Рада Європейського Союзу
Рада Європейського Союзу як головний законодавчий орган ЄС має широкий спектр повноважень у межах законодавчої, фінансової (бюджетної) і контрольної функцій.
Стаття 202 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає сферу повноважень Ради Європейського Союзу, що полягають, зокрема, у:
– забезпеченні координації загальної економічної політики держав-членів;
– прийнятті рішень;
– наданні Комісії права у актах, прийнятих Радою, на імплементацію правил, встановлених Радою.
Рада приймає нормативно-правові акти (директиви, регламенти, рішення), що є обов’язковими для виконання усіма суб’єктами європейського права. Хоча законодавчі повноваження в межах Європейського Співтовариства має на даний час і Європейський Парламент, вирішальну роль у законодавчому процесі відіграє Рада.
У Договорі про заснування Європейського Співтовариства передбачено, що Рада забезпечує координацію спільної економічної політики держав-членів. Але, з прийняттям Єдиного Європейського Акту, а згодом Маастрихтського та Амстердамського договору, сфера регулювання Співтовариств і Союзу була розширена, і, відповідно, змінилися повноваження Ради: тепер вони включають не лише економічні питання, а й соціальні, культурні, екологічні та ін.
Рада Європейського Союзу спільно з Європейським Парламентом приймає бюджет Європейського Союзу. Вона має повноваження у сфері виконавчої влади, зокрема, може, в окремих випадках, накладати штрафи на держави-члени.
Рада також виконує зовнішньополітичні функції: підписує міжнародні договори від імені Європейських Співтовариств і Європейського Союзу; приймає спеціальні зовнішньополітичні акти Союзу в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки.
До Ради Європейського Союзу входить однин представник з кожної держави-члена на міністерському рівні.
Рада Європейського Союзу ділиться на два види: Рада із загальних питань, що засідає в складі міністрів закордонних справ чи міністрів з європейських справ, і приймає рішення зовнішньополітичного характеру. Галузева (чи спеціальна) рада засідає у складі галузевих міністрів держав-членів. Залежно від предмета розгляду, Рада засідає на рівні відповідних міністрів. Якщо питання, що розглядається, пов’язане з охороною навколишнього середовища, то Рада засідає на рівні міністрів із навколишнього середовища.
Для розгляду проектів рішень, що будуть прийматись Радою, створений Комітет постійних представників, що включає керівників офіційних представництв держав-членів при Європейських Співтовариствах чи їх заступників.
Рада — орган, що працює на непостійній основі, форма її роботи — сесійна.
Починаючи з 1986 року, принцип одностайного ухвалення рішення поступово витісняється принципом кваліфікованої більшості. Коли для прийняття рішення Ради вимагається кваліфікована більшість, то кожен із членів має неоднакову кількість голосів.
Повноваження Ради, що стосуються питань охорони довкілля, визначаються Договором про заснування Європейського Співтовариства у статті 175.
Рада у відповідності до процедури, передбаченої статтею 251, і після консультацій з Економічним і соціальним комітетом і Комітетом регіонів приймає рішення стосовно необхідних для виконання Співтовариством дій, спрямованих на досягнення цілей політики Співтовариства у сфері охорони навколишнього середовища.
Договором визначаються питання у сфері охорони довкілля, з яких Рада приймає одностайні рішення:
– повноваження, що стосуються, головним чином, сфери оподаткування;
– заходи, що стосуються освоєння територій, землекористування, за винятком поводження з відходами і заходів загального характеру та розподілу зрошуваних ресурсів;
– заходи, що суттєво впливають на вибір між різними джерелами енергії і загальною структурою енергопостачання держави-члена.
Рада вповноважена визначати коло питань, щодо яких рішення приймаються кваліфікованою більшістю голосів.
Зустрічі Ради Європейського Союзу на рівні міністрів із навколишнього середовища стали загальною практикою. Міністри з
навколишнього середовища збираються чотири рази на рік, щоб обговорити актуальні проблеми та прийняти рішення із важливих питань, які стосуються охорони довкілля.
Європейський Парламент
Європейський Парламент — представницький орган Європейського Союзу, що складається із представників народів держав, які об’єдналися у Співтовариство. Представники до Європейського Парламенту вибираються прямим всезагальним голосуванням терміном на п’ять років. Європейський Парламент проводить щорічні сесії, збираючись без попередніх рішень, у другий вівторок березня.
Починаючи з прийняття Єдиного Європейського Акту та підписання Договору про заснування Європейського Союзу, спостерігається тенденція до розширення повноважень Парламенту. Особливо стала помітною його роль у законодавчому процесі. Європейський Парламент бере участь у прийнятті нормативно-правових актів, даючи свою згоду або представляючи рекомендаційні висновки. Здійснюючи законодавчу функцію, Європейський Парламент використовує процедуру співробітництва та процедуру спільного прийняття рішень.
Щодо бюджетних повноважень, то Європейський Парламент має право лише прийняти чи відхилити бюджет у цілому. В останньому випадку Комісія і Рада повинні внести новий проект бюджету на розгляд Європейського Парламенту.
Європейський Парламент здійснює контроль за діяльністю Комісії. Рада і Комісія зобов’язані подавати йому звіти про результати своєї діяльності. Друга, поширена форма контролю за діяльністю Комісії і Ради, — усні та письмові запитання.
Європейський Парламент може створювати постійні та тимчасові комітети. Комітети, створені на постійній основі, формуються залежно від предметів регулювання. Постійні комітети можуть розглядати як питання, що передаються їм згідно з установчими договорами чи рішеннями керівних органів Європейського Парламенту, так і питання, що виносяться комітетами на порядок денний із власної ініціативи. Жодне важливе питання не повинно розглядатись усім Європейським Парламентом без попереднього обговорення в комітеті та слухання доповіді цього комітету.
У додатку VI до Правил процедури Європейського Парламенту1 визначаються повноваження і зобов’язання постійних комітетів. Ко-
мітет із навколишнього середовища, охорони здоров’я і політики споживачів відповідає за питання, пов’язані з політикою та заходами щодо охорони навколишнього середовища, зокрема:
– охороною повітря, ґрунтів і води;
– зміною клімату;
– класифікацією, пакуванням, маркуванням, перевезенням і використанням небезпечних речовин і засобів;
– встановленням можливих рівнів шуму;
– переробкою і зберіганням відходів;
– міжнародними і регіональними заходами й угодами, спрямованими на охорону навколишнього середовища;
– охороною фауни та природних середовищ її існування;
– положеннями морського права, що стосуються навколишнього середовища;
– Європейським агентством із навколишнього середовища.
Щороку Комітет із навколишнього середовища, охорони здоров’я і політики споживачів розробляє три звіти, в яких розглядає прийняте законодавство ЄС у сфері охорони навколишнього середовища і сферах, з ним пов’язаних, та проблеми імплементації. Окрім цього, члени Комітету піднімають питання про стан імплементації права навколишнього середовища перед Комісією. Кожних два місяці Комітет разом із Комісією проводить сесії з питань імплементації європейського права навколишнього середовища. Останнім часом на таких сесіях постає багато питань, пов’язаних із застосуванням законодавства у сфері охорони довкілля у країнах-кандидатах.
Будь-який громадянин Європейського Союзу, як і будь-яка фізична і юридична особа, що проживає чи зареєстрована у будь-якій держа-ві-члені, має право звертатися, індивідуально або разом із іншими громадянами чи особами, з петицією у Європейський Парламент із питань, які входять у компетенцію Співтовариства і які їх безпосередньо стосуються.
Для розгляду таких петицій Європейським Парламентом було створено Комітет із петицій. Петиція може стосуватися питання загального значення, бути особистою скаргою подавача чи запитом до Парламенту, аби він визначився щодо питання, яке має загальне значення.
У випадку, коли Комітет із петицій отримує велику кількість петицій з одного питання, він може розглядати ці петиції разом і, для
привернення уваги держав-членів чи інших інституцій Європейського Союзу до певної проблеми, приймати спеціальні звіти.
Проблема полягає в тому, що кожного року в Комітет надходить близько тисячі петицій, деякі дуже великі за об’ємом, з яких необхідно зробити резюме і перекласти усіма офіційними мовами Європейського Союзу.
Найбільшу кількість петицій даний Комітет отримує з питань, які стосуються охорони навколишнього середовища2.
Європейська Комісія
Комісія — постійно діючий орган, що виконує основні виконавчі функції у Європейському Союзі.
Повноваження Комісії мають різне походження:
– по-перше, повноваження, закріплені безпосередньо в установчих договорах (“первинні”);
– по-друге, повноваження, делеговані Комісії законодавчими актами Ради і Європейського Парламенту (“похідні”, делеговані).
Стаття 211 Договору про заснування Європейського Співтовариства визначає повноваження Комісії, що полягають у:
– забезпеченні застосування Договору про заснування Європейського Співтовариства та виконання заходів відповідними установами;
– підготовці рекомендацій і висновків з питань, які регулюються Договором про заснування Європейського Співтовариства;
– прийнятті рішень та участі у розробці заходів для їх подальшого виконання Радою та Європейським Парламентом;
– використанні повноважень, наданих їй Радою, для здійснення відповідних завдань.
Одне з найважливіших повноважень Комісії полягає в тому, що вона має право законодавчої ініціативи. Усі основні нормативно-правові акти, які приймаються Радою самостійно чи спільно з Європейським Парламентом, мають за основу пропозиції, запропоновані Комісією.
Комісія забезпечує дотримання норм права Європейського Союзу. Вона проводить збір інформації, як із власної ініціативи (шляхом інспекцій і перевірок), так і отримуючи звіти від держав-членів (як правило, кожна директива включає норму, що вимагає від держави-члена надсилати в Комісію тексти правових актів і звіти).
Якщо на основі отриманої інформації (включаючи на основі скарг приватних осіб), Комісія робить висновок про ймовірне порушення права ЄС державами-членами, то вона розпочинає проти відповідної держави-члена офіційне розслідування. Підставою для початку розслідування, згідно з Договором про заснування Європейського Співтовариства, є будь-яке “порушення державою-членом своїх зобов’язань”. Процедура такого розслідування включає дві стадії: адміністративну і судову. Спочатку Комісія використовує адміністративну стадію (спілкування та рекомендації державі-члену). Якщо ж адміністративні заходи не дають належних результатів чи їх недостатньо, Комісія може подати позов у Суд Європейських Співтовариств проти держави-члена порушника.
Будь-хто може подати скаргу в Комісію на державу-члена стосовно будь-якого нормативного акту чи практики, несумісних, на його думку, з будь-яким положенням чи принципом права Співтовариства. Скарга повинна бути пов’язана з порушенням права Співтовариства державою-членом. Проблема полягає в тому, що до Комісії надходить багато таких скарг, тому вона не реагує на них належним чином. Більшість скарг у сфері охорони довкілля, що надходять у Європейську Комісію, стосуються охорони середовища існування птахів та інших видів флори та фауни, оцінки впливу на навколишнє середовище й охорони вод.
Європейську Комісію традиційно розглядають як офіційного представника Європейського Співтовариства на міжнародній арені. Хоча міжнародні договори ЄС підписує Рада, переговори про підписання угод із третіми країнами вповноважена вести Комісія.
Комісія складається із 20 членів, обраних за принципом їх загальної компетентності та незалежність яких не підлягає сумніву. Кожен член Комісії є посадовою особою, котра здійснює загальне керівництво конкретною галуззю управління чи групою галузей (так звані комісари). Комісарам підзвітні відповідні генеральні директорати чи інші служби Комісії. У свою чергу, будь-який комісар у своїй роботі підзвітний Комісії. Що стосується охорони довкілля, то загальне керівництво цією сферою здійснює Комісар з питань навколишнього середовища.
Генеральний директорат із навколишнього середовища є одним із генеральних директоратів і спеціалізованих служб, створених Європейською Комісією.
Цілями діяльності Генерального директорату з навколишнього середовища є: – забезпечити високий рівень охорони навколишнього середовища,
беручи до уваги різноманітність ситуацій у різних регіонах Співтовариства;
– розробити політику, яка сприятиме охороні, збереженню і покращенню якості навколишнього середовища;
– сприяти заходам на міжнародному рівні, що стосуються регіональних і глобальних екологічних проблем;
– сприяти та підтримувати інтеграцію вимог щодо охорони навколишнього середовища у визначення та імплементацію іншої політики Співтовариства і дій;
– співпрацювати з третіми країнами і з відповідними міжнародними організаціями для досягнення поставлених цілей у сфері охорони навколишнього середовища.
Головна функція Генерального директорату з навколишнього середовища полягає в ініціюванні та визначенні нового законодавства в сфері охорони навколишнього середовища і забезпеченні того, щоб заходи, які були погоджені, впроваджувалися на практиці державами-членами.
Перед виробленням законодавчого проекту, Генеральний директорат із навколишнього середовища проводить попередні дослідження й обговорення з представниками урядів, екологічних неурядових організацій, промисловості, зацікавлених груп, і, у разі необхідності, технічними експертами.
Генеральний директорат із навколишнього середовища забезпечує, щоб законодавство ЄС у сфері навколишнього середовища правильно застосовувалося державами-членами.
Генеральний директорат із навколишнього середовища також представляє ЄС на міжнародному рівні, сприяючи міжнародним діям для вирішення глобальних і транскордонних екологічних проблем.
Окрім цього, Генеральний директорат із навколишнього середовища працює у напрямку інтеграції екологічних питань в інші види політики.
Кожен генеральний директорат Комісії очолює генеральний директор. Генеральний директорат із навколишнього середовища звітує Комісару з навколишнього середовища.
Щороку Генеральний директорат із навколишнього середовища визначає План управління згідно з Програмою дій із навколишнього середовища. На 2004-2005 роки були заплановані наступні дії3, передбачені згідно з Шостою програмою дій із навколишнього середовища:
Роль інституційного механізму у застосуванні права навколишнього середовища 111
– Внутрішній звіт із оцінкою імплементації рамок Співтовариства для співпраці, з метою сприяння сталому розвитку міст.
– Оцінка стратегії Співтовариства із біорізноманіття та планів дій з біорізноманіття.
– Внутрішня оцінка імплементації рамок для співпраці в сфері забруднення моря внаслідок аварій.
– Оцінка програми дій Співтовариства в сфері цивільного захисту.
– Оцінка програми дій Співтовариства, що сприяє діяльності НУО в сфері охорони довкілля.
– Оцінка ролі схем еко-менеджменту та аудиту Співтовариства та еко-маркування.
– Оцінка діяльності Мережі Європейського Союзу для імплементації та застосування права навколишнього середовища (IMPEL).
– Середньотермінова оцінка Шостої програми дій із навколишнього середовища.
– Звіт щодо імплементації Директиви про сприяння використанню біопалива та іншого відновлюваного палива для транспорту.
Суд Європейських Співтовариств
Суд Європейських Співтовариств і Суд першої інстанції, кожний у межах своєї юрисдикції, забезпечують дотримання законності при тлумаченні та застосуванні установчих договорів Європейського Союзу.
Суд Європейських Співтовариств розглядає такі позови:
– позови про невиконання зобов’язань. Це позови проти держав-членів, які ухиляються від виконання своїх зобов’язань згідно з установчими договорами. До цієї категорії відноситься також порушення норм вторинного та третинного права. Відповідачем у справі виступає безпосередньо сама держава. Позивачем може бути Комісія та держава-член.
– позови про бездіяльність. У них оскаржується невиконання зобов’язань інституціями Співтовариств і Союзу.
– позови про анулювання. Предметом оскарження є незаконний характер прийнятого інституцією ЄС нормативно-правового акту.
– позови про відшкодування шкоди.
Важливе значення має застосування Судом Європейських Співтовариств преюдиційної процедури. Преюдиційна процедура полягає у праві національних судових органів у всіх випадках, коли при
розгляді конкретних справ виникають сумніви в розумінні норми права ЄС чи викликає сумнів правомірність нормативно-правового акту вторинного права ЄС, звертатися безпосередньо до Суду ЄС для отримання його висновку з цього питання.
Щодо справ із питань охорони навколишнього середовища, то в Суді Європейських Співтовариств найчастіше розглядаються спори між Європейською Комісією та державами-членами чи між інституціями Європейського Союзу і розгляд преюдиційного характеру щодо тлумачення європейського права.
Для охорони навколишнього середовища та захисту екологічних прав громадян, важливим є доступ фізичних осіб і екологічних організацій до Суду Європейських Співтовариств, наявність у них locus standi.
Стаття 230 Договору про заснування Європейського Співтовариства надає право фізичним та юридичним особам подавати позови проти незаконності актів, прийнятих інституціями Європейського Союзу, проте такі акти повинні мати безпосереднє відношення до даної особи.
У справі Грінпісу (case C 321/95) у 1998 році Суд постановив, що фізичні особи і організації мають locus standi в суді, якщо вони є особисто зацікавленими4.
Фізичні та юридичні особи можуть бути залучені, як сторони, у рішеннях преюдиційного порядку згідно зі статтею 234. У деяких випадках суд дає третім сторонам, таким як зацікавлені екологічні організації, можливість відігравати роль у преюдиційній процедурі. Такі справи стосуються питань, які розглядаються національними судами і мають відношення швидше до імплементації права ЄС, а ніж до самого права ЄС. Третім сторонам надається можливість дати своє тлумачення цього питання. Можливість такої участі чітко не регулюється Договором, а визначається Судом на його розсуд. Проте для доступу до преюдиційної процедури, громадяни та неурядові організації повинні мати доступ до національних судів. У цьому випадку існує строгий взаємозв’язок між доступом до національного суду та доступом до участі у преюдиційній процедурі.
Омбудсмен Європейського Союзу
Омбудсмен Європейського Союзу призначається Європейським Парламентом, йому надані повноваження приймати скарги від будь-якого громадянина Союзу чи будь-якої фізичної або юридичної особи, котра легально проживає чи має зареєстрований офіс у будь-якій
державі-члені Союзу. Скарги стосуються порушень у діяльності інституцій і органів Союзу, за винятком Суду Європейських Співтовариств чи Суду першої інстанції, коли вони виступають у судовій ролі.
До порушень у діяльності інституцій і органів Співтовариства належать: адміністративні порушення, адміністративні помилки, зловживання владою, недбалість, несправедливість, неналежна робота чи некомпетентність, дискримінація, затримка, якої можна було уникнути, недостатність інформації або відмова її надати та ін.
Як тільки скарга надходить до офісу Європейського Омбудсме-на, спочатку визначається, чи вона належить до меж повноважень Омбудсмена. На цьому етапі відхиляється багато скарг. Далі з’ясовується, чи є скарга прийнятною для подальшого розгляду. Якщо вона прийнятна, то проводиться розслідування. Коли в результаті такого розслідування Омбудсмен не знаходить порушень у діяльності, то скарга закривається без подальших розслідувань.
Скарга і додатки до неї надсилаються у відповідну інституцію чи орган Співтовариства для отримання їх відповіді (так званої “думки”) з цього приводу. У деяких випадках, інституція чи орган самі вживають заходів для залагодження справи на користь подавача, тоді справа закривається як “залагоджена інституцією”. Якщо такого не відбувається, то Омбудсмен продовжує розслідування. Коли розслідування виявляє порушення у діяльності, Омбудсмен намагається досягти мирного вирішення спору. Якщо ж така спроба була невдалою, то справа закривається з критичним зауваженням відповідній інституцій чи з проектом рекомендацій. Критичне зауваження, як правило, використовується, коли питання стосується подавача скарги особисто, якщо ж порушення у діяльності має загальне значення, то використовується рекомендація, згідно з якою інституція повинна вжити відповідних заходів.
Право проводити розслідування з власної ініціативи хоча і є дуже важливим, але використовується доволі рідко (наприклад, коли ряд скарг звертають увагу на певний орган чи інституцію або певний вид адміністративної діяльності).
Скарги, що мають своїм предметом охорону навколишнього середовища, подаються, як правило, індивідами, а також неурядовими екологічними організаціями.
Предметом скарг, які стосуються навколишнього середовища, найчастіше є питання порушення державами законодавства Співтовариства у сфері навколишнього середовища (наприклад, порушення у проведенні оцінки впливу на навколишнє середовище, неналежна імплементація директив), відмова у наданні чи неналежному наданні
Комісією інформації щодо навколишнього середовища, фінансування та умови виконання екологічних проектів та ін.
Важливим для подання “екологічних” скарг є те, що порушення у діяльності органу чи інституції Європейського Союзу можуть прямо не стосуватися подавача скарги.
Найважливіше завдання Омбудсмена полягає в тому, що він допомагає громадянам, у разі порушення їх права інституціями чи органами Європейського Союзу, підвищує якість управління, посилює зв’язки громадянина з адміністрацією.
Європейський інвестиційний банк
Завдання Європейського інвестиційного банку полягає в тому, щоб сприяти збалансованому та сталому розвитку спільного ринку в інтересах Співтовариства. З цією метою Банк, діючи на некомерцій-ній основі, надає позики і дає гарантії, які сприяють фінансуванню в усіх секторах економіки.
Одним із пріоритетів у діяльності банку є охорона навколишнього середовища та покращення якості життя. У своїй Заяві щодо навколишнього середовища5 Європейський інвестиційний банк стверджує, що будь-який проект, що ним фінансується, має бути екологічно прийнятним для Банку. Банк також фінансує проекти, що прямо охороняють або покращують навколишнє середовище. При фінансування будь-якого проекту, він використовує основні принципи європейського права навколишнього середовища, а саме принцип перестороги, попередження і принцип “забруднювач платить”.
Європейський інвестиційний банк фінансує проекти, пов’язані з навколишнім середовищем, у чотирьох основних сферах:
– природне навколишнє середовище й охорона природи, включаючи управління муніципальними та небезпечними відходами, “еко-ефек-тивність” у промислових процесах і продукції;
– здоров’я людини і навколишнє середовище, сюди входить зменшення та уникнення забруднення повітря, постачання безпечної питної води;
– міське навколишнє середовище, включаючи міський транспорт і збереження архітектурної та культурної спадщини;
– навколишнє середовище в регіональному та глобальному масштабі, включаючи питання, пов’язані зі зміною клімату, підтримку різних регіональних програм охорони моря чи басейну річок.
Наприклад, у 2001 році Європейським інвестиційним банком було
реалізовано такі проекти, спрямовані на охорону навколишнього середовища:
– будівництво міського заводу з переробки відходів у Франції; будівництво інноваційного підприємства з обробки відходів сталі (Люксембург);
– модернізація і розширення системи водопостачання на південному сході Нідерландів (Нідерланди), будівництво мережі постачання питної води в Алжирі, покращення системи постачання питної води в Сенегалі;
– будівництво залізниці полегшеного типу в Копенгагені (Данія), будівництво двох трамвайних ліній в Афінах (Греція), будівництво нової лінії метро в Мадриді (Іспанія);
– будівництво гідроелектростанції на річці Гвадіана (Португалія) та ін. На практиці, більшість проектів з охорони навколишнього середовища за підтримки Європейського інвестиційного банку в ЄС зосереджується на інвестиціях у місцеве і регіональне управління водними ресурсами та якістю повітря, а також на сприянні екологічно чистим промисловим процесам і продукції. Банк також фінансує проекти, метою яких є покращення якості міського навколишнього середовища (розвиток сталого транспорту).
До усіх проектів застосовується єдиний екологічний підхід. Під час розгляду питання, чи є проект екологічно прийнятним для Банку, враховується наступне:
– вплив проекту на навколишнє середовище; – характеристики, розмір і місце (особливо, враховуючи чутливі
зони) проекту; – присутність/відсутність будь-яких питань правової відповідності; – якість оцінки впливу на навколишнє середовище, у разі необхідності, включаючи проведені дослідження і природу/розмір участі громадськості; – присутність/відсутність будь-якого значного ризику від проекту для навколишнього середовища.
У Європейському Союзі, а також у країнах-кандидатах, всі проекти, що фінансуються Європейським інвестиційним банком, повинні відповідати національному законодавству у сфері охорони навколишнього середовища, а також законодавству ЄС із навколишнього середовища, включаючи Директиву про оцінку впливу на навколишнє
середовище. В інших регіонах вони повинні відповідати національному законодавству. Усі проекти мусять відповідати зобов’язанням згідно з міжнародними угодами у сфері навколишнього середовища, стороною яких є країна, в якій проект реалізовується.
Європейський інвестиційний банк тісно співпрацює з іншими інституціями у сфері охорони навколишнього середовища.
Європейський інвестиційний банк має у своєму складі ряд підрозділів та груп, що займаються екологічними аспектами проектів, які реалізуються Банком, зокрема:
– екологічна оцінка кожного проекту оцінюється технічним експертом Дирекції проектів Європейського інвестиційного банку; – екологічний відділ (ENVU) займається розробкою та моніторингом застосування ЄІБ політики і процедур у сфері навколишнього середовища. Голова цього відділу очолює Групу екологічної оцінки (Environmental Assessment Group) (ENVAG)); – ENVAG — постійнодіюча експертна група, що складається з мережі спеціалістів в сфері навколишнього середовища, яка забезпечує якість і відповідність екологічної оцінки впродовж реалізації проекту; – Наглядовий комітет із навколишнього середовища (ENVSC) відповідає за розгляд стратегічних екологічних питань, включаючи види проектів, які можуть бути частково складними та небезпечними з екологічної точки зору.
Як міжнародна фінансова інституція, Європейський інвестиційний банк має за мету сприяти сталому розвитку в усіх регіонах, де проводить свою діяльність. У цій сфері Банк має три головні пріоритети: – підтримка проектів в менш сприятливих районах, забезпечуючи
збалансований розвиток ЄС; – охорона та покращення природного й міського навколишнього
середовища і покращення якості життя; – сприяння розвитку інновацій і економіки, що базуються на знаннях, для зростання та зайнятості.
Щодо зміни клімату, Європейський інвестиційний банк робить свій внесок у зменшення викидів парникових газів через підтримку інвестування у відновлювану енергію, ефективність енергії, ефективність промисловості, управління відходами та громадський транспорт.
Якщо подивитися на структуру фінансування проектів із навко-
лишнього середовища, то найбільше коштів було виділено на такі сфери: міський транспорт (4 358,2 млн євро), відновлення міст (3 748,2 млн євро), вода і відходи води (3 151,3 млн євро), заміна енергії (1 373 млн євро), покращення якості повітря (1 120,9 млн євро) та ін. Загальне фінансування проектів, що стосуються охорони навколишнього середовища, у 2001-2002 роках становило 17,9 мільярдів