шилінгів, кожний з яких в свою чергу розподілявся на 20 пенсів. Нині 1 фунт стерлінгів розподіляється на 100 пенсів , а в обігу знаходяться банкноти у 20,10,5. 1 фунт стерлінгів та монети 1 фунт стерлінгів, 50, 5, 2, пенса та 0,5 пенні.
Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше інших країн – наприкінці 18 сторіччя на основі Закону 1797 року про припинення вільного карбування срібних монет. Але в тому ж році розмін банкнот на золото було припинено у зв”язку з війною із наполеонівською Францією, бо виникла необхідність у покритті дефіциту державного бюджету.
У 1816 році було прийнято закон, за яким дозволялося вільне карбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів за тройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. З цього періоду проводилася грошова реформа методом реставраціі.Купівельна сила банкнот була поновлена та було проголошено про розмін банкнот на золото за номіналом. Офіційний золотий вміст 1 фунту стерлінгів складав 7,32 г.
З 1821 року до початку першої світової війни в Англії проіснував золотий монометалізм у його класичній формі – золотомонетного стандарту. Емісія банкнот Банком Англії в цей час регулювалась актом Р.Піля, який вимагав 100% забезпечення їх золотом за винятком 14 млн. ф.ст., які складали фідуціарну емісію, що забезпечувалась державними позиками. Дія цього закону тимчасово призупинялася парламентом і у періоди криз 1847,1857,1866 рр. фідуціарна емісія значно перевищувала встановлений обсяг.
Після припинення розміну банкнот на золото в серпні 1914 року, уряд розпочав використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових витрат. Маса грошей в обігу 1913-1918 рр. зросла з 35 млн. до 399 млн.ф.ст., у 1920 році вона становила 555 млн.ф.ст., тобто збільшилась у 16 разів порівняно із 1913 р. Наслідком стала інфляція, яка не відзначалася великими темпами. Товарні ціни зросли лише удвічі. Такий розрив між темпами емісії та темпами зростання цін пояснювався рядом факторів:
-витісненням з обігу металевих грошей та зменшенням обсягів комерційного кредитування;
-державним нормуванням розподілу товарів та контролем за цінами;
-уповільненням швидкості обігу грошей.
При зростанні товарних цін в 2 рази, курс фунту стерлінгів по відношенню до доллара США протягом всієї війни залишався на довоєнному рівні, бо в цей час зменшувалась купівельна спроможність долара. Крім того, Англія активно проводила політику валютної інтервенціі за рахунок кредитів США, що штучно підтримувало завищений курс фунту стерлінгів. Коли в 1919 р. Англія припинила проведення політики валютної інтервенціі, курс фунту стерлінгів знизився з 4,867 до 3,4 дол.
З метою стабілізаціі фунту стерлінгів уряд з 1920 року взяв курс на дефляцію, почав проводити політику «дорогих» грошей. Тому після першої світової війни інфляція в Англіі продовжувалася відносно недовго – до 1920 р. Вже в 1920-21 фінансовому році Англія за допомогою збільшення податків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знецінених фунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження банківського кредиту.
Початком грошової реформи був квітень 1925 р., коли Англія поновила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася до золотого стандарту. Обміну на золото підлягали лише суми не менш 1700 ф.стерлінгів. Реформу проводили методом реставраціі, тому що уряд переслідував дві основні цілі: поновити довіру до фунту стерлінгів, яке було підірване інфляцією та збільшити реальну вартість надходжень від іноземних інвестицій та внутрішніх накопичень.
З 1925 р. поряд з розмінними банкнотами продовжували обертатися казначейські білети, які в 1928 році було вилучено з обігу.В цьому ж році реформу було завершено приняттям закону про надання Банку Англії права на фідуціарну емісію банкнот ( тобто не забезпечених золотом) у розмірі 260 млн.ф.ст., а при домовленності з казначейством – зверх цієї суми.
В цей час курс фунту стерлінгів був завищений порівняно із купівельною спроможністю цієї валюти, що значною мірою пояснювалося надмірним попитом з боку спекулянтів. Поновлення розміну фунтів стерлінгів на золото за завищеним курсом мало у майбутньму негативний вплив на експортні можливості та валютне становище Англії.
Світова економічна криза 1929-33 рр. значно послабила позиціії Англії на зовнішних ринках та викликала масовий відлив капіталів з країни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почало зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.
Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Іноземні вкладники, побоюючись припинення розміну фунту стерлінгів на золото, почали вилучати депозити , що прискорило зменшення золотих запасів в країні. Наслідком такого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розміну банкнот на золото.Золотий стандарт в Англії потерпів остаточний крах, країна перейшла до паперової грошової системи із валютним курсом, що коливається. Курс фунту стерлінгів почав знижуватися, і вже на початку 1932 р. він складав 3,2 дол., тобто знизився на 35%.
Таке зниження валютного курсу, з одного боку, підвищувало конкурентоспроможність англійського експорту, а з іншого,- послаблювало довіру до англійської валюти та до Лондона як міжнародного фінансовго центра. З метою підтримки валютного курсу у 1932 році було створено Зрівняльний валютний фонд при казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії, для здійснення валютної інтервенціі на ринках.
Англія , як і інші країни, до другої світової війни зберігала вільну конвертованість фунту стерлінгів у валюти інших країн. З початком війни було введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших країн було припинено за виключенням країн стерлінгової зони.
З введенням валютних обмежень було встановлено офіційний курс фунту стерлінгів на рівні 4,03 дол.США за 1 фунт стерлінгів.Таке співвідношення залишалося до девальціі англійської валюти 1949 р., при цьому золотий вміст складав 3,6 г золота.
За роки війни держава для покриття своїх витрат широко використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що призвело до збільшення грошової маси у 2,5 рази, але за цей час зросли тольки на 75%, тобто темпи знецінення фунту стерлінгів були меншими порівняно із періодом першої світової війни. Взагалі темпи інфляціі в Англіі були меншими ніж в інших країнах, які приймали участь у війні (за винятком США).
На цьому відбилися три фактори:
-висока питома вага податків у фінансуванні військових витрат (більше 40%);
-значна роль зовнішних джерел фінансування (поставки товарів в кредит колоніями и домініонами, надання США в аренду озброєння, стратегічної сировини та продовольчих товарів.)
-державний контроль над цінами та нормування продовольчих товарів, яке зберігалося в Англіі протягом довгого часу і після заінчення війни.
За роки війни населенням та підприємствами було накопичено величезні грошові маси, різко зросла зовнішня заборгованість Англії, що могло потенційно спричинити подальше знецінення фунту стерлінгів. Саме наявність великого зовнішнього боргу та дефіцитність платіжного балансу стали причиною необхідності збереження жорстких валютних обмежень до кінця 50-х років.Хоча була спроба відмінити деякі обмеження, вона закінчилася невдачею. З 1 липня по 20 вересня 1947 р. в Англії існувала обмежена конвертованість валюти для нерезидентів, що призвело до зростання темпів втрати залишків золотих запасів країни. Для введення конвертованості валюти ще не склалися достатні умови. Тому після 20 вересня 1947 року було введено жорсткі валютні обмеження.
Лише у грудні 1958 року фунт стерлінгів почав вільно обмінюватися на долари та інші валюти за поточними операціями для нерезидентів, тобто вводилася часткова конвертованість фунту стерлінгів.За іншими операціями валютні обмеження зберігалися до 1979 року.
У післявоєнний час в Англії темпи інфляції були більшими, ніж в інших промислово розвинутих країнах(за виключенням Італії). В 1951-1960 рр. Роздрібні ціни зростали в середньому на 4%; в 1971 –1980 рр. –на 13.3%; в 1981 –1986 гг. – на 7,5%. Купівельна спроможність фунту стерлінгів в 1986 р. знизилась порівняно із довоєнним рівнем 1938 року у 16 разів і порівняно із 1950 роком – у 12 разів.
Головною причиною хронічної інфляціі та дефіцитності платіжного балансу після другої світової війни були величезні військові витрати Англії. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 рр. збільшився з 23 до 95 млрд. ф.ст.
Інфляція та пасивність платіжного балансу стали причиною двукратної девальваціі фунту стерлінгів у післявоєнний період.Перша післявоєнна девальвація англійської валюти на 30.5 % була проведена в 1949 р. Офіційний курс до долара знизився з 4,03 до 2,8 дол.за один фунт стерлінгів. Серед причин девальваціі треба виділити перш за все невідповідність офіційного курсу фунту стерлінгів дійсному як наслідок сильного інфляційного знецінення. Така невідповідність виявилась вже у перші післявоєнні роки.
Девальвація 1949 року не вирішила проблем англійської валюти.Прогресуюче погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 року, призвело до того, що ні зовнішня кредитна допомога, ані підвищення облікової ставки Банком Англії не могли припинити зниження офіційних золотовалютних резервів. Кожного разу, коли погіршувався стан платіжного балансу країни, відбувалися масові операціі, пов»язані із продажем фунтів стерлінгів, що погіршувало валютне становище країни ще більше.
У листопаді 1967 року було проведено другу післявоєнну девальвацію на 14,3%. Курс фунту стерлінгів до долара знизився до 2,4 дол.США. Ця девальвація була доповнена кредитно-фінансовими обмеженнями, вплив яких відбився на стані платіжного балансу вже через 1.5 роки . У 1969-1971 роках Англія мала велике позитивне сальдо за поточними операціями. Тому у грудні 1971 р. фунт стерлінгів було револьвовано до долара. Новий курс становив 2.6 дол. Ця стабілізація виявилася нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу у 1972 році змусило англійський уряд встановити для своєї валюти режим плаваючого курсу. З цього періоду розпочалося різке зниження курсу.В 1976 р. він знизився на 40% порівняно із 1971 роком. Криза довіри до фунту стерлінгів призвела до того, що з 1976 року уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як резервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлінгової зони, яка до кінця 70 рр. припинила своє існування.
З середини 1977 року позиції фунту стерлінгів відносно зміцнилися, що було пов»язано із припливом капітлів у країну у зв»язку із початком видобутку нафти у Північному морі під час нафтовї кризи. Завдяки цьому курс фунту стерлінгів в 1977 році підвищився майже до рівня 1971 року – з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. вперше з 1931 року було відмінено усі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-82 рр. розпочався відлив капіталів з країни, знову з»явилася тенденція до знецінення фунту стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією з причин, чому Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 року запровадили євро у безготівковий обіг.
Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різні інструменти.До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи : зміна процентної ставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методи контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом селективного регулювання були так звані кредитні стелі, тобто встановлення кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого кредитування та інш.
З середини 70-х років посилився вплив неокласичних та монетаристських концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю за банківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринку з купівлі-продажу цінних паперів. Для поширення продажу державних зобов”язань за межи банківської системи Банк Англії зробив ряд змін у механізм регулювання державного боргу, для того, щоб підвищити його . Важливішою метою грошово-кредитного регулювання стало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та співвідношення державних позик до валового внутрішнього продукту.
Відносно значний рівень інфляції у Великибританії у післявоєнний період призвів до зниження курсу фунту стерлінгів до долара США (з 2,02 долл.в 1975 до 1,64 дол. у1998) та інших валют.
Головним видом грошей у Великобританіі є депозитні гроші.Готівкові гроші – банкноти та розмінна монета складають десь 32% всієї грошової маси в обігу.
В англійській статистиці використовується декілька агрегатів грошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обізі та касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в банках , за якими не сплачуються відсотки. М1 – це показник «вузьких грошей». М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити в банках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100000 ф.ст. з повідомленням не більщ ніж за один місяц, та депозити в ощадних банках. Агрегат М3 включає окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитні сертифікати в фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитні сертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до М3 включає депозити та акції будівельних товариств.
Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами
грошей у Великобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно здійснює випуск банкнот в сумі, що визначається казначейством та затверджена парламентом.