Аналіз світового досвіду фінансової підтримки підприємни-
цтва показує, що остання є системою багатопланових заходів, котрі охоплюють практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (їх створення, функціонування, комерційної діяльності, фінансів, інвестицій, інновацій та ін.).
Усі фінансові важелі держави мають бути спрямовані не тільки на безпосереднє збільшення фінансових можливостей суб’єктів підприємництва, а й на стимулювання останніх з урахуванням загальнонаціональних цілей та пріоритетів економічного зростання.
За економічним призначенням фінансові важелі, використовувані в межах державної підприємницької політики, можна розподілити на дві групи: перша — заходи податкового регулювання та сприяння самоінвестуванню підприємництва; друга — фінансово-інвестиційні методи державного впливу на бізнес.
Податкове регулювання
та сприяння розвиткові бізнесу
Політика щодо оподаткування підприємництва повинна бути такою, щоб підприємцям вистачало власних фінансових ресурсів або недержавних капіталів (використання різноманітних форм взаємофінансування, спільних кас, партнерська допомога підприємців, залучення інвестицій приватних осіб тощо).
Питома вага самофінансування підприємництва в загальних інвестиціях у розвинених ринкових країнах уже кількадесят років коливається в межах 55—85 %. Такі масштаби самофінансування бізнесу стали можливими лише завдяки виваженій державній податковій політиці.
Для побудови в Україні системи оподаткування, адекватної вимогам розвитку підприємництва, держава має відшукати форми поєднання стимулюючого впливу на загальний стан підприємництва із надійними та достатніми джерелами формування коштів державного бюджету. Для цього державі доцільно: встановити критерії для граничної межі оподаткування; скоротити
кількість податків за рахунок тих, що не мають вирішального значення для бюджету; встановити податкові пільги для вирішення регіональних соціальних проблем, насамперед проблеми зайнятості. Така побудова системи оподаткування відповідала б світовій практиці, орієнтувала б підприємництво на пріоритетні для держави види діяльності, а в майбутньому забезпечувала б зростання податкових надходжень до державного бюджету.
Слід зазначити, що існує гранична межа рівня оподаткування для конкретних умов економічного розвитку. Наприклад, у США законодавчо визначено граничний рівень податкової ставки на доходи підприємців, який становить 34 %, у Великобританії — 35, Японії та Франції — 42, Швеції — 52, Німеччині — 53 %. В Україні узагальнений показник податкової ставки сягає майже 85 %, що дестимулює творчо-продуктивну, виробничу підприємницьку діяльність, спричиняє зростання цін і масову несплату податків, розвиток тіньової економіки.
У деяких розвинених країнах, таких як Японія, Німеччина, Франція, сформувалися системи оподаткування, спеціально спрямовані на підтримку малого і середнього підприємництва. У цих країнах фінансова підтримка здійснюється встановленням для таких підприємств знижених ставок оподаткування, а також наданням податкових пільг, що дає змогу підприємцям резервувати частину одержаних ними прибутків та спрямувати її на інвестування у власне виробництво. Однак такі особливі фінансові та податкові пільги надаються не всім підприємствам малого або середнього бізнесу, а лише відібраним за певними критеріями, які діють у сферах, що впливають на стабілізацію життєвого рівня та добробуту населення країни, тобто мають соціальне спрямування.
До непрямих форм податкового сприяння підприємству слід віднести:
- знижки податкових ставок або повне звільнення від сплати податків для підприємств, діяльність яких відповідає цілям державного регулювання;
- знижки податкових ставок на прибуток, який спрямований на капіталовкладення, наукові дослідження та впровадження їх у виробництво, створення нових робочих місць, охорону навколишнього середовища та ін.;
- знижки податкових ставок на прибуток, що спрямовується на підготовку кадрів для підприємницької сфери;
- податкові пільги іншого характеру.
Ці форми державної підтримки тією чи тією мірою використовуються у світі та зарекомендували себе як ефективні засоби державного сприяння, що характеризуються більшою гнучкістю, ніж прямі методи, і мають здебільшого недискримінаційний характер.
Податковий механізм, який склався в Україні, має у своїй основі модель оподаткування, що застосовується у розвинених країнах. Але ця модель не враховує історичні особливості та нинішній специфічний етап розвитку економіки країни, а лише копіює елементи загальноприйнятих податкових систем. Тому така модель є невдалою, має низьку якість і потребує змін. Тим більше, що недосконалість системи оподаткування (табл. 6.2) є найбільшою перешкодою, що заважає розвиткові підприємництва в Україні. Постала нагальна потреба її реформування. Зрозуміло, що в кожній країні реформування податкової системи відбувається по-різному, тим більше, що ніде у світі не винайдено ідеальної системи. Кожна держава шукає свій шлях, зумовлений економічними, історичними та національними особливостями.
Таблиця 6.2
ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ В УКРАЇНІ
| Вада системи оподаткування |
Сутність вади |
| Відсутність цілеспрямованості | Суперечливі цілі та вимоги, нечіткість соціально-економічної доктрини країни, неузгодженість складових економічної політики |
| Переважно фіскальний характер | Утруднює реалізацію інших функцій податків, особливо регулювальної та стимулюючої, що не забезпечує реалізацію економічної політики держави |
| Неефективна структура податкової си- стеми |
Переважна частина податків сплачується юридичними особами; основними є непрямі податки, а прямі мають допоміжний характер |
| Невідпрацьованість механізмів стягнення певних податків | Значна частина доходів певних категорій (наприклад, від грошового капіталу) знаходиться поза си-стемою податкового обліку й не декларується |
Закінчення табл. 6.2
| Вада системи оподаткування |
Сутність вади |
| Переважання непрямих податків | Непрямі податки надійніші, легко контролюються та мають вищу еластичність; є ціноутворюючим фактором, тому перекладаються на кінцевих споживачів; виступають фактором зростання внутрішніх цін, звуження внутрішнього ринку, обмеження попиту та інших негативних наслідків |
| Надмірно лібералізована імпортна політика | Надмірне ввезення протягом останніх років продукції некритичного імпорту, яка може вироблятися і виробляється вітчизняними виробниками, що спричинює значні витрати потенційних податків |
| Слабко розвинені ресурсні платежі та податки на власність | Нерозвиненість ринкової оцінки факторів виробництва, землі, корисних копалин, майна, робочої сили призводить до втрати податків на ресурси, на фактори виробництва |
| Неефективні екологічні податки | Платежі за забруднення навколишнього середовища не відповідають рентному доходу, який можна було б забезпечити виходячи з потенціалу екосистеми |
| Значне поширення податкових пільг | Втрати податкових надходжень через безсистемне надання пільг, відсутність чітких критеріїв їх надання та методів контролю за цільовим використанням коштів, зекономлених у результаті надання пільг; втрати надходжень через незаконне одержання пільг, а також у разі псевдоблагодійницької діяльності, що є шляхом для ухилення від сплати податків |
| Високий рівень податкового тягаря та нерівномірність його розподілу | Не стимулює до розвитку підприємницької та іншої діяльності; сприяє зростанню недоїмки по податкових платежах у бюджет; сприяє тінізації доходів, приховуванню їх від сплати податків тощо |
Податкова реформа, що нині проводиться в Україні, передбачає вдосконалення чинного законодавства щодо таких принципових питань:
- розширення бази оподаткування за рахунок ширшого застосування презумптивного оподаткування, тобто введення оподаткування діяльності, пов’язаної з готівковим обігом, і залучення таким чином до оподаткування неофіційного тіньового сектору економіки; обмеження до мінімуму переліку податкових пільг, залишивши такі лише у виняткових випадках під затверджені пріоритети структурної перебудови та щодо обмеженого кола товарів (робіт, послуг) особливого соціального значення. Це забезпечить додаткові надходження до бюджету та розширення переліку платників податків;
- забезпечення стабільних надходжень до бюджетів різних рівнів;
- досягнення суттєвого пом’якшення податкового клімату постійним зменшенням податкового тиску на вітчизняні підприємства-товаровиробники;
- стимулювання зростання випуску продукції вітчизняними підприємствами;
- створення повної і дієздатної правової бази оподаткування через прийняття Податкового кодексу України, вдосконалення чинного податкового законодавства, спрощення та узгодження його з нормами інших законодавчих актів.
Логіка економічного розвитку країни давно вже вимагає прийняття єдиного кодифікованого документа у сфері оподаткування — Податкового кодексу, який зміг би забезпечити зниження податкового тиску на підприємництво шляхом відміни безпідставних пільг і за рахунок цього розширення бази оподаткування, що в перспективі й приведе до зростання надходжень до бюджету і вирішення складних соціальних питань.
Проблема податкового тягаря на бізнес має два аспекти: його надмірність і нерівномірність. При надто високому рівні оподаткування у підприємств з’являється мотивація переводити свою діяльність у тіньовий сектор. Крім того, деякі підприємства (а інколи навіть цілі галузі і регіони) на відміну від інших користуються податковими пільгами. «Непривілейовані» підприємства не можуть конкурувати за таких умов і вимушені вести подвійну бухгалтерію, застосовувати інші форми ухиляння від оподаткування, лобіювати списання заборгованості тощо. Тому в проекті Податкового кодексу йдеться не про просте зниження податкових ставок та істотне скорочення переліку податків, хоча й ці заходи самі по собі дадуть позитивний ефект, а про комплекс радикальних заходів, спрямованих на стимулювання розвитку вітчизняного підприємництва та економічного розвитку країни взагалі. Слід зазначити, що прийняття Податкового кодексу дасть змогу не лише стабілізувати податкове законодавство на 5—10 років, а й уникнути багатьох вад економічного розвитку, виконати соціальні та інші зобов’язання перед українським народом, оскільки зрозуміло, що період перебування економіки в стані нестійкої стабільності не може тривати нескінченно довго.
Важливим кроком у напрямі поліпшення податкового клімату в Україні стало запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності. Слід зазначити, що понад 60 % малих підприємств, що мають право переходу на спрощену систему, вже здійснили цей перехід.
Згідно з Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 3 липня 1998 р. суб’єкти малого бізнесу можуть застосовувати спрощену систему оподаткування, обліку та звітності. До таких осіб належать: юридичні особи; суб’єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн грн. Крім того, Указом передбачено перелік суб’єктів підприємницької діяльності, на яких він не поширюється (страхові компанії, банки тощо).
Суб’єкт підприємницької діяльності, юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з таких ставок єдиного податку:
- 6 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість згідно із законом про ПДВ;
- 10 % суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Оплата єдиного податку звільняє підприємство від сплати таких податків:
- ПДВ (якщо обрано ставку податку 10 %);
- податку з прибутку підприємств;
- податку на землю;
- збору за спеціальне використання природних ресурсів;
- збору до Чорнобильського фонду;
- комунального податку;
- збору на обов’язкове соціальне страхування;
- збору на державне пенсійне страхування;
- збору у фонд зайнятості (хоча загальний фонд заробітної плати може бути звільнено від низки податків, тим не менш, кожен працівник повинен сплачувати податок на доходи фізичних осіб, збір на обов’язкове державне пенсійне страхування та збір у фонд зайнятості);
- збору на отримання дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;
- плати за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.
Згідно із Конституцією України та Законом України «Про систему оподаткування», встановлення та скасування податків і зборів, ставки, механізми справляння податків визначаються виключно законами України. До цього часу питання спрощеної системи оподаткування законами України не визначено, не врегульовано й багато питань відшкодування ПДВ при переході підприємства на єдиний податок. Цьому сприятиме прийняття Податкового кодексу України.
Фінансово-інвестиційні важелі державного
впливу на розвиток підприємництва
Зміцнення фінансової бази державної підтримки підприємництва може здійснюватися за рахунок таких чотирьох джерел:
- цільових коштів із бюджетів відповідного рівня (не менше 5 % дохідної частини відповідного бюджету);
- фінансової діяльності регіональних фондів підтримки підприємництва, зокрема малого (доходи від надання кредитів, а також доходи від випуску та розміщення цінних паперів, у тому числі регіональних позик);
- пайової участі державних органів фінансової підтримки підприємництва у фінансуванні регіональних програм та інвестиційних проектів;
- іноземної допомоги, яка може здійснюватися у різних формах.
Основними формами та методами державної фінансово-інвестиційної підтримки прямого впливу на розвиток підприємництва є:
- застосування дотацій, субсидій, субвенцій;
- державні та місцеві замовлення;
- надання позик і гарантій державними та регіональними органами;
- сприяння розвитку фінансово-промислових груп;
- фінансова підтримка загальнодержавних фондів і регіональних фінансових інститутів.
Фінансова підтримка малого підприємництва в Україні з боку держави здійснюється через Український фонд підтримки підприємництва та його регіональні відділення. Інвестиційні проекти щодо розвитку фермерства фінансуються Українським державним фондом підтримки селянських (фермерських) господарств. Крім державних фондів, в областях створюються регіональні фонди підтримки підприємництва, які залучають кошти місцевих бюджетів, асоціацій, громадських об’єднань, добродійних організацій, а також підприємців. У 2002 р. їх налічувалося 107.
Для фінансування інвестиційних проектів суб’єктів підприємницької діяльності залучаються кошти міжнародних фінансових організацій, а саме: Європейського банку реконструкції та розвитку, Американського фонду підтримки підприємництва у нових західних незалежних країнах, Фонду «Євразія», Інвестиційного фонду «Україна», Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Агентства СІЛА з міжнародного розвитку (USAID).
Фінансова підтримка в різних її формах надається на засадах селективної структурної і фінансової політики. Перевагу мають: суб’єкти господарювання, які працюють у пріоритетних напрямах економіки, зайняті випуском експортної або імпортозамінної продукції; агропромислові утворення нового типу; інноваційні підприємства та підприємства, які створюють нові робочі місця.
Особливе місце серед фінансових важелів належить державному кредитуванню підприємництва, що має цільовий та пільговий характер. Насамперед державний кредит надається на конкретні цілі, визначені в державних економічних програмах, і є значно вигіднішим проти приватних кредитів для підприємницьких структур і за величиною процентної ставки, і за вимогами щодо забезпечення кредитів, і за термінами та порядком їх повернення.
У світовій практиці державного кредитування підприємництва використовуються такі основні форми позик:
- позики, що повертаються у разі успіху і надаються як допомога на впровадження інновацій;
- пільгові позики, коли держава як активний посередник між підприємством та фінансовою установою бере на себе значну частину виплати процентів, полегшуючи тим самим для підприємств умови одержання банківських кредитів;
- позики, що видаються на створення підприємства або на започаткування бізнесу, фізичним та юридичним особам, котрі вперше розпочинають підприємницьку діяльність;
- позики цільового спрямування на виконання підприємницьких проектів;
- позики на закупівлю необхідного обладнання та устаткування;
- позики лізингового характеру тощо.
Як показує аналіз нормативно-правових документів, в Україні питання використання кредитної державної підтримки підприємництва практично залишається слабко розробленим. Існуючий в Україні підхід до вирішення питань державної кредитної підтримки підприємств, визначений Указом Президента України від 9 березня 1995 р., обумовлює її надання на термін до 12 місяців. При цьому кредитна підтримка надається:
- для заходів, пов’язаних із здійсненням програми санації та структурної перебудови;
- для нарощування обсягів випуску та реалізації продукції державним та іншим підприємствам, у майні яких частка державної власності перевищує 50 %;
- для закупівлі товарів українських виробників з наступною їх реалізацією споживачам, підприємствам і організаціям споживчої кооперації підприємствами усіх форм власності.
До вирішення питання про те, надавати чи не надавати кредит, передбачається залучення семи суб’єктів управління. Це підприємство, комерційний банк, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Національний банк України, Кабінет Міністрів України, Міжвідомча комісія з питань санації державних підприємств України. При цьому Мінекономіки приймає рішення про зарахування підприємства до переліку підприємств, що потребують підтримки. Комерційні банки розглядають матеріали обґрунтування одержання кредиту — бізнес-плани, плани структурної перебудови, проекти санацій, що подаються підприємствами. Комерційні банки, в разі власної позитивної оцінки проекту підприємства, подають до Національного банку України заявку на участь у цільовому кредитному аукціоні. НБУ проводить цільові кредитні аукціони і виділяє комерційним банкам кредит для підприємств. У разі отримання кредиту комерційний банк укладає угоду з підприємством. Положенням про порядок надання державної кредитної підтримки підприємствам передбачається також, що комерційні банки можуть кредитувати підприємства і за рахунок власних ресурсів.
Поряд із державним кредитуванням підприємництва існує ще одна форма його підтримки державою — надання гарантій. Деякі державні органи стають гарантами приватних фірм, тобто ручаються за них на певну суму коштів. На цю суму фірми й можуть отримати кредит у комерційних банків.
В Україні робляться певні кроки щодо вирішення проблеми відсутності застави при отриманні кредитів. Так, 20 травня 1999 р. Президент України підписав Указ «Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва». Окрім надання кредитів ця установа повинна виступати гарантом повернення позик, наданих малим і середнім підприємствам іншими фінансовими установами.
Відсутність вільних державних коштів для фінансування підприємницьких проектів вимагає пошуку інших альтернативних джерел, одним з яких можуть стати діючі в Україні кредитні спілки (за даними за 2002 р. в Україні зареєстровано 667 кредитних спілок, що функціонують майже в усіх регіонах України). Основними перевагами кредитних спілок є надання кредитів своїм членам під низький процент, гарантій поручительств за їхніми зобов’язаннями. Однією з найбільших проблем кредитних спілок залишається невизначеність їх правового статусу, адже й дотепер діяльність цих об’єднань регулюють лише два нормативні акти — Тимчасове положення про кредитні спілки в Україні та Типовий статут кредитної спілки, затверджені в 1993 р. Відтак у Києві були відкриті представництва Всесвітньої ради кредитних спілок і Канадської кооперативної асоціації, які розгорнули широку діяльність з реалізації канадської та американської програм технічної допомоги розвитку кредитних спілок в Україні. Тому перед Верховною Радою України стоїть завдання прийняти закон про кредитні спілки.
В умовах перехідної економіки України доцільно ширше використовувати переваги сучасних форм фінансування підприємництва, таких як лізинг, овердрафт, факторинг, селенг.
Отже, для стимулювання підприємництва в Україні необхідно внести суттєві зміни в порядок надання державних кредитів і гарантій, розширити форми кредитування, забезпечити їх доступність, використовувати зарубіжний досвід.
Основними заходами держави у сфері фінансово-кредитної підтримки мають стати:
- надання допомоги підприємцям у формі стартового капіталу;
- лібералізація процедур надання позик;
- стимулювання комерційних банків, інших кредитних установ і організацій щодо фінансування підприємництва;
- запровадження системи гарантованих цільових позик під підприємницькі проекти.