Підприємництво та його організаційно-правові засади
2.4. Державне регулювання підприємництва в Україні
Підприємець для здійснення підприємницької діяльності використовує земельні, матеріально-сировинні і трудові ресурси і виготовляє продукцію чи виконує послуги на території того чи іншого регіону, забезпечуючи індивідуальні та суспільні потреби. На підприємствах створюється новостворена вартість, виготовляються матеріальні блага. Учасники бізнесу беруть участь у створенні нових, необхідних суспільних об´єктів, а також у створенні фондів, що використовуються в процесі існування самої держави – державного бюджету. Тобто в умовах підприємництва, незалежно від форми власності й підпорядкування, реалізуються соціально-економічні цілі, які стоять перед національною економікою. Це викликає необхідність регулювання підприємництва.
Згідно з Господарським кодексом України (ст. 47) держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.
Забезпечення підприємця матеріально-технічними та іншими ресурсами, що централізовано розподіляються державою, здійснюється з метою виконання підприємцем поставок робіт чи послуг для державних потреб.
Держава гарантує недоторканість майна і забезпечує захист майнових прав підприємця. Вилучення державою або органами місцевого самоврядування у підприємця основних і оборотних фондів, іншого майна допускається на підставах і в порядку, передбачених законодавством України.
Державні органи і службові особи можуть втручатися в діяльність підприємства тільки відповідно до своєї компетенції.
Механізм регулювання підприємництва з боку держави – це система впливу держави на підприємницьку діяльність з метою спрямованості її на забезпечення перспективного розвитку національної економіки в цілому і створення умов для розвитку самого підприємництва.
Держава повинна сприяти розвитку ринкового механізму, усувати штучні перешкоди, які можуть створити для нього монопольні підприємства.
В умовах розвинутого ринку державне регулювання економіки – це втручання держави не в ринковий механізм, а в передумови та побічні наслідки його функціонування. Держава повинна не підміняти закони ринку штучними законами, а впливати на економічне середовище, в якому діють ринкові закони, спрямовуючи розвиток економіки підприємств відповідно до визначених цілей та пріоритетів. Так, не втручаючись у закони ціноутворення, держава впливає лише на співвідношення між попитом та пропозицією і через це співвідношення використовує ціну для стимулювання чи стримування виробництва. Державні програми допомоги малозабезпеченим, непрацездатним і тимчасово безробітним забезпечують їхній захист без втручання в ринковий механізм господарювання підприємств. Державне регулювання повинно координувати економічні процеси, що відбуваються в державі загалом. Наприклад, змінюючи податкову і коректуючи кредитну форму регулювання, можна впливати на структуру національної економіки, обсяги виробництва продукції, змінювати розподіл ресурсів. Застосування державних субсидій і пільг окремим підприємствам та галузям (так звана субвенційна форма державного регулювання) повинно бути спрямоване виключно на формування суспільного капіталу, сприяти розвитку науки, освіти, реалізації соціальних програм.
Регулювання економічної діяльності останніх здійснюється за допомогою правових актів, широкого використання договірних відносин, фінансування розвитку державного сектору, податкової, кредитної і банківської систем, ціноутворення та інших регуляторів з метою досягнення цілей, визначених соціально-економічною політикою держави.
Розглянемо сутність, функції та форми державного регулювання економіки.
Державне регулювання економіки – це діяльність держави, спрямована на створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму відповідно до цілей і пріоритетів державної економічної політики.
У сфері господарювання держава здійснює довгострокову (стратегічну) і поточну (тактичну) економічну і соціальну політику, спрямовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб´єктів господарювання, різних суспільних верств населення.
Економічна стратегія – обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення широкомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об´єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб´єктів господарювання.
Економічна тактика – сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку
України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах.
Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є такі.
- 1. Структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
- 2. Інвестиційна політика, спрямована на створення суб´єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ними;
- 3. Амортизаційна політика, спрямована на створення суб´єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
- 4. Політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб´єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
- 5. Цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб´єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
- 6. Антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб´єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб´єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
- 7. Бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
- 8. Податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб´єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб´єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
- 9. Грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб´єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
10. Валютна політика, спрямована на встановлення і
підтримання паритетного курсу національної валюти щодо
іноземних валют, стимулювання зростання державних
валютних резервів та їх ефективне використання;
11. Зовнішньоекономічна політика, спрямована на
регулювання державою відносин суб´єктів господарювання з іноземними суб´єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.
До основних економічних методів регулювання належать фінансово-кредитна та бюджетно-податкова політика.
У Господарському кодексі (ст. 12) зазначено, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб´єктів господарювання є:
- державне замовлення, державне завдання;
- ліцензування, патентування і квотування;
- сертифікація та стандартизація;
- застосування нормативів та лімітів;
- регулювання цін і тарифів;
- надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб´єктів господарювання, незалежно від їх форми власності. Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб´єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов´язання сторін і регулюються їх господарські відносини. Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.
У випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть встановлювати державні завдання, що є обов´язковими для суб´єктів господарювання.
Ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Ліцензія – документ державного зразка, який засвідчує право суб´єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов´язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом.
Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб´єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб´єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.
У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
У сфері господарювання застосовуються: державні стандарти України; кодекси усталеної практики; класифікатори; технічні умови; міжнародні, регіональні і національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).
Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов´язковим для:
– суб´єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;
– учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;
– виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;
– виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо вимог стандартів.
У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено нормативно-правовими актами України, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України у частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.
З метою запобігання наданню послуг та реалізації продукції, небезпечних для життя, здоров´я та майна громадян і довкілля, сприяння споживачеві в виборі продукції, створення умов для участі суб´єктів господарювання в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів.
Держава може надавати дотації суб´єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб´єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.
У механізмі державного регулювання підприємництва важливим інструментом є податки. Система оподаткування в
Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України. Система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб´єктів господарювання та громадян.
З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб´єктів господарювання, повинні передбачати:
– оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування;
– стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;
– усунення подвійного оподаткування;
– узгодженість з податковими системами інших країн.
Ставки податків мають нормативний характер і не можуть встановлюватись індивідуально для окремого суб´єкта господарювання. Система оподаткування в Україні повинна передбачати граничні розміри податків і зборів, які можуть справлятись з суб´єктів господарювання. При цьому податки та інші обов´язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб´єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.
Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвиткові змагальності у сфері господарювання на основі загальнодержавних програм, що затверджуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Державна політика у сфері економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності та захисту суб´єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції здійснюється уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб´єктів господарювання та споживачів. Права та законні інтереси зазначених суб´єктів захищаються шляхом:
– визнання наявності або відсутності прав;
– визнання недійсними актів органів державної влади, що ущемляють права та законні інтереси суб´єкта господарювання або споживачів;
– визнання недійсними господарських угод;
– відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб´єктів господарювання;
– припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
– присудження до виконання обов´язку в натуральному вираженні;
– відшкодування збитків;
– застосування штрафних, адміністративних та інших санкцій;
– іншими способами, передбаченими законом.
Споживач – головна фігура ринку і ринкових відносин. Згідно із законом України “Про захист прав споживачів” споживач – громадянин, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб.
Інтереси споживача явно не збігаються з інтересами інших учасників ринку – виробника і продавця. Споживач, озброєний знанням своїх прав і обов´язків, умінням їх застосовувати, спроможеться відстояти свої інтереси і становитиме небезпеку для несумлінного продавця або виконавця. Він не тільки зможе відшкодувати заподіяний матеріальний збиток, а і за некоректної щодо нього поведінки ще й змусить компенсувати нанесену йому моральну шкоду.
Рух споживачів на захист своїх прав та інтересів (конс´юмеризм) народився в 30-х роках XX століття у США. Вперше у світі на урядовому рівні думку про захист прав споживачів висловив Президент США Дж. Кеннеді в 1961 році. У США 15 березня 1962 року були проголошені права споживачів. Ця дата в усьому світі відзначається як Міжнародний день захисту прав споживачів.
Міжнародною організацією спілок споживачів визначені права споживачів.
– на задоволення основних потреб (на харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров´я, освіту, які забезпечують виживання);
– на безпеку – право бути захищеним від продуктів та послуг, небезпечних для здоров´я;
– на інформованість – право отримувати відомості, необхідні для того, щоб зробити обґрунтований вибір та прийняти потрібне рішення. Споживачі мають бути захищені від недобросовісної, недостовірної або неповної реклами;
– вибору, тобто доступ до різноманітних товарів та послуг, що реалізуються за конкурентними цінами, а за монопольної торгівлі
– справедливу ціну та гарантію задовільної якості;
– бути вислуханим. Означає право споживача відстоювати свої інтереси та спонукати державні органи брати до уваги інтереси споживачів;
– на відшкодування – це право отримувати компенсацію у випадку придбання неякісних товарів (послуг);
– на споживацьку просвіту – це право набувати знань та навичок для підвищення компетентності у захисті своїх прав;
– на здорове навколишнє середовище.
Ці права визнані, підписані Україною в 1986 році та відображені в законодавстві. Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на:
– державний захист своїх прав;
– гарантований рівень споживання;
– належну якість товарів (робіт, послуг);
– безпеку товарів (робіт, послуг);
– необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент товарів (робіт, послуг);
– відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і здоров´я людей товарами (роботами, послугами);
– звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів.
В Україні, як і в будь-якій цивілізованій державі, сформована система захисту прав споживачів (рис. 3).
Закон України “Про захист прав споживачів” чинний з 1991 року. Цей закон регулює відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками, виконавцями, продавцями; встановлює права споживачів і визначає механізм реалізації державного захисту їхніх прав. Згідно із законом споживач має право вимагати від продавця, щоб якість придбаного ним товару відповідала вимогам нормативно-правових актів та нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар, яку надає продавець. На ряд товарів (продукти харчування, побутової хімії та ін.) чинним законодавством передбачений документ, який підтверджує їх належну якість (сертифікат відповідності) та споживач має право вимагати сертифікат у будь-якому об´єкті торгівлі.
Рис. 3 Структура системи захисту прав споживачів
Споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом гарантійного терміну в порядку та строки, встановлені законодавством, і на підставі обов´язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:
а) безоплатне усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення споживачем чи третьою особою;
б) заміну на товар аналогічної марки (моделі, артикулу, модифікації) належної якості;
в) відповідне зменшення його купівельної ціни;
г) заміну на такий же товар іншої марки (моделі, артикулу, модифікації) з відповідним перерахуванням купівельної ціни;
д) розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав. Стосовно непродовольчих товарів, що були у використані та реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у цьому пункті, задовольняються за згодою продавця.
Згідно з цими пунктами задовольняються вимоги споживача щодо товарів, термін гарантії на які не закінчився.
Вимоги споживача пред´являються за вибором споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що виконує їх функції за місцезнаходженням споживача.
Споживач має право вимагати компенсації матеріальної та моральної шкоди. Судові витрати покриваються за рахунок винної сторони.
Покупець має право на одержання необхідної, доступної та достовірної інформації про товари (роботи, послуги). Ця інформація повинна містити:
– назву нормативного документа, вимогам якого повинен відповідати товар;
– перелік основних властивостей товарів, а щодо продуктів харчування – їхній склад;
– ціну та умови придбання товару (роботи, послуги);
– дату виготовлення;
– гарантійні зобов´язання виробника;
– правила та умови ефективного використання товару (робіт, послуг);
– термін придатності товару;
– найменування та адресу виробника. Коли йдеться про товари (роботи, послуги), які підлягають обов´язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про їх сертифікацію (знак відповідності Держстандарту України).
Стосовно товарів (робіт, послуг), які за певних умов можуть бути небезпечними для життя, здоров´я покупця чи його майна, виробник (виконавець, продавець) зобов´язаний довести до відома споживача інформацію про можливі наслідки їх впливу (застереження на кшталт “Тримати подалі від дітей” тощо), яка повинна міститись на технічній документації, яка додається до товару, на етикетці, а також маркуванням чи іншим способом, прийнятим для окремих видів товарів. Щодо харчових продуктів, товар, який реалізується через роздрібну торгівлю, повинен мати на етикетках (упаковці), викладені в доступній для сприйняття формі такі дані: назву харчового продукту; масу (об´єм); склад, включаючи перелік використаних в процесі виготовлення інших продуктів харчування, харчових добавок, барвників тощо; калорійність; дату виготовлення; термін придатності та умови зберігання; найменування та адресу виробника.
З 2002 року згідно із Законом “Про захист прав споживачів” та Цивільним кодексом покупець протягом 14 днів має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин він не може бути застосований за призначенням.
Президент України у 2002 році підписав Указ “Про заходи щодо посилення державного захисту прав споживачів”, яким передбачено створення нових структур – міжвідомчої ради, а також Українського центру з проблем захисту прав споживачів.
Форми захисту прав виробників:
1. Підтримання конкуренції, обмеження монополізму збоку держави (обмеження Антимонопольного комітету на утворення об´єднань; підтримка малого бізнесу, альтернативних підприємств; утворення інформаційної мережі у сфері попиту та пропозиції).
2. Недопущення недобросовісної конкуренції.
3. Антидемпінгові процедури, що запроваджуються з метою підтримки вітчизняного виробника.
4. Захист права власності, що здійснюється на основі господарського права. Право власника захищається такими документами, як свідоцтво про власність, договір купівлі-продажу, орендний (лізинговий) договір. При порушенні договору одна зі сторін має право звернутись до суду з позовом про компенсацію.
5. Особливі форми захисту ідей:
– патенти на винаходи;
– авторські та суміжні з ними права (право на літературні та музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних тощо);
– ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти та інші нематеріальні активи;
– свідоцтва на товарні знаки, торгові марки, найменування місця походження товару, фірмове найменування тощо).