На нинішньому етапі розвитку України паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Наявний механізм державного регулювання підприємництва в загальному вигляді унаочнює рис. 6.2.
Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати, пенсій, життєвого рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури тощо.
Економічний зміст державної підтримки полягає в розробленні та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.
Державні програми підтримки можуть виконуватися центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.
На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору, принаймні, в більшій частині. Така практика є досить поширеною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме:
- нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;
- інституціональних засад розвитку бізнесу;
- функціональних (цільових) форм державного регулювання.
Розглянемо основні напрями нормативно-правового забезпечення.
Рис. 6.2. Механізм державного регулювання підприємництва
Нормативно-правове (адміністративне)
забезпечення розвитку підприємництва
- Законодавче забезпечення — формування чинного законодавства України стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.
Базою цього забезпечення є законодавчі та інші нормативно-правові акти, відповідні норми цивільного, кредитно-фінансового, податкового, адміністративного, трудового та інших галузей чинного законодавства, основними з яких є Закони України «Про підприємництво», «Про власність», «Про підприємства України», «Про господарські товариства», що були затверджені ще 1991 р. і потребують серйозного перегляду. Підприємці нарешті дочекалися прийняття Законів України «Про державну підтримку малого підприємництва», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про Національну програму розвитку малого підприємництва в Україні».
На розгляд до Верховної Ради України подано законопроекти «Про кредитні спілки», «Про засади державної регуляторної політики у сфері підприємництва», «Про мікрокредитування суб’єктів малого підприємництва спеціалізованими установами», а також законопроект «Про систему державної реєстрації суб’єктів господарювання», впровадження якого сприятиме спрощенню процедур створення та входження суб’єктів підприємництва в ринок. Гармонізації чинної в країні системи стандартизації, сертифікації, акредитації з міжнародними та європейськими нормами і правилами сприятиме впровадження Закону України «Про стандартизацію», проект якого пройшов перше читання у Верховній Раді України.
- Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан підприємств. Нині використовуються такі показники:
- норматив рентабельності застосовується для визначення рівня прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може використовуватися для державного регулювання окремих галузей економіки, котрі мають пріоритетне значення для суспільства;
- норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення терміну оновлення основних виробничих засобів, що особливо важливо за умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів державного регулювання часто називають амортизаційною політикою;
- норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів, необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;
- різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики держави.
- Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів, що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони, дозволи, примушування тощо.
Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та стандартизація.
Державна реєстрація підприємництва
Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається незаконною. Існують певні порядок і умови реєстрації нового підприємства.
В Україні реєстрація є багатоетапним процесом, в якому можна виокремити три стадії:
- процедури, що передують державній реєстрації;
- власне процес реєстрації;
- післяреєстраційні процедури.
Процедури, що передують державній реєстрації, складаються з: підготовки установчих документів підприємства та їх нотаріального засвідчення; вивчення всіх вимог щодо процесу реєстрації; отримання нотаріально засвідченого листа власника приміщення, який підтверджує юридичну адресу підприємства; отримання форми відповідної реєстраційної заяви в місцевих органах влади. Власне процес реєстрації складається з: відкриття тимчасового банківського рахунка для внесення статутного фонду новоствореного підприємства; отримання та нотаріального засвідчення документів про оренду чи власність на приміщення, які підтверджують місцерозташування підприємства та оплату за перебування в цьому місці; заповнення і подання всіх документів для реєстрації. Після отримання свідоцтва про державну реєстрацію керівник підприємства повинен здійснити післяреєстраційні процедури: зареєструватися в семи окремих органах, а саме: в Державному управлінні статистики, Пенсійному фонді, Фонді обов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонді соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, Державній податковій інспекції і місцевому відділі внутрішніх справ. Крім того, кожне нове підприємство повинно відкрити поточний рахунок у банку та отримати печатку і штамп.
Правові засади державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності визначено Законом України «Про підприємництво» (1991 р.) та постановою Кабінету Міністрів України від
25 травня 1998 р. «Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності». Урядом також визначено порядок ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, розмір плати за державну реєстрацію і термін її проведення. Правову процедуру державної реєстрації підприємництва створено для забезпечення трьох основних принципів сприяння започаткуванню бізнесу: 1) реєстрація тільки через безпосереднє подання заяви; 2) прийнятні терміни реєстрації; 3) доступність плати за реєстрацію. Слід зазначити, що реєстрація підприємств проводиться за місцем проживання власника.
Ліцензування підприємницької діяльності
Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур. Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 6.1). За потреби підприємство має звернутися за ліцензією до відповідного органу виконавчої влади центрального чи місцевого рівня.
Ліцензія — це офіційний документ, який засвідчує право суб’єкта господарювання (ліцензіата) здійснювати певний вид господарської діяльності протягом певного періоду за дотримання спеціальних умов. На практиці приблизно 90 % усіх ліцензій видаються місцевими органами, що і зумовлює регіональну варіативність процесу ліцензування.
В Україні стандартним терміном чинності ліцензії є три роки. Триваліший термін передбачено для ліцензій з надання послуг радіозв’язку (10 років), телефонного зв’язку (15 років); на випуск та проведення лотерей (12 років) тощо. Термін, коротший за один рік, передбачено для ліцензій на право торгівлі, наприклад, алкогольними напоями та тютюновими виробами.
За видачу ліцензій для більшості видів господарської діяльності береться стандартна плата, що становить 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (340 грн), якщо органом ліцензування є центральний орган виконавчої влади, та 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (255 грн), якщо органом ліцензування є місцевий орган виконавчої влади.
Залежно від виду діяльності чинним законодавством передбачено три процедури отримання ліцензій: за заявницьким принципом; за дозвільним принципом; за конкурсом. Згідно із заявницьким принципом, який діє стосовно отримання ліцензій на проведення видів діяльності, не пов’язаних із небезпекою та необхідністю володіння спеціальними навиками, для отримання ліцензії підприємству слід подати заяву, копії свідоцтва про державну реєстрацію та свідоцтва про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (ЄДРПОУ).
Згідно із дозвільним принципом, який поширюється на більшість видів господарської діяльності, підприємство, крім заяви та підтвердження державної реєстрації, має подати додаткові документи, які підтверджують його спроможність проводити певний вид господарської діяльності відповідно до вимог ліцензійних умов. Наприклад, ліцензії на будівельну діяльність, страхову діяльність і медичну практику видаються на підставі дозволів. На конкурсних засадах видають ліцензії на ті види господарської діяльності, які пов’язані з використанням обмежених ресурсів, за умови, що до органу реєстрації надійшло кілька заяв.
Постановою від 14 листопада 2000 р. Кабінет Міністрів України затвердив перелік органів, що здійснюють ліцензування відповідних видів діяльності (на сьогодні це 31 центральний орган ліцензування та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, 24 обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації). Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, при якому створено Експертно-апеляційну раду (ЕПР), головною метою якої є підтримка діалогу у трикутнику «виконавча влада — громадськість — суб’єкти підприємництва».
Слід відзначити суттєвий прогрес у створенні правових засад у галузі ліцензування в Україні. Стаття 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», прийнятого у жовтні 2000 р., визначає 61 вид господарської діяльності, який підлягає ліцензуванню. Проте за короткий час після набрання чинності Законом до ст. 9 зміни вносилися 14 разів: двічі у 2000 р., вісім разів у 2001 р. та чотири рази у 2002 р. За таких умов на сьогодні не встановлено єдиної процедурі ліцензування видів господарської діяльності в Україні.
У ст. 2 Закону наведено перелік певних видів діяльності, які підлягають ліцензуванню згідно із законами, що регулюють відносини у відповідних сферах. До таких видів діяльності належить ліцензування: банківської діяльності; діяльності з надання фінансових послуг; зовнішньоекономічної діяльності; каналів мовлення; у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії; у сфері освіти; у сфері інтелектуальної власності; виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами.
Таблиця 6.1
ОСНОВНІ ВИДИ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ,
ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЛІЦЕНЗУВАННЮ
| Види підприємницької діяльності | Орган, який видає ліцензію |
| Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів | Міністерство внутрішніх справ Україна |
| Юридична практика; судово-експертна діяльність |
Міністерство юстиції України |
| Виготовлення вина та коньячних виробів | Міністерство аграрної політики України |
| Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів з них | Міністерство фінансів України |
| Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів | Міністерство транспорту України |
| Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю | Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України |
| Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів | Державний департамент продовольства України |
| Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики | Міністерство охорони здоров’я України |
Закінчення табл. 6.1
| Види підприємницької діяльності | Орган, який видає ліцензію |
| Проектування, будівництво та експлуатація об’єктів атомної енергетики | Державний комітет ядерного регулювання України |
| Виготовлення та реалізація хімічних речовин |
Міністерство промислової політики України |
| Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами | Районні державні адміністрації |
| Посередницька діяльність із приватизаційними паперами | Фонд державного майна України |
| Діяльність, пов’язана з наданням послуг для одержання загальної середньої освіти | Обласні державні адміністрації |
| Діяльність, пов’язана з професійною освітою та підготовкою спеціалістів різних рівнів кваліфікації |
Міністерство освіти і науки України |
| Діяльність, пов’язана з наданням турис- тичних послуг |
Державна туристична адміністрація |
| Аудиторська діяльність | Аудиторська палата України |
| Виробництво пожежної техніки та протипожежного обладнання | Головне управління пожежної охорони МВС України |
| Діяльність у різних сферах фінансового та валютного ринку | Національний банк України |
Сертифікація та стандартизація
Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямами адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.
В Україні діє Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, основним завданням якого є формування ефективно діючої національної системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства, зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою. Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності технічним вимогам, при цьому Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики самостійно розробляє нормативи для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації, наприклад, літаків і ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних обов’язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними організаціями чи лабораторіями.
З метою приведення українських стандартів у відповідність до міжнародних стандартів протягом останнього часу відбулися значні зміни у законодавчій базі. У 2001 р. було прийнято Закони України «Про підтвердження відповідності», «Про стандартизацію» та «Про акредитацію». Проте до затвердження Кабінетом Міністрів України нових технічних регламентів, передбачених цими законами, процес сертифікації здійснюється на підставі Декрету Кабінету Міністрів «Про стандартизацію і сертифікацію», (1993 р.).
Обов’язковій сертифікації підлягають як імпортні, так і вітчизняні товари. Деякі іноземні товари, навіть сертифіковані в країнах походження, підлягають повторній сертифікації в Україні, крім випадків, коли укладено двосторонню угоду про взаємне визнання сертифікатів, але таких прикладів ще небагато. Останнім часом з метою вдосконалення системи сертифікації та стандартизації уряд і недержавні організації спрямовують зусилля на скорочення переліку товарів, які підлягають обов’язковій сертифікації в Україні, а також здійснюють розроблення спільної програми разом із Міжнародною організацією стандартів, ЄС, СОТ та іншими міжнародними установами щодо приведення українських стандартів у відповідність до міжнародних стандартів якості.
Інституціональні засади державної
підтримки підприємництва
Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають: наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної підтримки.
Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).
Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу — формування підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення. Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про впровадження й вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва здійснюють Комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи та управління народним господарством, відділ з питань власності й підприємництва Кабінету Міністрів України, управління регуляторної політики у сфері підприємництва Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, недержавні об’єднання — спілки, асоціації, навчальні центри тощо.
Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 р.), регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців (1996—1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.
Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує формування розвиненої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, в тому числі й малого.
В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність, нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними її учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є проблематичним. Фактично формування інфраструктури ринку теж тільки-но розпочалося. У цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку — це сукупність державних, приватних і громадських інститутів (організацій, установ та об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність і сприяють підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:
- Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які займаються акумулюванням тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки, фонди громадських об’єднань.
В Україні нині зареєстровано 182 банки, 1022 небанківські фінансові установи, 915 інвестиційних та інноваційних компаній та фондів, 335 страхових компаній, 667 кредитних спілок. Із загальної кількості банків мають ліцензію 152 банки, 2 банки є державними, 135 — акціонерними товариствами, 94 — відкритими, 41 — закритими, 17 — товариствами з обмеженою відповідальністю, 20 банків створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 7 зі 100 % іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з кредитування конкретних підприємств.
- Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми, лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації, засоби зв’язку. В Україні зареєстровано
164 лізингові компанії, 340 бірж, з них: універсальних, товарно-сировинних і товарних — 57, спеціалізованих — 15, товарно-фондових — 14, агропромислових — 13, нерухомості — 12. Практичну діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі. Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку цінних паперів належить Українській фондовій біржі і 29 її філіям у всіх обласних центрах і великих містах України. У 1996 р. почали діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.
Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові інспекції тощо).
- Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформаційні, консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори, аудиторські організації. Нині в Україні діють 1587 аудиторських фірм, 576 приватних аудиторів, 257 бізнес-центрів, 63 бізнес-інкубатори, 8 технопарків, 1091 інформаційно-консультативна установа (за даними за 2002 р.). До функцій установ цієї підгрупи входять: надання консультацій підприємцям; підготовка спеціалістів для малих підприємств; вивчення динаміки ринкової кон’юнктури; прогнозування та моделювання наслідків тих чи тих рішень; розроблення економічної поведінки підприємств; вивчення ринкової динаміки тощо.
Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів посередництва; сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури, зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.
Інформаційне, кадрове, науково-методичне
забезпечення підприємництва
Розвиток підприємництва потребує створення розвиненої системи інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що підтримує її діяльність.
Основним елементом такої системи стане мережа регіональних інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину інформаційну систему.
Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають бути:
- забезпечення доступу підприємців до інформації (правової, нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;
- надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки кадрів;
- інформування органів державної влади про стан справ у сфері підприємництва та тенденції його розвитку.
Така система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення та платоспроможності.
З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах системи державної підтримки бізнесу здійснюється комплекс заходів: навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів через розвинену мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню окремих категорій населення до підприємницької діяльності.
Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їх базової підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів і викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких верств населення основ підприємницької діяльності.
Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням досвіду іноземних держав.
Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва, зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм і методів підтримки такого бізнесу; розроблення та впровадження нових підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування державної політики сприяння розвитку підприємництва.
Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення економічного клімату для здійснення господарської діяльності підприємницьких структур.
Функціональні (цільові) засади державної
підтримки підприємництва
Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та інституціонального сприяння використовує також функціональні (цільові) форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові: матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка (розд. 5); фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та захист національних підприємств (розд. 7); екологічне регулювання бізнесу (розд. 12).
Матеріально-технічна підтримка підприємництва
На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств, передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.
Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:
- спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна, на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;
- розроблення та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам малого бізнесу площ і виробничих потужностей, у тому числі й тих, які звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства підприємств;
- використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу, що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна підприємств ВПК в їхній установчий капітал або передача його в господарське управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність та стійкість;
- сприяння процесу формування розвиненого ринку нерухомості.
Науково-технічна (інноваційна)
підтримка підприємництва
Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб і створення умов для розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні, реалізації і масовому поширенні нових технологій і для цього є певні передумови (науково-технічний потенціал, нагромаджені розробки, висококваліфікована робоча сила), а з іншого — діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:
- брак інноваційного венчурного капіталу;
- низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної, легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;
- брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і неконкурентно насиченої економіки.
Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак питома вага їх у створенні ВВП в Україні у 8—10 разів менша, ніж у країнах з розвиненою ринковою економікою, і становить лише близько 8 %.
На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові фактори ще не набрали сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології, «ноу-хау» тощо. У країні досі не створено реальних діючих механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передавання інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично неврегульованим.
Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про власність» (1991 р.) — стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону прав на винаходи та корисні моделі» (1993 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку підприємств» (1997 р.) — стосовно інноваційної діяльності та ін. У 2002 р. було прийнято Закон України «Про інноваційну діяльність», що ознаменував новий етап розвитку ринку інновацій та перспективи становлення інноваційного підприємництва в Україні.
Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки України, Департамент інтелектуальної власності, а також Інноваційна палата України, що є громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних механізмів передавання інновацій у виробництво та запровадженню їх передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.
З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава може використовувати такі форми:
- надання допомоги в проведенні досліджень і впровадженні інновацій;
- сприяння інтенсифікації процесів передавання технологій;
- залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації науково-технічних програм;
- надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;
- визначення порядку передавання малому підприємництву «ноу-хау» та обладнання, розроблених раніше в інтересах силових міністерств;
- створення мережі технопарків і технополісів, бізнес-інкубаторів, виробничо-технологічних центрів тощо;
- стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств і забезпечення їх інформацією про нову техніку та технологію;
- стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру підприємницького сектору взагалі та малого бізнесу зокрема.