Теорія дозвілля на сучасному етапі її розвитку характеризується міждисциплінарністю, спирається на дані багатьох наук: психології, педагогіки, соціології, філософії, географії, економіки. Однак, з другої половини ХХ ст. дозвілля відокремлюється як самостійна галузь знання, що вивчає значення вільного часу в житті людини, його змістове наповнення, розвиток людини на дозвіллі. Перш ніж розглядати теоретичні засади дозвілля в зарубіжних країнах, слід зауважити, що в Україні усталеним є поняття “культурно-дозвіллєва сфера”, що вказує на використання людиною свого вільного часу для розвитку своїх творчих здібностей, культури, вмінь та навичок. Натомість в зарубіжних країнах “культурно-дозвіллєва сфера” набула інших назв: “індустрія дозвілля”, “дозвіллєво-рекреаційна сфера” (США, Великобританія), “сфера вільного часу” (Німеччина), “анімація” (Італія, Туреччина, Франція). Такі назви утвердилися не випадково – вони історично зумовлені і залежать від соціальної, політичної, культурної, економічної політики конкретної країни.
У вітчизняних і зарубіжних енциклопедіях та довідниках дозвілля визначається як: “Вільний, незайнятий час, прогулянка, звільненість від справ” (Даль В. “Словарь живого великорусского языка”); “Вільний від роботи час, на дозвіллі — вільний від справ” (Ожегов С. “Толковый словарь русского языка”); “Частина позаробочого часу, що залишається у людини після виконання необхідних невиробничих обов’язків: пересування на роботу і з роботи, сон, прийняття їжі, інших видів побутового самообслуговування” (“Велика радянська енциклопедія”). Зарубіжними вченими вважається, що дозвілля як науковий термін походить від латинського слова “licere”, що у перекладі означає “бути дозволеним”, французького слова “loisir” (“вільний час”) та англійського слова “leisure” (“свобода вибору дій”).
Сучасні зарубіжні дозвіллєві системи по-різному визначають поняття дозвілля. Зокрема, воно розглядається зарубіжними вченими як: синонім прогресу і лібералізації (Дюмазедьє Ж., Проновост Ж., Сю Р.); соціальна цінність, необхідна умова для всебічного розвитку особистості (Андерсен Н., О’Брайен Т., Картер М. Дж., Мелвін М. К., Рей С.); сенс життя, загальнолюдська цінність (Каплан М., Урден К.); можливість для отримання задоволення (Краус Р., Харінгтон М.); сучасне втілення свободи (Волпічеллі Д.); компенсаційний засіб (Майо Е., Фрідман Ж.), діяльність заради самої себе, а не якоїсь іншої мети (Келлі Дж.).
Загалом, у зарубіжному суспільстві, починаючи з ІІ половини ХХ століття, сформувалися концепції, що розглядають дозвілля як складову часового простору, як вид людської життєдіяльності, як психологічний стан людини, як ознаку цілісного способу життя. Розглянемо детальніше кожну із цих складових.
Дозвілля як складова часового простору (кількісна концепція дозвілля) передбачає розподіл бюджету часу людини на робочий та неробочий. Відповідно до цієї концепції, дозвілля ототожнюється з позаробочим часом, вивчається як вільний час людини і набуває характерних ознак вільного часу людини в цілому; розглядається як істотна складова вільного часу, що звільняє людину від усіх побутових, робочих та сімейних обов’язків, має рекреаційне та розважальне наповнення. Відповідно до кількісної концепції, дозвіллєвий час використовується людиною за її власним бажанням.
Дозвілля як окремий вид життєдіяльності людини розглядає дозвілля як діяльність (творчу, конструктивну або ж безцільну та асоціальну). Дозвіллєва діяльність відрізняється від інших видів життєдіяльності людини тим, що здійснюється відповідно до потреб індивіда, з метою отримання задоволення. З точки зору прибічників діяльнісної концепції, роль дозвілля полягає у відновленні психічних та фізичних сил людини, підвищенні її освітнього та духовного рівня, здійсненні лише тих занять у вільний час, що відповідають потребам та бажанням людини і приносять їй задоволення у процесі самої діяльності.
Дозвілля як психологічний стан людини розглядається крізь емоційне сприйняття людиною дозвіллєвих занять. Згідно з цією концепцією, дозвіллєвими вважаються лише ті види діяльності, що сприймаються людиною позитивно. Послідовними прибічниками психологічної моделі дозвілля є Драйвер Б. та Неулінгер Дж. Дозвілля, на їх думку, є істотною складовою емоційної сфери життя, а тому залежить від якості цього життя, рівня його задоволення, дозвіллєвих можливостей та пропозицій, їх доступності.
Інтеграційною вважається концепція цілісного способу життя. Її сутність полягає в тому, що всі сфери людського життя мають дозвіллєвий потенціал, тобто, можливості для творчості, саморозвитку та самовдосконалення мають різні види людської життєдіяльності (сім’я, навчання, робота, релігія тощо).
Дозвілля характеризується специфічними ознаками, пріоритетними серед яких слід назвати:
– свободу вибору дозвіллєвої діяльності, свободу від обов’язків;
– добровільну участь в дозвіллєвій діяльності;
– бажання отримати радість та задоволення;
– самодостатність та самоцінність;
– компенсаційність дозвілля.
Головними ознаками дозвілля вважають свободу від обов’язків та добровільність участі (Данфорд Х., Дюмазедьє Ж., Каплан М.). Дозвілля передбачає звільнення людини від тих функцій, що покладають на неї різні соціальні інститути (сім’я, церква, школа, суспільство). Тому в умовах перетворення дозвіллєвих занять на складову навчання, роботи, релігійної, політичної чи господарської діяльності, відбуваються суттєві зміни в самій природі дозвілля, навіть якщо ці дозвіллєві заняття задовольняють людину. Дозвілля, що має на меті конкретну соціальну або матеріальну мету, доцільно називати “напівдозвіллям”. Французького вченого Дюмазедьє Ж. підтримує англійський дослідник Вілл А.-Д. та американський вчений Неулінгер Д., які вважають, що дозвілля має здійснюватися заради самого себе, а не заради якоїсь мети. Дозвілля, яке не має жодної корисливої мети, крім задоволення та відпочинку, є “чистим дозвіллям” [10].
Дозвіллєва ініціатива виявляється не просто в діяльності, а в діяльності добровільній, свідомій; діяльності, що співпадає з інтересами та уподобаннями людини. “Якщо у побутових, і особливо в трудових зайняттях ритм та темп діяльності, як правило, визначаються зовнішніми чинниками, то тут вони повністю залежать від внутрішнього спрямування та бажань людини. Такий високий рівень свободи та самостійності є воістину ідеальним і в сучасних умовах може мати місце лише у сфері вільного часу” [14, С.13]. Тому дозвіллєва діяльність залежить, в основному, не від зовнішніх, а від внутрішніх потреб та мотивів людини.
Фундаментальними ознаками дозвілля вважаються також: отримання задоволення, розваги та відпочинок, урізноманітнення життя. “Ця винагорода може вимагати боротьби з конкурентом або з власним “Я”, самодисципліни, зусиль, причому досить значних, на удосконалення своєї діяльності або отримання мудрості, але і ця дисципліна, і ці умови обираються добровільно в очікуванні задоволення, яке є безкорисним, тобто не має практичної значимості” [12, С.14]. Вперше відпочинок, розваги та розвиток особистості як пріоритетні функції дозвілля були визначені французьким вченим Дюмазедьє Ж. на IV Міжнародному соціологічному конгресі в Мілані (1959). Людина обирає конкретний вид дозвіллєвої діяльності з різних причин: прагне набути нового досвіду, поспілкуватися з друзями, відпочити від роботи, поглибити свої знання, принести користь суспільству, зміцнити здоров’я, розвинути вміння та здібності. Та в будь-якому випадку вона бажає отримати задоволення від обраного виду дозвілля.
Як зазначає російський вчений Стрельцов Ю., “основним стимулятором тут (на дозвіллі — І.П.) найчастіше є задоволення від вільної реалізації функціональних можливостей — фізичних, інтелектуальних, емоційних… навіть чітко фіксований результат важливий не сам по собі, а як умова і засіб продуктивного прояву певних здібностей” [14, С.22].
Характерною передумовою участі людей у дозвіллєвій діяльності є їх нова ідентичність, нова дозвіллєва роль. “Вони вже не фабричні працівники, банківські клерки або домогосподарки. Вони стають лідерами, тренерами, головами клубів, гравцями у гольф, моряками, офіційними особами, працівниками молодіжної служби, проповідниками або сержант-майорами. У деяких випадках прийняття нової ідентичності посилюється спецодягом. Спецодяг — це символ організації, її імідж, це символ віри в те, що робить людина” [8]. Дозвіллєві ролі змінюють реальні життєві ситуації, способи поведінки та людські стосунки. Тут необхідно вказати на таку можливість дозвілля, як його змінюваність: дозвіллєві стилі та орієнтації, дозвіллєві ролі змінюються протягом усього життя людини.
Компенсаційна ознака дозвілля виявляється у самоствердженні та реалізації тих творчих потенцій людини, які не можуть розкритись у професійно-трудовій, суспільній, освітній, сімейній сферах. Дозвілля як компенсаційний засіб досліджується Дюмазедьє Ж., Маркузе Г., Рісменом Д., Туреном А. та іншими.
Сучасне дозвілля поділяється на багато типів. Так, Берд Д. вважає, що дозвілля необхідно розглядати як цілісну активність, яку можна розрізняти за психологічними, освітніми, соціальними, рекреаційними, фізіологічними та естетичними компонентами. Залежно від того, який параметр дозвілля переважає, такого характеру й набуває конкретне дозвіллєве заняття.
Зарубіжні вчені (Алєманн У., Вейдел Р., Грошопп Х., Дюрст Х., Есер С., Зайгентхалер К.Л., Зюден Р., Кармел К., Штуде- манн Й.) ввели в науковий обіг поняття “дозвіллєві типи” й ти- пологізували дозвілля на: культурне, освітньо зорієнтоване та розважальне, “одомашнене” дозвілля (як поєднання праці та відпочинку в домашніх умовах), творчість в години дозвілля, сільськогосподарську працю у вільний час, інтерактивне дозвілля, дозвілля на свіжому повітрі.
Келлі Д., вивчаючи взаємозв’язок між видами дозвіллєвої діяльності та особистістю, підкреслює, що головною складовою дозвілля є відносна свобода та незалежність від роботи. Відповідно до цього положення, вчений запропонував розрізняти “необумовлене” дозвілля (або “чисте” дозвілля), що здійснюється заради власного задоволення і не залежить від суспільних чи сімейних обов’язків та цінностей; скоординоване дозвілля, що обирається особистістю самостійно, але близьке за змістом з трудовою діяльністю; додаткове дозвілля, тобто залежне від роботи, суспільства, сім’ї; вторинну, або “вимушену” активність, тобто зайнятість особистості у вільний від роботи час домашнім господарством, очікуванням гостей тощо.
Цікавою для вивчення дозвілля є й концепція Стеббінса Р.А. (Канада), який поділяє дозвілля на серйозне та звичайне. Серйозним дозвіллям, на його думку, є стійкі заняття любителів або учасників громадської (само)діяльності, які захоплюють людину численними можливостями й характерною для них комплексністю [13, С.66]. На відміну від звичайного (або випадкового) дозвілля, у процесі серйозного дозвілля людина набуває спеціальних навичок, поглиблює свої знання, отримує задоволення та можливість самореалізуватися. Серйозне дозвілля характеризується ознаками, серед яких, зокрема, є такі: потреба продовжувати певне дозвіллєве заняття; можливість зафіксувати свої вміння й навички у громадському житті й мати від своєї участі відповідний результат; наявність духовних та матеріальних переваг (самореалізація, духовне збагачення, підвищення самооцінки, позбавлення комплексів); почуття самовинагороди; ідентифікація особистості з обраним нею заняттям; унікальність духу, створення групового соціального світу на основі спільних інтересів і, як наслідок, приналежність до певної соціальної спільноти (колективу) [7, 9, 13].
Шиверс Дж. вважає доцільним поділ дозвілля на такі групи: дозвілля як рекреація (коли воно сприймається виключно як діяльність, що допомагає людині набути рівноваги в організмі); дозвілля як задоволення (коли основною мотивацією дозвіллєвої діяльності є отримання радості); дозвілля як відновлення сил (коли дозвілля вважається засобом відновлення здоров’я людини, його духовних та фізичних сил); дозвілля як стан буття (сфера життєдіяльності людини в якій людина може самореалізуватися та розвинути свої здібності); дозвілля як функція (окремі відрізки часу, коли людина самоудосконалюється та розвивається); дозвілля як соціальна стратифікація (дозвілля залежить від того, виразником якого соціального класу є індивід); дозвілля як вільний час (що залишається для людини після виконання нею робочих обов’язків) [6].
Цікавий підхід до вивчення дозвілля запропонував Гордон Ч., який обґрунтував думку про те, що дозвілля необхідно розглядати з урахуванням тих соціальних змін, яких зазнає людина на життєвому шляху. Форми дозвіллєвої діяльності змінюються і залежать переважно не від зовнішніх обставин, а від того, що бажає отримати від дозвілля людина, яких результатів вона хоче досягнути завдяки дозвіллєвій діяльності. Тому, вважає вчений, спортивні та розважальні види дозвіллєвої діяльності популярніші серед молоді, натомість творча діяльність характеризує дорослих. Дозвілля — це відображення внутрішніх почуттів людини, її психологічного та емоційного стану.
Каплан М. пропонує розрізняти гуманістичну, терапевтичну, якісну, інституційну, епістемілогічну та соціологічну моделі дозвілля. Гуманістична модель розглядає дозвілля як стан свободи, задоволення, шлях до щастя та радості. Терапевтична модель вивчає дозвілля як засіб позитивного впливу на психічний стан людин, як засіб лікування та реабілітації. Якісна модель виокремлює той час, що залишається у людини після виконання нею всіх нагальних справ. Інституційна модель розглядає дозвілля в різних соціальних інститутах — політичних, релігійних, освітніх, сімейних. Епістемілогічна модель передбачає вивчення дозвілля як естетичного та аксіологічного явища. Соціологічна модель вивчає дозвілля як творчу діяльність, що характеризується свободою вибору та добровільністю [4, P. 22].
Обстоюючи інтегративний підхід до вивчення дозвілля, Гунтер Б. та Гунтер Н. пропонують класифікувати дозвілля на чисте, що приносить людині радість та задоволення, обирається за власним бажанням та найповніше розкривається у творчій діяльності; аномічне, що характеризується свободою вибору, однак є неактивним і не має яскраво вираженої творчої складової; інсти- туційне, що здійснюється в соціальних інститутах — в сім’ї, на роботі, в політичних організаціях, в релігійних інститутах; віддалене, що має незначну свободу вибору, не завжди приносить задоволення і не характеризується інтенсивністю.
Зважаючи на множинність та різноманітність класифікацій дозвілля, загальноприйнятою вважається класифікація дозвілля за такими ознаками:
– видом активності (пасивне та активне дозвілля);
– періодичністю (щоденне, щотижневе, відпускне, святкове);
– тривалістю (короткочасне, довготривале, епізодичне);
– напрямами діяльності (творче, рекреаційне, культурне, спортивне, декоративно-прикладне, туристичне).
Дозвілля має свої обсяги та структурне наповнення. Структура дозвілля охоплює: споживання культурних цінностей, спілкування, творчі зайняття, хобі, рекреаційні та оздоровчі заходи, суспільно-корисну роботу, самоосвіту, пасивний відпочинок, асоціативні прояви [додаток 1.1]. З кінця ХХ ст. в суспільстві істотно збільшується обсяг вільного часу, що значно впливає на участь населення в дозвіллєвій діяльності. Дозвілля залежить від загального бюджету часу людини та його поділу на робочий і позаробочий, від витрат на сон, споживання їжі, сімейно-побутові питання, транспорт (тобто, необхідні життєві витрати), від рівня соціального, культурного, медичного обслуговування населення. Збільшення обсягу дозвілля можливе за умов скорочення часу для роботи; удосконалення діяльності соціальних, транспортних, оздоровчих, комунальних та інших служб тощо. Ці питання досліджують Годбей Г., Левкович Б., Робінзон Дж., Янкелович Д. та інші [Godbay G., Robinson J. Time for Life: The Surprising Ways Americans Use Their Time. University Park, PA: Pennsylvania State University Press, 1997; The increasing prospects for leisure // Parks and recreation. — 1997. – № 6; Lefkowitz B. Breaktime. New York, 1979; Yankelovich D. New Rules: Searching for Self-Fufillment in a World Turned Upside Down. New York, 1981; Samuel N. The Future of Leisure Time // New Routes for Leisure. Lisbon, Portugal:
Institute de Ciencias Sociales da Universidade de Lisboa, 1994; Cushman G., Veal A.J. and Zusanek J. World Leisure Participation: Free Time in the Global Village. Wallingford, Oxon, Eng: CAB International, 1996].
Тенденція до збільшення вільного часу відкриває перед спеціалістами у сфері дозвілля нові перспективи, ставить нові завдання, висуває інші вимоги до якісного та змістового його наповнення, функціонування дозвіллєвої інфраструктури, застосування видів та форм дозвіллєвої активності, систематичного дослідження попиту та мотивації відвідувачів дозвіллєвих установ.
На всіх етапах свого становлення і розвитку дозвіллєва сфера тісно пов’язується з професійно-трудовою діяльністю людини. Така залежність досліджується у працях Валтона К., Валвіна Д., Дюмазедьє Ж., Дюркгейма Е., Каплана М., Томпсона П., в яких розглянуто вплив трудової діяльності на зміст і форми організації дозвілля, вплив дозвілля на формування відповідних потреб людини та її відношення до промисловості; функціональна взаємозалежність праці та вільного часу.
У зарубіжному суспільстві формується три погляди на зв’язок дозвілля та праці людини. Згідно з першим (компенсаційним), засновником якого вважається Фрідман Ж., дозвілля спрямоване на задоволення тих потреб та інтересів, яких людина не в змозі задовольнити в робочий час. Основною функцією дозвілля вчений визнає компенсаційну, а вільний час розглядає як головний чинник розвитку особистості, як компенсацію трудової діяльності. Вирішальний вплив праці на дозвілля підкреслює й Багер Р., який стверджує: “Праця здійснює вплив на відношення людини до дозвілля… Поза сумнівом, поведінка людей у вільний час є наслідком їх поведінки у робочий час” [1, P.135]. Прибічник цієї концепції фінський вчений Літтунен Ж. вважає, що у процесі професійно-трудової діяльності людина “соціально стомлюється” і втрачає здатність до творчого розвитку. Тому дозвілля є засобом внутрішнього самовдосконалення, зняття соціальної напруги, усунення соціальних конфліктів і складає основу для розвитку особистості.
Згідно з іншим поглядом, дозвілля не пов’язане із працею людини. На думку прибічників цієї концепції (Акерман, Московічі та ін.), форми та засоби проведення людиною свого дозвілля визначаються соціальними, культурними та економічними чинниками. Професійно-трудова діяльність відіграє тут другорядну роль. Тому зростання кількості вільного часу не завжди позитивно сприймається людиною, яка не вміє правильно організувати своє дозвілля. Надлишок вільного часу негативно позначається не лише на її настрої, а й на поведінці.
Прихильники третьої позиції взагалі заперечують будь-який зв’язок між дозвіллям та професійною діяльністю людини. Думку про те, що в майбутньому, у країнах з високим рівнем життя, праця перестане впливати на зміст дозвілля та вільного часу людини, вперше висловив ще 1925 року американський соціолог Лінд Р.
Тобто, всі вчені та практики розглядають працю як суспільний обов’язок навіть тоді, коли вона приносить людині насолоду. Натомість, дозвілля не містить примусових елементів, воно характеризується свободою та добровільністю вибору.
Отже, аксіологія зарубіжного дозвілля виявляється в рекреації, звільненні від психічних та фізичних навантажень, у відновленні сил, задоволенні комунікативних потреб шляхом залучення людини до розважально-ігрових, видовищних, просвітніх, оздоровчих, художньо-творчих форм дозвіллєвої діяльності.
Дозвілля в зарубіжних країнах сприймається переважно як стиль життя та важливий життєвий інтерес. “В інформаційну епоху із зростанням обмежених можливостей у сфері зайнятості, більшість чоловіків та жінок все частіше вважають, що єдиними видами центральних життєвих інтересів, відкритих для них, є любительська діяльність та діяльність кар’єрного волонтера. До того ж, все більша кількість працюючих постають перед вибором, якого в індустріальних країнах ніколи раніше не знали: чи перетворювати, скажімо, 25 годин щотижневої роботи на центральний життєвий інтерес чи вдатися до серйозної дозвіллєвої діяльності, оскільки робота надто ілюзорна, щоб вкладати в неї позитивні емоції, фізичну та інтелектуальну енергію” [13, С.69-70].
Тому дозвілля слід вивчати як комплексне явище, не обмежуючи його вузькоаспектним баченням. Однак при цьому важливо враховувати, що таке вивчення спирається на різні концепції та системи ідентифікацій і зумовлюється тими завданнями, які висуває перед наукою суспільство.
Висновки
У зарубіжних країнах визнається правомірність та незалежність різноманітних підходів, термінологій, концепцій, оцінок дозвілля як соціокультурного явища. В різних країнах “дозвіллєва сфера” має свої назви: “індустрія дозвілля”, “дозвіллє- во-рекреаційна сфера” – в США та Великобританії, “сфера вільного часу” – в Німеччині, “анімація” – в Італії, Туреччині, Франції. Такі назви історично зумовлені і залежать від соціальної, політичної, культурної, економічної політики конкретної країни.
Дозвілля розглядається зарубіжними вченими як синонім прогресу і лібералізації; як соціальна цінність, необхідна умова для всебічного розвитку особистості; сенс життя, загальнолюдська цінність; можливість для отримання задоволення; сучасне втілення свободи; компенсаційний засіб.
В контексті загальної характеристики дозвілля класифікується як складова часового простору, що передбачає розподіл часу людини на робочий та неробочий; як окремий вид життєдіяльності, що передбачає сприйняття дозвілля як діяльності (творчої, конструктивної або ж безцільної та асоцільної); як психологічний стан людини, що розглядається як емоційне сприйняття людиною дозвіллєвих занять; як концепція цілісного способу життя, що полягає у тому, що всі сфери людського життя мають дозвіллєвий потенціал.
Дозвілля характеризується специфічними ознаками, пріоритетними серед яких необхідно назвати такі: свободу вибору дозвіллєвої діяльності, свободу від обов’язків; добровільність участі в дозвіллєвій діяльності; бажання отримати радість та задоволення; самодостатність та самоцінність; компенсаційність дозвілля.
Загальноприйнятою вважається класифікація дозвілля за такими ознаками: вид активності (пасивне та активне дозвілля); періодичність (щоденне, щотижневе, відпускне, святкове); тривалість (короткочасне, довготривале, епізодичне); напрями діяльності (творче, рекреаційне, культурне, спортивне, декоративно-прикладне, туристичне).
Література
- Bauer R. The sociology of leisure time // Transactions of the Fourth World Congress of sociology. — London, 1959. — Vol. 2.
- Chick G. Science, materialism and the quest for an anthropology of leisure: a rejoinder // Leisure sciences. — L., 1998. — Vol. 20, № 3.
- Coalter F. Leisure science and leisure studies: Different concept, same crisis? // Leisure sciences. — L., 1997. — Vol. 19, № 4.
- Kaplan M. Leisure: theory and policy. – N.Y., 1975.
- Opportunities for cross-cultural comparative research on leisure // Leisure sciences. — L., 2000. — Vol. 22, № 2.
- Shivers J.S. Leisure and recreation concepts: a critical analysis. – Boston, 1981.
- Stebbins R.A. The Liberal Art Hobbies: A Neglected Subtype of Serious Leisure // Loisir et Society and Leisure. — 1994. – № 16.
- Torkildsen G. Leisure and Recreation Management. London- New York, 1983., XX.
- Unruh D.R. Characteristics and Types of Participation in Social Worlds // Symbolic Interaction. — 1979. – № 2.
- Veal A.I. Leisure and the future. — N.Y., 1987.
- К проблеме занятости в сфере культуры // Панорама культурной жизни зарубежных стран. — 1999. — Вып.10.
- Киселева Т.Г. Теория досуга за рубежом. — М., 1992.
- Стеббинс Р.А. Свободное время: к оптимальному стилю досуга: (Взгляд из Канады) // Социс. — М., 2000. – № 7.
- Стрельцов Ю.А. Культурология досуга. — М.: МГУК, 2002.
- Цимбалюк Н. Дозвілля очима європейських соціологів // Посвіт. — 2000. – № 2.