В умовах трансформації економіки у ринкову з метою захисту населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці.
Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений у грошовому вимірі, який підприємства, підприємці, організації, установи сплачують своїм працівникам за виконану роботу або надану послугу.
Заробітна плата як категорія ринкової економіки, по-перше, узгоджує інтереси виробництва із зацікавленістю працюючих у результатах праці; по-друге, стимулює продуктивність праці; по-третє, спонукає підвищення кваліфікації працюючих; по-четверте, вказує на необхідність поліпшення умов праці; по-п’яте, забезпечує обсяг необхідних життєвих благ, які працівник має отримати в обмін на свою працю.
Оплата праці складається з двох частин — основної заробітної плати та додаткової оплати.
Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.
Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством, або понад розміри, встановлені чинним законодавством.
За сучасних умов застосовується державне та договірне регулювання оплати праці. Державне регулювання оплати праці здійснюється за допомогою методів прямого і непрямого (опосередкованого) впливу на рівень оплати праці. До методів прямого державного регулювання належить регулювання оплати праці з допомогою встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Держава застосовує й методи непрямого державного регулювання, зокрема через регулювання доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання), через оподаткування підприємств і доходів працівників та ін.
В умовах ринку договірне регулювання оплати праці є важливим елементом організації заробітної плати, а також провідною складовою соціального партнерства.
Соціальне партнерство — це система правових і організаційних норм, принципів, структур, показників, угод, спрямованих на забезпечення взаєморозуміння і злагоди між партнерами (найманими працівниками, роботодавцями, державними органами влади) в регулюванні соціально-трудових відносин.
Соціальне партнерство підтримується прагненням держави, роботодавців та найманих працівників досягти загального блага у суспільстві, яке можна визначити чотирма показниками:
- зростання продуктивності праці має перевищувати зростання середньої заробітної плати;
- збільшення валового національного продукту;
- удосконалення техніки і технології виробництва, науково-технічний прогрес;
- зростання рівня життя населення.
Соціальне партнерство ґрунтується на таких принципах:
- визнання неоднаковості інтересів різних соціальних груп, право кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи;
- усвідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру;
- надання можливостей брати участь у прийнятті рішень щодо управління господарством, у розподілі створеного продукту.
Представники держави, підприємців і профспілок, будучи заінтересованими учасниками регулювання соціально-трудових відносин, рівною мірою відповідальні за розроблення взаємоприйнятних рішень і за збереження соціального спокою.
Роль держави у соціальному партнерстві специфічна, що визначається її двоїстим становищем — як власника певної частки засобів виробництва і як законодавця, гаранта соціального миру в суспільстві.
У тристоронній співпраці держави, підприємців (роботодавців), профспілок (захисників найманих працівників) основні їхні функції мають такий вигляд.
Держава в особі парламенту та уряду розробляє законодавчі акти, забезпечує правове регулювання взаємовідносин між партнерами, встановлює, гарантує і контролює дотримання мінімальних норм у сфері праці і соціально-трудових відносин (умови оплати праці, відпочинку, соціального захисту населення).
Підприємці (роботодавці), захищаючи свої інтереси і права як власників засобів виробництва, у соціальному партнерстві вбачають можливість проведення погодженої технічної, економічної та соціальної політики, розвиток виробництва без різких потрясінь і руйнівних конфліктів. На них покладається основний тягар відповідальності за результати господарювання, забезпечення належних умов праці і соціального захисту трудівників.
Профспілки (як захисники й виразники інтересів найманих працівників) покликані виборювати й захищати соціальні, економічні та професійні права робітників і службовців, боротися за соціальну справедливість, сприяти створенню для людини належних умов праці й життя.
Співробітництво соціальних партнерів здійснюється у формі консультацій, переговорів, які в більшості випадків закінчуються укладенням тарифних угод і колективних договорів.
Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на національному (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), регіональному (регіональна тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова колективного договору) рівнях. Такі угоди укладають з метою забезпечення ефективного розвитку економіки, захисту соціально-економічних і трудових інтересів працівників, запобігання можливим негативним наслідкам у ході проведення економічних реформ.
Основним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати. У 1998 р. вона становила — 55 грн, з 1 січня 1999 р. — 74 грн. З ІІ кварталу 2000 р. — 90 грн, а з ІІ півріччя 2000 р. по 2001 р. — 118,32 грн, з 1 січня 2002 р. — 140 грн, з 1 липня 2002 р. — 165 грн на місяць.
Відповідно до Закону України «Про мінімальну заробітну плату» з 1 січня 2003 р. мінімальну заробітну плату встановлено у розмірі 185 грн, з 1 липня 2003 р. вона становила 237 грн, а з
1 грудня 2003 р. вона становить 205 грн на місяць, а мінімальний споживчий бюджет — 364 грн на місяць.
Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою величина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці або робочого часу. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати, величини вартості прожиткового мінімуму (межі малозабезпеченості) та вартісної величини мінімального споживчого бюджету.
Держава запроваджує тарифну систему, форми та системи оплати праці, єдині тарифні умови оплати праці. Тарифна система оплати праці включає такі елементи: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик, які є основою для формування й регулювання заробітної плати.
В Україні діють єдині тарифні умови оплати праці, які складаються з Єдиної тарифної сітки оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами.
Для регулювання фонду споживання й фонду оплати праці визначається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу. Співвідношення між середньою заробітною платою працівників, зайнятих у галузях економіки України, та середньою пенсією, що призначається відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», за період з 1998 по 2002 р. наведено у табл. 11.7.
Таблиця 11.7
СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖ СЕРЕДНЬОЮ ЗАРОБІТНОЮ
ПЛАТОЮ ПРАЦІВНИКІВ ТА СЕРЕДНЬОЮ ПЕНСІЄЮ
| Рік | Середня заробітна плата, грн |
Середня* пенсія, грн |
Співвідношення між середньою пенсією та середньою зарплатою, % |
| 1998 | 136,82 | 49,42 | 36,12 |
| 1999 | 148,16 | 57,86 | 39,05 |
| 2000 | 180,97 | 66,23 | 36,60 |
| 2001 | 253,39 | 81,00 | 31,97 |
| 2002 | 320,76 | 120,04 | 37,42 |
* З урахуванням компенсаційних виплат і цільової допомоги.
Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення щодо оплати праці працівників державних установ установленням коефіцієнтів співвідношення з мінімальною заробітною платою та мінімальними тарифними ставками для їх диференціації за видами виробництва, робіт і складністю праці в галузях народного господарства.
Регулювання оплати праці працівників соціальної сфери, що фінансується з бюджету, здійснюється постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників бюджетних установ і організацій на основі єдиної тарифної сітки».
Міністерство праці та соціальної політики України, регіональні управління (відділи) праці й соціальних проблем місцевих державних адміністрацій забезпечують реалізацію державної політики оплати праці.