Офіційне тлумачення невідоме більшості правових систем світу та тісно пов’язано з радянською правовою системою. Так, згідно з пунктом «б» статті 30 Конституції УРСР 1937 Р. повноваження щодо офіційного тлумачення законів було закріплено за Президією Верховної Ради УРСР. Радянський вчений Ю. Ткаченко, який аналізував специфіку тлумачення юридичних норм у СРСР, вважав, що тлумачення Президії Верховної Ради СРСР відрізняється своєю загальнообов’язковістю, яка виявляється в необмеженості сфери тлумачення та у найвищій юридичній силі цього тлумачення. Тобто, іншими словами, між офіційним тлумаченням та правотворчістю ставився знак рівності, хоча офіцйно це приховувалось в силу концепції «соціалістичної демократії». Цей висновок значно підсилювала наявність єдиного суб’єкта здійснення цього тлумачення — законодавчого органу держави, тобто юридична сила офіційного тлумачення фактично прирівнювалась до сили законів.
Повноваження щодо офіційного тлумачення законів зберігались за Верховною Радою України до 1996 року, коли відповідно до Конституції України відбувся перерозподіл цих повноважень на користь Конституційного Суду України.
У доктрині, зокрема, російський дослідник Є.Г. Мірошніков надає визначення офіційного тлумачення як роз’яснення справжнього смислу (змісту) права, що здійснюється компетентними суб’єктами в особливому порядку, встановленому законодавством, та має для всіх інших суб’єктів права обов’язковий характер, що виражено в інтерпретаційному акті.
Конче важливим є розгляд питання щодо офіційного тлумачення у контексті діяльності Конституційного Суду України. Як вважає І. Сліденко, «офіційне тлумачення конституції — діяльність уповноваженого органу держави з роз’яснення змісту норм Основного Закону шляхом усунення неточностей в їх розумінні, з’ясування, таким чином, сенсу норм з метою реалізації Конституції та пристосування її норм до потреб держави і суспільства, що постійно змінюються». Отже, у цьому висновку є пряма вказівка на пристосувальне тлумачення, що «адаптує» норму до вимог сучасного життя. Суддя КСУ П. Ткачук йде значно далі у визначенні необхідності офіційного тлумачення: «Положення законів, які нечітко виписані або в яких закладено колізію, не здатні регулювати правовідносини. Вони не діють до того часу, поки шляхом офіційного тлумачення не буде з’ясовано їх істинного смислу. Саме офіційне тлумачення дає повноцінне життя нормі права, і в подальшому ця норма без з’ясованого в рішенні Конституційного Суду України смислу чи уточненого змісту нічого не варта».
У процесі такої адаптації, конкретизації норми, з’ясуванні її «істинного смислу», заповненні прогалин тощо суди й займаються право- творчістю. Цей феномен був відомий ще за радянських часів під назвою «прецедент тлумачення». Термін «прецедент тлумачення» був введений в обіг радянської правової науки А. Вєнгєровим. Цим терміном характеризувалися судові рішення у принципових справах, ним також конкретизувалися правові норми оціночного змісту. Прецедент тлумачення розкриває та деталізує ці норми та більше стосується судового казу-ального тлумачення, хоча, не виключено, у сучасних умовах — й нормативного. Сила цього прецеденту базується на принципі ієрархічності судової системи та авторитету вищих судів. Отже, цей прецедент має не обов’язковий, а переконувальний характер. Сам автор цього терміна виділяв такі характерні ознаки прецеденту тлумачення норми права:
1) відповідність смислу норми, що тлумачиться, та основним принципам права; 2) хоча «прецедент тлумачення» пов’язаний із винесенням рішення у конкретній справі, він виникає тільки у випадку неодноразового застосування його в аналогічних справах, тобто коли судова практика сприймає це тлумачення і воно набуває перевіреного характеру; 3) вироблення в акті тлумачення певного положення щодо пояснення та застосування норми права — відомого принципу, міркування загального характеру, що опосередковує суттєві особливості суспільних відносин, що повторюються; 4) надання прецеденту тлумачення зовнішнього ви-разу у формі його опублікування.
Починаючи з тих часів, дискусія щодо цього прецеденту тлумачення триває дотепер. Так, Г. Шмельова вважає, що «прецедент тлумачення» набуває свого правового значення тільки тоді, коли його зміст викладається у роз’ясненні пленуму вищого судового органу, а П. Недбайло зазначав, що роз’яснення смислу норми міститься у рішеннях та ухвалах апеляційних та наглядових інстанцій, але їх обов’язковість обмежена конкретними справами. Український вчений Є. Бурлай підтримує цю тенденцію та вказує на те, що на базі судової інтерпретації норм закону нерідко створюються загальні правила нормативного характеру.
У свою, чергу А. Піголкін розрізняє офіційне та неофіційне значення результатів казуального тлумачення. Цей вчений вважає, що обов’язковість казуального тлумачення офіційно поширюється тільки на випадок розгляду конкретної справи, а суди не можуть посилатися на судове рішення щодо конкретної справи при вирішенні аналогічних справ. Але судові рішення по складних справах, на його думку, слід вважати неофіційним зразком для вирішення аналогічних справ, а тлумачення, що надаються у цих судових рішеннях, мають велике значення для уніфікації судової практики та поліпшення діяльності судів.
Як вважає професор М. Цвік, існує три основні форми офіційного тлумачення — аутентичне (роз’яснення змісту правової норми тим органом, що її прийняв), легальне (роз’яснення змісту правової норми тими державними органами або службовими особами, які на це спеціально уповноважені Конституцією або законом) та правозастосовче (роз’яснення змісту правової норми у процесі формулювання правозастосовчого судового акта). На його думку, поза сумнівом, аутентичне тлумачення має нормативний характер, та може надаватися безпосередньо у тексті відповідного акта, наприклад, шляхом формулювання норм-визначень (дефініцій).
Водночас, український науковець В. Смородинський нараховує чотири види офіційного судового тлумачення за рівнем «владнообов’язковості»:
1) загальнообов’язкове (міститься у рішеннях Конституційного Суду України);
2) обмежено обов’язкове (міститься у рішеннях загальних і спеціальних судів усіх інстанцій або випливає із змісту цих рішень); 3) рекомендаційне (оформ-люється у постановах Пленуму Верховного Суду України і роз’ясненнях або інформаційних листах спеціалізованих судів, може також міститись у правових позиціях щодо розгляду судами окремих категорій справ); 4) дискусійне (міститься в окремих думках суддів Конституційного Суду України).
Слід також підтримати висновок цього науковця, що, попри те що обмежено обов’язкове тлумачення є казуальним та офіційно діє у межах конкретної справи, однак, фактично, його дія не вичерпується одним випадком, оскільки надати тлумачення правовій нормі, яке б підходило тільки для одного випадку, неможливо. Крім того, практика інтерпретації правових норм судом вищої інстанції не може не впливати на рішення у подібних справах відповідних районних судів. Цей вплив визначається як професійним авторитетом вищих судів для місцевих, так і його процесуальними можливостями (скасування та зміна судового рішення).
Ознаками офіційного тлумачення є такі: 1) здійснюється уповноваженими на офіційне тлумачення органами державної влади; 2) здійснюється у формі спеціального правового акта, який має назву інтерпретаційного ; 3) цей акт приймається згідно з визначеною процедурою;
4) має загальнообов’язкове значення для всіх суб’єктів права (розраховано на попередньо невизначену їх кількість та неодноразовість застосувань); 5) при здійсненні офіційного тлумачення Конституційним Судом України за юридичною силою казуальне тлумачення співпадає з нормативним, оскільки КСУ розглядає спори про право; 6) юридична сила тлумачення дорівнює юридичній силі тих норм, які тлумачаться, попередньо невизначена у часі та безпосередньо пов’язана з чинністю цих норм; 7) за загальним правилом не має зворотної дії, оскільки акт тлумачення має загальнообов’язковий характер.
Найбільш поширеною є думка українських вчених, що при офіційному тлумаченні, зокрема конституційним судом, суд не займається правотворчістю. Як зазначає з цього приводу професор А. Селіванов, «…дуже спірним є намагання окремих вчених стверджувати, що при роз’ясненні конституційної норми, яка тлумачиться, Суд може застосувати широке розуміння конституційного положення і включити до офіційної інтерпретації нові елементи власного праворозуміння, які отримані в процесі її тлумачення. Таким чином, пропонується заповнювати прогалини конституційно-правового регулювання офіційною інтерпретацією, що суперечить природі Конституційного Суду і є посяганням на авторитет єдиного законодавчого органу в державі — Верховної Ради України».
Те, що відповідно до думки сучасних науковців офіційне тлумачення має зворотну дію, пов’язано з фікцією у доктрині радянського права, що «тлумачення не вносить і не може вносити поправки, доповнення або зміни у правові норми, що інтерпретуються», а у «процесі здійснення правової норми, яка не змінювалася, її зміст залишається одним і тим самим (незмінним), і офіційним тлумаченням тільки встановлюється той смисл, який вклав у неї законодавець». Крім того, тлумачення однієї і тієї ж самої норми не може змінюватися протягом часу чинності цієї норми, якщо ця норма безпосередньо та опосередковано не змінювалася.
Насправді у процесі тлумачення суди займаються правотворчістю, тобто створюють нові правоположення, й тому слід заборонити надавати їм зворотну дію як таку, яка суперечить конституційним принципам верховенства права та принципу заборони зворотної дії законів. Особливо небезпечним у цьому аспекті є діяльність парламентів щодо такого тлумачення, яку ще М.М. Коркунов називав безглуздям: «… законодавче тлумачення закону зводиться до того, що деколи, прикриваючись ним, надають закону зворотну силу», а вчений радянського періоду І. Сабо підкреслював у цьому зв’язку, що під виглядом тлумачення «.законодавець має можливість створити нову норму й надати їй зворотну силу, обходячи при цьому принцип «закон зворотної сили не має». Така практика підлягає безумовному осуду. Є всі підстави погодитися з висновком професора В. Тихого про те, що «збереження за Верховною Радою функції офіційного тлумачення (роз’яснення) Конституції та законів України не тільки створило б небезпеку внесення змін до цих нормативно-правових актів з метою надання їм зворотної дії, а й позбавило рішення КСУ остаточності, спричинило їх перегляд та скасування, підірвало стабільність законодавства, зробило парламент суддею у власній справі, що є недопустимим».
Але справжньою небезпекою є не те, що парламент не може офіційно тлумачити закони, бо його ніхто не позбавляв функції офіційного автентичного тлумачення законів, а те, що згідно з доктринальними поглядами офіційне тлумачення має зворотну силу.
Випадки надання зворотної дії нормативно-правовим актам бувають і в демократичних державах. Але відразу ж слід зауважити, що така практика зажди викликає прискіпливу увагу з боку органів конституційної юрисдикції, позаяк закони зі зворотною дією порушують досить важливі принципи, на яких ґрунтуються правові системи сучасних демократій — принцип правової визначеності та принцип захисту правомірних очікувань. Окрім цих загальних принципів, які, безсумнівно, походять із найважливішого принципу права — принципу добросовісності, зворотна дія може також вступати у конфлікт із спеціальними принципами, що встановлені в сфері кримінальної юстиції, насамперед, із принципом nulum crimen sine lege (немає правопорушення без закону), який має дуже давню історію.
Загалом, як зазначив Верховний суд США у справі Landgraf v. USI Film Prods., конституційність законодавства зі зворотною дією залежить від «характеру та суттєвості змін у праві та ступеня зв’язку між дією нового положення та відповідних минулих правовідносин». У цій справі Суд вказав на дві важливі вимоги чинності законодавства зі зворотною дією: законодавець повинен недвозначно висловити намір щодо надання положенням законодавства зворотної дії; без такого наміру застосовується презумпція перспективності ; навіть якщо законодавець і висловив недвозначно свій намір надати цим положенням зворотну дію, їх застосування буде неконституційним, якщо воно порушує «принципи заборони зворотної дії», що містяться у Конституції.
Отже, у доктрині зворотної дії надається першочергова увага не стільки тому моменту, коли закон стає чинним, скільки наслідкам його впливу на існуючі правовідносини, або на правовідносини, що завершені. Іншими словами, конституційність закону зі зворотною дією визначається лише за наслідками його дії.
Таке застереження обумовлено тим фактом, що питання дії у часі рішення Конституційного суду може бути тісно пов’язаним із питанням належного захисту конституційних прав та свобод. Так, наприклад, визнання неконституційним положень кримінального права щодо використання певних категорій доказів, у силу чого такі докази набуватимуть статусу отриманих незаконним шляхом, може вимагати ретроактивного застосування.
Ці міркування стосуються зворотної дії нормативно-правових актів. Щодо дії акта конституційного суду, в якому надається офіційне тлумачення, то не можна погодитися з тим, що це тлумачення має зворотну силу. Надання такої зворотної сили може порушити принцип верховенства права та підірвати принцип стабільності правовідносин, оскільки судді створюють нові правоположення шляхом тлумачення, що мають загальнообов’язкову силу. Вирішувати це питання слід у межах діяльності судової гілки влади, зокрема, виходячи з принципу остаточності судового рішення, яке є обов’язковим до виконання (res judicata).
Найбільш повно принцип остаточності закріплений у частині другій статті 150 Конституції України: «.Конституційний Суд ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені». До цих рішень належать не тільки рішення КСУ щодо конституційності певних правових актів, але й рішення, де надається офіційне тлумачення положень Конституції та законів України. Слід також звернути увагу, що згідно з Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України від 9 червня 1998 року за № 8-рп/98 обов’язковими до виконання рівною мірою є не тільки рішення, але й висновки КСУ Як зазначив КСУ, «рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади».
Отже, офіційне тлумачення певних положень, що міститься у резолютивних частинах рішень КСУ щодо офіційного тлумачення (та опосередковано — у мотивувальних) має нормативну силу, й надання йому зворотної сили суперечить статті 58 Конституції України.
Так, наприклад, у США, де тлумачення надається у судових рішеннях під час звичайного провадження, будь-який правовий акт держави, який визнаний судом нечинним на підставі його невідповідності конституції, втрачає свою чинність, що породжує певні юридичні наслідки. Для втрати чинності достатньо лише рішення суду, а не рішення іншого державного органу у вигляді відповідного правового акта, який приймається іншими державними органами на виконання цього судового рішення. Як правило, антиконсти- туційні правові акти проголошуються судами нечинними з моменту їх прийняття, тобто ці судові рішення мають ex tunc або pro-praeterito (зворотний) характер, за винятком рішень, що винесені по кримінальних справах.
Неконституційний правовий акт починає вважатися сукупністю «мертвих літер», таким, що «він ніколи не існував», «неконституційний акт Конгресу означатиме теж саме, що його ніколи не існувало». Водночас, рішення судових та адміністративних органів, що прийняті у результаті застосування цих актів, що визнані неконституційними, не переглядаються в силу доктрини res judicata, а нечинність цього акта не вважається новою обставиною, що тягне за собою перегляд судового рішення. Єдиним винятком є кримінальне право — суд може переглянути кримінальні вироки та припинити відбування покарання, що винесені на підставі закону, окремі положення якого визнані неконституційними і нечинними.
Отже, рішення, де надається «розширене тлумачення», діє «вперед» у силу доктрини судового прецеденту та принципу res judicata, і має зворотну дію лише щодо сторін у справі та стосовно питань кримінального права. Те ж саме правило існує й у європейських країнах, оскільки принцип res judicata (що в деяких країнах набув статусу конституційного принципу) стоїть на заваді визнання неконституційного акта гх-Шпе. Так, у Ірландії суди поширюють зворотну дію цього тлумачення лише на осіб, справи яких розглядаються на момент винесення рішення. У ФРН судові рішення щодо застосування кримінального права, що ґрунтувалися на неконституційних положеннях законодавства, можуть бути переглянуті, а будь-які провадження, що тривають, припиняються (стаття 79 Закону про Федеральний Конституційний суд). На інші види провадження це правило не поширюється, оскільки рішення Конституційного суду ФРН діють ех-пипс (вперед).
У Словенії Конституційний суд може визначити у своєму рішенні, що воно має зворотну дію з метою захисту прав та інтересів заявника, які були порушені у результаті проведення неконституційних державних заходів, але лише стосовно цього заявника. Це правило діє практично в усіх європейських правових системах, де існує право на конституційну скаргу.
Отже, за загальним принципом рішення конституційного суду, де надається тлумачення, діє назад щодо конкретного заявника та у сфері кримінального права, або принаймні поширюється на судові провадження, в яких ще не прийняті остаточні рішення. У всіх інших випадках суддівське «розширене» тлумачення діє вперед. Це ж саме правило слід застосовувати й стосовно тлумачення, що надаються верховними судами.
Конче важливим є розгляд питання офіційного тлумачення у контексті забезпечення реалізації конституційного принципу верховенства права. Суддя КСУ П. Ткачук справедливо зазначає у цьому зв’язку, що «це завдання Суд має здійснювати не шляхом механічної перевірки відповідності законів Конституції, а виходячи з позицій принципу верховенства права діяти так, аби закони та інші нормативно-правові акти відповідали як букві, так і духу Конституції, тобто закріпленим у ній ідеям добра, справедливості, свободи, рівності». Отже, роль КСУ не може бути зведеною до сугубо «механічної» або до формальної перевірки, а необхідність забезпечення відповідності «духу» конституції відкриває шлях до судової правотворчості. Крім того, категорія «духу» конституції тісно пов’язана не тільки з природним правом, але й з соціологією права, тобто передбачає необхідність пристосування конституційного тексту до нових умов життя, що постійно змінюються через здійснення «динамічного» тлумачення, яке також може бути й офіційним. У цьому зв’язку необхідно підтримати думку П.Ткачука про те, що офіційне тлумачення конституції і законів КСУ має правотворчий характер, й цього не треба боятися, а рішення КСУ щодо офіційного тлумачення прирівнюються до юридичної сили самої Конституції.
Цей висновок підтримує й професор М. Козюбра: «Без елементів правотворчості не можна обійтись також у процесі офіційного тлумачення Конституції і законів Конституційним Судом. Адже воно полягає саме в подоланні невизначеності в розумінні тих чи інших положень Конституції і законів, у з’ясуванні ´їх об’єктивного смислу, який не зводиться до виявлення «волі конституцієдавця чи законодавця на момент прийняття акта», тобто історичного законодавця, а передбачає з’ясування «волі самого акта» в світлі сучасної ситуації, що, по суті, неможливо без конкретизації конституційних чи законодавчих положень у процесі ´їх тлумачення».
Як правильно зауважує у цьому контексті професор П. Рабінович: «Здійснюваний у зв’язку із офіційним тлумаченням конституції процес «смислошукання» також має місце (як і процес смисловідтворення). Але об’єктом цієї діяльності є вже не лише сам її текст: «смисли» останнього відшукуються не стільки у ньому, скільки у «фактичному праві», «фактичній конституції». Щодо власне юридичного тексту, то відбувається процес «смислотворення», іншими словами, процес «приписування» йому саме того смислу, котрий уже так чи інакше відшукано у позатекстових джерелах». Тому цілком логічним є висновок вченого про те, що Конституційний Суд України, здійснюючи «пристосувальне» (адаптаційне, функціональне, інструментальне) тлумачення норм Конституції України, може виступати начебто співавтором їх конкретно-історичного смислу, а багатозначність тексту не слід сприймати лише негативно.
Отже, можна погодитися з думкою, що головним завданням конституційного суду є тлумачення (офіційне) Конституції, причому рішення з цих питань є остаточним і не можуть бути оскаржені, а також обов’язковими для виконання у межах юрисдикції держави. Пропонуючи власне розуміння неоднозначних конституційних положень, суд наражається на неприйняття такого «творчого» (розширеного) тлумачення з боку законодавчої та виконавчої гілок влади, оскільки у конституціях містяться дуже багато норм «оціночного» змісту. Відомий конституціоналіст К. Санстейн, виходячи з аналізу тлумачення та застосування судом неоднозначних конституційних положень, нараховує кілька моделей поведінки. Так, у випадку наявності необхідності вирішити спір на підставі цих неоднозначних положень суди мають усвідомлювати свою роль як гарантів конституції та її верховенства та виявляти «судовий активізм» шляхом надання власного тлумачення цих положень та відповідно до принципів верховенства права. Так, у США цієї позиції дотримується професор Р. Дворкін, з нею також по-годжуються прихильники теорії «суддівського активізму». Інша модель поведінки полягає у тому, що за умов наявності таких положень суду необхідно залишати у силі нормативно-правові акти (наприклад, Д. Тейєр). Але у цьому випадку судді завжди можуть бути звинувачені у надмірній обережності, що не дозволяє їм сповна виконувати функцію судової охорони конституції. У свою чергу, якщо судді надають власне тлумачення цих положень, вони завжди можуть бути звинувачені у політизації та у перевищенні повноважень.
На думку В. Тихого, правова природа офіційного тлумачення Конституції та законів України полягає в їх з’ясуванні і роз’ясненні, інтерпретації, встановленні дійсного змісту, тобто в певній констатації, а не в їх поправках, змінах чи доповненнях, метою є встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосування на всій території держави і надання роз’яснення щодо цього, а змістом — їх конкретизація, уточнення, деталізація. Сфера дії рішень КСУ збігається зі сферою дії Конституції та законів, при вирішенні конкретних справ необхідно посилатися на ´їх норми як на юридичні підстави для рішення і тільки додатково — на ´їх офіційні роз’яснення Конституційним Судом, а якщо офіційному тлумаченню Конституції та законів не відповідають акти ´їх застосування, останні підлягають скасуванню.
Отже, на думку цього вченого, юридична сила офіційного тлумачення полягає у тому, що воно має загальнообов’язковий характер та є нормативним. Слід погодитися також із висновком професора В.Тихого, що якщо у рішенні надається тлумачення при перевірці відповідності правових актів Конституції (казуальне тлумачення) і воно виходить далеко за межі конкретної справи, то такі рішення є прецедентами у сенсі зразків, прикладів розуміння і застосування Конституції і законів України, у них почасти формулюються правові позиції, й такі інтерпретації є обов’язковими до виконання, тому «висновки щодо нормативного тлумачення КСУ мають застосовуватися і до його казуального тлумачення». Отже, між казуальним та нормативним тлумаченням, по суті, ставиться знак рівності.
Професор А.Ф. Черданцев нараховує три основні характеристики актів судового нормативного тлумачення: 1) нормативність (містять у собі норми); 2) каузальність (походять від правових норм, тобто акт тлумачення або заснований на правових нормах, або його зміст обмежується цими нормами); 3) субсидіарність застосування (використовується як аргумент, але не самостійно як будь-який нормативно-правовий акт).
Як вважає С. С. Алексєєв, нормативне роз’яснення невіддільне від витлумачуваної норми. У свою чергу, казуальне — невіддільне від конкретного випадку (казусу) і для інших випадків воно може відігравати роль лише певного допоміжного прикладу, а не роль загального категоричного роз’яснення. Цей висновок вбачається правильним щодо радянської теорії держави і права, але у сучасних умовах, зокрема у діяльності конституційних судів, казуальне тлумачення пов’язано із розглядом конкретного казусу, а це, наприклад, перевірка конституційності закону або надання офіційного тлумачення за конституційним звернення фізичної або юридичної особи. Тобто казуальне тлумачення стає нормативним. Також потребують перегляду й питання юридичної сили казуального тлумачення, що здійснює суд, зокрема Верховний, при розгляді конкретної справи. Враховуючи те, що справа може бути складною, або суд надає розширене тлумачення норми, заповнює прогалини, вирішує колізії, розкриває зміст правових принципів, тоді це тлумачення стає прикладом для наслідування, тобто казуальне перетворюється у нормативне. Вчені, зокрема С. С. Алексєєв, називають таку судову діяльність «прецедентом застосування закону».
Проблема нормативності актів офіційного тлумачення, на думку професора В. Шаповала, на сьогодні є найгострішою з позицій теоретичної оцінки конституційної юрисдикції в Україні. Водночас, цей науковець не сприймає думку про те, що норми, які містяться в інтерпрета- ційних актах, стають невід’ємною частиною норм правових актів, котрі є предметом тлумачення. Цю позицію можна підтримати, оскільки інтерпретаційний акт відрізняється від нормативно-правового акта, тобто це різні акти, які не можуть заміняти один одного. Проте думка автора про те, що офіційне тлумачення не містить правотворчі елементи, оскільки у теорії права правотворчість та тлумачення традиційно розрізняються як різні, самостійні форми юридичної практики, не враховує сучасний правовий розвиток. Він полягає у тому, що при тлумаченні правових норм з певною особливістю (оціночні, неоднозначні для розуміння тощо) суддя займається правотворчістю. Водночас, В. Шаповал визнає, що офіційне тлумачення відмінне від інших видів тлумачення правових норм, насамперед, за юридичними наслід-ками: воно є обов’язковим, і його застосування може бути гарантоване державним примусом. Саме в обов’язковості тлумачення можна вбачати й ознаку його нормативності, тобто можливості його неодноразового застосування в юридичній практиці. Цю тезу, до речі, підтверджує й сам професор В. Шаповал у своїй статті, що надрукована пізніше: «На відміну від казуального тлумачення, якого об’єктивно повинен дотримуватися при застосуванні тих самих положень основного закону орган конституційного контролю, офіційне тлумачення є узагальненим і обов’язковим для всіх без винятку суб’єктів права, тобто має нормативно-правову природу».
Є всі підстави погодитися з думкою C. Погребняка, який вважає, що у певних випадках інтерпретаційна та правозастосовна функція судової практики перетворюється на правотворчу, тобто між судовим тлумаченням і судовою правотворчістю у таких випадках можна поставити знак рівності. У процесі наукового аналізу тлумачення юридичних норм щодо прав людини Європейським судом з прав людини українські науковці П. Рабінович та C. Федик дійшли висновку, що, як свідчить практика інтерпретаційної діяльності Суду, застосування ним власного прецеденту, еволюційного тлумачення та тлумачення норм за «обсягом» неминуче призводить до поступового перетворення його правотлумачення на правотворчість. Тобто вони також ставлять між ними знак рівності, позаяк межа між правозастосувальною діяльністю Євросуду та нормотворчістю досить умовна, відбувається певний відхід від традиційного у загальній теорії права погляду, за яким правотлумачні органи не повинні наділятися нормотворчими функціями.