Професійна підготовка фахівців дозвіллєвої сфери здійснюється в зарубіжних країнах на спеціальних курсах та в навчальних закладах. Кадрова політика децентралізована і підпорядковується органам освіти (штату, муніципалітету, регіону), а тому й має свої відмінності та специфіку в кожному з них.
Вищі навчальні заклади проходять акредитацію за певними процедурними та організаційними критеріями, відповідність яким необхідна для ефективного здійснення навчального процесу. Акредитація – це певний статус академічного інституту чи програми, які відповідають встановленим критеріям якості освіти. Програми відрізняються між собою за напрямами роботи: від орієнтації на загальну професійну підготовку до найрізноманітніших конкретних спеціалізацій. Метою акредитації є забезпечення гарантованої якості програм та допомога в їх удосконаленні. Програми, що подаються на акредитацію, підлягають рецензуванню та суворій оцінці спеціалістів. Наприклад, кожні п’ять років Консульством з акредитації США переглядаються навчальні програми на їх відповідність сертифікату якості. Консульство з акредитації створене 1974 року, двічі на рік оцінює програми акредитації, удосконалює освітні стандарти й процедури. Для прикладу – перелік акредитованих програм академічних закладів США, які здійснюють підготовку кадрів соціально-культурної сфери [додаток 5.2].
В Канаді фах працівника дозвіллєвої сфери здобувають на факультетах більш як двадцяти університетів. Випускники з дипломами бакалавра, магістра, а далі — доктора соціальних наук, мають змогу працювати у приватних, добровільних та комерційних структурах, державних органах. Під час навчання увага акцентується на засвоєнні знань з дисциплін гуманітарного та соціального профілю: соціології, політології, психології, порівняльної етнології; на темах про розвиток людини будь-якого віку, її соціальний статус, стать.
У Франції підготовка спеціаліста культурно-дозвіллєвої діяльності триває щонайменше три роки. Навчальний цикл включає загальноосвітній курс, практику та випускні заліки. Загальноосвітній курс складається з п’яти спеціалізованих дисциплін (по 160 годин кожна та ще 200 годин практичного стажування). У спеціальних курсах вивчаються принципи керівництва, організації, управління, педагогіки, специфіки міжособистісних стосунків, техніки анімації, соціального середовища і економіки; є спецкурси за вибором. Практичне стажування передбачає не менше 200 годин практики під керівництвом педагога-спостерігача.
Практикування після навчання безпосередньо у соціально- культурній сфері триває 9 місяців. На цьому етапі студент має набути навичок адаптації в групі, застосування власних знань в “анімаційній ситуації”.
Після трьох місяців практики студент звертається до регіональної комісії за дозволом про складання вступних екзаменів. Така система навчання стимулює державних службовців, працівників центру, представників громадськості до збалансованості практичного та академічного навчання, до засвоєння молодим спеціалістом техніки анімації.
Навчальний процес в зарубіжних країнах грунтується на діалектичній єдності практичного і теоретичного курсів. Практичні заняття можуть бути різними за тривалістю: суцільними (п’ять днів на тиждень) або паралельними (по кілька днів на практиці і в навчальному закладі). Практичному навчанню відводиться значна частина навчального процесу [додаток 5.3]. Викладачів навчальних закладів, які надають допомогу студентам під час проходження практики в організаціях та агентствах, називають т’юторами (tutor).
За австралійськими вимогами студент перебуває на практиці щонайменше 140 днів, причому, як мінімум, у двох агентствах. Акредитацією навчальних курсів за спеціальністю “Соціальна робота” опікується Австралійська асоціація соціальної роботи, повний курс навчання триває 4 роки. В Новій Зеландії повний курс навчання триває від 2 до 4 років, причому, практика починається через два місяці після початку навчання.
У Північній Америці практичне навчання не відіграє значної ролі. Теоретичні та практичні аспекти навчального процесу розглядаються нарівні з викладанням інших компонентів: соціальної політики, соціологічних досліджень, психолого-педаго- гічних основ поведінки людини.
Найбільше уваги навчанню на практиці приділяється у Великобританії, а педагогів-наставників призначає Центральна Рада з підготовки кадрів соціальних працівників, хоча на початку 80-х років ХХ ст. в країні ще не було поняття “програма практики”, а педагогів-наставників називали супервізорами. Сьогодні ж Центральна Рада з підготовки соціальних працівників відповідає за створення умов для набуття студентами академічних та практичних знань і сприяє співпраці навчальних закладів та організацій, де студенти проходитимуть практику. Центральна Рада опікується й належною підготовкою педагогів-настав- ників, які організують практичну діяльність студентів. Кожен студент має на базі практики педагога-наставника (у Великобританії це practive teacher, в США — fild educator). Тому у Великобританії атестацію проходять не лише студенти, а й викладачі. На початку 90-х років ХХ ст. створено Національну організацію викладачів практики для практичного навчання молоді, атестації та акредитації педагогів-наставників і проведення спеціалізованих курсів для підвищення професійної компетентності. До пе- дагога-наставника ставляться великі вимоги, адже сфера його діяльності передбачає поєднання в його особі трьох ролей: викладача, вихователя і психотерапевта, “а його найважливіша функція полягає у тому, щоб допомогти студентам стати самостійними професіоналами” [6, С. 157]. Маріон Бого (Канада) підкреслює важливість проведення регулярних спеціальних занять з викладачами, метою яких є обмін думками, консультації, взаємна підтримка, а також можливість не лише контролювати, а й удосконалювати практику підготовки молоді у агентствах [6, С. 136].
У процесі практики педагоги-наставники фіксують результати діяльності студентів, оцінюють рівень засвоєних ними знань, професійну майстерність практиканта, міру задоволення студентом свого професійного вибору, психологічної відповідності обраній спеціальності.
Популярною у навчальних закладах Великобританії є концепція вченого Дональда Шона (Schon D. Educating the Reflective Practitioner: Toward a New Design for Teaching and Learning in the Professions. San Francisco, Jossey-Bass, 1987), спрямована на сприймання й усвідомлення студентом змісту діяльності у процесі її здійснення. На думку науковця, умінь можна набути, лише спостерігаючи за діями досвідченого фахівця, аналізуючи власні практичні дії, спільно обговорюючи помилки, досягнення та проблемні ситуації. Така теорія передбачає виховання справжнього професіонала, а не просто грамотного виконавця. Конкурентною перевагою практичного навчання є поєднання досвіду та професіоналізму викладачів з енергією і талантом молоді.
Педагоги-наставники використовують у практичній підготовці студентів методики простого копіювання та навчання досвідом. Просте копіювання застосовується на початковій стадії практики і полягає у спостереженні студента за роботою педагога, в наслідуванні окремих дій та виконанні нескладних завдань. Навчання досвідом передбачає спільну участь в соціально-культурній діяльності закладу, аналіз та узагальнення зробленого, а далі — й самостійне виконання дорученої роботи.
Педагоги-наставники вважають, що практична підготовка розвиває у студентів такі навички:
– комунікативні вміння (здатність спілкуватися та налагоджувати контакти із споживачами соціально-культурних послуг, розвиток поваги, співпереживання, співчуття, коректності);
– інструментальні вміння (результативне володіння письмовими та усними прийомами захисту інтересів клієнта);
– аналітичні вміння (здатність сформулювати проблему, розробити план дій, спрямований на вирішення цієї проблеми, реалізувати його та оцінити результати);
– зміцнення професійної самосвідомості (глибоке усвідомлення ролі своєї професії та завдань спеціаліста; впевненість у правильному виборі професії, професійна повага) [9].
На думку англійських вчених, якісне практичне навчання передбачає активну роботу студента та педагога; вміння та можливість педагога скоординувати і організувати студентську роботу; організацію навчання на принципах відвертості, довіри та взаємоповаги.
Практичне навчання є суттєвою складовою професійної адаптації і виявляє рівень здобутих у навчальному закладі знань, вмінь та навичок самостійної діяльності студента; формує його професійну готовність до вирішення реальних практичних завдань.
Вчені Великобританії вказують і на такі переваги практичного навчання, як: формування власного робочого стилю, критичного ставлення до своєї діяльності; розуміння взаємозв’язку переконань та вчинків; засвоєння навичок спілкування та їх застосування в життєвих ситуаціях; вміння чітко сформулювати свою точку зору та врахувати погляди інших, відстоювати власні інтереси та інтереси клієнта для досягнення поставленої мети; вміння використовувати необхідні методи для дотримання у своїй роботі певної системи; вміння організовувати свій час протягом робочого тижня; удосконалення знань студентів у галузі майбутньої професії, можливість використання у практичній діяльності дослідницьких моментів. “Практика безпосередньо в агентствах соціальної роботи багатоманітна за своїми освітніми функціями… Навчання на робочому місці дає можливість студентам не тільки оволодіти конкретними навичками, а й поєднати теорію з практикою, відчути себе спеціалістами і по справжньому усвідомити цінності соціальної роботи” [6, С. 16].
На практичних заняттях використовуються різні навчальні методи: апаратурні (аудіо, відео, слайди, комп’ютери, кіно, інтер- нет); письмові (щоденники, опис та аналіз випадків, які трапилися із студентами у ході виконання ними навчальних завдань, листи, звіти, протоколи, результати спостережень та опитувань); “досвідчені” (вправи, рольові ігри, дискусії, розробка програм, моделювання); графічні (схеми, діаграми, малюнки, графіки, фотокартки); друковані (книги, періодичні видання, доповіді, офіційні та статистичні документи, інструкції).
Сутність та специфіка професійної підготовки спеціаліста визначається в обгрунтованих навчальних планах та програмах.
Студентам пропонується перелік основних та факультативних дисциплін, необхідних для набуття фаху. Програму та план занять студент складає самостійно, при необхідності звертається за порадою до педагога-організатора. Однак відвідування занять із професійно-орієнтованих дисциплін є обов’язковим.
У навчальних закладах зарубіжних країн поширені різноманітні форми контролю за навчальним процесом студентів: обов’язкове відвідування занять з основних дисциплін, семінари, курсові роботи, ділові ігри, дискусії, науково-дослідна робота. Кожна з цих форм має свої особливості. Наприклад, семінарські заняття проходять у формі “презентацій” — доповідей студентів із обговоренням запропонованої проблеми. Обов’язковою вимогою до змістового наповнення презентації є розкриття студентом всього обсягу та глибини засвоєних знань, відстоювання власної точки зору, формулювання висновків з проведеного дослідження.
Важливим чинником, що детермінує освітню політику, є адекватність навчального процесу стану сучасних наукових розробок проблем дозвіллєвої сфери. Тому для вітчизняних науковців та практиків може бути корисним аналіз проблематики, що розробляється в зарубіжній галузевій науці і, відповідно, відтворюється в освітній діяльності. Звернемо увагу на деякі анотації до дисциплін та напрямів навчальних і наукових досліджень, що знайшли своє відображення у планах навчальних закладів зарубіжних країн в останні роки. Розглянемо систему підготовки кадрів для дозвіллєвої сфери на прикладі навчання спеціалістів з терапії рекреацією (therapeutic recreation specialists – TRSs) у Мерілендському університеті (США). На факультеті рекреації здобуває освіту молодь, яка бажає займатись рекреаційною діяльністю у лікарнях, соціальних агентствах, парках, культурно-дозвіллєвих центрах. Їх навчальна програма охоплює нормативні дисципліни (вони є обов’язкові для всіх студентів), навчальні курси, з обраної студентом спеціалізації, елективні курси (за вибором студента), поглиблені курси для обдарованої молоді. Кожна дисципліна, що викладається у вищому навчальному закладі, має кілька рівнів складності: від елементарного до поглибленого. Тому термін навчання студента у навчальній установі залежить лише від його наполегливості. У навчальних закладах США практикується самостійна робота студента над виконанням навчального плану, обсягу навчальних дисциплін та відвідування елективних курсів у зручний для нього час.
Індивідуальний розклад та навчальне навантаження допомагає складати студенту академічний куратор (Academic Adviser). Для ефективного планування та успішної реалізації студентами навчального обсягу вищі заклади освіти США щорічно видають спеціальні каталоги, за якими студенти знайомляться з переліком рівнів навчання, назвами спеціальностей, навчальних дисциплін, їх змістовним наповненням, переліком елективних та дистрибутивних предметів.
Індивідуалізація навчання не передбачає створення академічних груп та курсів, фіксованого терміну навчання, складання заліків та екзаменів всією групою, обов’язкового розкладу занять.
До фундаментальних належать такі гуманітарні дисципліни: мова, література, психологія, комп’ютерна техніка, планування бюджету та інші.
Гуманітарні та соціально-економічні дисципліни розкривають картину сучасного світу, серед них — філософія, історія, психологія, соціологія, педагогіка та ін. На І-ІІ курсах навчання переважають саме фундаментальні дисципліни. Особлива увага на перших курсах надається загальній професійній підготовці, формуванню знань, вмінь та навичок, необхідних для практичної дозвіллєвої діяльності в соціально-культурних закладах усіх видів і типів, в рекреаційних та дозвіллєвих центрах. Тому вивчення спеціальності обмежується вступними курсами до фахових дисциплін: дозвіллєвої, бібліотечної, рекреаційної та паркової діяльності.
Починаючи з ІІІ року навчання, перевага надається дистрибутивним дисциплінам: рекреаційним технологіям, організаційній та адміністративній роботі у сфері рекреації; терапевтичній рекреації; спеціалізованій психології дозвілля тощо. Дисципліни за вибором було введено до навчальних планів вищих закладів країни для посилення диференціації освіти.
Крім того, студенти мають змогу ознайомитись з такими дисциплінами, як рекреація промислових службовців, філософія дозвілля, закон у дозвіллєвому обслуговуванні та ін. Навчальний план включає спецкурси, що формують знання з головних напрямів дозвіллєвої діяльності.
Розглянемо змістове наповнення навчальних програм на прикладі підготовки кадрів дозвіллєвої сфери у Німеччині [додаток 5.4].
В університеті м.Білефельд навчаються майбутні педагоги вільного часу. До загальноосвітніх дисциплін належать такі як загальна психологія, психологія виховання, соціальна психологія, соціологія, педагогіка. До спеціальних – вступ до спеціалізації, дослідницькі методи і теоретичні концепції педагогіки вільного часу та культурної роботи; практичний аналіз педагогіки вільного часу та культурної роботи; диференційована педагогіка вільного часу та культурної роботи; теорія та педагогіка вільного часу; культурна робота, культурне адміністрування. До елективних курсів — медіапедагогіка. Практичне навчання передбачає обов’язкову участь студента у практичних заходах та професійно орієнтованих проектах, проходження неперервної восьмитижневої практики у соціально-культурних установах та чотиримісячної паралельної практики.
У Фулдівському університеті студенти здобувають фах “соціальний педагог” (спеціалізація “Дозвілля та туризм”). До загальноосвітніх дисциплін належать: статистика, педагогіка, психологія, соціологія, філософія, антропологія, право та управління у соціальній сфері, дидактика та методика соціальної роботи. Серед спеціальних дисциплін – педагогіка дозвілля, дозвіллєва терапія, управління у сфері дозвілля й туризму. Соціально-педагогічна комунікація, мистецтво, музика, спорт, мова та література вивчаються як елективні дисципліни. Практичне навчання передбачає проходження студентом двох шеститижневих загальних практик, а також однорічну профорієнтаційну практику в соціально-культурній установі.
У Гьоттінгенському університеті імені Георга Аугуста готують педагогів вільного часу, викладаючи такі нормативні дисципліни, як педагогіка дозвілля, вільний час як освітньо-виховне середовище, диференційована педагогіка дозвілля. Практична підготовка студентів передбачає шеститижневий практикум у спеціалізованій установі, обов’язкову участь студента в проектах та дозвіллєвих заходах.
Отже, у зарубіжних країнах значна увага надається інтеграції теорії і практики: з теоретичного курсу, що викладається у навчальному закладі, та практичного, що здійснюється в соціально-культурних закладах, закладах інтернатного типу та агентствах соціальної роботи. Це становить необхідну умову професіоналізації спеціаліста. Якщо навчання зосереджене лише на оновленні навчально-методичної документації, а не вплітається в комплекс практичних заходів, така модель кадрової підготовки не дасть очікуваних результатів. Практичне навчання формує у студентів здібності до саморозвитку, са- мореалізації та особистісного удосконалення. Загалом, навчання має грунтуватися на принципах: логічності та послідовності; профілювання наукових дисциплін на конкретні спеціальності; оптимального співвідношення занять та загальних, спеціальних і спеціалізованих дисциплін; раціонального розподілу навчального часу студентів (факультативних та обов’язкових занять, індивідуальних та практичних, самостійної і творчої роботи).
Поширеною в західноєвропейських країнах є форма дистанційного навчання, що передбачає:
– модульний принцип організації навчального процесу;
– використання спеціалізованих технологій та засобів навчання;
– систему підготовки т’юторів;
– постійний оперативний та динамічний зв’язок між студентом і викладачем;
– гнучкий графік навчального процесу;
– перелік спеціальностей для навчання;
– навчальні програми.
Характерними ознаками дистанційного навчання є: створення “відкритого освітнього простору”; можливість вибору шляхів для підвищення освітнього рівня особистості та поглиблення кваліфікації; доступність навчального процесу; визнання попереднього досвіду навчання, тобто врахування набутого людиною досвіду у процесі навчання; підтримка студента (консультації з викладачами та студентами, зустрічі з практиками, робота в бібліотеках); адміністративний контроль за ефективністю навчання [10].
У зв’язку із зростанням потреби в спеціалістах дозвіллєвої сфери, їх підготовку здійснюють не лише навчальні заклади, а й молодіжні об’єднання, клуби, музеї, приватні організації. Так, у Німеччині при університетах мм.Трір та Білефельд функціонують курси педагогів вільного часу; австралійська система освіти передбачає надання культурно-дозвіллєвих знань шляхом організації курсів, створення літніх шкіл, проведення семінарів.
Здобути знання для роботи в дозвіллєвій сфері США можна на курсах, що мають два етапи: на першому (тривалістю близько двох місяців) вивчається специфіка діяльності з різними віковими та соціальними верствами населення, теорія та історія питання, методи і принципи керівництва молоддю, підлітками, дитячими організаціями, розробка та шляхи реалізації культур- но-дозвіллєвих та мистецьких програм; на другому етапі (тривалістю більше місяця) формуються практичні навички в куль- турно-дозвіллєвих центрах, клубах мікрорайону, інших установах культурно-мистецького або соціального спрямування.
В окремих штатах навчальні заклади видають свідоцтва трьох професійних рівнів — адміністратора, інспектора, керівника. Кваліфікація адміністратора та інспектора передбачає бакалаврський рівень підготовки та, щонайменше, річну практику; кваліфікація керівника – дворічне навчання у коледжі та дванадцять місяців успішної практики.
У Великобританії діють жіночі та чоловічі курси, специфіка яких полягає у тому, що на них готують, відповідно, керівників для роботи з дівчатами та керівників для роботи у клубах для хлопчиків. Навчання на курсах триває 1-2 роки (повні курси) та від 3 до 9 місяців (короткі курси). Такі ж курси створюються дитячими та молодіжними організаціями, наприклад, Національною асоціацією клубів хлопчиків, асоціаціями герлскаутів та бойскаутів. Теоретичні заняття на курсах проводяться паралельно з практичною роботою студентів в молодіжних організаціях. Однак, на нашу думку, така підготовка не може забезпечити відповідною якістю, глибиною та належним рівнем професіоналізму всіх студентів, зокрема тих, хто не має попереднього досвіду роботи з молоддю та спеціальної освіти. Зважаючи на стислі терміни, навчальний процес на курсах є досить ущільненим, що не дозволяє студентам здобувати знання у повному обсязі.
У Великобританії також діє розгалужена мережа спеціальних курсів для підготовки фахівців до роботи у дитячих та молодіжних організаціях, у громадських центрах та дозвіллєвих закладах. Діють курси молодіжних керівників тривалістю від 3 до 6 місяців для підвищення кваліфікації осіб, які мають вищу освіту, працюють у Службі молоді, але хотіли б поглибити свої знання. Курси тривалістю від 1 до 3 років дають право на отримання сертифіката або диплома професійного працівника Служби.
Цікавими є навчальні програми, розроблені університетами Великобританії для керівництва молодіжних об’єднань. Програми мають такі розділи:
– психолого-педагогічні, медичні, соціальні основи розвитку молоді;
– закономірності і тенденції розвитку сучасного суспільства;
– основи молодіжного керівництва.
Дисципліни першого розділу дають знання з психології та педагогіки дитячого, підліткового й молодіжного віку; з теорії та методики молодіжного руху; з історії Служби молоді країни. Другий розділ передбачає вивчення історії розвитку громадських об’єднань, законодавчо-правової бази, що регулює їх діяльність, соціальні та економічні умови життя молоді, вплив соціальних інститутів на молодь, ознайомлення з молодіжною політикою країни. Мета третього розділу полягає у використанні та апробації здобутих знань на практиці під безпосереднім спостереженням викладача університету. Студенти працюють у різноманітних дозвіллєвих установах, громадських центрах, дитячих та молодіжних об’єднаннях.
При всій багатогранності діяльності керівника молодіжних організацій, ця спеціальність має стрижневу основу, що поєднує в собі комплекс професійних знань, вмінь та навичок. Такою основою є соціально-культурна програма для молоді, що охоплює всі види молодіжної діяльності — від творчого задуму до його практичного втілення. Тому робота над реалізацією конкретного молодіжного проекту систематизує теоретичні й практичні знання, стимулює інтерес студентів до конкретного виду професійної діяльності, дає можливість розвивати театральне мистецтво, ораторську майстерність, організовувати змагання, налагоджувати роботу в гуртках, готувати та проводити ігрові конкурси.
Отже, оволодіння професійними знаннями здійснюється в три етапи: оволодіння основами теорії, вивчення спеціалізованих предметів, практична робота у молодіжних об’єднаннях.
Підготовку спеціалістів дозвілля здійснюють і літні табори. До початку їх роботи у різних штатах США проходить ряд семінарів для підготовки організаторів дозвілля. Зміст роботи таких семінарів у різних штатах країни має свою специфіку, зумовлену фінансовими можливостями табору, кваліфікацією керівників, потребою у кадрах тощо.
Проблему службового персоналу клубу “Табірна пригода” (Північна Айова, США) вирішено шляхом професійної підготовки кадрів — у клубі працюють студенти та випускники університету Північної Айови. Для підвищення кваліфікаційного рівня фахівців з організації дозвіллєвої діяльності в клубі викладається навчальна дисципліна “Коледж “Табірної пригоди”. Навчання триває близько 10 тижнів і передбачає вивчення специфіки підготовки й проведення підліткових і молодіжних програм, роботи з окремими дітьми та сім’ями, організації дозвілля військових, надання першої медичної допомоги, управління власною поведінкою та вирішення конфліктних ситуацій [3, C. 63].
Якщо у нас в країні до недавнього часу були розповсюджені інститути та курси підвищення кваліфікації, то в Японії або
Кореї перевага надається підвищенню кваліфікації працівників конкретної фірми, в США система підвищення кваліфікації здійснюється в університетах, а державні служби зобов’язані поглиблювати свої знання у місцевому вищому освітньому закладі влітку.
В межах Інституту управління у сфері дозвілля та розваг Великобританії (Institute of leisure and amenity management) діють семінари та курси підвищення кваліфікації з паркової справи та дозвіллєвої сфери; за програмою діяльності Нідерландської Асоціації керівників муніципальних парків та садів (Association of heads of municipal parks and gardens) здійснюється підготовка спеціалістів паркової індустрії. Японський фонд парків та рекреації (Parks and recreation foundation) організовує підвищення кваліфікації спеціалістів з управління парковою роботою та рекреаційною діяльністю, а також фахівців паркового дизайну. Окрім того, фонд здійснює науково-методичне забезпечення паркової та рекреаційної сфери, готуючи та розповсюджуючи тематичні публікації для спеціалістів, організовуючи лекції та навчальні курси, систематично здійснюючи наукові дослідження з питань паркового та рекреаційного розвитку [2].
Засобом покращання дозвіллєвої практики є постійне професійне зростання фахівця. Це зумовило прийняття у більшості країн світу програм професійного удосконалення; розробку механізмів для визначення рівня компетентності фахівця (реєстрація, ліцензування, посвідчення тощо).
Так, Національна Асоціація парків та рекреації США впровадила у 80-і роки ХХ століття систему професійної атестації спеціалістів дозвіллєвої сфери, згідно з якою професіонал дозвіллє- вої сфери повинен мати щонайменше ступінь бакалавра та дворічний стаж практичної роботи. Атестаційний процес має на меті визначення мінімального рівня компетентності для фахівців дозвілля; формування неперервної освіти професіоналів у процесі їх подальшої практичної діяльності; забезпечення відповідної якості послуг та удосконалення дозвіллєвого сервісу на користь індивіда; сприяння професійному зростанню фахівця; покращання освітніх програм у дозвіллєвій сфері; суспільне визнання професії працівника дозвіллєвої сфери. Необхідність здійснення атестаційних екзаменів пояснюється й тим, що багато рекреаційних та дозвіллєвих агентств не мають розробленої процедури відбору спеціалістів, тому атестаційне посвідчення дозволить забезпечити роботою високопрофесійних кадрів.
Фахівець дозвіллєвої сфери у США повинен кожні два роки проходити переатестацію, яка передбачає два курси обов’язкового навчання (по 10 годин участі фахівця в організованому неперервному навчанні під керівництвом висококваліфікованого професіонала). Вважається, що така вимога може гарантувати удосконалення дозвіллєво-рекреаційних послуг.
Неперервне навчання спеціалістів дозвіллєвої сфери грунтується не на суб’єктному чи змістовому підходах, а на проблемному. На думку зарубіжних науковців та практиків, такий підхід є цілком виправданим і пояснюється визнанням професійних потреб “дорослого” учня, якому необхідно час від часу переглядати набуті раніше навички та вміння, поновлювати свої знання. Тому проблемно орієнтований підхід дозволяє оволодіти тими методами роботи, що відповідають сучасним запитам суспільства, набути необхідні знання та вміння. Неперервне навчання повинно передбачати доступність, можливість навчатися, доцільність та змістовність навчальних програм. Навчальні програми передбачають такі форми діяльності як курси, семінари, засідання, соціально-культурні заходи, конференції та ін. Такі програми дозволяють стежити за соціально-культурними змінами, що відбуваються як у зовнішньому середовищі загалом, так і в кадровій політиці зокрема, вчасно реагувати на актуальні проблеми.
Основою програм неперервного навчання є систематичні дослідження громадської думки про рівень та якість дозвіллєвої роботи, оцінки дозвіллєвих заходів у конкретному населеному пункті, пропозицій споживачів дозвіллєвих послуг. Наприклад, неефективна організація дозвілля молоді, нарікання підлітків та юнацтва на нецікаві розважальні програми, неврахування потреб молодого покоління працівниками дозвіллєвого закладу у плануванні роботи установи свідчить про необхідність підвищення якості молодіжного дозвілля.
Взагалі зарубіжні вчені підкреслюють, що з набуттям професійного досвіду фахівець може відмовитись від підвищення кваліфікації, однак, ухиляючись від подальшого навчання, спеціаліст ризикує опинитися у ситуації “кваліфікаційної некомпетентності”.
Будь-яка дозвіллєва, соціальна, рекреаційна установа розвивається саме завдяки професійному зростанню своїх працівників. Джерелом розвитку та ефективної діяльності кожної дозвіллєвої установи є інтелектуальний потенціал та практичний досвід спеціалістів дозвіллєвої сфери. А основними принципами підвищення кваліфікації кадрів дозвіллєвої сфери є активність, розвиток, удосконалення.
Багатоаспектна творча, педагогічна природа дозвіллєвої роботи повинна адекватно визначати структуру професійних освітніх технологій. А навчальні установи, акумулюючи світоглядні, науково-теоретичні, практичні ідеї дозвіллєво-рекреа- ційної діяльності, – створювати оптимальну навчальну базу, що дозволить майбутнім спеціалістам забезпечити найвищий професійний рівень цієї діяльності.
Велике значення у підготовці фахівців відіграє проведення студентами свого вільного часу. У навчальних закладах зарубіжжя діють наукові студентські товариства, форуми, географічно-краєзнавчі, хореографічні гуртки, гуртки графіків та аніма- торів, мультимедійних технологій, комп’ютерних систем, програмування, клуби полеміки та ораторської майстерності, спортивні секції.
Особливої уваги потребує й організація дозвіллєвої, суспільно-корисної, соціальної діяльності молоді. В зарубіжних навчальних закладах заохочується робота різноманітних клубів, гуртків, секцій, творчих лабораторій, громадська робота молоді. Наприклад, організацією добровільної громадської роботи студентів США опікується Студентська ліга добровільної допомоги (СЛДД), заснована випускником Гарвардського університету Майзелом Уейном.
Питання підготовки спеціалістів дозвіллєвої сфери тісно пов’язане з особливостями соціокультурної практики в цілому.
Тому чим складнішою та диференційованішою стає соціально- культурна практика, тим складнішою є структура професіональної діяльності в межах дозвіллєвої сфери. Ліга координує та здійснює програми добровільної роботи, участь в якій беруть більше 450 навчальних закладів країни. Поступово добровільна робота перетворилася у важливу складову студентського життя. На думку засновника Ліги Майзела У., основною перепоною у налагодженні ефективної волонтерської діяльності була відсутність злагодженого керівництва, адміністративного центру, професійної допомоги, нечіткі уявлення студентів про те, яку саме роботу їм доцільно було виконувати.
Студенти працюють добровільно 3-4 години на тиждень, беруть участь у спеціальних проектах, які проводяться кілька разів за семестр. Наприклад, студенти працювали у мікрорайоні Флетчер у програмах для Клубів хлопчиків та дівчаток, для Флет- черської школи та Сеннет-парку.
Як відомо, більшість студентів університету проживає у кампусах (студентських гуртожитках). Волонтерська робота студентів організовується таким чином: кожен кампус має свого капітана, який керує усією студентською роботою, капітан, у свою чергу, підкоряється президенту Ліги.
Згодом створюється мережа, яка поєднує керівників програм в різних кампусах і має на меті обмін досвідом та найуспішнішими ідеями й програмами. СЛДП має 13 штатних працівників та річний бюджет у 500 тисяч доларів (він формується з членських внесків, грантів, пожертв спонсорів та меценатів, часткової допомоги від комісії освіти в США). Молодіжний рух охоплює більше 250 тисяч студентів. Ліга проводить загальнонаціональні конференції, присвячені волонтерській роботі, видає книги (найвідоміші серед них — “Ліквідація неписьменності”, “Організація молодіжного руху”, “Студенти на громадській роботі”, “Один день із життя молодіжної служби”), виділяє стипендії та організовує волонтерську роботу. При СЛДП діє “Кампус-контакт” — служба залучення студентів до волонтерської роботи. “Кампус-контакт” щорічно відзначає 5 активістів грошовою премією, кошти від якої витрачаються на розвиток благодійної програми, обраної студентом.
Створені студентами програми користуються популярністю та підтримкою громадськості. Молодь університету Брауна організовує дозвілля дітей, хворих на рак; студенти Барнардсь- кого коледжу працюють в соціальних службах для бідних; студентська молодь Мічіганського університету віддає перевагу соціально-культурній діяльності з інвалідами та особами літнього віку; студенти Джорджтаунського університету працюють з іммігрантами з Латинської Америки. Молоді люди успішно працюють з тяжкими підлітками, з дітьми-інвалідами, в бібліотеках, музеях та клубах громад. Сподіваємося, що досвід виникнення та розвитку молодіжного добровільного руху може бути запозичений і використаний і у вітчизняній практиці.
Разом з тим зарубіжні вчені вважають, що на Заході відбувається, так звана, “депрофесіоналізація” дозвіллєвої сфери, що пояснюється не лише адміністративною та фінансовою нестабільністю сучасної держави, недостатніми матеріальними ресурсами, ідеологічним та політичним впливом на прийняття тих чи інших рішень, а й невмінням представників цієї професії відстоювати “право на власне бачення проблем, на організаційну самостійність, на специфічну функцію в суспільстві, на соціальне фінансування та на спеціалізовану підготовку кадрів”.
На думку німецьких вчених Зандерманна Ю., Ленца Б., Нарштедта В. та інших, концепція спеціаліста дозвіллєвої сфери до сьогодні остаточно не сформована, а вимоги до організатора дозвілля, показники ефективності його роботи ще остаточно не визначені.
Кадрова політика кожної країни формується з урахуванням її соціальних, економічних, наукових, культурних чинників. Тому одна й та ж система підготовки кадрів дозвіллєвої сфери може мати різну ефективність в умовах іншого суспільства.
Кожна зарубіжна країна має власну концепцію підготовки спеціалістів дозвіллєвої сфери. Її основні форми та методи відображають національну культуру, традиції, специфіку суспільно- історичного розвитку. Наприклад, в Канаді та США діють певні вікові обмеження та вимоги освітнього характеру; у Австралії — необхідність університетської освіти; в Індонезії, Новій Гвінеї,
Швейцарії, США — вимагається практичний досвід дозвіллєвої роботи; в Австрії діє вимога психологічного допуску. “Місцеві університети та національні академії відіграють особливу роль у збереженні культурної спадщини і традицій, маючи величезні ресурси у тих галузях, що перестали бути частиною всезагально- го знання, однак необхідні для розуміння соціальних процесів у суспільстві. Було б необачно у гонитві за новомодними віяннями втрачати цей найцінніший досвід ” [7, С. 90].
Проаналізувавши досвід підготовки фахівців для дозвіллєвої сфери у зарубіжних країнах, можна констатувати, що освітня система демократичних країн світу має культуротворчу модель, метою якої є не лише споживання і трансляція знань, а й генерація здатності людини до відновлення знання у різних формах дозвіллєвої практики.
Цей досвід дозволить удосконалити професіограму фахівця дозвіллєвої сфери в Україні, сформулювати вимоги, що висуваються суспільством на сучасному етапі, визначити об’єктивні можливості та умови покращання підготовки спеціалістів до- звіллєвої сфери. При цьому варто підкреслити, що сліпе копіювання зарубіжних технологій освіти є недоречним і заздалегідь приреченим, адже освіта — це передусім джерело власної культури, її унікальності та багатства.
Висновки
Спільним у підготовці зарубіжними країнами спеціалістів дозвіллєвої сфери є те, що складні функції реалізації рекреаційного, дозвіллєвого, культуротворчого потенціалу реалізуються лише фахівцями, які мають університетський рівень освіти, а також отримали додаткові знання у галузі соціальної роботи, соціальної педагогіки, інших суміжних дисциплін.
Складність підготовки спеціаліста для дозвіллєвої сфери полягає в тому, що характер його діяльності вимагає від нього знань широкого кола питань: від основ соціальної та культурної політики держави, загальної організації системи соціального забезпечення, специфіки функціонування культурно- дозвіллєвої інфраструктури, демографічних особливостей до конкретних методів роботи з різними верствами населення. Фахівець дозвіллєвої сфери повинен володіти багатьма професійними навичками, які дозволяли б вирішувати проблеми у сфері соціології культури, педагогіки, психології, соціальної роботи.
Практична діяльність педагога-наставника — складний процес, що полягає у постійному пошукові неординарних творчих рішень виховних завдань. Педагог-наставник здійснює навчання професії, контроль над професійною підготовкою спеціаліста, визначає пріоритетні завдання у практичній діяльності студента, контролює ведення творчих щоденників та звітів.
Характерними ознаками дистанційного навчання є: створення “відкритого освітнього простору”; можливість вибору шляхів для підвищення освітнього рівня особистості та поглиблення кваліфікації; доступність навчального процесу; визнання попереднього досвіду навчання, тобто врахування набутого людиною досвіду у процесі навчання; підтримка студента (консультації з викладачами та студентами, зустрічі з практиками, робота в бібліотеках); адміністративний контроль за ефективністю навчання.
Модель спеціаліста дозвіллєвої сфери відрізняється від інших суміжних спеціалізацій своїм творчим характером. Тому важливою складовою в його підготовці є здатність використовувати набуті знання у практичних ситуаціях, синтезувати їх, творчо підходити до вирішення поставлених завдань. Його діяльність характеризується багатоаспектністю, міждисциплінарністю та гуманістичною спрямованістю. Враховуючи те, що працівник дозвіллєвої сфери підтримує зв’язки з різноманітними соціальними інститутами, доцільно виділити чинники, що визначають специфіку його професії:
– особливості дозвіллєвої сфери у системі людської життєдіяльності;
– особливості клієнтів, яким надаються дозвіллєві послуги;
– особливості діяльності працівника дозвіллєвої сфери, його особистісного та професійного потенціалу.
Література
- Austin D.R. Teaching over television: Indiana university’s distance learning program // Parks and Recreation. — 1997. – № 6.
- Barber A. etd. Associations abroad: A sample of missions and means // Parks and Recreation. — 1989. – № 4.
- Christopher R. Edginton, Ph.D. and Lezli J. Luneckas. Creating Magic at Camp Adventure // Parks and Recreation. – Arlington. – 1993. – October.
- Бойко А., Грига І. Особливість практичного навчання у соціальній роботі // Соціальна політика і соціальна робота. — 2001. – № 4.
- Взаимосвязь социальной работы и социальной политики // Под ред. Ш.Рамон; Пер. с англ. Под ред. Б.Ю. Шапиро. — М.: Аспект Пресс, 1997.
- Доэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы: Упражнения и методические разработки для обучения повышения квалификации социальных работников. — К., 1998.
- Манди С.Образование и профессиональная подготовка // Культурная политика в Европе: выбор стратегии и ориентиры. Сб.материалов. Составители: Е.И.Кузьмин, В.Р.Фирсов. — М.: «Издательство Либерея», 2002.
- Некоторые аспекты организации социально-культурной деятельности во Франции // Культура и искусство за рубежом. Сер. Культурно-просветительная работа. Самодеятельное творчество: Экспресс-информ. – М., 1988. – Вып. 4.
- Обучение практике социальной работы: Международный опыт и перспективы / Под ред. М.Доэла и С.Шадлоу; Пер. с англ. под ред. Б.Ю. Шапиро. — М.: Аспект Пресс, 1997.
- Реймонд Дж. Відкрите навчання в підготовці соціальних працівників // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. – № 3-4.
- Современный специалист социально-культурной деятельности и система его формирования / Ариарский М.А. Прикладная культурология как область научного знания и социальной практики., СПб., 1999.