Питання про статус спеціаліста дозвіллєвої сфери є сьогодні дуже важливим. Це пояснюється не лише трансформацією у вітчизняному просторі поняття “культурно-освітній працівник”, а й об’єктивною потребою суспільства в особливій категорії працівників дозвіллєвої сфери, професіоналів, які працюють у відкритому мікросоціальному середовищі, спеціалізуються на дозвіллєвій та рекреаційній проблематиці, вміють надавати психолого-педагогічну допомогу сім’ям та окремим особистостям, здатні вирішувати освітні та виховні питання, впливати на формування громадської думки.
Парадигма соціально-культурної освіти в останні десятиліття суттєво змінилася в усьому світі, що пояснюється орієнтацією на принципово нове розуміння культури та її ролі в освітній системі. Як зазначив Хав’єр Перес де Куельяр у вступній промові на засіданні Всесвітньої комісії з культури та розвитку (1993): “Освіта є стрижневою ланкою, яка забезпечує зв’язок між культурою та розвитком. Розвиток може наповниться культурою лише в тому випадку, якщо її спочатку вбирає в себе освіта і якщо, в свою чергу, освіта буде ефективно сприяти становленню в особистості її власної культури, а не тільки її соціального та професійного відбору… Будь-яка діяльність з розвитку повинна не лише перебувати в гармонії з культурою, в межах якої вона проходить, а й грунтуватися на ній” [12].
Кардинальні зміни в освітньому просторі позначаються на процесах підготовки, підвищення та перекваліфікації працівників дозвіллєвої сфери. 90-і роки ХХ століття в Україні характеризуються виникненням великої кількості різноманітних спеціальностей та спеціалізацій: педагог дозвілля, культуролог, юрист, економіст культурно-дозвіллєвої сфери, менеджер дозвілля тощо. Однак домінуючими ознаками спеціаліста нового статусу залишаються висока кваліфікація, професійна компетентність, вміння моделювати різні види соціально-культурної діяльності та вирішувати принципово нові соціально-культурні завдання.
Складність професійного навчання спеціаліста дозвіллєвої сфери посилюється відсутністю початкової ланки набуття фаху, що становить переважно участь майбутнього абітурієнта в любительських об’єднаннях, гуртках, у підготовці та реалізації невеличких культурно-дозвіллєвих заходів.
Не зайвим у розробці ефективної моделі сучасного спеціаліста дозвіллєвої сфери буде вивчення та аналіз процесів підготовки кадрів у країнах зарубіжжя. Зарубіжні вчені дотримуються таких критеріїв оцінки професії: наявність теоретичних та наукових основ професії; система знань та навичок, що формує комплексні професійні завдання; наявність системи вищої освіти у конкретній професійній галузі; можливості для розвитку професійної кар’єри; організація професійних асоціацій; наявність системи ліцензування (акредитації); наявність кодекса професійної етики; спеціальна професіональна культура; соціальна повага до професії.
Необхідно зазначити, у більшості зарубіжних країн дозвіллєве та рекреаційне обслуговування розглядається як невід’ємна складова усього спектру соціальних та культурних послуг. Так, професія спеціаліста дозвіллєвої сфери у Франції, франкомовних частинах Бельгії та Швейцарії, Італії, Іспанії, Туреччині здобула назву “аніматора”. “Анімація поєднала… оновлення та демократизацію, хоча б тому, що дозвілля, у тому числі й “примусове”, викликане тривалим безробіттям, може перетворитись на джерело конфлікту, якщо доступ до окремих видів діяльності є надто нерівномірним” [8]. “Анімація — це форма соціальної практики, спрямована на усвідомлення та розкриття пригнобленого та дрімаючого потенціалу індивідів, малих груп та спільнот” [8, С. 107]. Поняття “анімація” починає використовуватися й у німецькомовних країнах. Наприклад, 1989 року Віденська академія соціальної роботи запропонувала для підвищення кваліфікації соціальних працівників ввести післядипломний курс під назвою “Соціоанімація”. Це була спроба ввести в дію методологію, яка б стимулювала творчість, відкритість та партнерство в роботі з населенням, допомогла уникнути непорозумінь між працівниками дозвіллєвих закладів та маргінальними групами суспільства.
Дефініця “аніматор” по-різному характеризується у Франції. Аніматор — це: кваліфікований працівник соціовиховної анімації, функції якого полягають у розвитку виховного, культурного та спортивного потенціалу людини; спеціаліст соціальної галузі, який допомагає задовольнити потреби, бажання й запити різних соціальних верств населення; агент культурної та громадської діяльності, покликаний підвищувати суспільну свідомість, покращувати життя громади, розвивати культурну демократію. Аніматори займаються такими видами діяльності як художня творчість (84%), фізичний розвиток та спорт (51%), економічні проекти (51%), громадська та політична робота (51%), психолого-педагогічна діяльність (46%), культурно-освітня робота (43%), туристична діяльність (36%), наукова діяльність (28%) [7, С. 43].
Робота аніматора грунтується “на принципах і цінностях активного ентузіазму і знаходиться в інституціональних межах, що можуть набувати різних форм (асоціації, соціокультурні установи, локальні спільноти, заклади культури, міністерства). Вона потребує різних прийомів, що зобов’язує аніматора бути компетентним, кваліфікованим і здійснювати різноманітну практику культурного, художнього, естетичного, громадського, спортивного, прикладного й інших типів, які виражаються в однорідній або диференційованій аудиторії (робітники, середні класи, молодь, люди похилого віку, жінки)” [Цит. за: 7, С. 42].
У Великобританії спеціаліста дозвіллєвої сфери називають “соціальний працівник”, “спеціаліст по роботі з молоддю у громаді”. Англійський вчений Торкільдсен Дж. зазначає, що в країні відсутня система спеціальної підготовки фахівців для організації дозвіллєвої діяльності, що негативно впливає на підготовку керівників дозвіллєвих закладів. Серед інститутів, в яких здійснюють підготовку кадрів для дозвіллєвої сфери слід назвати: Інститут адміністративного управління парками та відпочинком, що готує організаторів дозвілля у парках; Інститут муніципального відпочинку та розваг, який здійснює підготовку спеціалістів для організації дозвіллєвої діяльності у благодійних організаціях та культурно-дозвіллєвих закладах муніципалітету; Асоціацію управлінців службами відпочинку, що випускає фахівців з організації спортивних змагань, обслуговування глядачів, контролю за роботою барів, кав’ярень тощо; Асоціацію керівників гральних майданчиків, метою якої є підготовка організаторів відпочинку на гральних майданчиках, організаторів дозвілля підлітків та молоді; Інститут вивчення будівництва та роботи басейнів, який займається проектуванням та будівництвом басейнів і спортивних центрів [3, C. 457-460].
У Канаді спеціаліста дозвіллєвої сфери називають “соціальний працівник”, у Норвегії виділяють три професійних та освітніх рівні підготовки таких фахівців: соціонома (який працює в місцевих організаціях, дбаючи про соціальну безпеку), соціального педагога (який організовує соціально-культурну діяльність з дітьми та підлітками) і соціального працівника (який здійснює соціально-культурну діяльність серед інвалідів).
У Фінляндії організацією дозвіллєвої діяльності опікуються секретарі по культурі, які мають університетську гуманітарну освіту. В країні розрізняють декілька типів секретарів по культурі: діяльнісно-орієнтований (виконує суто організаційну роботу, проводить фестивалі, свята, клубні заходи, курси); власне секретар (обмежує свою діяльність адміністративною роботою); педагог (використовує виховні аспекти в організації дозвіллєвої діяльності); культурний політик (акцентує увагу на ініціативі та активності населення); менеджер (організовує дозвіллєві заходи з позицій та вимог ПР, особливу увагу приділяючи зв’язкам із засобами масової інформації та рекламними компаніями).
У Німеччині назва професії відповідає змісту роботи спеціаліста з конкретною групою населення: “соціальний працівник з людьми похилого віку”, “педагог вільного часу”, “організатор молодіжного та дитячого дозвілля”, “спеціаліст у справах дітей та юнацтва”. Причому, спочатку професія соціального працівника передбачала діяльність у державних організаціях, а спеціальність “соціальний педагог”, на думку науковців, мала творчий характер. Однак з часом відмінність між спеціальностями поступово зникає, а в дипломах випускників зазначається дві назви. Так, на сьогодні близько 50 % соціальних працівників у Німеччині мають диплом соціального педагога [1]. До речі, в англомовних країнах поняття “педагог” для визначення конкретної професійної групи не існує. Натомість, в європейських країнах педагог — це самостійна професія.
Термін “педагог вільного часу” формується у Німеччині в 30-і роки ХХ століття, однак спеціальна їх підготовка здійснюється лише з 70-х років ХХ ст. у вищих навчальних закладах (як і працівників молодіжних центрів) та на курсах педагогіки, вільного часу й туристики. Педагог вільного часу розглядається німецькими вченими та практиками як працівник високої кваліфікації у сфері послуг. Його головним завданням є організація дозвілля та спілкування населення. А тому педагог вільного часу повинен вміти порозумітися з представниками різних соціально-демографічних угруповань, розпізнавати й аналізувати потреби та інтереси відвідувачів соціально-культурних установ, сприяти їх задоволенню, допомагати вирішувати різноманітні проблеми підлітків та молоді, спрямовувати клієнта на прийняття самостійних рішень (але таких, які не суперечать педагогічним основам); систематично та цілеспрямовано залучати до соціально-культурної творчості самотніх людей, створювати в колективі дружню, доброзичливу атмосферу, здійснюючи при виконанні своїх функціональних обов’язків педагогічний вплив.
Педагог вільного часу повинен координувати соціально-культурні ініціативи, розробляти та реалізовувати дозвіллєві проекти, здійснювати стратегію дозвілля.
Педагог вільного часу повинен бути комунікабельним, здатним до співчуття та розуміння, ініціативним та творчим у вирішенні соціально-культурних проблем особистості.
Педагог вільного часу повинен володіти організаторськими здібностями: координувати та направляти діяльність своєї команди, співпрацювати з іншими соціально-культурними, освітніми, виконавчими структурами, орієнтуватися у соціальній структурі регіону, зміцнювати стосунки з населенням, політичними та громадськими діячами, представниками засобів масової інформації. Для того, щоб ефективно здійснювати свою роботу, педагог вільного часу повинен знати соціальну політику, законодавчу базу, основи юриспруденції та економіки, психолого-педагогічні аспекти розвитку особистості.
Німецькі вчені Нарштедт В. та Зандерманн Ю. зазначають, що, незважаючи на суспільну потребу у висококваліфікованих спеціалістах дозвіллєвої сфери, професія педагога вільного часу ще повністю не сформувалася.
Незважаючи на розбіжності, спільним у кадровій політиці зарубіжних держав є те, що професійна підготовка спеціалістів для дозвіллєвої сфери ґрунтується на двох фундаментальних началах:
– ідеї професіоналізму;
– ідеї прав людини.
Спеціаліст дозвіллєвої сфери повинен: засвоїти теоретичні й методологічні основи дозвіллєвої діяльності, історію її становлення та формування; уміти здійснювати психолого-педагогіч- ну діагностику та дозвіллєве прогнозування; мати навички проведення соціологічних досліджень; вміти організовувати та проводити дозвіллєві заходи для різних соціально-демографічних угруповань населення; мати достатні медичні та психологічні знання для проведення дозвіллєвої роботи з соціально незахищеними верствами населення; захищати права та свободи людини в межах своїх функціональних обов’язків; мати високу загальну культуру, уважність, морально-вольові якості, комунікабельність.
Студент, який здобув ґрунтовну професійну практичну підготовку, досить швидко адаптується у професійному середовищі, вільно орієнтується в наукових концепціях та професійних інформаційних тенденціях, здатен чітко формулювати мету та завдання своєї діяльності, прогнозувати її результати; володіє професійною інтуїцією та навичками ділового творчого спілкування у соціально-культурній сфері. Робота спеціаліста дозвіллєвої сфери ускладнюється необхідністю працювати з представниками різних соціальних груп та інститутів [додаток 5.1]. Ці обставини зумовили істотне розширення освітнього спектра в дозвіллєвій сфері, відмову від пріоритетної орієнтації на формування спеціалістів теоретичного профілю та привернули серйозну увагу до практичної підготовки кадрів дозвіллєвої сфери.
Більшість зарубіжних фахівців вказують на те, що спеціаліст дозвіллєвої сфери повинен бути готовим до систематичних робочих перевантажень. Це пояснюється сутністю самої професії та її значимістю в сучасному суспільстві: великих зусиль потребує удосконалення господарських служб соціально-культурних закладів, придбання технічного обладнання, пошук джерел фінансових надходжень, координація роботи з іншими закладами району, протидія постійному тиску з боку влади та різних організацій.
Висновки
Не зайвим у розробці ефективної моделі сучасного спеціаліста дозвіллєвої сфери буде вивчення та аналіз процесів підготовки кадрів у країнах зарубіжжя. Зарубіжні вчені дотримуються таких критеріїв оцінки професії: наявність теоретичних та наукових основ професії; система знань та навичок, що формує комплексні професійні завдання; наявність системи вищої освіти у конкретній професійній галузі; можливості для розвитку професійної кар’єри; організація професійних асоціацій; наявність системи ліцензування (акредитації); наявність кодекса професійної етики; спеціальна професіональна культура; соціальна повага до професії.
Поняття “спеціаліст дозвіллєвої сфери” має неоднозначний зміст, бо дозвіллєва робота в зарубіжних країнах ґрунтується на різному філософському, релігійному, культурному ґрунті. Разом з тим, дозвіллєва робота поступово завойовує статус академічної дисципліни в університетах зарубіжних країн, а метафора “спеціаліст дозвіллєвої сфери” була вибрана представниками цієї професійної групи як спільна характеристика для різних назв професій та спеціалізацій.
У більшості зарубіжних країн дозвіллєве обслуговування розглядається як невід’ємна складова усього спектру соціальних та культурних послуг. Професія спеціаліста дозвіллєвої сфери у Франції, франкомовних частинах Бельгії та Швейцарії, Італії, Іспанії, Туреччині здобула назву “аніматора”; у Великобританії — “соціального працівника”, “спеціаліста по роботі з молоддю у громаді”; у Канаді — “соціального працівника”, у Норвегії — “соціонома”, “соціального педагога”, “соціального працівника”; у Фінляндії — “секретаря з питань культури”; у Німеччині — “соціального працівника з людьми похилого віку”, “педагога вільного часу”, “організатора молодіжного та дитячого дозвілля”; у США — “рекреатора”, “рекреатора-терапевта”.
Спеціаліст дозвіллєвої сфери повинен: засвоїти теоретичні й методологічні основи дозвіллєвої діяльності, історію її становлення та формування; уміти здійснювати психолого-педагогіч- ну діагностику та дозвіллєве прогнозування; мати навички проведення соціологічних досліджень; вміти організовувати та проводити дозвіллєві заходи для різних соціально-демографічних угруповань населення; мати достатні медичні та психологічні знання для проведення дозвіллєвої роботи з соціально незахищеними верствами населення; захищати права та свободи людини в межах своїх функціональних обов’язків; мати високу загальну культуру, уважність, морально-вольові якості, комунікабельність.
Література
- Der Freizeitpadagoge. Freizeitberatung-Animation-Freizeit- administration: Neue Auhgaben fur Sozialarbeiter, Erwachsen enbildner und Sportpadagogen. Nahrstedt W. u.a. — Lenderich: Westdeutscher Verlag, 1982.
- Kulturpadagogik und Kulturarbeit: Grundlagen, Praxisfelder, Ausbildung / Hrsg. Muller-Rolli S. – Weinheim; Munchen: Juventa Verl., – 1988.
- Torkildsen G. Leisure and Recreation Management. – London- New York, 1983.
- Доронкина Е.Г. Проблема профессиональной подготовки кадров для сферы досуга: зарубежный опыт // Социально-культурная деятельность: поиски, проблемы, перспективы. — М., 1999.
- Иконникова С.Н., Новикова И.А. Международный опыт педагогической подготовки специалистов сферы досуга // Вестник Северо-запад. отд-ния Рос. акад. образования. — СПб., 1998. — Вып. 3.
- Киселева Т.Г. Теория досуга за рубежом. – М.: МГИК, 1992.
- Кірсанов В.В. Класифікація функцій і підготовка кадрів соціокультуних аніматорів у французькій культурології дозвілля (60 – 90-ті роки) // Вісник Книжкової палати. — 2000. – № 5.
- Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Європе. — Амстердам; Киев: Ассоциация психиатров Украины, 1997.
- Мамбеков Е.Б. Организация досуга во Франции: анимационная модель. – Дис. … канд. пед. наук. – С-Пб, 1992.
- Педагог свободного времени // Культура и искусство за рубежом. Серия: Культурно-просветительная работа. Самодеятельное творчество. Экспресс-информ. / Гос. Б-ка СССР им.В.И.Ленина, 1985. — Вып. 5.
- Пічкар О. Підготовка соціальних працівників у Великобританії // Соціальна політика і соціальна робота. — 2002. – №3-4. — С. 26-31.
- Специалист культуры и досуга нового тысячелетия: Материалы «круглого стола» / Под науч. ред. Т.Г.Киселевой и В.М.Чижикова. — М.: МГУКИ, 2000.
- ЮНЕСКО: Деятельность в области образования во всем мире. Париж, 1994.