Демократизація є складним і суперечливим політичним процесом, у межах якого в певних країнах та регіонах відбуваються переходи від недемократичних політичних режимів до демократії. Кожен перехід до демократичного режиму відбувається за специфічних умов конкретної країни, але загалом на основі єдиних закономірностей та відповідно до відносно вузького набору варіантів. Цілком погоджуємося з думкою західного вченого Дж. Маркоффа, що демократія – мета, яка постійно зникає, до якої постійно прагнуть покоління демократів, що змінюються, але вона практично ніколи повністю не досягається [239, с. 37-38].
Наголосимо, що для аналізу перехідного етапу важливими є такі чинники, як: тип попереднього політичного режиму (авторитарний чи тоталітарний, або їхні різновиди); рушійні сили, що ініціюють, а згодом і підтримують рух на шляху до демократії; шляхи і способи здійснення переходу; внутрішні та зовнішні чинники, що прямо чи опосередковано сприяють або перешкоджають його перебігу.
«Оксамитові революції» 1989-1990-х рр. у країнах Центрально-Східної Європи були спрямовані проти комуністичного тоталітаризму, що панував у регіоні майже весь післявоєнний період (1945-1990) [152].
У лютому 1945 р. у Ялті в Криму зустрілися вожді антигітлерівської коаліції – прем’єр Великобританії Вінстон Й. Черчілль, президент США Франклін Д. Рузвельт, а також диктатор СРСР Й. В. Сталін, щоб наприкінці війни домовитися про зони впливу в Європі. Так, у Ялті народам Центрально-Східної Європи майже на ціле півсторіччя відібрали волю і шанс на демократію, визнавши їхню належність до так званого соціалістичного табору. Комуністична влада надовго запровадила сталінський режим з його терором і лицемірством. Упродовж кількох повоєнних років було ліквідовано самостійницьке підпілля, на смерть чи багаторічне ув’язнення засуджено тисячі «ворогів народу»; придушували кожен вияв незалежності [152; 190].
Саме тоді почали закладатись основи нової соціалістичної моделі розвитку, що дало змогу об’єднати країни цього регіону в одне з Радянським Союзом геополітичне утворення. Відбувалось становлення нової регіональної ідентичності у формі «соціалістичного табору», згодом «соціалістичної співдружності», тобто становлення східноєвропейської регіональної ідентичності, при цьому об’єднувальним у єдиний регіон фактором була соціалістична ідея. Хоча й тоді східноєвропейські народи не мовчали. Питання часткової демократизації політичного життя східноєвропейських народів поставало декілька разів після смерті Сталіна 1953 р. У Польщі це 1956, 1968, 1970, 1976, 19801981 рр., у Чехословаччині – 1968 р. [205].
У 1956 р. виявилася перша серйозна криза тоталітарної системи в Польщі. Надзвичайно сильне враження на поляків справила критика культу особи Сталіна та створеної ним терористичної системи. У березні 1956 р., після смерті в Москві Б. Берута, лідером ПОРП став Е. Охаб. Вороже налаштований до будь-якого новаторства, новий генсек розпочав реанімацію сталінізму. Селян-одноосібників насильно змушували до колективізації. Унаслідок такої політики і без того низький рівень життя ще більше знизився, хоча офіційна пропаганда запевняла, що він невпинно зростає. За цих умов, намагаючись будь-що наповнити державний бюджет, уряд у травні 1956 р.
пішов на «регулювання» заробітків. Унаслідок перегляду трудових норм і розцінок заробітна плата робітників відчутно знизилася. Це стало приводом до виступу на познанському машинобудівному заводі ім. Сталіна, адміністрація якого ігнорувала справедливі вимоги робітників. 28 червня 1956 р. тут розпочався страйк, який невдовзі перекинувся на інші підприємства міста. Масова маніфестація мала спочатку мирний характер, проте незабаром переросла у повстання. Групи маніфестантів штурмом узяли тюрму, звільнили в’язнів і захопили зброю охоронців. Водночас було атаковано будинки місцевого комітету ПОРП, суду і прокуратури, воєводського управління громадської безпеки, комендатури міністерства оборони і радіостанції. За рішенням Політбюро ЦК ПОРП до Познані були терміново направлені війська Сілезького військового округу, які до 30 червня відновили порядок ціною життя 74 сіб, поранено й скалічено – 575 осіб, понад 300 – арештували, та лише троє з них згодом були засуджені за вбивство [140, с. 269-270].
Великий резонанс мали події в Польщі 1968 р., коли було жорстоко придушено демократичний рух студентів, а водночас проведено офіційну антисемітську кампанію (з Польщі через утиски змушені були виїхати приблизно 20 тис. євреїв, або осіб єврейського походження). Ці події започаткували формування в Польщі «Генерації 68» – руху, який активно діяв упродовж наступних років в антисистемній опозиції [190].
В інших країнах регіону прагнення зміни політичної належності також виявлялося у заворушеннях та масових протестах. У Чехословаччині питання часткової демократизації політичного життя постало в 1968 р. Ці події згодом отримали назву «празька весна» за аналогією з хрущовською «відлигою». Реформатори, очолювані А. Дубчеком, були переконані в тому, що ліквідація деформації соціалізму та широка демократизація суспільного життя мали бути в основі започаткованих реформ [160].
Ідеї празьких реформаторів були викладені у «Програмі дій», прийнятій на пленумі ЦК КПЧ у квітні 1968 р. Щоб зупинити деградацію виробництва, було вирішено рухатися до ринку та демократії, відмовитися від командно-адміністративних методів керівництва країною. Звільнена від цензури, чехословацька преса в численних публікаціях почала розвивати ці ідеї. Один із теоретиків «ринкового соціалізму» О. Шік так сформулював поставлені завдання: «Наші підприємства мають відчути якнайсильніший тиск внутрішнього та світового ринку. Монопольне становище підприємств треба змінити конкуренцією внутрішньою чи за допомогою зовнішньої торгівлі». Водночас обґрунтовувалася необхідність відкриття тисяч дрібних підприємств, планувалася передача середніх підприємств у приватну власність. Такі заходи пропагувалися як вимоги «демократичного соціалізму», «чехословацької моделі соціалізму». «Низи» і «верхи» вірили, що це й буде той самий бажаний «соціалізм з людським обличчям». Прагнення лідерів «празької весни» надати соціалізмові ринкового змісту, повернути в русло свободи й демократії сьогодні виглядають як ілюзії. Чехословацьке суспільство на той час ще не усвідомлювало того, що соціалізм не реформується, а тому на вулицях Праги майоріли гасла «Хай живе соціалізм!», «Хай живе КПЧ!». Поряд з критикою марксистсько-ленінської ідеології широко пропагувалися «ринковий соціалізм», економічна свобода, партійно-політичний плюралізм, звучали вимоги приватної власності тощо [140, с. 448-449]. Демократичні реформи першої половини 1968 р. оцінювали як такі, що відновлювали «навіть елементи домюнхенської буржуазної республіки» [59].
Якщо на Заході «празьку весну» розглядали як початок краху комунізму, то партійно-державне керівництво Радянського Союзу та інших соціалістичних країн убачало в ній загрозу власному існуванню. Перетворення у плані «ринкового соціалізму» об’єктивно вели до ліквідації реального соціалізму та переходу до демократії. Відтак, радянське керівництво та його союзники по Варшавському договору спробували покласти край експериментові [140, с. 449].
Так, 3 серпня 1968 р. в Братиславі на саміті лідерів Варшавського договору (окрім Президента Румунії) було підписано спільну заяву, де поряд з декларуванням «національної незалежності й територіальної недоторканності» йшлося і про спільний захист «завоювань соціалізму».
А. Дубчек підтвердив декларацію «стосовно єдності соціалістичних країн у боротьбі проти імперіалізму» та визнав, що «захист соціалістичних цінностей є загальним інтернаціональним обов’язком усіх соціалістичних країн» [219].
21 серпня 1968 р. на територію країни з метою припинення відходу від «соціалістичних принципів» були введені війська членів ОВД, що викликало хвилю обурення серед населення Чехословаччини. Дедалі частіше в офіційних засобах масової інформації стали вживати термін «нормалізація», який мав означати настання стабілізації в суспільстві. У середині жовтня 1968 р. у Празі було підписано договір про «тимчасове перебування» в ЧССР 70-тисяч- ного контингенту радянських військ [160; 190].
На пленумі ЦК КПЧ в листопаді 1968 р. було утворено виконавчий орган президії ЦК (з восьми осіб), у якому реформаторам на чолі з А. Дубчеком протистояли «реалісти». Пленум прийняв ухвалу, в якій засуджувалася політична лінія реформаторських сил у досерпневий період, а проти активістів «празької весни» в офіційній пресі було розгорнуто кампанію жорсткої критики. На підтримку продовження курсу реформ проводилися масові маніфестації студентів, присвячені 50-й річниці утворення буржуазної ЧСР, які набули яскраво вираженого антирадянського характеру. Акція самоспалення студента Карлового університету Я. Палаха на Вацлавській площі 16 січня 1969 р. викликала нову хвилю демонстрацій протесту [175].
Зауважимо, окупація ЧССР військами ОВД мала негативний резонанс в усьому світі. На знак протесту в багатьох країнах спостерігався масовий вихід з компартій, особливо молоді. Навіть у Радянському Союзі 25 серпня 1968 р. шестеро дисидентів провели демонстрацію протесту на
Красній площі, за що були жорстоко покарані владою. Поразка «празької весни» була поразкою всіх антитоталітарних сил у Центрально-Східній Європі. Майже два роки після 1968 р. в Чехословаччині велася боротьба проти так званих антисоціалістичних сил. Проведено ґрунтовну чистку КПЧ. 420 тис. членів партії були виключені з її рядів. Празьких реформаторів на партійних та державних постах змінили консерватори-ортодокси. У квітні 1969 р. Першим секретарем ЦК КПЧ став прорадянсько налаштований Г. Гусак [140].
Реалізація в 70-х рр. догматичного курсу «нормалізації» та цілковита залежність режиму Г. Гусака від московського керівництва поступово втягували чехословацьке суспільство у глибоку кризу. Усі заходи в галузі економіки, намічені реформаторами, були згорнуті. Радянський Союз збільшив поставки енергоносіїв та сировини, однак це не привело і не могло привести до значних змін в економіці. З року в рік знижувалися темпи приросту промислового виробництва та національного доходу. Така ситуація зумовлювалася багатьма чинниками, зокрема падінням загального приросту народногосподарських ресурсів і звуженням можливості їх ефективного використання. Ситуацію погіршували нераціональна структура економіки, низька питома вага сучасних галузей з високою метало- та енергомісткістю, негнучке й непослідовне використання чинників інтенсифікації та, найголовніше, повільне впровадження досягнень НТР. Як наслідок, Чехословаччина, котра ще в 1950-х рр. входила в десятку промислово розвинених країн Європи, наприкінці 80-х опинилася на 40-му місці у світі. За рівнем продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції вона відчутно відставала від країн Заходу [140, с. 451-452].
У 1970 р. пройшла нова хвиля страйків у Польщі. 14 грудня 1970 р. у Гданську розпочався страйк робітників суднобудівного заводу, який незабаром охопив усі великі промислові міста країни. Робітники вимагали зниження цін на продукти харчування, стабілізації економічного і політичного життя. Для придушення заворушень на Балтійському узбережжі було задіяно 27 тис. солдатів, 550 танків, 750 бронетранспортерів і близько 100 літаків. У ході сутичок загинуло 45 осіб, було поранено 1165 і заарештовано 2898. Ці дії спричинили хвилю невдоволення серед населення та загострення політичної кризи [66].
У червні 1976 р. уряд Польщі знову спробував запровадити високі (в середньому вищі на 70%) ціни, що викликало страйки в кількох містах. Наприкінці вересня 1976 р. група діячів опозиції (Я. Куронь, Є. Анджеєвський, Е. Ліпінський та ін.) утворила Комітет захисту робітників («КОР»). Комітет проголосив своєю метою боротьбу з політичними репресіями, будь-якими видами громадської дискримінації, а також захист громадянських прав. Він почав активно проводити пропагандистсько-інформаційну діяльність. Більш різноманітними стали і форми протесту. Поряд з традиційними – страйки, демонстрації – робітники почали активно застосовувати окупаційні страйки, під час яких вони не залишали територію підприємств [74; 140; 195, с. 284].
Найвпливовішою організацією політичної опозиції в Чехословаччині стала «Хартія 77», заснована в січні 1977 р. «Хартія 77» наполягала на створенні неформального, відкритого демократичного суспільства, у якому б вільно діяли люди різних професій, національностей і різного віросповідання. Зокрема, вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичними інститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглиблення демократичних реформ [67].
Влітку 1978 р. на кордоні Польщі з Чехословаччиною відбулася зустріч провідних діячів «КОР» і «Хартії 77» (зокрема Яцека Куроня і Вацлава Гавела). Слідом за цим постали й інші опозиційні угруповання [190].
Паралельно відбувався процес формування потужного профспілкового руху на захист робітників у вигляді комітетів вільних професійних спілок у Польщі. 17 вересня 1980 р. у Гданську на зібранні представників страйкових комітетів було створено єдину Незалежну самоврядну професійну спілку «Солідарність». Головою її керівного органу – Всепольської узгоджувальної комісії – було обрано Л. Валенса. Ця профспілка, по суті, відразу стала потужним опозиційним громадсько-політичним рухом. Уже через рік вона налічувала у своїх рядах понад 9,5 млн членів з усіх верств і соціальних груп, що становило 1/3 усього 38-мільйо- нного населення країни (не враховуючи дітей і людей похилого віку) [88; 140; 190].
«Солідарність» була пацифістським рухом, який принципово відмовився від застосування силових рішень у ході розв’язання суспільних конфліктів. Вона розгорнула масштабну антикомуністичну пропаганду і страйкову боротьбу. У вересні 1981 р. в Гданську на Загальнодержавному з’їзді «Солідарності», було представлено програму руху «Самоврядна Річ Посполита», яка мала прийти на зміну централізованій державі тоталітарного типу. Програма містила такі положення: запровадження в країні політичного плюралізму, громадянських прав і свобод, проведення економічної реформи на засадах планово-ринкового господарства під контролем робітничих самоврядних органів [150, с. 627; 140].
Занепад економіки країни, загострення соціальних проблем, втрата молодим поколінням віри в «соціалістичні ідеали» привели ПНР до глибокої соціально-економічної та політичної кризи. З 1 липня 1980 р. в країні розпочалися стихійні акції протесту. Робітники 180 підприємств Варшави, Гданська, Лодзі, Любліна та інших міст оголосили страйк, вимагаючи підвищення зарплати, збільшення пенсій, соціальної допомоги тощо. Влада, налякана масовими виступами трудящих, пішла на підвищення зарплати, і кількість протестувальників почала зменшуватися. Однак нова потужна хвиля страйків у серпні, у яких брали участь понад 700 тис. робітників, охопила 750 провідних польських підприємств [133].
Перед загрозою народного повстання і захоплення влади «Солідарністю», Державна Рада ПНР, у ніч на 13 грудня 1981 р., ввела на території всієї країни воєнний стан, заборонивши діяльність опозиційних організацій і рухів [108; 150].
З уведенням воєнного стану в Польщі розпочався підпільний етап у діяльності «Солідарності». Багато її керівників були арештовані чи інтерновані. За офіційними даними, на 5 січня 1982 р. їх кількість досягла 1247 осіб, за іншими джерелами – значно більше. Але деяким лідерам «Солідарності» вдалося уникнути арештів і вони продовжували свою діяльність нелегально: влаштовували збори, випускали номери підпільних видань, виходили в ефір з короткотерміновими передачами [108, с. 64].
Франція, Німеччина, Швеція, Великобританія, Австрія, Сполучені Штати Америки і багато інших країн світу відреагували на воєнний стан і репресії щодо «Солідарності», надаючи польському суспільству моральної і матеріальної підтримки небувалого досі обсягу. Відразу після впровадження воєнного стану, робітничі спілки у Франції та інших країнах організували збір грошей і передачу посилок. Потім до цієї допомоги долучилися Міжнародна Конференція вільних професійних спілок і Всесвітня Конфедерація преси [190].
У жовтні 1980 р. власті прийняли остаточне рішення про заборону «Солідарності» і створення нових профспілок за галузевим принципом. Члени керівництва «Солідарності», яким удалося уникнути арешту, перейшли на нелегальний стан [140, с. 281].
22 квітня 1982 р. було утворено Тимчасову координаційну комісію «Солідарності», а також відділи інформації, з підтримки контактів, з контролю, друку і зв’язку. Важливими програмними документами комісії стали «Підпільне товариство» (липень 1982 р.) та «Солідарність» сьогодні» (січень 1983 р.). У них було визначено основні завдання діяльності опозиції: бойкот тодішніх організацій та інститутів, які підтримували функціонування системи, і створення на противагу їм власних незалежних структур, а також боротьба за економічні інтереси населення [88].
Сьогодні події 1980-1981 рр. і причини введення воєнного стану розглядаються неоднозначно. Об’єктивно, запровадження воєнного стану було альтернативою інтервенції країн Варшавського договору, громадянській війні та економічному хаосу. Проте психологічно суспільство не було готовим до таких крайніх заходів. Фактично, це був державний переворот, оскільки про цей крок не були заздалегідь попереджені ані члени уряду, ані члени Політбюро ЦК ПОРП [140].
На думку українського дослідника цієї проблеми В. Струтинського, можна виділити три великі блоки оцінок причин введення воєнного стану. Одна група науковців і політиків вважає, що 13 грудня 1981 р. було вимушеною відповіддю на радикальні та ультимативні вимоги «Солідарності», її намагання зміцнити свої позиції в політичній структурі польського суспільства та на можливість уведення на територію Польщі військ країн Варшавського договору. Друга група вважає запровадження воєнного стану наслідком свідомого провокування «Солідарності» з боку владних структур Польщі. Третя група – наслідком свідомих дій украй радикальних угруповань і в керівництві ПОРП та держави, і в керівництві профоб’єднання [195].
Після відміни воєнного стану в липні 1983 р., ситуація в країні не зазнала суттєвих змін. Польське суспільство перебувало у стані апатії та недовіри до влади. Усі суспільно-політичні процеси відбувалися на тлі економічної стагнації. Хоча у квітні 1983 р. було прийнято трирічний план економічного розвитку, який передбачав сповільнення спаду виробництва та реструктуризацію економіки, позитивних зрушень в економічній сфері досягнути так і не вдалося. Рівновага на споживчому ринку досягалася завдяки постійному підвищенню цін та обмеженню споживання. Не принесла очікуваних результатів й економічна реформа. Промислові підприємства не були придатні для запровадження ринкових відносин та технологічного оновлення. Принципи самостійності, самофінансування та самоврядування, покладені в основу реформи, не спрацьовували в умовах командно-розподільчої системи [193, с. 66-69].
Окрім цього, довіра поляків до влади була сильно підірвана жорстоким убивством правоохоронцями молодого ксьондза Єжи Попелушка у жовтні 1984 р. Ксьондз Єжи відважно говорив про права людини і захист ідеалів «Солідарності», критикував комуністичну владу, засуджував насильство і ненависть. Тисячі людей збиралися, щоб його послухати. В одній із проповідей, під час Меси за Батьківщину, ксьондз сказав, що співчуває людям, які служать комуністичному режиму, оскільки справжньою метою цього режиму є боротьба з гідністю людини. Вбивство священика римо-католицької Церкви офіцерами держбезпеки не вдалося приховати, і воно набуло широкого розголосу [133].
Влада не припиняла політики репресій проти опозиції, здійснюючи арешти та захоплюючи підпільні друкарні, склади тощо. У в’язницях на той час перебувало понад 200 політв’язнів (у середині вересня 1986 р. їх звільнено), а понад 5 тис. осіб вимушено опинилися за кордоном. «Солідарність» вирішила продовжити діяльність у підпіллі [133].
У Чехословаччині 1984 р. покарання у вигляді позбавлення волі відбували 39 253 особи. За злочини, передбачені першою главою особливої частини Кримінального кодексу ЧССР («Злочини проти республіки»), крім статті 109 (незаконний перетин державного кордону), відбували покарання тільки 77 осіб. У 1987 р. в країні нараховувалося лише 27 політичних в’язнів [67, с. 17]. Проте внаслідок «нормалізації», через побоювання репресій, за кордон виїхало 130-140 тис. осіб [219, с. 252].
Друга половина 80-х років XX ст. ознаменувалася початком перебудовчих процесів у Радянському Союзі. Саме ці події вплинули на активізацію опозиції в Польщі. Навесні-влітку 1988 р. відбувся вибух масових страйків.
Виникнувши спонтанно як реакція на підвищення цін на продукти харчування і комунальні послуги, вони незабаром набули великого розмаху. Над країною нависла загроза повторення подій 1980 р. [140, с. 281].
Уряд виявив готовність піти на переговори, хоча й проголосив страйки незаконними. А серпневий пленум ЦК ПОРП зробив висновок, що опозиція, якщо вона висловлює конструктивні ідеї і не стоїть на позиціях конфронтації, може бути тільки корисною для суспільства і держави [112, с. 28].
У грудні 1988 р. у Варшаві відбулася зустріч Л. Валенси з представниками польських інтелектуальних кіл, так званої «конструктивної опозиції», в ході якої було вирішено створити Громадянський комітет, який повинен «.представляти думку незалежних суспільних кіл, виражати суспільні потреби та інтереси, а також формулювати і оголошувати програми діяльності» [267, с. 14].
Пошуки консенсусу і громадянського миру змусили керівництво ПОРП та її союзників – Об’єднану селянську та Демократичну партії – сісти за «круглий стіл» з участю «Солідарності», що фактично, означало її легалізацію [140].
Як бачимо, події 1970 – середини 1980-х рр. засвідчили, по-перше, зростання соціального напруження, яке не могли ігнорувати владні структури, по-друге – що опозиційні сили правильно оцінили соціально-економічне становище в польському суспільстві, його здатність до дій щодо радикальної зміни соціального устрою країни через демократизацію всього життя [83].
Слідом за Польщею, антикомуністичні настрої суспільства активізувалися майже в усіх соціалістичних країнах.
Особливо напружена ситуація в Чехословаччині склалася в серпні 1988 р. з огляду на горезвісну дату – вторгнення в країну союзницьких військ. Відтоді аж до осені 1989 р. вуличні збори, мітинги й демонстрації майже не припинялися [140, с. 453].
Першою відкритою акцією «Хартії 77» були мітинг і демонстрація в Празі 15 січня 1989 р. з нагоди відзначення річниці загибелі Я. Палаха, який в січні 1969 р. спалив себе на майдані міста на знак протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. Окрім «Хартії 77», мітинг організували активісти Клубу миру, Незалежного об’єднання демократів та інших організацій. Активісти мітингу засудили введення військ у Чехословаччину в серпні 1968 р. як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства; відкидали переслідування інакодумців, порушення демократичних прав; говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингу резолюція вимагала прискорення демократизації усіх сфер суспільного життя. Такі ж мітинги 15-17 січня 1989 р. відбулися майже у всіх великих містах Чехії – Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будєйовіце, а також у деяких містах Словаччини [240].
Щодо зовнішніх передумов демократизації у країнах світової системи соціалізму, як уже було зазначено, одним із ключових моментів у напрямку демократичних перетворень у країнах ЦСЄ стали зміни в політиці СРСР у другій половині 1980-х рр. Велика заслуга в початку процесів демократизації належить президенту Радянського Союзу М. Горбачову, хоча, слід зауважити, оцінка його діяльності не завжди однозначна. Проте саме Горбачову «належало не тільки перекинути сторінку історії, але й написати нові свої сторінки» [127, с. 63].
У 1985 р. новий генсек М. Горбачов та його команда, поступово переводячи вектор радянської зовнішньої політики в русло так званого нового політичного мислення, тим самим фактично визнали, що комуністична система не в змозі далі продовжувати гонку озброєнь. Це зумовлювалося не тільки неспроможністю радянської економіки адекватно відповісти на новий виклик Заходу, а й цілковитою дискредитацією комуністичної ідеї. Протиборство по лінії «Схід-Захід», що виникло відразу ж після війни, пішло на спад. Застосування принципів нового політичного мислення у зовнішній політиці, горбачовська перебудова радянського суспільства виявили головну специфіку й особливість соціалізму: він не піддається реформуванню, а спроби його демократизації призводили лише до появи гігантських тріщин у похмурому будинку «світлого майбутнього» [140, с. 7].
Тут потрібно відзначити, що посткомуністичні країни, які опинилися у складній обстановці переходу від комунізму до демократії та ринкової економіки, інакше кажучи, до сучасного капіталізму, одержали відчутну моральну та фінансову підтримку від передових розвинених країн світу (США, Німеччини, Японії, Італії, Франції, Великобританії, Канади та ін.), використовували їхній досвід, заново освоювали багатогранність економічного та політичного плюралізму. Водночас відбувалося нелегке психологічне одужання мільйонів людей, наркотованих комуністичною ідеологією, прилучення їх до цивілізованого розвитку. Ідеологічна догма про світову соціалістичну систему як основний чинник суспільного прогресу зазнала краху [140, с. 8].
М. Горбачов розпочав модернізацію не тільки в самому СРСР, але й у відносинах із радянськими сателітами, прагнув налагодити тісніші зв’язки всередині РЕВ, між РЕВ та ЄЕС і скоординувати міжнародні акції. На його думку, це і була політика «перебудови», «гласності» та «нового мислення» [125].
7-8 липня 1989 р. в Бухаресті відбулася зустріч лідерів держав Варшавського договору, у ході якої було вирішено, що всі члени Варшавського договору власноруч можуть визначати темпи реформ, що означало перехід до якісно нового етапу в розвитку відносин між СРСР і країнами-сателітами, між Сходом і Заходом [123].
Важливо також зазначити, що аналогічну позицію щодо «перебудовчих» процесів займав міністр закордонних справ Радянського Союзу й один із найближчих соратників М. Горбачова по Політбюро – Е. Шеварднадзе. Він стверджував: «У Європі відбуваються якісні історичні зрушення, і вони вимагають повної відмови від старих готових рецептів. У деяких країнах на політичну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди не привів. Вони з’являються там, бо цього хочуть люди» [197, с. 205].
Цікаві спостереження з цього приводу зробив і завідувач міжнародним відділом ЦК КПРС, а згодом посол СРСР в ФРН В. Фалін у своїх мемуарах «Конфлікти у Кремлі. Присмерки богів по-російськи». Він стверджував, що до кінця 1989 р. країни РЕВ (тобто практично всі країни соціалізму в Європі) переживатимуть економічну кризу з невідворотними соціальними, політичними та іншими наслідками [128].
Аналізуючи ті події, вважаємо, що важливу роль у подальшому розвитку подій також відіграло відкриття кордону між Австрією й Угорщиною, що в часі збігалося з розвитком революційних подій в Угорщині. Це дало змогу в серпні та вересні 1989 р. багатьом німцям з НДР дістатися до Західної Німеччини. НДР була ключовим об’єктом «оксамитових революцій», оскільки саме тут проходив західний кордон радянського геополітичного блоку. Тут з особливою гостротою відчувався «демонстраційний ефект» західного способу життя й західних споживчих стандартів. Кульмінацією тих подій стало падіння Берлінського муру (9 листопада 1989 р.), що в подальшому призвело до об’єднання Німеччини [153].
Відомий американський політик Г. Кіссінджер з приводу тих подій писав: «Берлінська стіна впала, а через десять місяців Горбачов вимушений був погодитися на об’єднання Німеччини і її членство в НАТО. До того часу всі комуністичні уряди колишніх сателітів СРСР виявились скинутими, а Варшавський пакт перестав існувати. Історія виставила на посміховисько безглузде твердження, висунене Хрущовим про те, як «комунізм поховає капіталізм» [126, с. 724].
2-3 грудня 1989 р. біля берегів о. Мальта відбулася історична зустріч президентів М. Горбачова і Дж. Буша, в ході якої було обговорено низку важливих проблем, «які стосувались двосторонніх інтересів, що в підсумку прояснило позиції обох сторін» [121, с. 160].
У своїх спогадах Дж. Буш згадує слова Горбачова: «Історію не можна переписати. Що сталось – те сталось. У цьому сенс історії. Наше право, навіть обов’язок – зрозуміти, що відбулося. Сьогодні ми знаходимося на історичному рубежі. Нам доводиться займатись новими проблемами, яких ми не передбачали і не очікували, що вони постануть так гостро. Модель співробітництва повинна відтворювати нові реалії» [121, с. 154].
Отже, після падіння Берлінського муру в листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі 1989 р. М. Горбачова з Дж. Бушем на о. Мальта було покладено кінець «холодної війни» між СРСР і США. Сприятливі зовнішньополітичні умови (послаблення уваги з боку СРСР і підтримка Заходу, припинення діяльності РЕВ і Варшавського договору) на тлі глибокої економічної кризи прискорили народно-демократичні революції та зробили можливим перехід до нового суспільно-політичного устрою й ринкової економіки в Польщі, Чехословаччині й інших посткомуністичних країнах. Документи цієї зустрічі стали міжнародно-правовим підґрунтям дальших перетворень у країнах Східного блоку. Радянський Союз підтвердив свою політику формального невтручання у справи своїх європейських сателітів.
Влітку 1989 р. М. Горбачов виступив з промовою на Парламентській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмеженого суверенітету. Горбачов дав зрозуміти, що Москва не втручатиметься в процеси політичних змін, які проходять у Польщі, Чехословаччині, Угорщині [187]. Заяву Горбачова у Страсбурзі розцінювали як зелене світло для реформаторів Центрально-Східної Європи в їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку, визначити нову модель європейського розвитку, де «єдиним полем бою будуть ринки, відкриті для торгівлі, і розум, відкритий для нових ідей» [123, с. 152].
Після 1990 р. усі європейські постсоціалістичні країни пішли на масштабні економічні та демократичні реформи, що означали фактичний демонтаж «соціалізму». У різних державах цей процес ішов з різною швидкістю, але генеральний напрямок був очевидним [163, с. 403].
Основний зміст нашої епохи став визначатися завданнями створення світового співтовариства, здатного успішно і раціонально розв’язувати наболілі проблеми. А це можливо лише за умов демократії, ринкової економіки, ефективної регулюючої ролі правової держави, цілеспрямованої соціальної політики тощо [140, с. 9].
Отож, до внутрішніх передумов демократизації у країнах світової системи соціалізму віднесемо такі:
1) економічні проблеми, невіддільні від соціалістичної економіки і загрози вибуху соціального невдоволення;
2) несприйняття більшістю населення центральноєвропейських держав комуністичної системи, котра уже наприкінці 70-х років виявилася недемократичною і неефективною;
3) щораз активніша діяльність опозиційних рухів у 80-х роках;
4) послаблення компартій центральноєвропейських країн через відхід від принципу монолітної єдності, що призвело до дезінтеграції та послаблення всієї політичної системи. На нашу думку, цей чинник є основним, оскільки саме комуністичні партії були носіями державного режиму.
Зовнішні передумови демократизації:
1) політика «перебудови» в СРСР, розпочата М. Горбачовим у квітні 1985 р. Зменшився зовнішній тиск на країни соціалізму, зникла загроза прямої збройної інтервенції за зразком 1956 (Угорщина) і 1968 (Чехословаччина) років. Відтак, комуністичні режими країн ЦСЄ стали відносно самостійними у своїх діях. Реформи підштовхувало і скорочення об’єктів радянської допомоги енергоносіями та звуження радянських ринків збуту. Вимушені спроби модернізації економіки в напрямку ринку, а отже, поява передумов для змін в господарському та трудовому законодавстві;
2) сприятлива міжнародна ситуація, а саме закінчення «холодної війни», прийняття Радянським Союзом відповідних міжнародно-правових зобов’язань, безпосередня допомога країн Заходу опозиційним силам центрально-європейських держав. Застосування репресивно-каральних заходів давало лише тимчасовий ефект, тому правлячі режими були змушені відмовитися від державно-правової моделі, нав’язаної їм свого часу ще сталінським керівництвом Союзу РСР;
3) легалізація опозиційних політичних рухів правовими засобами поклала край монопартійній системі.