Останнім часом з’являється значна кількість наукових розвідок, які переконливо доводять, що оторт як найважливіша, тілесна і культурна практика сучасності потребує адекватної науково-теоретичної рефлексії з боку гуманітарного знання. За минулих часів проблематика спорту осмислювалася за межами філософських факультетів, головним чином, де впроваджували радянські інституційні парадигми розвитку спорту, насамперед це стосується системи навчальних закладів, де відбувалася реалізація програм з фізичного виховання. Вони існують і дотепер у вигляді кафедр, факультетів і навіть окремих вузів, що збереглися з мінімальними змінами. Радянська інсти- туціоналізація, габітуалізація і рутинізація мовної ігри, що породила власну традицію з іманентними способами відтворення і, власно культурну інерцію, продовжує успішно відтворювати себе старими базовими ідеологемами, використовуючи новий антропологічний матеріал. Отже саме ця інерція гальмує сьогодні розвиток вітчизняної спортивної рефлексії в напрямку того сучасного теоретичного дискурсу спорту, що склався за останні десятиліття на Заході.
Специфічна мова теоретизування для розуміння найсучасніших тенденцій щодо розвитку спорту регулярно переживає процеси інституційного та дискурсивного переформатування. Дослідники спортивного дискурсу, наприклад В. Снятков (2008), Б. Зільберт (2001), неодноразово підкреслюють його не ізольованість та ін- тертекстуальність.
Передусім мова йде як про важливі інтенції початкового періоду, так і про дослідження останніх десятиліть, що пов’язані з такими тематичними комплексами, як «спорт і етика» «спорт і естетика», «спорт і дозвілля/праця», «спорт і гендер», «економіка спорту», «спорт і політика», «спорт та медіа», «спорт і мода», «спор- тивізація тіла», «спорт і нанасильство» тощо, які змістовно транслюють змістовність спортивної діяльності і репрезентуються ними.
У західних країнах трансформації світоглядних детермінант, з якими зіштовхується і сучасне українське товариство вписано у глобальний контекст «постсу- часного» світу, і розв’язування протиріччя між гуманною сутністю спорту та практикою, за якою здійснюється спортивна діяльність тісно з ними пов’язані. Тому необхідна нова цілісна система філософії спорту, в основі якої лежать ідеї краси і гармонії для розвитку особистості. Гуманістичні тенденції у світі спорту пов’язані з формуванням краси, тілесності, здоров’я. Розкриття аксіологічного потенціалу філософського осмислення спорту є важливим завданням у формуванні ціннісної мотивації здорового стилю життєдіяльності сучасної людини. Філософський дискурс є найбільш адекватним у дослідженні проблем спорту, оскільки розкриває антропологічну, аксіологічну, метафізичну, онтологічну глибину, неоднозначність і багатовимірність спорту як соціального і культурного феномену.
Пол Вейс, який створив і очолив «Philosophical Society for the Study of Sport» (філософське товариство з вивчення спорту), у праці «Спорт: філософське дослідження» акцентував увагу на важливість виведення з маргінальних позицій перспективи розвитку філософії спорту [4]. До соціально-філософської проблематики спорту, що спрямована на пошук нових шляхів, засобів і методів досліджень, які розгортаються в контексті конструкту «духовність – спорт – культура» зверталися такі вчені, як У.Морган, Е. Беррі, Ф. Кайзен, Дж. Черні, Р. Гаррет, А. Гутманн, А. Воль, З. Кравчик, Г. Ленк, П. Макінтош, П. Вейс, М. Мілик, Р. Кретер, С. Гюльде- нпфеннінг, Е. Цайглер та багато ін.
У передмові до антології «Філософія спорту», Ф. Кайзен висловив думку, що ін- ституціоналізація філософії спорту як самостійної філософської дисципліни досі не завершена [2]. До тепер відсутня цілісна концепція спорту, що враховує рівні його еволюції і аналізує сучасну ситуацію з точки зору соціально-філософського осмислення соціальної значущості спорту в умовах трансформаційного суспільства.
У цьому сенсі наше відставання від першопрохідців дісціпліни не є катастрофічним, але існує необхідність формування «об’єктивності» наших уявлень про спорт і його сучасні репрезентації, які стають особливо важливими у соціокульту- рному контексті постсучасних дискурсивних трансформацій як фізкультурно- спортивної практики, зокрема, так і спорту загалом.
На жаль, український інтелектуальний мейнстрім не використовує широкого соціально-теоретичного контексту, залишаючи позаду широке концептуальне осмислення спорту. Однією з головних проблем є ситуація щодо створення реле- вантної дискурсивної та інституційної площини як предмета для актуальних досліджень у сфері спорту для української гуманітаристики.
Безумовно, розвиток спортивної науки стрімко розвивається, але все ще залишається емпірично орієнтованим; небезпечною є ситуація, де більшість досліджень фахівців із фізичного виховання перебувають в процесі саморефлексії. Але навіть з урахуванням наявних праць (В.Столярова, В.Видріна, С.Гуревича, Л.Жарова, Ю.Фоміна, В.Шинкарука та ін.) слід зауважити, що в пострадянському суспільствознавстві відбувся розрив між сучасною західною філософією, яка дотримується термінології постмодернізму, і наукою про фізичне виховання і спорт. Дослідження, присвячені переважно медичним, педагогічним і методичним аспектам спорту, тривалий час не підпадали під особливу увагу для філософської, соціологічної та культурно-теоретичної спільноти. Тому мало хто з впливових теоретиків академічної школи опрацьовував «спорт» як предмет дослідження або розробляв будь-які його соціально-теоретичні імплікації. «Багато наших уявлень про спорт і сам категоріальний апарат багато в чому не відповідає дійсності» [5]. Для науковців, які мають справу з нагальною спортивної практикою, «є незрозумілою підміна традиційної гносеологічної проблематики – епістемологією, онтологічної теорії – феноменологією. Звідси несприйняття, здавалося б, корисних методів: де- конструкції, феноменології, компаративного та дискурсивного методів» [6, с. 64]
Філософія (і соціологія) спорту як своєрідна «природна» лабораторія у трансформаційному суспільстві, за матеріалами якої можна аналізувати властивості соціальних відносин, в межах ментальної логіки досліджень, які традиційно вважаються антагоністичними. Тобто предметне поле тілесно-культурної активності дозволяє проводити аналіз соціальних практик одночасно, але через конкуренцію і кооперацію, конфлікт і гармонію, солідарність і виключення – тих базових характеристик дієвості у сучасних суспільствах, що для інших аналітиків зазвичай постають як категорії, які є взаємовиключними. У межах теоретичної рефлексії спорту всі ці аспекти можна аналізувати як елементи внутрішньої структури для однієї і тієї ж культурної практики [3].
Так, за словами відомого теоретика спорту Т. Алкмайєра, одні визнають спорт як символ рівності, інші як природну нерівність людей, одні інтерпретують його як взаємодію, інші вважають за противоборство. На підставі конститутивного для спорту феномену тілесності виникає простір для продуктивної інтерпретації такої соціальної полісемії, характерної можливо, і для всіх мовних та культурних практик [1, с. 235].
Таким чином, специфіка самого предметного поля створює для філософії спорту унікальні евристичні можливості, релевантні для соціальної теорії в цілому. Але застарілі підходи, які використовуються відкрито травмують тілесно-афективні сторони соціального, які традиційно стигматизуються і забороняються в межах так званої високої культури (наприклад, у філософії, науці та мистецтві) [1, с. 236].
Безсумнівно, що дослідження концептуальних аспектів досліджень має міждисциплінарний характер, але спорт як самостійний філософський феномен і надалі може залишатися концептуалізованою категорією. При системному підході українська спортивно-теоретична спільнота цілком спроможна осягнути здобутки західних колег останніх десятиліть і стати повноправним учасником світового товариства з теоретичних досліджень спорту, щоб впливати на сучасну політику для розвитку фізичної культури і спорту в українському суспільстві. Тобто ті предметні галузі, що традиційно дискримінувалися у пострадянській філософії спорту можуть стати ефективним інструментом для більш реалістічної реконструкції життєвого світу людини епохи пізднього модерну.
Список використаних джерел
- Alkemeyer T. Das Populäre und das Nicht-Populre / Thomas Alkemeyer .- Frankfurt am Main, NewYork, Campus, (ed. K. Maase), 2008. – P. 235-236. 2.Caysa V. Sportphilosophie / V. Caysa. – Reclam Verlag Leipzig, Leipzig, 1997. – 334 p. 3.Elias N., Dunning E. Sport und Spannung im Prozess der Zivilisation / N. Elias E. Dunnin. – Frankfurt am Main, Suhrkamp, 2003. 504 p. – Р. 10-11.
Journal of the Philosophy of Sport [Електронний ресурс].